На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Саша Кочубей. Повість "Сім нескладух Говорухи"


Захопливий дебют Саші Кочубей із повістю для молодших підлітків – це другий твір-переможець у конкурсі видавництва «Фонтан казок» «Напишіть про мене книжку». Це також і дебют Саші як ілюстратора, бо дотепна графіка, що супроводжує розповідь 10-річного Андрія про кілька тижнів приватного і шкільного життя, належить її легкій руці.
Головний герой, 10-річний школяр, отримує зловісне віщування від однокласниці щодо найближчого відтинку свого життя-буття, такі собі «нескладухи». І, звісно, кожну свою невдачу, кожен прокол починає рахувати спершу несвідомо, а потім із дедалі більшою досадою й навіть острахом. Ой-ой, чим же закінчаться ці суцільні неприємності то в родині, то на уроці, то на тренуванні, то на репетиції?!
Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом «Сонечко». Одна вдає з себе ворожку, а друга пса називає Шурупом»
Насправді це зовсім не жахалка. А дотепна й весела книжка з напрочуд симпатичними персонажами (навіть якщо вони, окаянні пухнасті домашні тварини, роблять ай-ай-ай на ліжко батьків). 
Усі образи цієї хроніки – і головний герой-оповідач, і тато з мамою, і дідусь та бабуся, і однокласники, і навіть котяра-котлетаріанець із ласкавим іменем Монстр – складаються в барвисту й водночас ясну й достовірну палітру, наповнену довірою, добротою, відкриттями й зізнаннями. Кажуть, не було б щастя, так нещастя, тобто нескладухи, допомогли?

(Джерело:https://www.barabooka.com.ua/)

 

 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

 

Саша Кочубей

СІМ НЕСКЛАДУХ ГОВОРУХИ 

 

Завантажити книгу Саші Кочубей "Сім нескладух Говорухи" (pdf.zip)

Завантажити текст повісті Саші Кочубей "Сім нескладух Говорухи" (txt.zip)

 


Якби ви знали, що сьогодні трапилося в школі. Спочатку день не віщував біди. Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками, трохи погриз нігті на уроках. Справи йшли своєю чергою до останньої перерви. А на перерві я виходжу в коридор і бачу, що дівчата зібралися навколо Єви — однієї з 22 дівчат нашого класу.
Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї «я упала з самоскида, гальмувала головою»: неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі боки. А ще Єва дуже висока, вища від усіх хлопців у класі. Поруч з нею почуваєшся хлопчиком-мізинчиком. Я з нею намагаюся спілкуватися тільки тоді, коли вона сидить. Одного разу, коли нас посадили разом на уроці, я помітив, як багато на її обличчі веснянок. 
Коли Єва усміхається, вони світяться, мов світлячки. Це прикольно. А ще вона розумна. Але її зріст — це просто жах!

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Я протискаюся поміж дівчатами всередину, щоб подивитися, що коїться. Вони навіть не помічають мене, такі захоплені своїм заняттям. Коли врешті пробиваюся, Євка тримає руку Іванки у своїй руці й ретельно вивчає. Потім проводить по лініях долоні пальцями, серйознішає і мовить:
—    Лінії підказують, що доля підкине тобі складну задачку. Але якщо ти добре постараєшся, то розв’яжеш її.
—    Ги-ги-ги! — пирскаю я, чим привертаю увагу.
—    Дуже розумний, Говорухо, так? Ти шо тут робиш? — дівчата витріщаються на мене.
—    Я теж так ворожити вмію! — мені несила давитися від сміху і я починаю реготати. — Наворожити складну задачку перед уроком математики! Ха-ха-ха! Я навіть знаю, як звати ту долю, яка підкине задачку. Олена Степанівна! Ха-ха-ха!
—    Подивимось на твої лінії, розумнику, — пирхає Євка і хапає мене за руку так швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, навіщо вона їй.
Рука тепла і липка — Єва нещодавно наминала цукерку-тягучку, схожу на черв’яка.
—    Угу... Так-так... На Говоруху чекає нескладуха, — Єва замислюється, задивляється кудись, а потім видає: — Цілих... 7 штук!
—    Ого! Цілих сім? Оце біда! — глузую, поки дівчата хихотять. — Це все?
—    А ще... — вона на мить замовкає, а тоді торохтить слова, мов скоромовку: — В тебе є всі шанси провтикати найбільше кохання свого життя, якщо ти...
—    Якщо що? — вона починає мене дратувати. — Якщо я стоятиму тут і слухатиму жирафу?
Єва розгублюється. Вона дивиться на мене, і я помічаю, як її веснянки тьмяніють. У куточках очей збираються краплі. От халепа! Я не хотів доводити її до сліз. На моє щастя, наступної миті вона розвертається і біжить до класу.
—    Дурень ти, Говорухо. Ну хіба так можна? — кидається на мене Іванка.
—    А верзти всіляку фіґню можна? Ще б наворожила, що я позеленію.
—    Даремно ти так. Минулого тижня вона наворожила, що здійсниться моя мрія. І вона здійснилася!
—    І що за мрія?
—    У мене з’явився Шурупчик! — Іванка аж світиться від щастя.
—    Перший раз чую, щоб дівчинка мріяла про шуруп...
—    Це не те, що ти подумав, — сміється Іванка. — Ми так назвали французького бульдога!
Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом «Сонечко». Одна вдає з себе ворожку, а друга пса називає Шурупом.
І взагалі, чому Іванна вірить у всю цю маячню? Вона ж розумніша за інших дівчат. Не реве на кожному кроці, вміє ганяти у футбол, сміється з дурних жартів... Навіть зацінила мій малюнок з людиною-брекетом. Це супергерой, якого я вигадав. 
Він рятує дітей від стоматологів і лікує зуби жуйками: пожував жуйку, заліпив нею дірку в зубі, й вона перетворюється на пломбу. Класно, правда?

 

ІВАНКА, ЯКА МАЛА НАРОДИТИСЯ ІВАНОМ

 

Уперше я побачив Іванку, коли на вулиці лив сильний дощ. Я сидів на підвіконні й спостерігав за краплями, які тарабанили по склу. Мені уявлялося, що це кулі, які летять просто на мене. А я сиджу в танку й тому вони не долітають.
Я одразу помітив, коли біля під’їзду спинилася автівка. Адже знаю всі автомобілі, які паркують ся в нашому дворі, й навіть дав їм імена.
Старого заржавілого Запорожця я називаю Маквіном. На ньому ніхто не їздить уже багато років. Дід каже, що Запорожець вийшов на пенсію. А я мрію, що одного дня сусіди віддадуть мені цю тачку. Я відремонтую її та ще поганяю зі своїм котом — Монстром.
Також на парковці живе зелений Ланос. Його власник працює таксистом. Він то збирає свій Ланос, то розбирає. За це я прозвав його автівку ЛЕҐОсом.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Є у нашому дворі кольоровий мікроавтобус, якого я величаю Дизнейлендом. На ньому намальовані повітряні кульки та клоуни. Коли я був меншим, цей транспортний засіб викликав у мене найбільше захоплення. Одного разу я спитав у мами, що на ньому написано. 
Мама прочитала: «Замовляйте дитяче свято у нас! Клоуни. Аніматори. Казкові герої». Після того, проходячи повз мікроавтобус, я щоразу зазирав у його вікно. Сподівався хоч краєм ока побачити всіх тих казкових героїв та клоунів, які ховаються всередині.
А ще на парковці біля дому мешкає наша рідненька Шкода Румстер. Її я називаю Рюмиком, бо вона схожа на пса: любить ганяти й не дружить з котами. Якось ми перевозили в ній Монстра, то вона всю дорогу гарчала! Кіт, бідолаха, не знав, у який куток забитися.
У той дощовий день біля під’їзду спинилася рожева Тойота Ауріс. Я її одразу прозвав Барбі через колір. Дверцята відчинилися і вибігла дівчинка мого віку. На ній була футболка з Angry Birds, шорти і крокси.
Вона мені одразу сподобалася. Дівчинка навіть не намагалася сховатися від дощу. І не пищала, як деякі. Навпаки, вона крутилася під краплями, стрибала по калюжах і весело сміялася. Мама щось кричала їй, але дівчинка продовжувала дуріти.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Її коротко підстрижене біляве волосся прикрашав обруч із блискітками. Він увесь час спадав, і дівчинка мусила поправляти його.
За кілька днів я дізнався від батьків, що дівчинку звуть Іванною. Це ім’я пасує їй якнайкраще. «Вона мала народитися Іваном, але вгорі щось наплутали», — жартує її мама.
Наші мами швидко потоваришували й вирішили подружити нас — «щоб ми не нудьгували поодинці». Моя мама показала Іванці свою ляльку Барбі — 1985-го року випуску. В дівчинки було дуже багато Барбі, мабуть, штук тридцять, але такої не було. 
Вона оббігала всі «Будинки іграшок», шукала з мамою схожу ляльку в Інтернеті, але все марно. Тоді запропонувала мені обміняти ляльку на будь-яку іншу іграшку, але я гордо відмовився. Сказав, що це мамина лялька, і нікому її не віддам.
Та, якщо чесно, я залишив Барбі не через це. Самі подумайте, якому хлопчику потрібна та рожева довговолоса прикрість у блискітках? Не віддав я ляльку, бо знав: поки в мене мамина Барбі, Іванка приходитиме в гості.
Вона — перша дівчинка, з якою мені цікаво. Іванка не базікає так багато, як інші дівчата, і любить хлопчачі ігри.
Батьки Іванки розлучилися. Спершу, коли нові сусідки заходили до нас у гості, я трохи боявся за тата. Особливо, коли вони разом реготали.
Я переживав, що Іванка та її мама можуть відібрати його. Так сталося в мого однокласника Вані Вусатика — його батько пішов жити до сусідки.
Згодом я заприятелював з Іванкою по-справжньому і заспокоївся. Вона любить рідного тата Максима. З ним вона бачиться щонеділі. Одного разу взяла на зустріч мене. Сказала татові, що я — найкращий друг. Дядько Максим мені сподобався. 
Він схожий на справжнього пірата: має бороду й носить бандану з черепами. Ми потиснули один одному руки й рушили до Київського зоопарку. Багато гуляли і жартували. 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Коли проходили повз коня, дядько Максим запитав:
—    А ви знаєте, як намалювати коня?
—    Як? Як? — перезирнулися ми.
—    Дуже легко! Малюєте єдинорога, а тоді стираєте йому ріг.

І дядько Максим клацнув пальцями, мов фокусник. Ми довго реготали з цього жарту. Наприкінці дня дядько Максим міцно обійняв Іванку і сказав, що дуже любить її. 
І хоч вони живуть не разом, вона все одно його улюблена «татова доця».
Коли ми залишилися удвох, я запитав Іванку:
—    Чому твої батьки розлучилися?
—    Вони розлюбили одне одного, — Іванка зняла обруч з голови і одягла його на очі, мов окуляри.
—    Чому? — допитувався я.
—    Слухай, ще одне запитання, і мене знудить, — подруга скривилася, немов їй справді стало зле. — Ненавиджу розмови про кохання!
Я злякався, що Іванку знудить просто на мене, тому швидко змінив тему. Після того ми більше не розмовляли про кохання та розлучення.
Восени подружка перейшла до мого класу. Вона одразу потоваришувала... з Свою. І за що мені таке? Чому з 21 дівчинки в класі вона обрала саме ту, з якою в мене постійні суперечки???
Оскільки у школі Іванна з Свою — нерозлийвода, я намагаюся спілкуватися з сусідкою поза її межами. Плюс, у школі всміхнись якійсь дівчинці, так хлопці одразу називатимуть вас «солодкою парочкою».
Коханням наші стосунки ще не пахнуть. Коли мій тато закохався в маму, він дарував їй квіти, надсилав любовні листівки, робив сюрпризи. Коли дід закохався в бабусю, він подарував їй козу. 
Я нічого такого дарувати Іванці не збираюся. Але мені подобається поправляти обруч на її голові, коли він спадає, чи перегортати її книжку, коли вона дочитує сторінку до кінця.
Якось я спитав у діда, як він дізнався, що бабуся «клюнула» на нього. Дід сказав, що все «прочитав» у її очах. Я пробував зазирнути в блакитні очі Іванни і зрозуміти щось. 
Але в мене поки що не виходить. Коли вона починає дивитися на мене, я одразу відводжу погляд, щоб не почервоніти.
Але досить балачок про Іванну. Повернімося до школи.

 

НЕСКЛАДУХА №1, З ЯКОЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

 

—    Клас, що ви запам’ятали про Ярослава Мудрого?
—    Він помер.


Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей. На математику я трохи запізнююся. Олена Степанівна цього не помічає, бо саме вичитує Ярика-органіка. Цей нещасний отримав таке прізвисько, бо мама не дозволяє йому їсти чіпси, чізбурґери, чупа-чупси та іншу смакоту.
Я помітив, що всі нормальні діти ненавидять три речі в цьому житті. Читання моралей, уроки і правила. І всі ці штуки зуміли вміститися в одній людині — моїй класній керівничці. Тому вона номер один у моєму рейтингу ненависті.
Олена Степанівна постійно вичитує: за почерк,за зачіску, за не підклеєні книги. Особливо за почерк. 
Навіть якщо ти попросив Іванку переписати тобі домашку на чистовик (а в неї, на хвилиночку, 12 балів з мови), Олена Степанівна все одно знайде до чого приколупатися.
Ми в класі думаємо, що в неї є шпора — наперед продуманий список причіпок. І якщо ти сьогодні привів до ладу те, до чого вона чіплялася вчора, то вона швиденько підглядає туди й вичитує щось новеньке.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Можливо, цей список передається в її родині з покоління в покоління. 
Уявіть, який він безкінечний, якщо ще її прабабця вчителювала.
Сьогодні Степанівна вся аж світиться. Вона дізналася, що їй мають вручити грамоту як найкращому вчителю. 
Тому нині вбралася у свій святковий костюм: чорну спідницю та ідеально випрасувану білу блузу. І навіть вчепила під її білосніжним коміром свою химерну бурштинову брошку з безголовим жуком усередині.
Ця брошка навіює на дітей страх. Навіть на мене, хоч я комах не боюся. Одного разу Ярик-органік, у якого мама — біологічка, розповів, що самка богомола відгризає своєму партнерові голову, коли вони спарюються. 
У нас у класі ходить легенда, що Олена Степанівна — жук-перевертень. Колись вона відгризла своєму чоловіку голову, як та богомолиха, а тепер носить його тіло на шиї, мов трофей.
Єдине, чого Олена Степанівна не змінює ніколи, — це зачіска. Перше вересня — це перше вересня, а вона завжди ходить із ґулькою на голові. Якби вона раптом змінила зачіску, ми, певно, не впізнали б її.
— Діти, перш за все я хочу, щоб ви були веселі та щасливі, — несподівано виголошує вчителька перед уроком.
Овва! Таке від неї ми чуємо вперше. Вона завжди торочить, що бажає бачити нас розумними та слухняними. Інколи ще чемними. Але щоб щасливими... Це щось новеньке.
Я вирішую неодмінно продемонструвати вчительці, що її бажання здійснюються. Тож увесь урок математики гигикаю й регочу. Навіть із дурних і нецікавих жартів Ваньки Вусатика, хоч це й важко. 
Але на обличчі Степанівни і натяку немає на те, що вона поділяє мою радість і щастя. Навпаки, спочатку мовчки поглядає на мене з-під лоба й рожевіє. 
А потім раптом підстрибує — і як заверещить:
—    Бачу, комусь дуже смішно! Аж занадто! Що ж, виходь, Говорухо, до дошки і проведи урок замість мене... — вона червоніє, мов помідор. — А я посміюсь!
Тут щастю приходить кінець. Олена Степанівна ліпить мені, майже відміннику, першу погану оцінку в цій чверті й пише в щоденнику, що я зриваю урок своїм гучним реготанням.
—    Оце так нескладуха... — чую, коли проходжу повз парту Євки.
Капець! Повірити не можу — ця коза радіє моєму нещастю.
Я йду й лаю себе за те, що взяв на віру слона Олени Степанівни. Руки так і тягнуться до рота — від хвилювання я завжди гризу нігті.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

І з якого дива мені заманулося здійснювати бажання вчительки... Я що, дід мороз?
Повестися на таке після того випадку на футболі... Одного разу Олекса (Олексій Сергійович — наш тренер) на початку тренування сказав, що перш за все ми повинні отримувати задоволення від гри. 
Всі хлопці тоді розслабилися й бігали по полю без особливого надриву, встигаючи жартувати і хихотіти. Не минуло й десяти хвилин, як Олекса вже верещав, що краще б нас віддали в гурток в’язання гачком.
Я злий. На себе, на Єву, на Олену Степанівну. І мені дуже хочеться врізати комусь.

 

НЕСКЛАДУХА №2, ЯКА ДОВЕЛА МЕНЕ ДО СКАЗУ

 

Після уроків іду на футбол.
Я люблю цю гру, але боюся ходити на тренування. У нашій футбольній команді я поки що найслабший. Коли Олекса ділить нашу команду на дві групи, призначає капітанів і каже їм набрати гравців у свою команду, то мене забирають в останню чергу. 
Я почуваюсь у цей момент лузером. Ось і цього разу одному з капітанів не пощастило — йому дістався я.
Починаємо грати. Мене не полишає думка, що ця команда ліпше грала би без мене. І від того граю упівсили. Руки опускаються ще до початку гри. Знаю, що здатен на більше, але не докладаю зусиль. Якщо команда не вірить у мене, то який сенс?
— Андрію, борись! — кричить мені тренер.
Але у відповідальний момент я втрачаю м’яч. «Оце так нескладуха!» — чую в голові голос Єви.
На мене незадоволено зиркають інші гравці. Вдаю, що мені байдуже. Після гри наш воротар Юрчик, один із найсильніших гравців, підходить до мене, штовхає і кричить, що команда продула через мене. 
Зазвичай я стою й мовчу, поки його слова сиплються на мене, мов удари.
Я ж не самогубець: він старший на два роки, вищий на голову й набагато міцніший.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Але сьогодні мені хочеться нарватися. Несподівано для себе кричу йому:
—    Дякую за роз’яснення, кеп!
Юрчик, який уже було розвернувся, щоб іти, застигає на місці. Я ж завжди ковтаю його образи, а тут таке.
—    Що ти сказав? — не вірить він своїм вухам.
—    Те, шо почув! — зухвалю.
Його очі запалюються від злості. Мої теж. Далі все відбувається, мов у бойовику. Я кидаюся на Юрчика, він валить мене на землю... 
Наступне, що пам’ятаю: він верещить від болю, а я впинаюся в його руку зубами, мов скажений пес! На вереск Юрчика злітається вся команда з тренером на чолі. Нас швидко розбороняють.
—    Говорухо, ти сказився? — визвіряється на мене Олексій Сергійович. — Що з тобою?
Тренер звик, що я завжди тихіший від води. А тут таке втнув. Він наказує нам обом розійтися по домівках.
Не уявляю, як повернуся в команду після того, що накоїв. Це повний капець.
Увечері кажу мамі, що більше не хочу ходити на футбол. Мама занепокоєна, вона хоче знати, чому. Я опускаю очі й брешу, що футбол мені більше не подобається.


 
 
 НЕСКЛАДУХА №3, АБО ТАТО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В РЕАЛЬНІСТЬ

 

—    Зараз як знайду тебе, то мало не буде, каже тато, не відриваючись від свого ноутбука.
—    Тату, мене не знайти в гуглі, яндексі чи інших пошукових системах, — сміюся й тікаю, поки тато встає з-за столу.


Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Якось я побачив кумедну рекламу спортивної газети. Там до хлопчика, який вкладався спати, прийшов тато зі скрученою газетою в руці. Тато сів на край ліжка і всміхнувся синові. Хотів побажати доброї ночі. 
Але хлопчик почав перелякано верещати і кликати маму на допомогу.
Він горланив так, ніби перед ним не батько, а якась потвора. Тоді тато квапливо розгорнув газету перед собою — так, щоб вона закривала його обличчя. Хлопчик одразу його впізнав: «А, тату, це ти!». І поліз обійматися.
У принципі, якщо газету замінити на ноутбук, то це історія про мого татуся. Він у нас дуже багато працює — і вночі, і на вихідних, і навіть під час відпустки. Тому я частіше бачу кришку ноутбука замість його обличчя. 
Дивитися на неї нецікаво — вона сіра й нудна. Тому я наклеїв на кришку наліпку — смайлик. Тепер щоразу, коли дивлюся на тата за ноутбуком, він мені всміхається.
Я люблю дратувати тата. Бо тоді йому вривається терпець і він відривається від свого улюбленого комп’ютера. Зробити це — простіше простого. Я в цьому майстер. Ну ось тато каже мені:
—    Андрію, спати!
А я йому:
—    Тату, ми живемо в демократичній країні. І я маю право лягати, коли хочу!
—    З якого це часу? — ще спокійним голосом питає татусь.
—    Із 1991-го. Тоді Україна затвердила Конвенцію ООН про права дитини, — мудрую я, пригадуючи всю ту інформацію, яку вбивала в наші голови Олена Степанівна в День захисту дітей.
Тут тато на мить завмирає. Цікаво, він вражений моєю ерудованістю чи нахабністю? Певно, другим, бо далі відкладає ноутбук і, потираючи руки, йде до мене:
—    Зараз буде тобі по дупі конвенція! — він супить брови і вдає, що дуже злий на мене.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Я регочу і починаю тікати від тата, мало не збиваючи з лап Монстра. Я вже казав вам, що це мій кіт. Руде ліниве чудовисько із зеленими очима. Він насторожено озирається і прямує до батьківської спальні. Певно, задумав зробити там свою мокру справу.
Тато в цей час іде за мною, вдаючи зомбі, який готується залоскотати мене до смерті. Я вриваюсь у свою кімнату, стрибаю на ліжко і, захищаючись, хапаю подушку. 
Тато нападає на мене, намагається видерти подушку з рук, щоб дістатися до мого слабкого місця. Я дуже боюся лоскоту під підборіддям, і мій супротивник знає про це! Далі, якби ви були в нашій квартирі, то стали б свідками справжньої битви! 
Подушки, іграшки в повітрі, підступна ковдра, яка по-змовницьки заплутує мої ноги, сміх і крик укупі, кликання мами на допомогу. .. Коли ми лежимо після бійки знесилені, в кімнату заходить мама.
— Що за шум, а бійки немає? — запитує, оглядаючи кімнату.
Вона спочатку буркоче щось про безлад, який ми наробили в кімнаті, а потім несподівано падає на нас із татом. Привалює нас, як вона каже, своєю любов’ю. Ми з татом вдаємо, що нам боляче й незручно, а потім затихаємо і всі троє обіймаємося. Ці миті я люблю найбільше.
 
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.
А потім зненацька дзенькає татів телефон, сигналізуючи, що він отримав новий лист на електронну пошту. Тато встає, і все повертається назад: він сідає за свій ноутбук, мама береться прасувати речі, а я... 
Я, звісно, йду розробляти черговий хитрий план, як швидко вивести тата з себе.

* * *

Сьогодні все інакше. Я заходжу на кухню і не вірю своїм очам. Татів ноутбук вимкнений! Протираю очі: ні, це не сон. Далі помічаю батьків смартфон, який нудьгує на столі. В цей час батьки сидять на дивані й усміхаються мені.
—    Синку, привіт! — звертається до мене тато. — Які в нас плани на сьогодні?
О-о-о... Здається, я вляпався. Коли хочу, щоб тато звернув на мене увагу, він залипає у своєму ноутбуці. А коли мені хочеться зостатися наодинці, тато влаштовує сімейний день.
—    У нас? — перепитую в надії, що мені почулося. — А тобі що, працювати не треба?
—    Треба... — чухає потилицю тато, а мама злісно штурхає його ліктем у бік. — Точніше, не треба. Сьогодні ніякої роботи! Тільки ти і я!
Тато всміхається на всі тридцять два зуби, а я стою і розумію, що мені капець.
Ми проводимо день по-чоловічому: купуємо попкорн і йдемо на «Людину-мураху». Люблю фільми про супергероїв, які легко перемагають усіх поганців. Потім знову купуємо попкорн і йдемо на «Пікселі». 
Теж крутий фільм про ґеймерів, які воюють із героями комп’ютерних ігор.
Я б теж став таким просунутим ґеймером, якби батьки дозволяли мені сидіти за айпадом, скільки хочу. Сподіваюсь, тато зробить висновки після фільму і скасує мій часовий ліміт у півтори години на день.
Залишаються «Посіпаки». Коли підходимо, щоб узяти попкорн, мене починає нудити від самого його вигляду. Тож вирішуємо зробити паузу і йдемо в піцерію.
Я ніби й круто проводжу день, але весь час боюся, що тато заговорить про вчорашнє. І коли ми сидимо в піцерії, це таки стається: Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.
—    Синку, ми знаємо про те, що вчора трапилося.
—    Знаєте? — перепитую, ніби недочув. І мимоволі тягну руку до рота й починаю гризти нігті.
Тато рукою спиняє мене — мовляв, не треба.
—    Так, знаємо, — він пильно дивиться на мене.
Ох... Подумки готуюся до читання моралей. Зараз тато ввімкне Олену Степанівну. Я вже уявляю його з Гулькою на голові, з напомадженими губами та у светрі з ромбиками.
— Але читати нотації я тобі не буду, — мов читає думки тато. — Гадаю, ти сам усе розумієш...
Я швидко хитаю головою на знак згоди. Гадки не маю, що я повинен розуміти, але найменше мені хочеться слухати нотації... Запитаю потім у діда, що тато мав на увазі.
—    Я скажу тобі тільки одне, і закриємо тему, гаразд? — веде далі тато. — Вчорашній випадок — не привід кидати футбол.
—    Так, тату, але... — треба пояснити йому, що якщо я з’явлюся там, то мені торба.
—    Ніяких «але», синку, — тато перебиває мене. — Ти кашу заварив — тобі й їсти.
Тато знає, що говорить, коли мова йде про їжу. У нього є три звички. 
Про першу ви вже знаєте — це втикати у свій ноутбук, друга — сварити моїх непутящих дідуся з бабусею, а третя — смачно готувати. 
У цьому він профі. Його смажені крильця — найкращі. А ванільні сирники, спечені в духовці, — пальчики оближеш! 
На аромат його страв часто збігаються сусіди: роблять вигляд, що просто собі зайшли запитати, як справи.

 

 

НЕСКЛАДУХА №4, ЯКА ЗАКІНЧИЛАСЯ ГЄПІ-ЕНДОМ

 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей. У мене, здається, потроху їде дах. Реально починаю вірити, що передбачення Єви справджуються.
Як вона мені й наворожила, все йде шкереберть.
Двійка, бійка, батьківські нотації... А сьогодні новий сюрприз — нам треба вивчити дурний танець!
Коли дізнався про нього, в мене все життя перед очима промайнуло. А коли сказали, з ким я цей танець танцюватиму на концерті, воно промайнуло вдруге.
Єва!
Який я матиму вигляд поруч із жирафою?! Це буде такий облом!!! Я буду схожий на посіпаку! 
Тож вирішую, що зроблю все можливе, щоб завадити цьому виступу. Я розроблю план — захворію в цей день чи підверну ногу.
—    Говорухо, не гризи нігті — глисти будуть!
Я так поринаю в думки, що не помічаю, як підходять Єва та Іванна. Цікаво, скільки часу вони стоять наді мною і хихотять?
—    Слухаюсь, Олени Степанівни! — глузую.
—    То як твої справи? — запитує Іванна.
—    Могло бути й краще.
—    Чули, шо ти кидаєшся на людей, — дівчата переглядаються і пирхають зо сміху.
—    У мого кота є гасло: у будь-якій незрозумілій ситуації — кусай!
—    Головне — під час танцю руки не розпускай, — «просить» Єва.
—    Розмріялась! — я рішуче йду геть.
Не маю бажання вести ці дурні балачки. Беру речі й рушаю до виходу. Мама вже чекає на мене в авто. Ми домовилися, що вона забере мене і поїдемо до супермаркету. Не минає й десяти хвилин, як ми вже біля магазину. Паркуємося, виходимо і автівки і прямуємо до входу. І раптом помічаю біля вхідних дверей... Юрчика.
—    От, лайно! — злітає з язика.
—    Андрію! — докірливо дивиться на мене мама.
—    Мам, ну вибач, що я лайно називаю лаймом, — показую на собачий кавалок у траві.
—    Ну добре, — лагіднішає мама.
—    Ти йди, а я поки що кеди в траві почищу, — роблю вигляд, що таки вступив у самі- знаєте-що.
Мама рушає сама, а я «чищу» кеди. Юрчик дивиться в мій бік. Хоч би він мене не помітив! Але, здається, таки засік.
І далі вдаю, що не помічаю його. Перед очима знову пролітає життя: день, коли я відмовився ходити на карате, день, коли сказав, що бокс мені більше не подобається, день, коли проміняв тхеквондо на соні плейстейшн.
Краєм ока бачу, що Юрчик рушає до мене. Міцно стискаю кулаки і подумки готуюся до найгіршого. Я так і не встиг сказати Іванці, що вона мені подобається, так і не заповів 535 гривень 25 копійок Монстру на котлети.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

—    Ну шо, охолов? — підійшовши, запитує Юрчик.
Він виглядає суворим, але битися, здається, не планує. Мовчу. Не можу зрозуміти, з миром він підійшов чи з війною.
—    Слухай, ти як татів мобільний на андроїді, — каже мені Юрчик, і легка усмішка з’являється на його обличчі. — Коли його чіпаєш, він нагрівається, а коли залишаєш у спокої, то холоне.
Влучно сказано. Я насторожено всміхаюся.
—    Бляха-муха, точно! — регоче Юрчик. — Ти не Андрій, ти — Андроїд! Ха-ха-ха! Тепер я зватиму тебе тільки так!
Нове прізвисько мені подобається. Юрчик простягає руку на знак дружби. Я тисну її і також сміюся.
Як круто, що він підійшов, — мене аж попустило. З того дня нове прізвисько чіпляється до мене, мов будяк, а Юрчик стає моїм найкращим другом.

 

НЕСКЛАДУХА №5, ЯКА ПІДМОЧИЛА РЕПУТАЦІЮ НАЗАВШЕ

 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Я вам уже трохи розповідав про Монстра. Це мій кіт. У будь-якій незрозумілій ситуації він кусається. .. або дзюрить на татові речі.
Монстр — справжній йог. Цілими днями він медитує: в кріслі, на телевізорі, на дивані, у шафі, в моєму портфелі й навіть на люстрі. Інколи я його знаходжу в таких позах, що будь-який просвітлений йог позаздрив би.
Єдине, з чим у нього ще проблеми, — це з вегетаріанством. Ну це, знаєте, коли не їдять м’ясо та рибу. Мій котик від риби вже відмовився, а ось відмовитися від м’ясних котлет ще не готовий. Тому він поки що — КОТЛЕТАріанець.
Коли Монстр не кусається і не займається йогою, він робить свої мокрі справи. У вмінні виводити тата з себе він — справжній профі. Поки я розробляю плани, коту вдається зробити все за лічені секунди. Йому варто лише кілька секунд попісяти на татові речі.
—    От, гівнюк! — лає тато кота.
Він зараз дуже злий на нього. Цей бешкетник знову напісяв у його кімнаті. Ох, Монстре, Монстре. .. Здається, цього разу мені не вдасться тебе прикрити. Ти посягнув на святе — щойно придбаний дорогий піджак! Це повний капець!
Усе ж таки роблю спробу втихомирити тата:
—    Тату, він напісяв, бо, мабуть, двері в туалет були зачинені!
—    Він напісяв, бо він... Бо він сцикун! — не вгаває тато.
Він бігає по квартирі в пошуках кота, щоб той отримав законне покарання. У цей момент тато схожий на злого генія: розпатлане волосся, лютий погляд, темні наміри. 
Я уявляю себе добрим супергероєм, який будь-якою ціною має врятувати кота від небезпечного поганця.
—    А може, в нього туалет переповнений? — пропоную другу причину скоєння злочину.
—    Я тобі скажу, що переповнене! Моє терпіння! — бурчить тато й зазирає під диван.
Думай, Андрію, думай! От реально, в усьому винна бабусина стаття. Вона начиталася, що зранку кота треба годувати останнім. Спершу снідають усі члени родини — і аж потім кіт. Так він розуміє, хто в домі хазяїн, і поводиться чемно.
Тато послухав бабусю і вчинив, як радила стаття. Хоча до цього годував спершу Монстра. Нове правило травмувало ніжну котячу психіку, й відтоді він почав мстити. Щодня прокрадається у батьківську спальню й тишком-нишком пісяє на татові речі. 
Що відбувається далі, ви вже знаєте — сердитий тато гасає всією квартирою в пошуках кота.
—    Ану, йди сюди, засцика!

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Поки я вам розповідав, з чого все почалося, тато часу не гаяв. Він таки знайшов винуватця своїх бід під ліжком і тепер намагається витягти його зі схованки. 
І ось він уже несе Монстра повз мене, щоб тицьнути писком у місце злочину й надавати після цього по волохатій дупі.

З виховною метою, як він каже. Монстр у його руках має вигляд переляканий і відчайдушний. Точно гриз би нігті, якби міг.
—    Татусику, йому не потрібна твоя уринотерапия! — намагаюсь жартувати, щоб урятувати ситуацію.
Що таке уринотерапія, я дізнався завдяки прабабусі. Вона полюбляє дивитися по телевізору всілякі програми про народну медицину. Коли приїжджаю до неї в гості, ми часто дивимося їх разом. 
В одному з випусків серйозний дядечко в білому халаті розповідав, що сеча лікує всі можливі болячки. Називають ото уринотерапія. Вее-ее... Це ж треба таке вигадати! А ще сварять мене за те, що я нігті тягну до рота.
—    Що це таке? Що це таке? — тато не реагує на мої дотепи і трясе Монстра над місцем злочину.
Я зітхаю від полегшення. Здається, побиття не буде. Тато обіцяв убити, а врешті влаштував Монстру легкий землетрус.
—    Тату, в нього ще буде струс мозку, — роблю все можливе, щоб батько якомога швидше відпустив друга.
—    Якби в нього був мозок, то він не робив би так! — невдоволено пирхає тато і відпускає Монстряку.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Усе-таки він любить цього волохатого рудого бешкетника. Присоромлений Монстр виривається з татових рук і ховається під диван. Тепер він увесь вечір сидітиме там на знак протесту. 
А коли тато перестане його лаяти, Монстр знову помужнішає — і все почнеться спочатку.
До сьогоднішнього дня я був певен, що у всьому винна ця клята бабусина стаття. А тепер замислився. А якщо це чергова нескладуха, яку накаркала Єва? 
Про всяк випадок треба обходити цю жирафу десятою дорогою або... довести, що вона блефує.

 
 
 ОБЕРЕЖНО, ГНИЛІ АБРИКОСИ, АБО НЕСКЛАДУХИ БЕРУТЬ ВИХІДНИЙ :)
 

Ура! Сьогодні вихідний, і тато везе мене до Юрчика. Я випросив, щоб мене відпустили з ночівлею. Юрчик мешкає у приватному будинку недалеко від метро «Славутич» — і каже, що ми будемо спати в його халабуді на подвір’ї. 
Це дуже круто! Я раніше ніколи не спав на вулиці, бо мені було лячно. Але в Юрчика не боятимуся. У нього є вівчарка Мона. І якщо вночі злочинці вдеруться на нашу територію, вона захистить нас.
Коли під’їжджаємо до воріт, я одразу помічаю на паркані табличку «Обережно, злий... Юрчик!». Тато, сміючись, запитує:
—    Ти точно хочеш залишитися?
—    Гарний жарт, тату, — зачиняю дверцята нашого Рюмика та йду до воріт.
Тато сигналить на прощання і їде. Я підходжу ближче до паркану й бачу, що на табличці було написано «Обережно, злий пес», але хтось крейдою замалював слово «пес» і дописав зверху ім’я мого друга.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

У цей час за парканом чутно крики. Я відчиняю ворота і бачу картину: на драбині, яка підпирає паркан, стоїть Юрчик і воює зі своїм сусідом. На слові «Вогонь!» вони нещадно обливають один одного з водяних пістолетів.
— Нарешті підкріплення! — Юрчик помічає мене. — Андроїде, хапай водяний пістолет — і в атаку!
Я включаюся до гри: хапаю зброю і стрибаю на табурет біля драбини. Пригинаюся, щоб у мене не поцілили. Під час затишшя обережно визираю з-за схованки. На ворожій території краєм ока бачу рудого хлопчика 11-ти років. Це Микита. 
Далі Юрчик знову кричить «Вогонь!», я цілюся й кілька разів улучаю в сусіда.
Ми зупиняємося лише тоді, коли треба підзарядити зброю — набрати в пістолет води з надувного басейну. Потім знову займаємо свої позиції та атакуємо.
Раптом на нас починають сипатися гнилі абрикоси. Сусід Юрчика часу не гаяв, і поки ми набирали воду, змінив тактику. Він знайшов на городі відро з гнилими абрикосами, і тепер уся ця гидота летить прямісінько на нас. 
Вдаряючись, гнилі плоди розчавлюються і залишають на наших футболках жовтогарячі плями.
—    Тобі мало абрикосів? Отримуй! — кричить сусід.
Коли війна саме у розпалі, на вулиці з’являється Юрчикова мама. За нею виходить вівчарка. Спокійна, величезна і дуже гарна.
—    Хлопці, обідати! — командує Юрчикова мама.
—    Мам, тільки не зараз! — благає Юрчик, склавши долоні, як при молитві.
—    Ні. Зараз, — вона твердо наполягає на своєму. — Зараз же переодягніться і приберіть з нашого подвір’я ці гнилі абрикоси.
—    Мам, ну капець! Дай хоч п’ять хвилин! — упрошує Юрчик.
—    Розмову закінчено, — спокійно, але суворо мовить Юрчикова мама. — І сполоснеш увечері подвір’я, щоб на залишки абрикос мухи не сідали.
Юрчик махає сусіду — мовляв, вимушене тимчасове перемир’я. Той погоджується. Ми збираємо рештки абрикос і кидаємо їх у відро для сміття. 
Мона крутиться біля нас і допомагає: тицяє своїм вологим носом у місце, де ми пропустили розчавлену абрикосову гранату.
—    То ти Андрій? — запитує мене Юрчикова мама, коли ми сидимо на кухні й наминаємо борщ.
—    Угу, — киваю і жую.
—    Мам, він не Андрій, він — Андроїд, я ж тобі казав! — виправляє Юрчик.
—    Почувайся в нас як удома, — у Юрчикової мами добра й гарна усмішка.
—    Дакуу, — відповідаю з набитим ротом.
Часу на пережовування та теревені немає. Треба якомога швидше доїсти і йти на позиції. Бо той Микита знову щось вигадає. Юрчикова мама, здається, читає мої думки:
—    Ну, добре, хлопці, не буду вам заважати, — вона встає і йде до своєї кімнати. — Про компот не забудьте.
Ми хутко доїдаємо все. Беремо склянки з компотом і виходимо на вулицю. Юрчик махає рукою — мовляв, іди за мною, я тобі дещо покажу!
—    Оце моя халабуда, — показує.
—    Хе-хе! А ти нічого не наплутав? — оглядаю халабуду, більше схожу на будку для собаки.
—    Ні, — Юрчик згинається і залазить у будку Мони. — Залазь! І компот свій не забудь.
Я згинаюся і лізу в будку. Всередині вона здається просторішою.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

У цей час до будки підходить Мона і, обнюхуючи нас своїм мокрим носом, метляє хвостом.
—    Посувайся! — наказує Юрчик.
Ми притискаємося один до одного. Мона залазить до нас. Обнюхавши, вона починає лизати мені обличчя. Від цього стає мокро і лоскотно. Я сміюся. Потім згадую про війну і серйознішаю:
—    Розкажи, чому ви посварилися, — питаю про сусіда, коли Мона переключається на Юрчика.
—    Він навмисне зриває абрикоси з нашого дерева. Хоч у них також росте абрикоса, — Юрчик сердитий. — Сьогодні я засік його і попередив, щоб більше так не робив, а він...
Юрчика так переповнюють емоції, що він говорить, затинаючись. А я, здається, вже здогадуюся, що сталося.
—    А він узяв і зіпсував табличку, яка висить на наших воротах!
—    «Обережно, злий Юрчик»?
—    Угу. Тепер між нами справжня війна! — від люті Юрчик стискає долоні в кулаки.
Ми деякий час мовчимо. Раптом я помічаю мураху, яка втопилася в компоті.
—    Дивися, мураха! — показую Юрчикові на склянку.
—    Фу! Виллємо компот, поки мама не бачить, — Юрчик тягне руку до склянки, але я зупиняю його.
—    Мій дід каже: «Пий, більше м’яса буде!». Чи тобі слабо?
—    Та ні, не слабо... — вагається Юрчик.
Оце так справи! Юрчик, такий сміливий і безстрашний, боїться крихітних комах. Правду дід каже, що в кожного з нас є своє слабке місце.
—    Слухай, у мене ідея! Хто вип’є це пійло, той стане людиною-мурахою!
—    Точно! — запалюється Юрчик. — І ми легко переможемо Микитоса-альбатроса!
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей. Ми знаходимо в будці ще одну мураху і топимо її у другій склянці. Потім цокаємося і випиваємо чарівне зілля. Мона дивиться на нас, як на хворих на голову. Якби могла, то покрутила б хвостом біля скроні.
Щойно ми перевтілюємося в мурахоменів, мозок починає працювати набагато краще. Мені дещо спадає на думку.
—    Слухай, — я радісно шепочу. — Твоя мама наказала сполоснути подвір’я!
—    І шо?
—    Я знаю, шо ми зробимо! Ми візьмемо шланг і розплющимо твого Микитоса!
—    Точно! — Юрчик дає мені пять. — І нам за це нічого не буде!
Тишком-нишком пробираємося до шлангу. Я його відкручую. Юрчик, мов нічого не сталося, змиває із землі залишки гнилих абрикосів. Так ми вбиваємо двох зайців: робимо Юрчикову маму щасливою і водночас перевіряємо, як працює зброя.
Коли чуємо голос Микити за парканом, я відкручую кран на повну. Юрчик схвально киває. Тиск такий сильний, що йому доводиться тримати шланг двома руками.
Він стрибає на табуретку і спрямовує шланг на Микиту.
—    Вогонь!!! — горланить так, що сусідські кури під парканом полохаються й розбігаються в різні боки.
Микита не очікував атаки, та ще й із застосуванням важкої артилерії. Він якийсь час стоїть розгублено, мокрий з ніг до голови. А тоді з криком «Вам — торба!» біжить до будинку.
Ми стрибаємо й танцюємо від щастя: сьогодні перемога в бою дістається нам. Ховаємося в будку й не вилазимо звідти, поки не стемніє. Про всяк випадок.
А потім Юрчикова мама кличе нас до будинку. Час спати. Я лежу й думаю, що день сьогодні чудовезний. Навіть незважаючи на те, що нам не дозволили заночувати з Моною в будці. Так що хай Єва зі своїми передбаченнями відпочиває.

 

СМЕРДЮЧА НЕСКЛАДУХА №6, ЯКА ВИВЕЛА ЄВУ НА ЧИСТУ ВОДУ

 

—    Андрійку! — чую мамин сердитий крик із сусідньої кімнати.
—    Шо? — кричу їй, бо йти нема коли: Angry Birds саме в розпалі! Я натягую рогатку і цілюся птахою-злюкою в суперскладну конструкцію...
—    Андрію! — мама гукає ще гучніше. — Бігом сюди!
Розумію, що справа серйозна. Мама завжди кличе мене ніжно — Андрійку. Андрієм називає лише тоді, коли дуже гнівається. Тож зітхаю, відкладаю айпад і чалапаю до своєї кімнати. Знаю, що там нічого доброго на мене не чекає. 
Заходжу й бачу маму, яка акуратно тримає двома пальцями мою бруднющу шкарпетку.
—    Що це таке? — запитує голос екзекутора.
—    Мам, це шкарпетка, — я вмикаю дурника.
—    Андрію, я розумію, що це шкарпетка. Але мене цікавить, що твоя брудна шкарпетка робить на акваріумі. І де друга???

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Я вам не розповідав, але в нас, окрім Монстра, живуть ще й риби. Ви подумаєте, як кіт і риби можуть уживатися під одним дахом? Можуть, якщо кіт — дивак і йог. Він намагається їсти якомога менше м’яса, тож до риб Монстрові байдуже. 
Інколи під час своїх медитацій він спостерігає за ними, часом навіть грається, намагаючись піймати лапкою крізь скло. Але Монстр ніколи не лізе у воду, щоб порибалити по-справжньому. Рибалка з нього нікудишній, як каже тато.
— Може другу рибки з’їли? Знаєш, є різні види риб... Піраньї, наприклад... — намагаюсь заговорити маму, але вона мене перериває на півслові.
— Це цікава версія, але будь-яка піранья краще з голоду помре, ніж проковтне це брудне і смердюче неподобство, — кривлячись, мама передає шкарпетку мені. — Віднеси її на місце і знайди другу!
Зітхаю і починаю шукати другу шкарпетку. Це, знаєте, діло непросте. Вона може бути де завгодно! Я її можу шукати так до Нового року, бо хто-зна, куди вона поділася.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Кіт співчутливо дивиться на мене з-під дивана — мовляв, тримайся, друже! Я заглядаю я ко робки зі своїм мотлохом — немає, перевертаю ковдру та подушку — під ними теж немає, заї ли даю під ліжко, на стіл, у сусідню кімнату попа мов крізь землю провалилася!
Мама спостерігає за цим усім і її гнів потроху починає змінюватися на милість. За що я її люблю, так це за те, що вона з режиму бурчання швидко переходить у режим дуркування. Якби існувала школа мам, я поставив би своїй мамі 12 балів! Ну, добре, 11 з половиною... 
Бо все-таки вона досі не дозволяє мені вигукувати слово «Лайно!» і заборонила випити келих вина на мої 10-річчя...
А в усьому іншому вона — кльова. Моя мама красуня, це визнали навіть мої однокласники. У неї гарне довге волосся, карі очі й ніжна усмішка. Дорослі кажуть, що я — вилита мамина копія. Сподіваюсь, це правда. Бо тато виділяється більше розумом, а не красою.
Мама стежить за собою: фарбується, носить гарні сукні та високі підбори. Гадаю, вона запросто могла би працювати в цирку акробаткою. її каблуки такі височенні, як багатоповерхівки. Якщо вона так легко тримається на отакенних підборах, то що казати про ходулі? Мама могла б таке виробляти на них!
А ще мама не примушує мене їсти всілякі овочеві супи з морквою та інші несмачні корисні речі. Вона просто не вміє їх готувати. Коротше, не мама, а справжній скарб!
—    І куди вони діваються, ці шкарпетки? — вже грайливо запитує вона.
—    Угу... — зітхаю.
—    Куди ти її клав востаннє?
—    На місце...
—    А де її місце?
—    Мам, не говори зі мною, як з маленьким!
—    Я й не хочу, — знову починає виховувати мене. — Але тобі вже десять років, а ти досі не знаєш, що чистим шкарпеткам місце в шафі, а брудним — у кошику для брудної білизни!
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

—    Я знаю! І я кидаю їх до кошика, а вони чомусь потім опиняються в акваріумі...
—    Ти диви! Містика! Справжнісінький кругообіг шкарпеток у природі!
—    Це все Єва винна, — починаю здогадуватись я.
—    Що-що?
—    Я кажу, що в усьому винна Єва. Вона мені наворожила сім нескладух. Оце вже шоста, — кажу й сам не розумію, як можна в такому зізнаватися мамі. Але ж вона все одно випитає.
—    А відколи Єва стала ворожкою? І відколи ти віриш у ці дурниці? І не заговорюй мене, будь ласка! Не треба відповідальність перекладати на Єву! — тепер вона вже довго не вгамується...

Ні, ставлю мамі не 11 з половиною, а 10 балів. Якби існувала школа мам, я б записав у її щоденник зауваження: «Читала сину моралі»! Мами повинні хвалити й обожнювати своїх дітей. 
А читати моралі — то улюблена справа вчителів.
—   Мам, я не перекладаю, чесно. Але відколи вона мені оті нескладухи наворожила, вони мене переслідують.
—    Думаю, Андрію, тебе переслідує лінь. Шкарпетки не бігають по будинку самі собою. Я сама бачила, як ти кинув шкарпетку під ліжко. 
Звідти, насмілюся припустити, вона випарувалася з татовою допомогою. Він кидає до твоєї коробки з мотлохом усе, що бачить.
—    Мам, але ж вона не в коробці, а в акваріумі?! — нагадую.
—    Гадаю, до акваріуму її перенесло наше чудо природи.
—    Монстр! Точно! Це справа його рук! Ой, лап!
—    І в такому кругообігу жодні містичні сили, як бачиш, не винні. Треба просто класти речі на свої місця, — робить висновок мама.
Зітхаю, бо що тут казати...
Мама має рацію. Жодні містичні сили тут не винні. У мене просто їде дах.
—    А тепер, будь ласкавий, знайди другу шкарпетку. А задієш ти ворожок для її пошуку чи ні, мені байдуже.
Мама рішуче виходить з кімнати.
Я залишаюся шукати ту кляту шкарпетку. Зазираю під ліжко, на люстру, в портфель, але все марно. Вона наче випарувалася. 
Може, справді цей кругообіг шкарпеток у природі існує? Я впевнений, що спочатку і в кругообіг води ніхто не вірив... 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Усілякі геніальні відкриття завжди спершу лякають людей і викликають сумніви. Так завжди було, я про таке програму дивився.
Врешті-решт, шкарпетку я так і не знаходжу. Зате її пошук допомагає мені натрапити на важливий речовий доказ!!!
Тепер я точно знаю, що Євка блефує...

 

 
НЕСКЛАДУХА №7, ПІСЛЯ ЯКОЇ Я НІКОЛИ НЕ ОДРУЖУСЯ

 

—    Андрійку! Андрійку! — гукає мене мама з вітальні. — До тебе гості!
Це Іванка! Я вибігаю назустріч, хапаю її за руку і тягну до своєї кімнати. Зачиняю за нами двері.
—    Що за кінець світу, Говорухо? — Іванка дивиться на мене, як на божевільного.
—    Іванко, зараз я тобі таке розповім! — починаю розмахувати руками. — Я тут півдня шукав свою шкарпетку...
—    Ну-ну... І як успіхи? — підколює мене Іванка.
—    Шкарпетку не знайшов. Але! — простягаю їй старий жіночий журнал. — Подивись на це!
—    Ха-ха-ха! Говорухо, ти читаєш жіночі журнали?
—    Не мели дурниць! Це старий журнал моєї мами. Я знайшов його під диваном, — виправдовуюсь. — Розгорни на сторінці 137!
Я схвильований, наче розкрив таємницю всесвіту.
—    «Гороскоп...» — прочитала Іванка.
—    Читай тут!

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


—    «Будьте пильні. Доля підкине вам складну задачку. Але якщо ви добре постараєтеся, то вирішите її», — читає Іванка. — Десь я таке вже чула...
—    Десь? Іванко, згадай! Єва наворожила тобі те саме. Слово в слово!
—    Точно...
Іванка морщить лоба. Вона завжди так робить, коли задумується про щось. У такі моменти вона стає схожою на свого французького бульдога Шурупа.
—    Ця жирафа взяла старий журнал своєї мами і визубрила напам’ять текст гороскопу! — розжовую. — А потім ходила по школі й удавала, що вміє передбачати майбутнє!
—    Думаєш? — Іванка пильно дивиться на мене.
—    Не думаю. Це ж очевидно! — опускаю очі, щоб не почервоніти.
—    От, хитрунка! — в очах Іванки запалюються грайливі вогники.
Раптом у двері стукають. У шпарку зазирає мама і каже, що прийшов Юрчик.
Юрчик не раз говорив мені, що він «хлопець, а справжні хлопці не водяться з дівчатами!». Я злякався, що він зараз побачить мене з Іванкою, і все — нашій справжній чоловічій дружбі кінець. Що робити? Часу рятувати ситуацію немає. За мить Юрчик стоїть на порозі моєї кімнати з розбитим коліном.
—    Ого, де це ти так? — запитую.
Перед моєю мамою Юрчик прикривав коліно, тому вона нічого не помітила. А тепер, коли ми залишилися самі, показує рану. Друг уже було скривився від болю — аж раптом помічає Іванку. Миттю він міняється на обличчі й починає корчити з себе термінатора, в якого нічого не болить.
—    Не парся, Андроїде. Все норм. Шо робите?
—    Та ми тут... граємося, — кажу і заливаюся рум’янцем від своїх слів, так по-дитячому вони звучать.
—    Круто! Я з вами! — Юрчик проходить у кімнату повз мене.
Таких як він нічого не спиняє. Юрчик на два роки старший від мене і йому батьки дозволяють гуляти самому. Навіть на тренування з футболу він їздить сам, хоча для цього треба проїхати пів-Києва. Раптом я ніяковію від того, що мене досі возять на тренування батьки.
—    Привіт. Я Юрчик. Друг Андроїда, — звертається Юрчик до Іванки, трохи почервонівши.
—    Кого-кого? — перепитує вона.
—    Ну, Андроїда... Андрюхи, — повторює Юрчик.
—    Ха-ха-ха! — хихотить Іванка. — Говорухо, ти не казав мені, що ти — Андроїд!
—    У команді ми звемо його так,— Юрчик задоволено шкіриться.
—    А чому? — цікавиться Іванка і дарує Юрчикові одну зі своїх найкрутіших усмішок.
—    Бо якщо його чіпати, він легко...
—    Так. Стоп! — я швидко перебиваю Юрчика, червоніючи. — Ще повидаєш усі секрети.
Не хочу згадувати про ту бійку.
—    Іванко, це Юрчик, ми з ним в одній команді, — вичавлюю з себе.
—    Рада познайомитися, — щоки Іванки злегка рум’яніють.
Вони так дивляться одне на одного, що ще трохи, і мене знудить. Іванка, мабуть, забула, що її верне від усіляких там кохань. А Юрчик, на мій превеликий подив, уже водиться з дівчатами.
—    Кров пішла, — киває Юрчик на коліно.
—    Ой! Тобі боляче? — зойкає Іванка і кидається рятувати «пораненого».
А Юрчикові цього й треба. Тепер він насолоджується тим, що опиняється в центрі уваги.
—    Андрію, неси вату і зеленку! — командує Іванка.
—    Ти ж казав, шо все норм? — хочу підколоти друга і привернути увагу Іванки до себе, але ніхто мене не слухає.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Починається операція з порятунку Юрчика: я приношу зеленку і вату, Іванка мастить коліно й лагідно дмухає на нього. Поранений час від часу зітхає.
—    Ну ось! Так уже краще, — Іванка вдає з себе медсестру, яка заспокоює пораненого.
Я почуваюся так, немов найогиднішу серію бабусиного любовного серіалу знімають просто у мене в квартирі.
Але це ще не кінець. Далі Юрчик починає розповідати Іванці мої фірмові анекдоти. Переповідає про хлопчика Чипідріса, а потім запитує, чи знає вона, як намалювати коня. Іванка, яка чула цей анекдот від тата і від мене мільйон разів, хихотить так, мов це свіжак.
Я ледве стримуюся, щоб не заїхати Юрчикові по другому коліну. Ситуацію рятує мама Іванки, яка вчасно приходить по неї. їм треба кудись іти.
Я проводжу Іванку до дверей. Вона помічає мою кислу фізіономію і штурхає ліктем у бік.
—    Говорухо, не кисни.
Знала б вона, який я сердитий на неї! Мені вона ніколи не усміхалася так, як Юрчикові... Але беру себе в руки. Зараз основне — викрити у брехні Єву.
—    Слухай, то що будемо робити з речовим доказом?
—    З яким доказом? — не розуміє Іванка.
—    Як з яким? З журналом! Треба вивести ту ворожку на чисту воду!
—    Говорухо, не роби з мухи слона, — закочує очі Іванка. — Я ніколи не бачила в Євки такого журналу.
—    Але ж... — намагаюся пояснити всю серйозність ситуації.
—    Бувай, Андроїде, — перебиває Іванка.
Вона усміхається Юрчикові, який стоїть за моєю спиною, і щезає.
Здається, їй фіолетово — бреше Євка чи ні.
—    А вона класна, ця твоя Іванка, — штурхає мене мій найкращий колишній друг.
—    Не в моєму стилі, — насупившись, брешу.

 

 
НЕСКЛАДУХИ ЗБИЛИСЯ З ЛІКУ

 

Справи сьогодні такі, що гірше не буває. Олена Степанівна ще вчора скасувала мій улюблений урок — фізру, щоб провести репетицію.
Перед входом до нашої школи висить табличка, на якій написано, що це школа з поглибленим вивченням фізичної культури. Я так радів, коли батьки віддали мене сюди! Обожнюю спорт. Але тішився недовго, бо коли почав ходити на уроки, то зрозумів: це школа з поглибленим поглинанням фізичної культури.
Урок фізкультури для Олени Степанівни — не урок. На її думку, його можна легко замінити чимось іншим. Не встигаємо з укрмови? Вона скасовує фізру, і ми пишемо диктанти. Немає часу перевірити таблицю множення? До побачення, фізкультуро. Концерт уже на носі, а ми мало репетирували? Страждає самі-вже-здогадалися-хто. Фізра і я :(.
А фізруку, здається, байдуже. Він пішов учителювати, бо його звільнили з попередньої роботи. Тепер мусить «працювати за копійки» у школі. Я чув, як він розповідав це нашій музичці в учительській.
Тож сьогодні замість того, щоб ганяти в футбол, мушу йти на репетицію. Я довго думав, що б таке вигадати, щоб не підступатися до жирафи ближче, ніж на метр. І в мене народилася геніальна ідея. Сьогодні я взую татові ласти!
Перед репетицією тихенько витягаю ласти з торби й біжу до туалету. В актовому залі з’являюся вже в них. Спершу ніхто не помічає цього: Олена Степанівна пліткує з музичкою, однокласники дуркують на сцені. Дзвенить дзвоник. Олена Степанівна наказує нам вийти на сцену і стати в пари.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Я починаю чалапати до Єви. Мені набагато складніше дійти до своєї партнерки, ніж іншим, бо ласти постійно спадають. Тягну їх по підлозі, й вони голосно шурхотять. Чую перешіптування та хихотіння однокласників. Коли опиняюся біля Єви і піднімаю голову, то розумію — зараз щось буде. Адже погляди всіх прикуті саме до мене.
—    Угу... У Говорухи не ноги, а ласти... — коментує Олена Степанівна крізь зуби.
—    Так, у мене реально великий розмір ноги, — викручуюся.
Однокласники починають хихотіти. Олена Степанівна різко піднімає руку — мовляв, тихо!
—    Не клей дурня, Говорухо! — шипить Олена Степанівна. — Навіщо ти припхав їх до школи?
—    Учора я загубив свій черевик. Тому сьогодні довелося іти в ластах, — виправдовуюся на ходу і вже міркую, як би швидше змитися після репетиції і сховати один черевик.
—    А батьки в курсі? — брова Олени Степанівни починає сіпатися.
—    Так, — брешу, — тато дав їх мені. Сказав: «Хоч у ластах іди, але важливу репетицію пропускати не можна».
Однокласники знову починають реготати.
—    Тиша в залі! — командує Олена Степанівна. — Ми ще поговоримо з тобою та твоїм татом, Говорухо. А зараз — скидай ласти.
—    Як? — здається, я вляпався.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

—    Скидай ласти, кажу тобі! — Олена Степанівна червоніє від злості. — Будеш танцювати у шкарпетках.
—    Ні! — вигукую.
Це буде капець! Я зараз пригадую, що вдягнув дві різні шкарпетки.
—    Сам скинеш чи тобі допомогти?! — Олені Степанівні вривається терпець.
Мені не залишається нічого іншого, як скинути ті кляті ласти. Всі діти одразу помічають, що я в різних шкарпетках. Єва та Іванка перешіптуються й регочуть.
—    Бачу, ти загубив не лише черевик... — пирхає Олена Степанівна.
Я стаю біля Єви так далеко, як лиш можу, Ми починаємо вивчати вальс. Сьогодні я спокійний: ніхто не помітить, що Єва вища за мене, бо всі тільки й зиркають на мої шкарпетки. 
Хай краще сміються з них, ніж називатимуть мене посіпакою.
—    Говорухо, стань ближче до Єви! Вона не кусається! — командує Олена Степанівна. — І поклади їй руку на талію!
Я підходжу ближче на міліметр. Ну, може, на кілька. Витягаю руку, щоб дотягнутися до її талії. Єва дивиться на мене і, крутячи головою, шепоче:
—    Говорухо, у тебе точно не всі вдома.
Я знову помічаю її веснянки. їх, здається, стало ще більше. Сьогодні вони схожі на маленькі кульбабки.
Класна керівничка показує нам рухи.
Заміняє вчительку з хореографії, бо та захворіла. Скажу вам чесно: Олена Степанівна танцює жахливо. Але впевненості їй не бракує.
Поки я розмірковую про таланти вчительки, вона підходить до нас і починає свердлити поглядом. Потім каже:
— Ні! Так не годиться, Говорухо! Єво, дозволь!
Єва, хихочучи, відходить убік, а Олена Степанівна стає на місце моєї партнерки. Оце так халепа! Всім нескладухам нескладуха! Танцювати з училкою!!! 
Однокласники тихенько витягають свої мобільники, щоб сфотографувати цей капець. 
Тим часом Олена Степанівна змушує взяти її за талію. Я почуваюся мишкою Джеррі в лапах кота Тома. До кінця уроку ми танцюємо в парі. Однокласники клацають нас і гигикають.
Олена Степанівна щомиті виправляє мене і наказує зосередитися. А я дивлюся на однокласників, на неї, на її брошку з мертвим жуком — і не можу. 
Мені стає зле. Я починаю задихатися від пекельного запаху її парфумів. Якби знав, що мене чекає, то замість ластів прихопив би протигаз. 
Від нервів хочеться гризти нігті, але вона схопила мої руки й міцно тримає їх. Я мимоволі згадую про долю самця-богомола.
Коли здається, що мені вже не вирватися з рук Степанівни, лунає дзвінок. Моїм тортурам настає кінець. Я швидко хапаю ласти й біжу до своєї шафки. Треба сховати черевик.
 
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

 
 
ДІД, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ СЛОВО "НЕСКЛАДУХА"


Я вам уже казав, що мій тато найбільше у світі любить зависати у своєму ноуті, готувати і... вичитувати моїх дідуся з бабусею. Він часто лає їх як школярів. Каже, що вони не бережуть себе, часто сваряться і забагато мені дозволяють. А я, навпаки, саме за це їх і люблю.
Бабцю свою я називаю Подушечкою за те, що вона м’якенька. Вона товстенька і має великі груди. Коли я був малим, то любив лежати на ній, поки вона читала мені казки. А ще моя бабуся — справжня спортсменка й екстремалка. Вона щодня їздить по хліб на самокаті.
Подушечку знають і поважають усі мої друзі й навіть вітаються з нею.
Що цікаво — на самокат бабуся стала випадково. Одного разу вона розгрібала в моїй кімнаті усілякий непотріб, відкопала цей нікудишній, на її думку, транспортний засіб і вже була зібралася здавати його на металобрухт.
Пункт прийому далеко від нас, тому бабуся вирішила проїхатися на самокаті, щоб не нести його в руках. І їй так сподобалося, що з того дня бабуся й самокат — нерозлучні друзі.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Дідусь мій — теж ще той фрукт, як каже мама. Це він навчив мене вигукувати «Лайно!», коли мені було два рочки. Мама ледве не зомліла, коли почула. Вона навіть вигадала легенду, щоб виправдовувати мене перед іншими. 
Мама переконувала всіх, що я хочу сказати «файно», просто не всі літери чітко вимовляю. А відтак я почув у садочку ще одне лайливе слово і запитав у діда:
—    Діду, а коли мені можна буде казати «трясця!»?
—    Коли батьки не чутимуть, Андрійку, — спокійно відповів дід.
Дід працює слюсарем у педагогічному університеті і має свою майстерню. Я дуже люблю бувати там.
Усі стіни майстерні завішані красивими тітоньками в купальниках. Коли заходиш туди, ті тітоньки мов усміхаються саме тобі. Дід дозволяє мені розглядати їх.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Колись на роботі він втратив великий палець лівої руки. Усі дорослі говорили тоді, що це «виробнича травма». Не знаю, що воно таке, але, думаю, він просто задивився на одну з красунь під час роботи.
Я часто запитую діда, на якій із цих тітоньок він одружився 6. А він плескає мене по плечу й каже, що на жодній. Бо найгарнішої тут немає.
—    А де вона? — запитую.
—    Удома. Варить борщ нам з тобою, — підморгує дід. — Бачив би ти свою бабцю, коли ми познайомилися! Ех... Ото були часи...
Дід мрійливо зітхає і задумується. Подумки він уже в минулому, залицяється до моєї бабці. Щаслива усмішка не сходить з його вуст і він грайливо покручує вуса.
Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Я часто прошу в діда поради, коли заплутався чи втрапив у халепу. Дід каже, що не існує такої проблеми, яку неможливо вирішити. У нього завжди «все добре». І в стоматолога за все своє життя він був лише раз. Один-єдиний! А мені он десять з гаком, а я ходжу до дантиста кожні півроку. :(
Одного разу я пожалівся, що мене образив здоровань зі старших класів. Тоді дід показав мені кілька прийомчиків карате. А щоб я був упевненішим, подарував чорний пояс.
Я носив той пояс і був переконаний у своїй непереможності цілий день. Дід казав, що це пояс самого Джекі Чана. А під вечір по мене прийшла бабуся до школи. Вона побачила пояс і спитала:
— Андрійку, а як мій пояс опинився у тебе? Я всю квартиру обшукала! Це ж пояс від моєї улюбленої квітчастої сукні.
Цієї миті я прозрів. Тихенько зняв пояс і віддав його бабусі. На щастя, в той день мене ніхто не спалив.

 
МАЙСТЕРНЯ З БЕЗЛАДУ

 

Сьогодні я знову вирішую спитати в діда поради. Прошу маму відвезти мене до його майстерні. Вона погоджується.
— Ласкаво прошу до майстерні з безладу! — вітає дід на вході.
Ми так прозвали одну з його робочих комірчин, де дід дозволяє робити те, що мені найкраще вдається.
Одного разу я перебирав у голові свої численні таланти. Умію гарно малювати, вигадувати, байдикувати. Але найкраще в мене виходить наводити безлад у кімнаті. Мама каже, що я в цьому справжній майстер.
Я можу перевернути все з ніг на голову за лічені хвилини. Але от біда — мені не дозволяють вдосконалювати свої вміння. 
Нам у школі колись розповідали, що відомій українській художниці Катерині Білокур батьки теж забороняли малювати в дитинстві. І вона мусила розвивати свій талант потай. Так і мені доводиться вправлятися в наведенні безладу тоді, коли батьки не бачать.
Але якщо картину легко сховати, то з безладом — біда. Його одразу бачать батьки. Після цього вони довго вичитують мене, примушують прибирати, один раз навіть суворо покарали — забрали айпад аж на три дні.
Коли дід дізнався про це, то сказав:
— Не переймайся, друже. Ми щось вигадаємо. Наступного дня він узяв мене на роботу. Коли я прийшов, то побачив на дверях однієї з неробочих комірчин табличку «Майстерня з безладу». Дід сказав, що відтепер його майстерня — моя майстерня. 
І я можу робити в цій комірчині все, що мені заманеться. Ми навіть вигадали робоче спорядження: спакували в рюкзак різне сміття, фарбу, татові шкарпетки, попередньо продірявлені пакети для сміття й таке інше.
Сьогодні я відводжу душу на повну: розмальовую стіни крейдою, розкидаю по підлозі тирсу, жую жуйку і приліплюю нею плакат із тітонькою в купальнику, який уже було відклеївся. Тут я почуваюся вільним. Можу робити все, що завгодно, і мені нічого за це не буде.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Коли сідаю, щоб перепочити, дід приносить теплий чай з бубликами. Такого смачного чаю ви зроду не пили, запевняю вас.
Ми деякий час сьорбаємо і хрумаємо мовчки, а потім я запитую:
—    Діду, а ти віриш у ворожок?
—    Ні, Андрійку, — відповідає. — І тобі не раджу.
—    А якщо все, що вона наворожила, справджується?
—    Ти про що? — цікавиться дід.
Я все розповідаю йому. Про Єву, про чіпляння Олени Степанівни, про бійку з Юрчиком, про татову незвичну поведінку, про підмочену репутацію Монстра, про репетицію, про шкарпетку, яка мов крізь землю провалилася, про знайдений журнал...
Мені стає так шкода себе, що я ледве стримую сльози.
—    І це все? — всміхається дід.
—    Якби ж то... — зітхаю. — Ще вона наворожила, що я втрачу кохання свого життя. І після того Іванка усміхається Юрчикові...
Я знову гризу нігті. Дід несхвально зиркає на мене. Опускаю руки. Помовчавши, дід каже:
—    Одне я знаю точно: ворожка з твоєї Єви нікудишня. Я в цих речах не дуже тямлю, але справжня ворожка не буде підглядати до журналу. Вона все читає по руці. 
Я вже мовчу, шо в тих жіночих журналах пишуть саму маячню.
—    Але навіщо вона мені наговорила оте? — не можу я втямити.
—    А навіщо хлопчики тягають дівчаток за кіски? Га? — дід знову крутить вуса. — Гадаю, ти їй подобаєшся.
—    Ну ти й вигадав, діду! Та вона мене ненавидить! — пирхаю.
Я обурений. Стискаю бублика в руці так сильно, що він ламається й булькає в чай.
—    Поговори з нею і з’ясуєш, — ставить крапку в розмові дід.


 
 
ГЕНЕРАЛЬНІ ТОРТУРИ

 

Післязавтра концерт. Сьогодні Олена Степанівна проводить генеральну репетицію. Жирафа чомусь запізнюється, це на неї не схоже. Я планував «піймати» її до репетиції і поговорити. Але розмову доведеться відкласти.
Також не з’являється партнер Іванки — Ярик- органік. Олені Степанівні телефонують його батьки і кажуть, що він захворів. Ото жук! Чи не надумав він саботувати концерт?
Олена Степанівна дивиться на мене, на Іванку, й командує, щоб ми стали в пару. Сьогодні я танцюю з Іванкою. Є-с-с!!! Треба старатися і показати вищий клас, щоб учителька оцінила талант нашої пари. Щоб вона зрозуміла, що нас не можна розлучати, бо ми — мов Шрек і Фіона, тільки в танці.
Пригадую дідові слова: «Я прочитав усе в її очах». Читати я вмію — ще в молодших класах у мене був найвищий бал із техніки читання. Але одна справа читати книжки, а інша — очі. Останнього в школі нас не вчать. Чому з цими дівчатами так складно? Все-таки я вирішую спробувати, мені немає чого втрачати. Коли танцюватимемо вальс, я зазирну їй в очі.
Музичка починає грати на піаніно. Я беру Іванку за талію і стараюся рухатися красиво, щоб вразити її та Олену Степанівну. Згадую всі па і намагаюся гарно відтворити їх. 
Але Іванці, здається, байдуже. Вона весь час хихотить, крутиться і стрибає. Кілька разів наступає мені на ноги, від чого регоче ще дужче. А я думаю, що ще трохи, і ця незграба відтопче мені їх.
— Соррі! Хі-хі-хі! — знову наступає на ногу.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Це починає дратувати, але я поки що тримаюся. Згадую Єву. З нею танцювати все-таки приємніше.
Іванка крутить головою так, що обруч падає просто на очі. Я хочу поправити його, але вона не дається. Сміється і вдає, що це сонячні окуляри. Той обруч так і висить у неї на носі, поки танець не закінчується. Тож мені не вдається прочитати бодай щось.
Ми йдемо до класу. Там за партою сидить... заплакана Євка. Іванка й інші дівчата одразу підбігають до неї:
—    Гей, ти чого? Що трапилося?
—    Олен-н-на Сте-сте-степанівна мен-не вб’є! — Єва починає ридати.
Виявляється, вчора ввечері вона забула повернути хом’яка до акваріуму, тож він заліз у її ранець і погриз щоденника. Залишилася сама стружка.
Єва дістає з ранця стружку, показує дівчатам і починає ридати ще дужче.
Оце їй влетить від Олени Степанівни за таке... Дівчата заспокоюють і втішають подругу як можуть:
—    Євко, вище носа! Степанівна сьогодні в гуморі!
—    Не грузися! Все буде добре!
—    Євко, розслабся! Добре, що хоч зошити не погриз!
Здається, після їхніх слів Єва трохи заспокоюється. Коли дівчата відходять від неї, я ловлю момент і підходжу. Й бачу, що вона гризе нігті. Хе-хе! Виявляється, в нас із нею багато спільного.
Єва помічає, як хтось із дівчат витягає щоденник, згадує про своє горе і, здається, зараз знову почне рюмсати:
—    Тільки не починай знову, — підходжу.
—    А тобі що? Ти ж мене ненавидиш, — схлипує Єва.
—    Хвилююся за твої веснянки, — пробую пожартувати. — Ще змиються від сліз.
Євці мій жарт припадає до душі. Вона ледь помітно всміхається. Фух, трохи розсмішив.
Лунає дзвінок на урок. З’являється Олена Степанівна. Вона помічає заплакану Єву і запитує, чому та пропустила репетицію. Бідолаха в сльозах розповідає про все, що сталося. В класі настає тиша. Ми вже передчуваємо вибух ядерної бомби...
—    Тобі слід краще годувати свого хом’яка, Єво, — Олена Степанівна, на диво, реагує спокійно. — Підійдеш до мене після уроку, я видам тобі новий.
Оце й усе? Єва полегшено зітхає і йде на своє місце. Разом із нею зітхає весь клас. Вибуху не сталося, і навіть настрій в учительки не зіпсувався.
Сідаю за парту й розумію, що розмову з Євою доведеться відкласти. Я горів бажанням помститися їй: хотів показати журнал усьому класу й довести, що вона блефує. Але сьогодні мені шкода її. Тому я засовую журнал углиб ранця, щоб ніхто не помітив.
Під кінець уроків усе стає на свої місця. Іванка і Єва, наче нічого й не було, хихочуть, перешіптуються та пліткують. Я підходжу ближче й намагаюся з’ясувати, в чому річ. Іванка показує екран свого мобільника:
— Дивись, — вона аж заливається від сміху.
Я дивлюся на екран і бачу в телефоні фотографію свого «найкращого» друга — Юрчика. Він стоїть у торговельному центрі біля величезного посіпаки і кривляється.
Ця фотографія миттю повертає мене до реальності. Мої найгірші підозри виправдовуються: Іванка і Юрчик закохані.
А на додачу ще цей клятий танець із довгою Євкою, після якого посіпакою вважатимуть мене. І чому вона така височенна?
Усе. Більше не ведуся на дівчачі шмарклі. Мені треба «захворіти» — і крапка.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

 

 


ОБЕРЕЖНО! НЕ ВІДТВОРЮВАТИ У РЕАЛЬНОМУ ЖИТТІ. ЦЕ МОЖЕ НЕ НАШКОДИТИ ВАШОМУ ЖИТТЮ!

 

Я телефоную Юрчику і ми розробляємо план, як захворіти. Точніше, аж два плани. Основний називається «Бджола», а запасний — «Морозиво». Був ще план «Вітрянка», але він відпав (на вітрянку я вже хворів, тому підчепити її вдруге від Юрчикового сусіда не зможу).
Я беруся за роботу. Малюю основні пункти плану «Бджола» на альбомному аркуші. Ідея така: я ловлю бджолу і даю їй вкусити мене за ногу. Нога точно набрякне, бо в мене алергія на укуси комах. Я покажу батькам припухлість і скажу, що боляче вдарився. Увечері буду шкандибати і вити від болю. 
Вони подумають, що в мене перелом, і завтра повезуть до лікаря. Печалька, але школу доведеться пропустити.
Я все ретельно продумав. Починаю виконувати план: беру порожню скляну банку і йду на вулицю. Через дорогу від нашого будинку парк Перемоги. Там я швидко натрапляю на бджолу. Вона сидить на квітці і, нічого не підозрюючи, збирає мед. Я накриваю квітку банкою, і коли бджола опиняється всередині, міцно закручую кришку.
Удома зачиняю вікна в кімнаті й випускаю бджолу. Я гадав, що вона одразу кинеться на мене. Зазвичай, бджоли дуже скажені. Спробуй лише пройти повз їхній вулик, і тобі — капець. Але я умудрився взяти в полон якусь пришелепкувату. Вона вже годину літає по кімнаті й сідає на все, окрім мене. Доводиться вмовляти її.
Я вирішую полегшити задачу — мащу ногу медом. Бджола зацікавлюється і підлітає ближче. Здається, ще трохи, і вона кинеться на мене. Аж раптом у найвідповідальніший момент відчиняються двері. В кімнату зазирає мама.
—    Андрійку, тебе до телефону.
—    Мам, я зайнятий, — хапаю в останній момент щоденник і роблю вигляд, що читаю.
Бджола тим часом наближається до мами і ось- ось вилетить в іншу кімнату.
—    Мамо, зачини двері! Тут бджола! — показую пальцем на дзижчуху, намагаючись урятувати ситуацію.
—    Ой! Андрійку! Бджола! — мама ніби й не чула, що я сказав.
—    Мам, ти йди, а я вижену її, — пропоную.
Але мама мене не чує. Вона вмикає режим «рятувальниці». Відчиняє вікно, хапає з крісла мою футболку і, зойкаючи, намагається прогнати не- прошену, на її думку, гостю. Я розумію, що план із бджолою провалився. Мама не заспокоїться, поки не позбудеться її.
—    Андрію, підійди до телефону! — нагадує мені, на мить відриваючись від рятувальної операції.
Мені не залишається нічого, як змиритися з провалом першого плану. Я зітхаю, встаю і чалапаю до телефону.
—    Алло?
—    Привіт, — чую жвавий Євин голос.
—    Це ти? Чого тобі? — не маю ані найменшого бажання з нею розмовляти.
—    Завтра концерт, пам’ятаєш? Олена Степанівна просила нагадати, щоб ти прийшов у білій сорочці.
—    Угу, — бурчу, — до завтра.
—    До завтра! І про однакові шкарпетки не забудь! — кепкує з мене жирафа.
—    Ха-ха-ха! — перекривляю її. — Дуже смішно...
Я кладу слухавку і йду до кімнати. Горда та щаслива мама повідомляє:
—    Тепер можеш спокійно займатися своїми справами. Бджолі капут.
Цілує мене і виходить. А я розумію, що час переходити до пункту два.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.

Морозиво! Я придбаю п’ять пачок морозива на свої заощадження і проковтну їх. Без обгортки, звісно. До завтра моє горло має почервоніти. Якщо пощастить, то з’явиться й гарячка.
Дістаю зі скарбнички гроші і йду до магазину в нашому дворі. Купую п’ять пачок пломбіру. Продавщиця сканує мене поглядом.
— До нас гості приїхали, — виправдовуюся.
Ховаю морозиво в пакет і виходжу. І на своє превелике нещастя наштовхуюся у дворі... на дідуся з бабусею. Вони вирішили зробити нам сюрприз — несподівано заїхали в гості. Накаркав!
—    Андрійку! — бабуся обіймає мене. — Оце так несподіванка!
—    Що несподіванка, то несподіванка... — роблю вигляд, що радий їх бачити.
Загалом я завжди їм радий, але сьогодні... їхня поява ставить під загрозу мій запасний план.
—    Що тут у тебе? — зазирає в пакет дід.
—    Морозиво, — мимрю. — Пригощайтеся...
Дід із бабусею беруть по морозиву. Мінус дві порції. Ми піднімаємося до квартири, і я змушений запропонувати пломбір ще татові й мамі. До останнього сподіваюся, що хтось із них відмовиться. 
Але ні, вони із задоволенням тягнуться до морозива. Ще мінус дві пачки. Залишається одненька. Я зачиняюся в кімнаті й запихаю всю порцію в рот. Морозиво таке льодяне, що мені перехоплює подих. 
Відкриваю набитий рот і намагаюся хапнути теплого повітря. Стає трохи легше. Врешті, ковтаю мерзлоту.
Потім іду до холодильника, дістаю холодну колу, наливаю в склянку з льодом і випиваю одним махом.
Сподіваюся, морозиво й льодяна кола не підведуть. Завтра маю прокинутися з червоним горлом і гарячкою.

 

 
ВОСЬМЕ ЧУДО СВІТУ

 

Сьогодні день виступу в школі. Я прокидаюся й одразу кілька разів ковтаю слину. Болю в горлі немає. Це поганий знак.
Біжу до дзеркала, вмикаю світло і зазираю в рот. Здається, горло трохи почервоніло.
Кілька хвилин репетирую перед дзеркалом роль хворого й немічного. Потім, коли гра здається мені переконливою, виходжу до мами й кажу, що погано почуваюся. У мене болить горло.
Мама біжить до сусідки-педіатра. На моє нещастя, вона сьогодні працює в другу зміну. Оглянувши мене, ставить діагноз:
—  Запалення хитрощів.
Мама закочує очі — мовляв, скільки можна! — і суворо зиркає на мене. А я сиджу й думаю: ну за що нам такі сусіди? Гірше не буває!
У школі концерт, на моє нещастя, не скасовують. Я стаю в пару з Свою. Сьогодні вона підфарбувала вії та губи. Їй так дуже гарно.
Я вагаюся. Підійти й покласти руку їй на талію? Чи триматися на відстані? Олена Степанівна зиркає на мене так само, як зиркала мама після візиту педіатра. 
Поки я жую соплі, Єва несподівано підходить до мене сама, кладе мою руку собі на талію і підморгує — мовляв, усе буде ОК!
Раптом, на свій превеликий подив, я помічаю, що ми... однакового зросту! Наші очі на одному рівні. Я так довго боявся підійти до Єви, що встиг наздогнати її! Оце відкриття! Єва всміхається.

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.


Цікаво, скільки на її обличчі тих веснянок? Нам треба танцювати день без упину, щоб порахувати їх.
Я так заглядаюся, що трохи збиваюся в танці. Але, здається, цього ніхто не помічає, окрім Єви. Вона кидає на мене сердитий погляд, мовляв, будь уважнішим!
І чого ці жінки хочуть від мене? Вічно вони незадоволень
Ще кілька фінальних па, і танець завершується. Ми вклоняємося під гучні аплодисменти батьків. Здається, всім сподобалося. Олена Степанівна ще трохи — і просльозиться. Вона аплодує найгучніше.
Після концерту нам влаштовують солодкий стіл. Я хочу поговорити з Свою віч-на-віч, але Іванка постійно товчеться біля неї. Я терпляче чекаю на влучну мить. І ось вона настає. Єва виходить у коридор сама.
Я біжу за нею.
—    Треба поговорити, — наздоганяю.
—    Що треба, Говорухо? Чи ти вже Андроїд? — вона зупиняється. — Питай, тільки швидко.
Я витягаю зі свого наплічника той самий жіночий журнал, який знайшов у кімнаті за батареєю. Єва впізнає його і червоніє.
—    Ти... Відколи ти читаєш жіночі журнали? — вона пробує пожартувати, але вигляд має розгублений.
—    Відколи ти ворожиш, — відповідаю. — Хочеш, я тобі гороскоп почитаю? Тобі як ворожці буде цікаво.
Єва присідає. Рум’янець не сходить з її щік. Вона тягне до рота пальці й починає гризти нігті.
—    Не гризи, глисти будуть, — згадую її слова.
—    Ти тепер усім розповіси? — Єва питає в лоб. Я дивлюся на Єву, на її веснянкувате обличчя й розумію, що більше не серджуся на неї.
—    Ні.
Єва здивована. Вона пильно дивиться мені в очі, а потім кумедно супить брови.
—    Ні? Хіба ти не хочеш мене викрити?
—    Уже ні, — кажу. — Я теж був «красунчиком». Називав тебе жирафою...
—    Згодна, обоє рябоє, — погоджується Єва. — То що, мир?
—    Мир, — відповідаю. — Але скажи, чому саме сім нескладух?
—    Елементарно, Ватсоне, — сміється Єва. — Бо на стіні висів плакат «Сім чудес світу». Ото я й вигадала на ходу.
—    Ну ти й чудо... — хитаю головою. — Восьме чудо світу!
—    А ти — ходяча нескладуха, Говорухо.
Ми разом регочемо. Це таке приємне відчуття! Мов ти ніс на своїх плечах важезний тягар, наприклад, Олену Степанівну, а тут нарешті скинув його!
Про найбільше кохання свого життя я питати не став. Здається, здогадуюся, кого вона мала на увазі.
Я пропоную Єві порахувати її веснянки і беру за руку. Вона не висмикує її, а, навпаки, усміхається й міцно стискає мої пальці.
Одна, друга, третя, тридцята, сорок п’ята, дев’яносто дев’ята, сто п’ятдесята...
І це ще далеко не кінець... 

Саша Кочубей. Сім нескладух Говорухи. Повість для молодших підлітків. Малюнки Саші Кочубей.
 

За матеріалами: Саша Кочубей. "Сім нескладух Говорухи". Ілюстрації Саші Кочубей. Київ, видавництво "Фонтан казок", 2016 р., 104 с. 

Файл взято з інтернет-ресурсу http://chtyvo.org.ua/

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Саша Кочубей. Повість та оповідання для дітей

Саша Кочубей. Володарка лісу, оповіданняСаша Кочубей - дитяча письменниця, перекладач, літературний редактор. Написала та проілюструвала повість «Сім нескладух Говорухи», яка перемогла у конкурсі «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок». Народилася письменниця у місті Умань Черкаської області, отримала філологічну освіту в Київському національному лінгвістичному університеті (факультет іспанської та англіської мов).

 


Останні коментарі до сторінки
«Саша Кочубей. Повість "Сім нескладух Говорухи" »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар