Світлана Пасенюк. Віршована казка "Горобчик"

   Світлана Пасенюк

       Горобчик

    (віршована казка)

Сідайте, діти, круг мене, 
Умощуйтесь, будь-ласка, 
І вже за хвильку, що мине, 
Я розповім вам казку.
Якось під стріхою в селі 
Горобчик жив сіренький, 
Сидів з братами він в гнізді, 
Бо був іще маленький.
Горобчик наш, ну як дитя, 
Іще не вмів літати, 
Та й не хотів він до пуття 
Когось про це спитати.
Горобчик неслух був малий, 
Але хотів все знати. 
Хотів він злізти до землі 
Не слухав маму й тата
А що отам, під тим кущом? 
А що на тій он грядці? 
Чи я намокну під дощом? 
Чого мені бояться?!
Сто запитань було в малого, 
Він все униз дивився. 
І якось, серед дня одного, 
Він із гнізда звалився.
Упав, ледь в’язи не звернув, 
Але прийшов до тями. 
Підвів він голову, зирнув. 
А де це тато й мама?
Нема нікого. Він один. 
Ой, страшно як малому! 
І ладен він зробити клин, 
Аби вернуть додому.
Та, як вернути? Не питай! 
Не вміє ж він літати. 
Чому не вчився він? Гай, гай! 
Не слухав маму й тата.
Он, у кущах щось шелестить, 
А що то має бути? 
Коли б оце уже злетів 
Й про це усе забути.
Ой, мамо рідна, що за звір 
Там з-за куща крадеться? 
Життя горобчика, повір, 
За хвильку обірветься.
Це додало пташатку сил, 
Згадав він потихеньку, 
Що має він все ж пару крил 
Й чому навчала ненька.
Щосили замахав крильми, 
Злітав все вище й вище, 
А з-за куща, з-за бузини, 
Вже вилізав котище.
Проте кіт облизня впіймав, 
Пташа не зміг впіймати. 
Горобчик наш слухняним став 
Й навчився вже літати.
Звичайно, казка ця, про те, 
Повинна я сказати: 
В ній правди зерна є 
Котрі, ти мусиш відшукати.