Свято Водохреща (19 січня) - народні звичаї та традиції


Тетяна Винник

ВОДОХРЕЩА

«Не я б´ю – верба б´є»,
Та воду я славлю!
У неї теж серце є – 
Прозоре, мов крапля.

«Не я б´ю – верба б´є!»
Здоров´я бажає.
Хай личко твоє
Слiз не проливає!

 

* * *

 

ВОДОХРЕЩА

 

Завантажити текст усієї статті про Водохреща (txt.zip)

 

Коли Ісусові виповнилось тридцять років і прийшов йому час, вийти до людей, прийшов він на річку Йордан до Іоанна Хрестителя, щоб охреститися. Ісус охрестився і вийшов з води. У цю мить небо розкрилось і явився Дух Божий, що спускався з небес, як голуб, і зійшов на Ісуса. З цього часу Ісус Христос почав своє служіння людям.
У день Богоявлення, після служби у церкві, в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в Йордані, проводять велике освячення води на всіх річках, озерах, джерелах і колодязях.

 

Уже Ісусу тридцять літ,
Пора йому іти у світ —
Ділитись мудрістю з людьми,
Їх душі рятувати з пітьми.
Він, вбравшись у належні шати,
До славної ріки Йордан
Пішов, щоб хрещення прийняти.
І сам Хреститель Іоанн,
Поговоривши з ним хвилину,
Збагнув, яку зустрів людину, —
Готову постраждать за всіх,
На себе світу взяти гріх.
Українські народні традиції та звичаї, Свята українського народу, Свято Водохреща, 19 січня, народні звичаї та традиціїЗробив Ісус на берег крок,
Коли вже охрестився,
Та й Божий Дух, мов голубок,
З небес в ту ж мить спустився.
І пролунав голос Божий розчулений
І вчувалась висока шаноба
В тих словах: “Це — мій син улюблений,
Що Його я вподобав”.
І зрозумів Іоанн Хреститель,
Що почав служіння своє Спаситель.
Де, як у нас є ще?
Чудове таке Водохреще?
Після служби святкової слід
Всім до річки здійснить хресний хід.
Як же гарно, коли при морозному сонці
Воду святить священик в ополонці!

А ми часу не гаємо –
Воду звідтіль набираємо.
Звісна річ, не на вік,
Але на цілісінький рік!

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 26 - 27.

 

* * *

 

Василь Скуратівський

19 січня - Водохреща, Водощі, Йордана

(з книги "Місяцелік")

Це третє найбільше і завершальне свято різдвяно-новорічного циклу. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Відтак у всіх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хреста («йордана»), ставили його поруч з ополонкою і обливали червоним буряковим квасом. Під обід священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срібного хреста. Після цього випускали в повітря кілька пар голубів і вчиняли гучну стрілянину з холостих набоїв. Віддавна в народі посвячену на Водохреща воду вважали своєрідною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будівлі, тварин, збіжжя тощо. І ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста. До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизну, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ, протягом усіх свят, жінки не ходили по воду; це мали робити лише чоловіки. Увечері господар, взявши спеціально випечений хрестикоподібний хліб («пиріг», на Закарпатті — «крачун», хлібець»), йшов до хліва й імітував такий діалог:
— Хто йде?
— Бог!
— Що несе?
— Пирог!
Потім заходив у стайню, благословляв тварин і, розламавши хліб на шматочки, роздавав їм. Наступного ж дня господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб «об’їздити» — привчити до майбутньої праці. Їздили переважно верхи на конях доти, доки тварина не спотіє, а тоді освячували її водою. Подібний обряд — запрягання в сани молодих лошат і волів, так зване «гуртове об’їждження»— влаштовували і на Новий рік. Після Водохрещ, вважалося, мають слабнути морози. Тому казали: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі». Яскраві хрещенські морози городять білі ярки.

За матеріалами: Скуратівський В.Т. "Місяцелік". Київ, видавництво "Мистецтво", 1993, стор. 180 - 182.

 

* * *

 

Василь Скуратівський

ТРІЩИ НЕ ТРІЩИ, А ВЖЕ МИНУЛИ ВОДОХРЕЩІ!

(з книги "Дідух. Свята українського народу")

 

З церковних відправ мені найбільше запам'яталися ті, що правляться 19 січня — на Водохреща, Йордан, Богоявлення Господнє або Хрещення Господнє. 

Рано вранці — до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів,— зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу. 

Тато не забули прихопити із собою трійцю — вигадливо зроблену напередодні свічку, мама взяли бутлика, а я похідну карафку.

Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу: поодинці й гуртами стікався люд до «Йордану», щоб запастись на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася вельми цілющою. 

Її вживали при різноманітних хворобах., змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювались, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. 

У кожній хаті протягом року мала обов'язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не застоювалась, завжди була свіжою і придатною для вжитку.

Аж ось і місток через Кам'янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки з льоду й прикріпили в сніговій шапці.

Він навіював острах — облита буряковим квасом фігура, мовби була скроплена кров'ю. Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками — це були так звані «царські врата».

На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже простувала до річки. Статечні люди несли хоругви й дерев'яного хреста. 

Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругв птахи, бо за повір'ям, якщо з'являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки — на молодь, а гуси — на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.

Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки. Хор тим часом заспівав величальної «Величаєм Тя, Живодавче Христе».

У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх спеціально принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. 

Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли:
— Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб застріляти Коляду. Патрони у них пусті, лише наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже піймав кілька шматків паперу — «то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали».

Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулись до ополонки, щоб якнайшвидше наповнити посудини цілющою водою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, аж доки мама не схопили мене за полу:
— Обережно, бо там слизько. Не дай Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут такий випадок був — впав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі...

Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили мені цією ж водою очі — «щоб добре бачили», вуха — «аби чули тільки гарні слова» та лоба — «щоби мудрою була голова». А вже вдома пообіцяли, що обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода...

Через деякий час до нас підійшли і тато, тримаючи в руках запалену трійцю. Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. 

Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два смільчаки скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли. Обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, надягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, що той, хто скупається на Йордана — «бо в цей день хрестили Ісуса»,— протягом року не хворітиме.

Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.

— Бачте, як поспішають,— усміхнулися тато.— Хочуть якнайскоріше вийти заміж. Яка перша принесе додому свячену воду, та матиме щасливу долю...

Не заходячи в оселю, ми з татом одразу ж обійшли тік і корівник, окропили хату. Мама тим часом виставили на стіл пісні страви, і смачний дух залоскотав нам ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштували ще раз свяченої води, сіли за стіл. 

Тато при цьому сказали:
— Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай Боже, діждати при здоров'ї та злагоді їх і наступного року!

Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли тост, а мені залишилося поринути у сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні свята — з колядками і щедрівками, з вертепними дійствами: Колядою, Маланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті і закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуваннями...

Усі ті дійства, що запам'яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам'ять про загадковий і дивовижний світ, казкову феєрію, оповиту високою поетикою духовного самоочищення.

Стосовно походження свята Водохрещі, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема О. Воропай, вважають, що Йордан — «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас в Україну із християнством і зайняв одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу». 

Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь. Воно сягає корінням у Дайбозькі часи і було колись присвячене «чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».

Справді-бо, цілий каскад обрядових дій — освячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання Коляди» як злих сил зими,— мало символізувати поворот сонця на весну. 

Зрештою, освячення води — обряд безпосередньо Дайбозький, але його первісна назва «Водохреща» пізніше замінилася на християнську «Йордан», себто на назву річки, водою якої хрестили Ісуса. 

Попередній термін свята ми знаходимо вже в Іпатіївському літопису під 1148 роком, де записано: «в неділю по Водохрещах». Існує безліч легенд та переказів про те, що опівночі «вода перетворюється у вино», про те, що у древньому Києві щороку на Водохреща до Дніпра сходилося майже все населення як на велике свято — освячення води, а найспритніші юнаки прагнули неодмінно скупатися одразу після дійства.

У процесі реформації християнства створився своєрідний симбіоз нового зі старим, а тому у визначенні витоків того чи іншого обряду ми маємо чимало ускладнень. 

Як слушно зауважує Ф. Колесса: «Це питання, вирішення якого тим трудніше, що на слов'янському грунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками перед християнського світогляду, наслідком якого було й перенесення мітологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василя, Іллю) і творення нової, християнізованої мітології».

Проте за давньо Дайбозьке походження цього свята говорять і регіональні обряди. На Гуцульщині, наприклад, існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки, «щоб ся умила і красна була», а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.

Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і П. Чубинський. До Водохрещі жінки намагалися не полоскати у воді білизни, «бо там чорти сидять і можуть вчепитися». 

Вважалося, як тільки священик опускав хреста у воду, то вся біснувата й нечиста сила вистрибувала геть і залишалась назовні доти, доки котрась із жінок не приходила прати. Тоді вони знову пірнали у воду. Тому протягом тижня по Водохрещі жінки не ходили з білизною до річки, «щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів». Загалом до Водохрещі — протягом усіх трьох свят — жінки не ходили й по воду: це мали робити лише чоловіки та парубки.

По обіді на Хрещення Господнє або Водохреще, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували «орден» — хрест з льоду. Між двома сусідніми селами або кутками одного села вчинялася бійка навкулачки — який гурт перемагав, тому й залишався «Йорданський хрест».

На всьому терені України на Водохреща уже не колядували. Натомість священик обходив своїх парафіян, окроплював водою житло і малював хрести на дверях. 

Проте на Буковині, як засвідчує Я. Головацький, парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень:

Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водищев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!

На Полтавщині теж існував цікавий обряд. Господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб об'їздити — привчити до майбутньої роботи. Їздили верхи на конях доти, доки тварина не спітніє, а тоді кропили її свяченою водою. Подібний обряд — запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване «гуртове об'їждження» — влаштовували в деяких селах і на Новий рік.

У народі свято вірили, що з того часу, коли пролунали перші постріли при «розстрілювані Коляди», вовки полишали тічки і розбігалися по своїх барлогах. Тому, коли в лісі і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?» — і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохреща, як і на попередні свята, уважно спостерігали за навколишньою природою, щоб передбачити майбутній врожай.

І Коли на Водохреща риба табунами ходить — на рої добре.
На Водохреща день теплий — буде хліб темний.
Якщо похмуро — хліба буде вдосталь.
Йде лапатий сніг — на врожай.
Коли на Водохреща випав повний місяць — бути великій біді.
Удень йде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, в обід — середньої, а ввечері — пізньої.
Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо похмурий, небо вкрите хмарами — у колосках буде багато «сажки».

Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, «бо буде пожежа». Ввечері на Хрещення Господнє або Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

Найміцнішими, як уже мовилось, вважалися йорданські морози. «Яскраві хрещенські морози,— казали з цього приводу,— городять білі ярки». Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 32 - 36.

 

* * *

 

Олекса Воропай

БОГОЯВЛІННЯ ГОСПОДНЄ (ВОДОХРИЩА)

(з книги "Звичаї нашого народу")

 

(Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)

 

Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але... ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.
Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».
Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду.
Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки.
На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.
Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».
Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».
Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат...
Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду.
По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».
В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Так, коли процесія йшла на річку,  то  «знаючі»  люди  придивлялися:  якщо  перед  хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, «граки» — для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть.
Якщо на Водохрищах дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»
Якщо на Водохрища день ясний, соняшний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).
Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»: ввечорі на Водохрища його треба винести на річку і висипати на лід.
В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохрища — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».
«Моя теща, — згадує Свирид Галушка, — цілий місяць, було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала — така була завзята проти чортів!... Жінка не раз жартома сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!... і слухати не хотіла, а тепер, мабуть, у пеклі за все те одвіт держить.
— А, може, в раю?
— Мабуть, ні, бо таким, як вона, — царство їй небесне, — і в пеклі тісно, а про рай — говорити нічого. Така була!»
Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».
На Слобожанщині є повір’я, що в день Водохрищ буває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Розповідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку коні напувати; але  замість води він знайшов вино. Тоді купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не від’їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже вода: вино знову перетворилось на воду.
Якщо перед обідом на Водохрища господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто».
На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохрища сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.
На Полтавщині був колись звичай на Водохрища вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».
Якщо ввечорі зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться.

У Буковині довго зберігався звичай серед парубків — співати величальних пісень у хаті господаря:

Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе верби груші родять,
В тебе дочки в злоті ходять,
В тебе сини в царя служать,
Царевочку собі дружать,
В царя дочку заручили
Та й додому пригостили.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе воли половії,
В тебе плуги золотії,
В тебе двори все кедрові,
В тебе столи калинові,
На них скати все ллянії,
На них блюда циновії.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в полі, як у раю:
В тебе лани, як загаї,
В тебе хліби, як Дунаї,
На них жита, як жар, ситі,
А пшениця — як столиця,
В тебе вівси жубровії,
А ячмені золотиї.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в колі, як у раю:
В тебе коні все турецькі,
В тебе зброї все стрілецькі,
В тебе воли, як стодоли,
А корови, як бороги,
В тебе вівці гори вкрили,
В горах зруби без рахуби.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в скринях, як у раю:
В тебе скрині кованиї,
В них червоні небранії,
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві,
А жупани — як у пана,
А контуші всі в кожусі.
Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водицев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з ролями і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров’я, на літ много!
Дай, Боже!

За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господареві, каже: «Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!»
У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів — безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі.  Коли  вода  вже  посвячена,  то  перед  тим,  як  іти  додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.
Як бачимо, «Йордань» або Водохрища — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 122 - 126.

 

 Більше про народні традиції на "Малій Сторінці":

традиції
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Останні коментарі до сторінки
«Свято Водохреща (19 січня) - народні звичаї та традиції»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми