Свято Водохреща — народні звичаї та традиції

 

 

"Водохреща". Картина Петра Сипняка.

 

 

 

Тетяна Винник

ВОДОХРЕЩА

 

«Не я б´ю – верба б´є»,
Та воду я славлю!
У неї теж серце є – 
Прозоре, мов крапля.

«Не я б´ю – верба б´є!»
Здоров´я бажає.
Хай личко твоє
Слiз не проливає!

 

 

 

 

Галина Римар

НА ВОДОХРЕЩА

Освятив усю водицю Батенько наш нині
Щоб жили благословенні у добрі і мирі!
І ніяка злая сила люд не підкоряла,
Усі болі і хвороби Водиця Зціляла.

Ой умиюся чистенько, Світлу уклонюся,
За збереження країни й роду помолюся.
Щоб у наших патріотів кістоньки зміцнялись,
Усілякі шви і рани умить заживлялись.

 

 

Марія Деленко

ВОДОХРЕЩА

Свячена водичка личко запишила,
Цілий рік нам буде помічна та мила.

Під ногами сніг іскриться,
Сріблом-злотом  щедро сяє,
А до ранку до Йордана
Водохреща поспішає.

У річках, в усіх  ставочках
Освятяться чисті води,
І окроплять  ними люди
Всі кутки, усі городи.

Вмиє личко наше Сонце,
Усміхнеться на пів неба,
Візьме в руки веретенце –
Весну скоро ждати треба.

 

 

 

 

ВОДОХРЕЩА

(6 СІЧНЯ)

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 19 січня)

 

Коли Ісусові виповнилось тридцять років і прийшов йому час, вийти до людей, прийшов він на річку Йордан до Іоанна Хрестителя, щоб охреститися. Ісус охрестився і вийшов з води. У цю мить небо розкрилось і явився Дух Божий, що спускався з небес, як голуб, і зійшов на Ісуса. З цього часу Ісус Христос почав своє служіння людям.
У день Богоявлення, після служби у церкві, в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в Йордані, проводять велике освячення води на всіх річках, озерах, джерелах і колодязях.

Уже Ісусу тридцять літ,
Пора йому іти у світ —
Ділитись мудрістю з людьми,
Їх душі рятувати з пітьми.

Він, вбравшись у належні шати,
До славної ріки Йордан
Пішов, щоб хрещення прийняти.
І сам Хреститель Іоанн,

Поговоривши з ним хвилину,
Збагнув, яку зустрів людину, —
Готову постраждать за всіх,
На себе світу взяти гріх.

Зробив Ісус на берег крок,
Коли вже охрестився,
Та й Божий Дух, мов голубок,
З небес в ту ж мить спустився.

І пролунав голос Божий розчулений
І вчувалась висока шаноба
В тих словах: “Це — мій син улюблений,
Що Його я вподобав”.

І зрозумів Іоанн Хреститель,
Що почав служіння своє Спаситель.
Де, як у нас є ще?
Чудове таке Водохреще?

Після служби святкової слід
Всім до річки здійснить хресний хід.
Як же гарно, коли при морозному сонці
Воду святить священик в ополонці!

А ми часу не гаємо –
Воду звідтіль набираємо.
Звісна річ, не на вік,
Але на цілісінький рік!

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 26 - 27.

 

 

 

 

 

 

Василь Скуратівський

ВОДОХРЕЩА, ВОДОЩІ, ЙОРДАНА

(з книги "Місяцелік")

Це третє найбільше і завершальне свято різдвяно-новорічного циклу. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Відтак у всіх селах, де були церкви, святили воду.

Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хреста («йордана»), ставили його поруч з ополонкою і обливали червоним буряковим квасом.

Під обід священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срібного хреста. Після цього випускали в повітря кілька пар голубів і вчиняли гучну стрілянину з холостих набоїв.

Віддавна в народі посвячену на Водохреща воду вважали своєрідною панацеєю од багатьох недуг; нею також святили будівлі, тварин, збіжжя тощо.

І ось загадка: водохрещенська джерелиця може зберігатися протягом року.

Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста.

До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизну, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися».

Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум’яними.

Загалом, до Водохрещ, протягом усіх свят, жінки не ходили по воду; це мали робити лише чоловіки.

Увечері господар, взявши спеціально випечений хрестикоподібний хліб («пиріг», на Закарпатті — «крачун», хлібець»), йшов до хліва й імітував такий діалог:

— Хто йде?

— Біг!

— Що несе?

— Пиріг!

Потім заходив у стайню, благословляв тварин і, розламавши хліб на шматочки, роздавав їм. Наступного ж дня господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб «об’їздити» — привчити до майбутньої праці. Їздили переважно верхи на конях доти, доки тварина не спотіє, а тоді освячували її водою.

Подібний обряд — запрягання в сани молодих лошат і волів, так зване «гуртове об’їждження» — влаштовували і на Новий рік.

Після Водохрещ, вважалося, мають слабнути морози.

Тому казали:

«Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

Яскраві хрещенські морози городять білі ярки.

За матеріалами: Скуратівський В.Т. "Місяцелік". Київ, видавництво "Мистецтво", 1993, стор. 180 - 182.

 

 

 

Василь Скуратівський

ТРІЩИ НЕ ТРІЩИ, А ВЖЕ МИНУЛИ ВОДОХРЕЩІ!

(з книги "Дідух. Свята українського народу")

З церковних відправ мені найбільше запам'яталися ті, що правляться на Водохреща (Йордан, Богоявлення Господнє або Хрещення Господнє). 

Рано вранці — до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів,— зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу. 

Тато не забули прихопити із собою трійцю — вигадливо зроблену напередодні свічку, мама взяли бутлика, а я похідну карафку.

Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу: поодинці й гуртами стікався люд до «Йордану», щоб запастись на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася вельми цілющою. 

Її вживали при різноманітних хворобах., змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювались, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. 

У кожній хаті протягом року мала обов'язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не застоювалась, завжди була свіжою і придатною для вжитку.

Аж ось і місток через Кам'янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки з льоду й прикріпили в сніговій шапці.

Він навіював острах — облита буряковим квасом фігура, мовби була скроплена кров'ю. Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками — це були так звані «царські врата».

На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже простувала до річки. Статечні люди несли хоругви й дерев'яного хреста. 

Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругв птахи, бо за повір'ям, якщо з'являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки — на молодь, а гуси — на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.

Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки. Хор тим часом заспівав величальної «Величаєм Тя, Живодавче Христе».

У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх спеціально принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. 

Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли:
— Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб застріляти Коляду. Патрони у них пусті, лише наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже піймав кілька шматків паперу — «то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали».

Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулись до ополонки, щоб якнайшвидше наповнити посудини цілющою водою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, аж доки мама не схопили мене за полу:
— Обережно, бо там слизько. Не дай Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут такий випадок був — впав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі...

Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили мені цією ж водою очі — «щоб добре бачили», вуха — «аби чули тільки гарні слова» та лоба — «щоби мудрою була голова». А вже вдома пообіцяли, що обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода...

Через деякий час до нас підійшли і тато, тримаючи в руках запалену трійцю. Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. 

Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два смільчаки скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли. Обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, надягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, що той, хто скупається на Йордана — «бо в цей день хрестили Ісуса»,— протягом року не хворітиме.

Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.

— Бачте, як поспішають,— усміхнулися тато.— Хочуть якнайскоріше вийти заміж. Яка перша принесе додому свячену воду, та матиме щасливу долю...

Не заходячи в оселю, ми з татом одразу ж обійшли тік і корівник, окропили хату. Мама тим часом виставили на стіл пісні страви, і смачний дух залоскотав нам ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштували ще раз свяченої води, сіли за стіл. 

Тато при цьому сказали:
— Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай Боже, діждати при здоров'ї та злагоді їх і наступного року!

Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли тост, а мені залишилося поринути у сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні свята — з колядками і щедрівками, з вертепними дійствами: Колядою, Маланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті і закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуваннями...

Усі ті дійства, що запам'яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам'ять про загадковий і дивовижний світ, казкову феєрію, оповиту високою поетикою духовного самоочищення.

Стосовно походження свята Водохрещі, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема О. Воропай, вважають, що Йордан — «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас в Україну із християнством і зайняв одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу». 

Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь. Воно сягає корінням у Дайбозькі часи і було колись присвячене «чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».

Справді-бо, цілий каскад обрядових дій — освячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання Коляди» як злих сил зими,— мало символізувати поворот сонця на весну. 

Зрештою, освячення води — обряд безпосередньо Дайбозький, але його первісна назва «Водохреща» пізніше замінилася на християнську «Йордан», себто на назву річки, водою якої хрестили Ісуса. 

Попередній термін свята ми знаходимо вже в Іпатіївському літопису під 1148 роком, де записано: «в неділю по Водохрещах». Існує безліч легенд та переказів про те, що опівночі «вода перетворюється у вино», про те, що у древньому Києві щороку на Водохреща до Дніпра сходилося майже все населення як на велике свято — освячення води, а найспритніші юнаки прагнули неодмінно скупатися одразу після дійства.

У процесі реформації християнства створився своєрідний симбіоз нового зі старим, а тому у визначенні витоків того чи іншого обряду ми маємо чимало ускладнень. 

Як слушно зауважує Ф. Колесса: «Це питання, вирішення якого тим трудніше, що на слов'янському грунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками перед християнського світогляду, наслідком якого було й перенесення мітологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василя, Іллю) і творення нової, християнізованої мітології».

Проте за давньо Дайбозьке походження цього свята говорять і регіональні обряди. На Гуцульщині, наприклад, існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки, «щоб ся умила і красна була», а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.

Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і П. Чубинський. До Водохрещі жінки намагалися не полоскати у воді білизни, «бо там чорти сидять і можуть вчепитися». 

Вважалося, як тільки священик опускав хреста у воду, то вся біснувата й нечиста сила вистрибувала геть і залишалась назовні доти, доки котрась із жінок не приходила прати. Тоді вони знову пірнали у воду. Тому протягом тижня по Водохрещі жінки не ходили з білизною до річки, «щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів». Загалом до Водохрещі — протягом усіх трьох свят — жінки не ходили й по воду: це мали робити лише чоловіки та парубки.

По обіді на Хрещення Господнє або Водохреще, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували «орден» — хрест з льоду. Між двома сусідніми селами або кутками одного села вчинялася бійка навкулачки — який гурт перемагав, тому й залишався «Йорданський хрест».

На всьому терені України на Водохреща уже не колядували. Натомість священик обходив своїх парафіян, окроплював водою житло і малював хрести на дверях. 

Проте на Буковині, як засвідчує Я. Головацький, парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень:

Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водищев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!

 

На Полтавщині теж існував цікавий обряд. Господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб об'їздити — привчити до майбутньої роботи. Їздили верхи на конях доти, доки тварина не спітніє, а тоді кропили її свяченою водою. Подібний обряд — запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване «гуртове об'їждження» — влаштовували в деяких селах і на Новий рік.

У народі свято вірили, що з того часу, коли пролунали перші постріли при «розстрілювані Коляди», вовки полишали тічки і розбігалися по своїх барлогах. Тому, коли в лісі і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?» — і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохреща, як і на попередні свята, уважно спостерігали за навколишньою природою, щоб передбачити майбутній врожай.

 

І Коли на Водохреща риба табунами ходить — на рої добре.

На Водохреща день теплий — буде хліб темний.

Якщо похмуро — хліба буде вдосталь.

Йде лапатий сніг — на врожай.

Коли на Водохреща випав повний місяць — бути великій біді.

Удень йде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, в обід — середньої, а ввечері — пізньої.

Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо похмурий, небо вкрите хмарами — у колосках буде багато «сажки».

 

Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, «бо буде пожежа». Ввечері на Хрещення Господнє або Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

Найміцнішими, як уже мовилось, вважалися йорданські морози. «Яскраві хрещенські морози,— казали з цього приводу,— городять білі ярки». Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 32 - 36.

 

 

 

 

Олекса Воропай

БОГОЯВЛІННЯ ГОСПОДНЄ (ВОДОХРИЩА)

(з книги "Звичаї нашого народу")

(УВАГА: Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)

Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але... ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».
Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду.

Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки.

На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».

Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат...

Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду.

По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».

В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданню». Так, коли процесія йшла на річку,  то  «знаючі»  люди  придивлялися:  якщо  перед  хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, «граки» — для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть.

Якщо на Водохрищах дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»

Якщо на Водохрища день ясний, соняшний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).

Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»: ввечорі на Водохрища його треба винести на річку і висипати на лід.

В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохрища — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».

«Моя теща, — згадує Свирид Галушка, — цілий місяць, було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала — така була завзята проти чортів!... Жінка не раз жартома сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!... і слухати не хотіла, а тепер, мабуть, у пеклі за все те одвіт держить.

— А, може, в раю?

— Мабуть, ні, бо таким, як вона, — царство їй небесне, — і в пеклі тісно, а про рай — говорити нічого. Така була!»

Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».

На Слобожанщині є повір’я, що в день Водохрищ буває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Розповідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку коні напувати; але  замість води він знайшов вино. Тоді купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не від’їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже вода: вино знову перетворилось на воду.

Якщо перед обідом на Водохрища господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто».

На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохрища сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.

На Полтавщині був колись звичай на Водохрища вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».

Якщо ввечорі зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться.

У Буковині довго зберігався звичай серед парубків — співати величальних пісень у хаті господаря:

 

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в дворі, як у раю:

В тебе верби груші родять,

В тебе дочки в злоті ходять,

В тебе сини в царя служать,

Царевочку собі дружать,

В царя дочку заручили

Та й додому пригостили.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в дворі, як у раю:

В тебе воли половії,

В тебе плуги золотії,

В тебе двори все кедрові,

В тебе столи калинові,

На них скати все ллянії,

На них блюда циновії.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в полі, як у раю:

В тебе лани, як загаї,

В тебе хліби, як Дунаї,

На них жита, як жар, ситі,

А пшениця — як столиця,

В тебе вівси жубровії,

А ячмені золотиї.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в колі, як у раю:

В тебе коні все турецькі,

В тебе зброї все стрілецькі,

В тебе воли, як стодоли,

А корови, як бороги,

В тебе вівці гори вкрили,

В горах зруби без рахуби.

Гей, ти, пане господарю,

В тебе в скринях, як у раю:

В тебе скрині кованиї,

В них червоні небранії,

В тебе шуби соболеві,

Горностаї королеві,

А жупани — як у пана,

А контуші всі в кожусі.

Гей, ти, пане господарю,

Щасти, Боже, із Йорданом,

І з водицев, і з царицев,

З усім домом, з усім добром,

І з твоєю дружиною,

І з твоєю челядкою,

І з синами-соколами,

І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,

Щасти, Боже, з усім двором,

І з челядкою багатою,

І з ролями і з ланами,

І з сусідами, і з панами,

І з Господом Христом Богом,

На здоров’я, на літ много!

Дай, Боже!

 

За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господареві, каже: «Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!»
У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів — безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі.  Коли  вода  вже  посвячена,  то  перед  тим,  як  іти  додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.
Як бачимо, «Йордань» або Водохрища — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 122 - 126.

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Хрещення Господнє (свято Водохреща), що відзначається 6 січня, має й іншу назву — Богоявлення. Це день, у який Господь хрестився й освятив воду.