Раїса Гончарова. "Стріла на башті" (казка)


 

Раїса Гончарова. Стріла на башті. Казка. Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

Раїса Гончарова

СТРІЛА НА БАШТІ

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Стріла на башті" (doc.zip)

 

На свій день народження Данилко, нарешті, одержав у подарунок бінокль. Справжній! Справжнісінький! Десятикратний. Чесно кажучи, бінокль Данилко замовляв ще на минуле Різдво. 

Але, як ми вже знаємо, вони з Русаною і батьками гостювали в Америці, у дідуся Василя, і Санта-Клаус тоді застряг у димарі каміна, тому й не зміг виконати замовлення Данилка. Так буває. Тим більше, що діти під час своєї поїздки на оленях не подумали про подарунки для себе та все, що було у великому мішку Санта Клауса, просто роздали іншим дітям. 

Але тепер бажання Данилка і бажання його батьків зійшлися в одній точці, і в його кімнаті з'явився новий мешканець у коричневому футлярі з тисненої шкіри та ще й з величезними блискучими очима ‒ лінзами. 

У перші хвилини Данилко носився з біноклем по будинку, раз-за-раз прикладаючи його до очей. Він навіть на Русану й кота В'юна намагався дивитися через бінокль, але в нього ніяк не виходило навести на них різкість. Коли все в будинку було досліджено, Данилко переключився на вікно. 

І отут виявилося, що башта ратуші знаходиться на відстані протягненої руки, а на дереві, що росте в їхньому дворі, можна розглянути кожен листочок і навіть прожилки.

‒ Даню, а ти не подумав, що мені теж може бути цікаво? ‒ надувши губки, запитала Русана, вмостившись поруч з братом. 

‒ Зараз, ‒ невдоволено відповів Данилко, продовжуючи розглядати дахи міста. ‒ У мене ще очі не втомились.

‒ А якщо вони в тебе до вечора не втомляться? Я ж уночі нічого не побачу. Бо вночі я сплю, ‒ Русана потягнулася за біноклем. ‒ Ти ж не хочеш, щоб я заплакала? 

‒ Добре, бери. Але тільки на п'ять хвилин. Я зараз подивлюся на годинник і зафіксую час, ‒ Данилко вийшов до вітальні, подивився на годинник й відразу ж повернувся. ‒ Час пішов.

‒ Ти жадібний, ‒ відповіла Русана, накинувши ремінець бінокля на шию. ‒ А я тобі нічого не шкодую. Пам'ятаєш, узимку я навіть свою рукавицю тобі віддала, коли ти свої загубив? Щоб ти міг довезти мене на санчатах до нашого будинку й не заморозити руку. А вчора я тобі дві цукерки подарувала.

‒ Ага. І сама їх з'їла через півгодини...

‒ Бо ти їх кинув на стіл. І їм було самотньо.

‒ Я їх не кинув, а залишив на потім.

‒ Але твоє "потім" уже було б після шостої години вечора. І я подумала, що ти після шостої години теж не їси. Як наша мама і я. Тому я з'їла цукерки, які ти залишив на потім, що було б уже після шостої. А цукерки могли б до твого "потім" зіпсуватися й не дісталися б нікому. 

‒ Не заплутуй мене. Цукерки не псуються за кілька годин.

‒ Цукерки не псуються, якщо ти на них  дивишся. Але коли ти на них не дивишся, вони починають переживати, що їх ніхто не хоче їсти й починають від нервів псуватися. Хіба ти не знав? ‒ Русана зняла з шиї ремінець бінокля. ‒ Можеш дивитися. Нічого цікавого.

‒ Так, тут дійсно нуднувато. Одні дахи. А от завтра, коли нас батько відвезе до бабусі Марії, можна буде дивитися з горища на затоку із човнами і яхтами, і на старий замок, і на дорогу з машинами, ‒ Данилко повісив бінокль на шию і смішно пройшовся кімнатою, перевалюючись з ноги на ногу, як одноногий боцман на кораблі капітана Нільса. ‒ Якби в мене був тоді бінокль, коли ми гостювали в капітана Нільса, мені б заздрили всі пірати! Дивитися в підзорну трубу не так круто, як у бінокль. 

‒ Чому?

‒ Лівому оку кривдно. Йому доводиться увесь час мружитися.

‒ Боцман капітана Нільса тобі б не заздрив, ‒ Русана дістала з кишеньки цукерку й швидко відправила її до рота.

‒ Чому?

‒ Бо він одноокий. Забув?

Наступного дня у заміському будинку на них чекав сюрприз. Бабуся Марія зустріла гучну компанію на порозі будинку, дмухаючи у величезну морську раковину, подаровану їй капітаном Нільсом.

‒ Як доїхали? ‒ запитала вона, весело поглядаючи на онуків. ‒ Ви трішки спізнилися. Капітан Нільс передав вам привіт і, як звичайно, зник у своєму Казковому Світі Минулого. Сьогодні їм належить пограбувати королівський фрегат. Правда, я напекла йому в дорогу пиріжків із сьомгою і, сподіваюся, він подобріє й не буде махати на всі боки свою жахливою шаблею.

‒ Це ти про що, мамо? ‒ запитав здивований батько дітей, почухавши потилицю. ‒ Це у вас із Русею й Данею гра така?

‒ Звичайно, любий мій дорослий сину. Така гра. Коли ти був маленький, ти вірив у казки, а я вже ні. Я виросла. Тепер ми з тобою помінялися місцями. Але ти не впадай у відчай. Коли ти постарієш, ти знову почнеш вірити в дива. Так відбувається з усіма. Адже з приходом старості, ми всі стаємо трохи дітьми. А тепер ти можеш їхати до своєї дружини. І не хвилюйся, адже я подбаю про онуків.

Коли батько поїхав, Русана й Данилко щільно поснідали й полізли на горище дивитися через слухове вікно на світ. Цього разу Данилко був щедрим і щохвилинно давав Русі подивитися в бінокль на чергову виявлену ним дивину.

‒ А от подивися, ‒ сказав він раптом, передаючи сестрі бінокль. ‒ Ген там. На башті старого замку. На самій горі. Бачиш стрілу, що застромилася в віконницю?

‒ Ні, не бачу, ‒ Русана приклала бінокль до очей і спробувала піймати потрібне місце. ‒ О! А тепер бачу! Так, бачу. Цікаво, як вона туди потрапила?

‒ Ну, хтось колись вистрілив з лука, ‒ Данилко взяв бінокль і придивився. Але це було мабуть дуже давно. Напевно, ще за часів вікінгів.

‒ Вікінгів? Як цікаво! ‒ Русана заплескала в долоні. ‒ А що, коли ми зараз підемо в старий замок, витягнемо цю стрілу й віддамо її мамі? А вона передасть стрілу в свій музей. І там маму похвалять.

‒ Вірно! ‒ Данилко зіскочив з підвіконня й допоміг Русані зістрибнути на підлогу. ‒ Давай сходимо. Скажемо бабусі й сходимо. Адже тут зовсім недалеко.

Так вони й зробили. І вже через півгодини Русана й Данилко увійшли через центральний вхід до старого замку. Насправді, він був дійсно старий. Багато стін замку були зруйновані вщент, із чотирьох башт уціліли лише дві, а всередині замку панувало ще більше безладдя, немов би хтось накидав в усередину туди купи великих каменів. 

Добравшись до південної башти, діти залізли всередину, піднялися кам'яними сходами на саму гору й отут виявилося, що витягти стрілу з уцілілої ставні не так уже й просто. 

Петлі наскрізь проржавіли, і Данилкові довелося збігати вниз, щоб знайти придатний ціпок, яким вони після декількох спроб все-таки розвернули віконницю до себе й, розхитавши стрілу, витягнули її.

У ту ж мить по небу дуже швидко побігли хмари, зірвався холодний вітер, і на очах старий замок почав стрімко оновлюватися. Без будь-якого втручання людей з розкиданих навколо каменів стали відновлюватися замкові стіни й зруйновані башти, у прорізі входу з'явилися величезні дерев'яні двері, обшиті металевими смугами, а ще за хвилину в замку з'явилися і його  жителі, котрі стріляли через бійниці з луків. 

Із-за стін у середину замку раз по раз залітали запалені стріли, жінки й діти підбігали до цих палаючих стріл і швидко гасили їх ганчірками та водою. Іноді палаючі стріли попадали в людей, було чутно лемент поранених, іржали коні, бекали кози, плакали маленькі діти. 

Перелякані Русана й Данилко обережно спустилися сходами вниз і відразу ж натрапили на величезного вікінга з такою ж величезною сокирою в мускулистій руці. Побачивши в руці Русани стрілу, він сердито тупнув ногою й нахилився до неї.

‒ Ти навіщо це зробила, дівчинко? ‒ громовим голосом запитав він. ‒ Хто тобі дозволив чіпати стрілу?

‒ Ніхто, дядечку, ‒ пропищала Русана, задерши вгору голову. ‒ На віконниці не було написано, що чіпати стрілу заборонено. Якби ви написали, ми б не чіпали. А що тут відбувається?

‒ Хіба ви не бачите? ‒ голосно здивувався вікінг і в цю мить у його плече поцілила стріла. ‒ Фортецю взяли в облогу вороги! Їх дуже багато! ‒ вікінг висмикнув стрілу зі свого плеча й відкинув її вбік. ‒ Негайно поверніть стрілу на місце. Не можна втручатися в історію!

Цієї миті дерев'яні ворота по-зрадницьки затріщали під натиском нападників, і вікінг з усіх ніг побіг туди на підмогу.

‒ Ти чув, що він сказав? ‒ Русана подивилася на стрілу, а потім на брата. ‒ Ми повинні повернути стрілу на місце.

‒ Чув. Але ти подивися, скільки стріл навколо літає! Нас можуть убити! 

‒ Але якщо ми не впораємося, то нас однаково вб'ють вороги всіх цих людей, ‒ Русана зібралася бігти до башти, але тут камінь, що перелетів через стіну, вибив з її руки стрілу, і та, зробивши кілька обертів у повітрі, зникла з поля зору.

‒ От тепер нам точно дістанеться! ‒ Данилко витягнув шию, намагаючись зрозуміти, куди полетіла стріла. ‒ Якщо ми її не знайдемо, нам гаплик. Нас прикують до весел дракара [01] й змусять гребти, поки ми не вмремо від спраги й голоду. Я недавно дивився таке в кіно.

Взявшись за руки, Русана й Данилко, пригинаючись, швидко перебігли під навіс і, ловлячи на собі здивовані погляди городян, прийнялися шукати стрілу. Але, на лихо, стріл на землі валялося так багато, що зрозуміти, яка з них їм потрібна, було просто нереально.

‒ Ми пропали, ‒ почала схлипувати Русана, раз за разом піднімаючи стріли, що валялися на землі. ‒ Вони ж усі зовсім однакові!

‒ Перестань нити, ‒ шепнув Данилко сестрі, без утоми перебираючи стріли, намагаючись знайти потрібну. ‒ На нас дивляться. Ти ж не хочеш, щоб нас прийняли за шпигунів ворога? ‒ на кілька секунд він задумався, а потім подивився на бліду Русану. ‒ Послухай, якщо ми з тобою перебуваємо в тому самому минулому, у якому стріла ворога потрапила в віконницю, то немає ніякої різниці, яку стрілу ми з тобою повернемо на місце. Що скажеш?

‒ Я не знаю, Даню, ‒ Русана дістала серветки й витерла змокрілий ніс. ‒ Мені страшно. І я хочу до бабусі.

‒ Мені теж страшно. І всім цим городянам страшно. Давай спробуємо, ‒ Данилко однією рукою схопив першу стрілу, що потрапила їм на очі, другою рукою він схопив за руку Русану, і вони швидко побігли до башти. ‒ Пригинайся! Цікаво, звідки в них стільки стріл?

Забігши у башту, діти відсапалися та вже за хвилину побігли сходами  нагору. Добігши до верху башти, Данилко, притримуючи віконницю, із третьої спроби вставив стрілу в отвір і завмер, очікуючи на результат. Чесно кажучи, він встиг вчасно. Бо великі дерев'яні двері внизу знову почали тріщати під натиском ворога, але вмить усе затихло. Визирнуло сонце, припинився нудний дощ.

‒ У нас вийшло! ‒ застрибала від радості Русана. ‒ У нас вийшло! ‒ вона подивилася вниз і здивовано вигукнула: "Дивися, Даню. А стіни замку не руйнуються. І башти стоять. Але стріли вже не літають і ворота відчинені. Як це розуміти?"

‒ Не знаю, ‒ Данилко, був не менше здивований, аніж його сестра. Він подивився з вікна вниз і показав рукою на невелику групу людей, одягнених у сучасний одяг. ‒ Мені здається, це туристи! Побігли вниз.

Коли Данилко з Русаною вибігли з башти, уже яскраво світило сонце. Від дощу не залишилося й сліду, а по зовсім не зруйнованому замку дійсно водили туристів. 

І кого діти побачили в ролі екскурсовода? Правильно! Того самого величезного вікінга, але одягненого по-сучасному: у джинси, кросівки й картату сорочку. І був вікінг без своєї величезної сокири. 

Помітивши дітей, вікінг на секунду завмер, немов би пригадуючи щось, потім усміхнувся, підморгнув їм і продовжив свою розповідь.

Увечері, забравшись на горище, Русана й Данилко довго розглядали стару фортецю в бінокль і раділи, що замок ‒ уже не купа старих каменів.

‒ А вікінг виявився трохи не правий, ‒ сказала Русана, передавши бінокль братові. ‒ Іноді дуже корисно втручатися в історію. Адже ми молодці?

‒ Звичайно, молодці. Ми завжди з тобою молодці, ‒ відповів Данилко. ‒ От тільки стрілу ми мамі подарувати не зможемо. Але мені зовсім не шкода.

 

Заувага:
01 ‒ Дракар ‒ вітрильно-веслове  військове судно вікінгів VIII-Х століття.

 

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристкаРаїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок. 


Останні коментарі до сторінки
«Раїса Гончарова. "Стріла на башті" (казка)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми