"Я – подих твій" - ліричні поезії Сергія Губерначука


Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

Сергій Губерначук

Склади мене…  

           Моїй любій дружині Єлені

Склади мене у рухи
неповторні,
як Дух Святий, повз пальці 
                 відпусти,
а всі думки мої,
            мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!
Лети ще вище, звідки час відпуст!

На всій меті своїй
крапо́к настав яскравих,
у фарбах неземних, де барвів ніц,
щоб я промчав між них, як між обставин,
в олімп любові, подолавши бліц!

Це звершення – твої,
                 бо я с тобою,
як з Богом ця ікона при стіні!
Перехрестися серцем і любов’ю,
закохана собою по мені.

 

           * * *

 

Полюбилися двоє.
           І немає вже сну,
           і немає вже дня
           без молитв…
Помолилися двоє.
           І немає вже сну,
           і немає вже дня
           без любові…

 

              * * *

 

Чий сон не мине

Знову ніч пропливу
і до ранку причалю
на Великім Ковші
з перекинутим дном.
Знову в синій полин
з гіркотою й печаллю
побреду і впаду
переповнений сном.

Хай наснить лиш вона
і ніколи нічого,
й золотий горизонт
переріже мене,
молодого вдівця
від роси голубого,
від утрати сліпого,
чий сон не мине.
   

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

              Колись

Колись  
         чекала ти
                    і я чекав.
                    
Колись 
         гукала б ти
                  і я б гукав.

Але тепер, тепер, тепер – 
                               дива!
Ми вдвох римуємо
            одні і ті ж слова.

Колись  
        сміялися б
                од слів таких,
тепер
        співаєш ти –
                   а я притих.
                   
Тепер говориш ти мені –  
                                     моє,
а я дивуюся,
           бо більше нас стає…

 

                   * * *  

   

     Мов гілочка плакуча,
     ти тулишся до мене,
     але під нами – круча,
     в ній глибина – шалена,
     неміряна тривога,
     невиказана правда,
     немов життя без Бога
     чи доля безпорадна!
     Пере́д немає ходу,
     назад не повернуся!
     Але в таку погоду
     я вуст твоїх торкнуся –
     хай та́м єдиний вихід,
     і там єдина про́ща, 
     де ми і сльози тихі, 
     і туга найдорожча. 

 

                * * *

 

             Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
             Ти – та.
Тому є свідками літа.
            Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
            Ти – та,
чия корона золота.

              Та ти
в дорогоцінній іпостасі
              та – ти, 
яка жадала простоти,
              та – ти,
яка любові не зреклася,
              та – ти, 
до кого в змозі довго йти.

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

                                                                  

                                                      З маленькою любов’ю 

 

Створю тобі вірша
для тих, кому за 30,
а для тих, кому за 40,
хай чекають ще 5 років.
Про цей намір 
складеться дивне враження, 
ніби це й не вірш,
а якесь відображення
мене – від тебе,
як анґела – від неба.
Але не забувай про час,
про те, що для нас
хотілося б мати все навпаки,
ніж в інші віки.
То ж ліпше лишаймося
при великій вірі,
        середній надії
            і маленькій любові…
            

 

            * * *

 

       Ліктик

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

І перший ліктя прибирає,
мов той слухняний пес,
і вірний і люб’язний!

То в глибині – кохання,

                            чи не так?
Проблеми всі вирішуються

                              швидко?..

З любов’ю?

 

           * * *

 

       Скандал

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.
               

 

 

 

                                             Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

              * * *

Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане на дно… 
але так інтимно, 
на дно – до твоєї осанни,
що квітне на згустках крові –
тоді я твоїм стану…
Нехай тільки мозок розтане
під сонцем твоєї любові…
    

 

                    * * *

 

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і ніжного.
Йди на волю по полю, по стежці вузькій
в ті краї, де не ріжуть ближнього.

Ти волошок не рви, молочай не чіпай
і яблук не їж диких –
будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

А мені залиши щойно збиту росу
з ледь помітними крапками крові,
щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
всю вологу Моєї Любові!

 

                    * * *

 

Хай грішний я вартую спрагу слів,
розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
які вмиває ранок чорним милом.
Хай певно знатиму, що лиш така любов
мою сумну дорогу налаштує. 
Невдячності очікую я знов,
розтринькуючи поцілунки всує.
Але чому, чатуючи свій гріх,
бездумний я не збочую дороги?
Чом з образа́ми всіх образ твоїх
до тебе йдуть гріхами збиті ноги?

Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов. 
         

                           

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов. Озеро Зеро.

 

 

                  Озеро Зе́ро

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зеро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем після фарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зеро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що до́ля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зеро.

 

                     * * *

 

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!
      

 

                          * * *

 

                       Хитрі очі

Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
ти мене обдурила – бо я того варт…

Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня, 
пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
повиляє мій слід від воріт до воріт,
від очей до очей, попри врок та пристріт,
і загубиться десь – і печаль зарегоче:
я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

                    * * *

Я палко вірю у твою невинність,
твою весну вишневу цнотоцвіту.
Твою хитку природу я, мов вітер,
прощу і пропущу в тріпотну плинність.

Пливи зі мною, у мені і з нами,
тримай шаленство за волосся й одяг.
Лиш встигни вчасно виголосить – годі!!
мені, хто вже не чує під ногами. 

І я спиню, і спину заламаю
перед тобою, праведносте вірна.
Легким, досяжним стану і покірним
і переймусь твоїм благим розмаєм.

Зажди мене тоді, щоб я не вмер,
бо я ж лише у сумнівах живію.
У мить таку я лиш любити вмію,
любити, щоб не вірити тепер.

 

                 * * *

 

        Формула любові

Життя або є, або не є.
Є – система любові і еґоїзму.
Люблю – означає беру на одиницю виміру
поцілунок,
і знаходжу
через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
найвищий пік любові.
Далі вона рівно пливе,
або зупиняється в одній точці
і спадає, мов спека з полудня,
ще довго вимірюючись поцілунками
до тої межі,
доки вони дієздатні.
Коли поцілунки втрачають силу
і стають автоматичними дотиками губів –
за одиницю виміру ні́чого взяти,
окрім себе,
хто несхитно веде до піку еґоїзму.
Його досягають лише через себе.
У кого ще є хоч трохи любові,
хоч до себе, хоч до кого –
той любить, той є.
А не є –
смерть котиться з піку еґоїзму.

 

                      * * *                  

 

Ми побагатшали ще аж на мить,
довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
кожне з яких через відстань щемить
і залітає у вірші й малюнки.

Як соловіє твоя маєта
у говіркому гіркому польоті!
Хай нездійсне́нна сьогодні мета
завтра в найвищій лунатиме ноті!

Серцем усім неспростовно ловлю
юно-цнотливий твій спокій-неспокій.
Диво народження слова "люблю" –
у таїні неймовірно глибокій.

 

 

 

                                           Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов. Я зараз пишу на осінній воді.

 

 

                * * *

Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,
а далі ця п’єса – для інших акторів.

Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
Сьогодні я знову найзліший нехай,
а згодом – не зможу без тебе заснути.

Кохання – це розкіш щоденна твоя 
та мій раз у рік рознервований почерк.
Хіба не тому розливаюся я 
у схованках з фарб і лише через очі?

Малюється світ тим, хто весь перед ним.
Увесь розвернуся від нього до тебе
і йтиму назустріч найвищим святим.
Я звістку пришлю – ти подивишся в небо.

 

                         * * *

 

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й до долу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки, 
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.

 

                      * * *

 

              Горіхи

Я вам розкажу,

         а з чого́ ж
         мій кожен день починався,
         кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
               мені все одно які,
               для мене є всі вони ґрецькі,
               ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
               і на твої долоні
                  кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
               І все;
               все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчається.
Любов і кохання – це ж зерна,
                  що вправно тобою
                  і швидко тобою,

          і тільки тобою
                        з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом
                        квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки –
                        і вчасно...
          Бо ваза моя спорожніла,
          а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
          то ти принеси мені
              трішки
                        горішків.
               

 

 

 

                       * * *

 

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози
для юних нас, хто спив чарі́вний чай.

Там ніч пройшла, світанок спав з калини,
і голуба незаймана любов
звільнила цно́ту, вискочила – й лине
під мій неперевершений покров.

За мною, люба! – В перший день рожевий!
Щоб гай гудів! – А сич рубав дерева!

 

               * * *

 

Забувай минулий день

Розбуджу тебе вночі,
    поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
    і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
    де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
    утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
    розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
    що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
    довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
    так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
    цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
    повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
    цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
    будь моєю! будь все рі́вно!..
Тиху відповідь твою
    я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
    ранку, ранку я боюся.

     

             ∗  ∗  ∗

 

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла б у воду,
як найдорожчий спалах!

Тільки поїж напочатку.
Бачиш, вечеря чекає.
Будемо, будемо спатки. 
Боже мій, я ще кохаю!

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

                   * * *

Єдине, що вірно зроблю –
Це запевню любов у любові.
Єдине, що вірно люблю –
почуттів повноводу повінь.

Сумнівайся – я маю кулак
розтрощити кінцівки страху,
маю сили ловить вовкулак 
і мішками скидати з даху.

Сумнівайся – а я докажу
тимчасовість твойого вагання,
вирішальної ночі впряжу
триста коней мойого кохання.

Ти не бачила справжньої міці,
чоловіка не бачила в розпачі.
Хай я буду в столітньому віці –
тільки серце у серце встромлячи.

 

                       * * *

 

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти́, 
допоки сам існую на планеті,
щоб міг ти взяти пісню й увійти
в мою любов у кожному куплеті.
       

             

                   * * * 

 

Моя любове, не сліпа, а зряча.
Чому ж мене ти обійшла неначе?
Чому від мене ти все далі одступаєш?
Невже і краплі у душі тепла не маєш?
Куди тепер? Так щастя ти не зловиш…
Невже і слова більше не промовиш?
А може, ти кохання загубила?
Моя любове, може, й не любила?
Любове, ти ж.., ти не сліпа, а зряча.
Я ж бачу – твої очі плачуть.
Я ж чую – твоє серце б’ється…        
Воно повернеться, воно знайдеться…

 

 

 

                                             Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

              * * *

Відцвітуть і ці сади…
                облетять квіти,
пелюстками по воді
                попливуть в літо…

Попали мої листи,
                пороби золою –
моє серце відпусти 
                услід за весною.

Гірш не стане тим садам,
                яблуками всипаним,
якщо нас не буде там
                з весняними квітами…

 

                      * * *

 

           Я біля тебе

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав крила.
В твоїх очах заплющених літав.
Я бачив сон, де ти мене зігріла
духмяним тілом – на мої вуста.

Я біля тебе.           

                       

                * * *

 

               Нитка 

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!
 

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

                 * * *

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився 
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя радосте, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився 
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.
    

 

             * * *

 

    Передчуття

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

 

 

 

                                                          * * * * * * * * * * * * * * *

 

 

 

             Лет

Тільки тобою серце тліє
в цю темну непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути 
вже ніколи не зумію я
подих твій і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи 
вже тобою не забарвлю я
темну ніч і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…                   

 Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов.

 

 

                                                       * * * * * * * * * * * * * * *

 

 

 

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

 

         * * *

 

Любити слід, 
але любити – слід,
який лишається
рубцем червоно-синім після нього –
ненормально!

Отримувати ці рубці щоразу легше,
але любити легше вже не буде.

Слідити по собі?
Якщо сліди ведуть від тебе?
Якщо сліди ведуть куди??
Куди ведуть його сліди???

Від тебе!!!

Знайди, кого любити слід,
зроби йому рубець червоно-синій
і перевір,
куди він піде?

Від тебе.

Зажди.
Не слід повзти назустріч.
прослідкуй,
куди ж той слід, відвернутий од тебе?

 

           * * *

 

Ти на підносі принесла мені – любов.
Готуєш добре.
Я з’їв її.
Тепер от кістку з горла
ніяк не витягну.
У хрипах захлинаюсь.
Як ти могла?!
Зуміла…

На підносі
ти принесла мені
… ЛЮБОВ …
          …

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов

 

 

                  * * *

Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.

Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.

Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.

Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.

Бо люблю твої ноги в пуантах
до щемління натомлених ніг,
бо стаю, що не мить, протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.

 

                      * * *

 

Нена́висть і любов боролись на мечах –
і кожна за ім’я́ твоє стояла,
і кожна гинула.
І тисячі тебе́ аплодували!


Я слово честі дав
сказати це ім’я із вуст одних.
Але мені тепер однаково чиїх.
        Мій гонор стих!

Любов лежить на золотій арені.
Ненависть – на арені золотій.
Я співчуваю тут і цій, і тій.
        О, краще б гралися ви в теніс!

Я – без відношення до тебе,
без чуттів. 
Ти – просто ідол, данність, окаянність.
        Твоє ім’я́ я визнати хотів!

Але любов дорівнює – ненависть…

 

                      * * *

 

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, огненно-сонций,
я змінююся, як змінилось Ти на ти
в пустому перевернутому оці. 

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов. До неба

 

 

              До неба!

До неба вів гай, де за зіркою зірка
зривалася й падала з гілки на гілку,
а ми у траві розляглися з тобою
й лічили бажання й ділились любов’ю.

Віддай мені смак перестиглої рути –
я ночі такої не хочу заснути. 
Візьми і вуста і тривожні обійми,
на серце моє обернися між ними!

Забудься про все – хай працюють молитви,
якими ми встигли півнеба полити!
Лише поділися зі мною – собою!,
і в небо одне́ об’єдна́ймось обоє!

 

                * * *

       

               Лист

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
полки думок моїх, які вступили в гру –
на лід крихкий… У темнім теплім озері
вони займуть позицію стару.

Кохана ніч, твої вуста зображено,
на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
Беру папір, розлукою ображений, 
і прямо в губи ці … цілую я.

 

                      * * *

 

На відрозі чарівно́го сумніву 
постривай, моя лю́бко люби́сткова,
поступися мені, неприсутньому,
грізно ча́су позич, пізня блискавко!

Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
почуттів, мов кульбаб розпорошених,
хай квитатимусь, та не розплатою,
а думками й словами хорошими.

Ти найлегша від сяйва до спомину.
Ти найтяжча від гадки до відстані.
Я так мрію прославити промені,
кожним кроком твоїм перелистані.

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов

 

 

                    * * *

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогні у власних справах, 
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім, 
якого номер – ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?.. 

 

                 * * *    

 

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не тривож, їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.
           

 

                          * * *

 

Любов – наш міст. Він лиш тоді впаде,
коли по ньому інший хтось пройде.

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов. Перед великим завмирає час.

 

                   * * *

Перед великим завмирає час,
де кожна мить – скупенька панахида…

А, може, я забігши перед вас, 
відзначу до годинника огиду?

Перед любов’ю завмирає час,
наповсякчас і ще на повсякчас. 
               

 

                    * * *

         

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тетива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть.

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

 

                  * * *

 

Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з Амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші льодяні – 
і буде вуст гарячий виступ!

Усе складу тобі до ніг!
І не чекатиму оцінки!
Я бачу рух думок твоїх,
коли цвітуть очей барвінки!

Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
долати власні загороди.
У порівняннях сотень тиш –
зерно такої нагороди!

Комусь – гризот бджолиний рій,
комусь – недо́їдки зі столу.
А ми сховали море мрій
в одну маленьку матіолу.
                    

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про кохання та любов. Понавизбирує цитат.

 

За матеріалами http://lukl.kiev.ua/

 

 

 

Більше віршів про кохання на нашому сайті:

вірші про кохання
В добірці "Вірші про кохання" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Роберта Бернса, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Павла Тичини, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша, Леоніда Талалая.

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«"Я – подих твій" - ліричні поезії Сергія Губерначука»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми