Роман Завадович
МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
(легенда)
То не чорні хмари над Богуславом стояли, то турки-яничари на місто напали, людям руки путами в’язали і гнали їх у далеку землю турецьку, в тяжку неволю.
Спіймали й дівчину-білявку, попівну Марусю Богуславку.
Вродлива, справжня красуня була Маруся. Тож, коли її в Стамбулі на базарі продавали, вподобав її багатий паша*1 турецький.
— Не годиться таку пишну квітку важкою каторгою в’ялити, візьму її до свого дому, скажу її виховати в мусульманській вірі та в звичаях турецьких, туркенею стане, за дитину мені буде.
Купив паша Марусю, у свою палату привів, у турецьку одежу зодягнув і найняв учителів, щоб дівчинку по-своєму вчили, щоб її потурчили-побусурменили*2. І пильнували вчителі, щоб вона українського слова не чула, хреста не бачила, щоб не до Христа, а до Аллаха молилася. Але дівчинка глибоко в серці, мов чарівний образок, носила спогад про рідний край — про чудовий краєвид із сріблистою рікою, крутими скелястими берегами й білими хатками у вишневих садках.
Роки минали і той чудовий образ поволі затирали. Вже Маруся туркенею стала, пашу рідним батьком називала. Жила в розкошах, а коли паша з дому виїжджав, то ключі від усього хазяйства їй у руки віддавав.
Чудова була в паші палата, вся в золоті, сріблі й у самоцвітах, серед квітників і садів. Дзюрчали кришталеві водограї, мінились веселчаними барвами клумби розкішних квіток, п’янко пахли кущі й дерева.
А за садом-виноградом стояла вежа із сірого каменю збудована, в землю глибоко вмурована. Багато разів Маруся пашу питала, що це за будівля, та він відповіді не давав, будь-чим її відволікав. Це Марусю ще більше зацікавило.
Раз увечері пішла Маруся у сад гуляти, відчинила хвіртку в мурі-огорожі й опинилася під вежею. Стала до неї приглядатись, сотий раз думати-гадати, нащо паша таку похмуру вежу збудував.
І раптом донеслась до неї приглушена пісня. То не один голос співав, то кілька сотень людей співало, сумно на долю нарікало, що вже тридцять літ у неволі перебувають, Божого світу, сонця праведного не бачать.
Дівчина стрепенулась. Що це? І якась пісня близька її серцю, і слова наче знайомі. Маруся здогадалась: то невільники з України в Цій вежі-темниці без сонця-світла гинуть, свою тугу за волею святою, за рідною землею піснею виливають. Відтоді Маруся спокою не мала, тихим сном не спочивала, все якусь таємну думку плекала.
Раз, як паша турецький у мечеть*3 на молитву поїхав, Маруся щонайбільший ключ із схованки добула, до невільницької вежі побігла, залізом ковані двері відімкнула, стала на порозі і — ахнула. Триста козаків, бідних невільників, на соломі покотом лежали, і глухо подзвонювали кайдани на їхніх руках.
— Невільники нещасні, оце я вам двері на волю відчиняю! — промовила Маруся.
Переглянулися невільники.
— Не можна цій турецькій дівчині вірити! Хоч вона по-нашому й говорить, ніхто не знає, що вона в своїм серці проти нас замишляє.
Тоді Маруся на одвірок схилилась, слізьми залилась.
— Брати мої рідні. Бог мені свідок, що я ніяких хитрощів не замишляю, тільки помогти вам хочу! Кажу вам, добре дбайте, у землі християнські втікайте, поки турки ще нічого не знають.
Вийшли невільники з вежі холодної, місто турецьке тихцем обминали, на себе хрест клали, в Україну темними ярами втікали. А коли останній невільник з темниці вибігав, Маруся за руку його придержала.
— Прошу тебе, козаче, зроби мені послугу велику! Як дозволить тобі Господь у рідний край вернутись, ти містечка Богуслава не минай, моїм батькові-матері від доньки-бранки, Марусі Богуславки, низенький поклін передай! Скажи, що їх донька свою невільну провину спокутувала, братів рідних — невільників бідних — з неволі в Україну відпустила.
А той козак був кобзар-бандурист. То як вернувся він у рідний край, склав прегарну думу про турецьку бранку Марусю Богуславку і скрізь про неї людям співав. Слухали люди, тяжко зітхали і допитувалися, що сталося з Марусею. Але кобзар цього не знав і в думі не розказав.
Так і залишилася навіки незнаною доля дівчини-бранки, Марусі Богуславки, що без своєї вини туркенею стала та братам рідним — невільникам бідним — волю дарувала.
*1 Паша — почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців У мусульманських країнах.
*2 Потурчйти-побусурменити — примусити прийняти турецьку (мусульманську) віру.
*3 Мечеть — молитовний дім у мусульман.
За матеріалами: В. О. Науменко, І. Г. Сухопара. "Вікно у світ". Читанка. Книга для позакласного читання у 4 класі. Київ, видавництво "Літера ЛТД", 2015 рік, стор. 14 - 16.
Дивіться також на нашому сайті:
Читаймо легенди, які записали такі відомі українські письменники, як: Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян иа інші.Читаймо легенди, які записали такі відомі українські письменники, як: Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян иа інші.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі — це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше — душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.
Чимало українських письменників творили казки. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу. У розділі представлені казки таких авторів, як: Андієвська Емма, Андрусяк Іван, Білкун Микола, Васильчук Віктор, Вздульська Валентина, Вдовиченко Галина, Вінграновський Микола, Винничук Юрій, Вовчок Марко, Воронько Платон, Глібов Леонід, Гончарук Яків, Гринько Варвара, Гулак-Артемовський Петро, Даль Володимир, Дєточкіна Ася, Денисенко Лариса, Дерманський Сашко, Дімаров Анатолій, Дяченки Марина та Сергій, Дячук Валентина, Єгорушкіна Катерина, Жиленко Ірина, Жук Михайло, Забіла Наталя, Іваненко Оксана, Калинець Ігор, Керницький Іван, Коломієць Тамара, Королів-Старий Василь, Коцюбинський Михайло, Куліш Пантелеймон, Кротюк Оксана, Лепкий Богдан, Лірник Сашко, Лісова Олеся, Липа Іван, Лотоцький Антін, Магера Микола, Майданська Софія, Малетич Наталка, Малик Галина, Малицька Костянтина, Мацко Ірина, Мирний Панас, Міхаліцина Катерина, Мовчун Леся, Найдич Ніна, Нестайко Всеволод, Ніцой Лариса, Олесь Олександр, Павленко Марина, Перелісна Катерина, Підгірянка Марійка, Пономаренко Марія, Пригара Марія, Роздобудько Ірен, Рутківський Володимир, Самійленко Володимир, Симоненко Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Михайло, Стельмах Ярослав, Стороженко Олекса, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Терен Віктор, Ткачук Галина, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Українка Леся, Ушинський Костянтин, Франко Іван, Храплива-Щур Леся, Чубач Ганна, Чухліб Василь, Шевчук Валерій, Ярмиш Юрій.
Казки Еріха Распе, Ганса Крістіан Андерсена, братів Якоба і Вільгельма Грімм, а також - англійська та угорська народні казки.
Роман Завадович — передусім християнський письменник і поет. Його творчість звернена постійно на вічні вартості, на духовність та глибокі моральні засади життя. Чи то буде фантазія в дитячій казці, дотепний гумор у сміховинці, моральна наука й життєва мудрість у байці чи анімізованій розповіді про тварин і рослини або ж в історичному чи побутовому оповіданні. Ви скрізь відчуєте істотні вартості добра, любові, правди, людської солідарности, справедливости. Його герої — не обов’язково персоніфіковані святці чи янголоподібні істоти, але живі люди (малі і дорослі) зі своїми добрими і поганими властивостями, проте всі вони діють у постійній свідомості розрізнення між добром і злом, між високими й низькими життєвими ідеалами. Й у виборі своєму вони завжди прагнуть чогось вищого, шляхетного, гарного. Ідеалізм автора виразно передається його героям і їх долям. У своїх творах Роман Завадович не намагається розважити молодого читача, а виховує його, впливає на його духовий світ у благородному спрямуванні, щоб „різьбити" молоді душі й думку. Завадович свідомо вибрав цей шлях. І його перо, наче різбарське долото, намагається різьбити з неотесаного каменю людину на подобу Божу з виразним християнським обличчям.