Раїса Гончарова
СТРІЛА НА БАШТІ
Завантажити казку Раїси Гончарової "Стріла на башті" (doc.zip)
На свій день народження Данилко, нарешті, одержав у подарунок бінокль. Справжній! Справжнісінький! Десятикратний. Чесно кажучи, бінокль Данилко замовляв ще на минуле Різдво.
Але, як ми вже знаємо, вони з Русаною і батьками гостювали в Америці, у дідуся Василя, і Санта-Клаус тоді застряг у димарі каміна, тому й не зміг виконати замовлення Данилка. Так буває. Тим більше, що діти під час своєї поїздки на оленях не подумали про подарунки для себе та все, що було у великому мішку Санта Клауса, просто роздали іншим дітям.
Але тепер бажання Данилка і бажання його батьків зійшлися в одній точці, і в його кімнаті з'явився новий мешканець у коричневому футлярі з тисненої шкіри та ще й з величезними блискучими очима ‒ лінзами.
У перші хвилини Данилко носився з біноклем по будинку, раз-за-раз прикладаючи його до очей. Він навіть на Русану й кота В'юна намагався дивитися через бінокль, але в нього ніяк не виходило навести на них різкість. Коли все в будинку було досліджено, Данилко переключився на вікно.
І отут виявилося, що башта ратуші знаходиться на відстані протягненої руки, а на дереві, що росте в їхньому дворі, можна розглянути кожен листочок і навіть прожилки.
‒ Даню, а ти не подумав, що мені теж може бути цікаво? ‒ надувши губки, запитала Русана, вмостившись поруч з братом.
‒ Зараз, ‒ невдоволено відповів Данилко, продовжуючи розглядати дахи міста. ‒ У мене ще очі не втомились.
‒ А якщо вони в тебе до вечора не втомляться? Я ж уночі нічого не побачу. Бо вночі я сплю, ‒ Русана потягнулася за біноклем. ‒ Ти ж не хочеш, щоб я заплакала?
‒ Добре, бери. Але тільки на п'ять хвилин. Я зараз подивлюся на годинник і зафіксую час, ‒ Данилко вийшов до вітальні, подивився на годинник й відразу ж повернувся. ‒ Час пішов.
‒ Ти жадібний, ‒ відповіла Русана, накинувши ремінець бінокля на шию. ‒ А я тобі нічого не шкодую. Пам'ятаєш, узимку я навіть свою рукавицю тобі віддала, коли ти свої загубив? Щоб ти міг довезти мене на санчатах до нашого будинку й не заморозити руку. А вчора я тобі дві цукерки подарувала.
‒ Ага. І сама їх з'їла через півгодини...
‒ Бо ти їх кинув на стіл. І їм було самотньо.
‒ Я їх не кинув, а залишив на потім.
‒ Але твоє "потім" уже було б після шостої години вечора. І я подумала, що ти після шостої години теж не їси. Як наша мама і я. Тому я з'їла цукерки, які ти залишив на потім, що було б уже після шостої. А цукерки могли б до твого "потім" зіпсуватися й не дісталися б нікому.
‒ Не заплутуй мене. Цукерки не псуються за кілька годин.
‒ Цукерки не псуються, якщо ти на них дивишся. Але коли ти на них не дивишся, вони починають переживати, що їх ніхто не хоче їсти й починають від нервів псуватися. Хіба ти не знав? ‒ Русана зняла з шиї ремінець бінокля. ‒ Можеш дивитися. Нічого цікавого.
‒ Так, тут дійсно нуднувато. Одні дахи. А от завтра, коли нас батько відвезе до бабусі Марії, можна буде дивитися з горища на затоку із човнами і яхтами, і на старий замок, і на дорогу з машинами, ‒ Данилко повісив бінокль на шию і смішно пройшовся кімнатою, перевалюючись з ноги на ногу, як одноногий боцман на кораблі капітана Нільса. ‒ Якби в мене був тоді бінокль, коли ми гостювали в капітана Нільса, мені б заздрили всі пірати! Дивитися в підзорну трубу не так круто, як у бінокль.
‒ Чому?
‒ Лівому оку кривдно. Йому доводиться увесь час мружитися.
‒ Боцман капітана Нільса тобі б не заздрив, ‒ Русана дістала з кишеньки цукерку й швидко відправила її до рота.
‒ Чому?
‒ Бо він одноокий. Забув?
Наступного дня у заміському будинку на них чекав сюрприз. Бабуся Марія зустріла гучну компанію на порозі будинку, дмухаючи у величезну морську раковину, подаровану їй капітаном Нільсом.
‒ Як доїхали? ‒ запитала вона, весело поглядаючи на онуків. ‒ Ви трішки спізнилися. Капітан Нільс передав вам привіт і, як звичайно, зник у своєму Казковому Світі Минулого. Сьогодні їм належить пограбувати королівський фрегат. Правда, я напекла йому в дорогу пиріжків із сьомгою і, сподіваюся, він подобріє й не буде махати на всі боки свою жахливою шаблею.
‒ Це ти про що, мамо? ‒ запитав здивований батько дітей, почухавши потилицю. ‒ Це у вас із Русею й Данею гра така?
‒ Звичайно, любий мій дорослий сину. Така гра. Коли ти був маленький, ти вірив у казки, а я вже ні. Я виросла. Тепер ми з тобою помінялися місцями. Але ти не впадай у відчай. Коли ти постарієш, ти знову почнеш вірити в дива. Так відбувається з усіма. Адже з приходом старості, ми всі стаємо трохи дітьми. А тепер ти можеш їхати до своєї дружини. І не хвилюйся, адже я подбаю про онуків.
Коли батько поїхав, Русана й Данилко щільно поснідали й полізли на горище дивитися через слухове вікно на світ. Цього разу Данилко був щедрим і щохвилинно давав Русі подивитися в бінокль на чергову виявлену ним дивину.
‒ А от подивися, ‒ сказав він раптом, передаючи сестрі бінокль. ‒ Ген там. На башті старого замку. На самій горі. Бачиш стрілу, що застромилася в віконницю?
‒ Ні, не бачу, ‒ Русана приклала бінокль до очей і спробувала піймати потрібне місце. ‒ О! А тепер бачу! Так, бачу. Цікаво, як вона туди потрапила?
‒ Ну, хтось колись вистрілив з лука, ‒ Данилко взяв бінокль і придивився. Але це було мабуть дуже давно. Напевно, ще за часів вікінгів.
‒ Вікінгів? Як цікаво! ‒ Русана заплескала в долоні. ‒ А що, коли ми зараз підемо в старий замок, витягнемо цю стрілу й віддамо її мамі? А вона передасть стрілу в свій музей. І там маму похвалять.
‒ Вірно! ‒ Данилко зіскочив з підвіконня й допоміг Русані зістрибнути на підлогу. ‒ Давай сходимо. Скажемо бабусі й сходимо. Адже тут зовсім недалеко.
Так вони й зробили. І вже через півгодини Русана й Данилко увійшли через центральний вхід до старого замку. Насправді, він був дійсно старий. Багато стін замку були зруйновані вщент, із чотирьох башт уціліли лише дві, а всередині замку панувало ще більше безладдя, немов би хтось накидав в усередину туди купи великих каменів.
Добравшись до південної башти, діти залізли всередину, піднялися кам'яними сходами на саму гору й отут виявилося, що витягти стрілу з уцілілої ставні не так уже й просто.
Петлі наскрізь проржавіли, і Данилкові довелося збігати вниз, щоб знайти придатний ціпок, яким вони після декількох спроб все-таки розвернули віконницю до себе й, розхитавши стрілу, витягнули її.
У ту ж мить по небу дуже швидко побігли хмари, зірвався холодний вітер, і на очах старий замок почав стрімко оновлюватися. Без будь-якого втручання людей з розкиданих навколо каменів стали відновлюватися замкові стіни й зруйновані башти, у прорізі входу з'явилися величезні дерев'яні двері, обшиті металевими смугами, а ще за хвилину в замку з'явилися і його жителі, котрі стріляли через бійниці з луків.
Із-за стін у середину замку раз по раз залітали запалені стріли, жінки й діти підбігали до цих палаючих стріл і швидко гасили їх ганчірками та водою. Іноді палаючі стріли попадали в людей, було чутно лемент поранених, іржали коні, бекали кози, плакали маленькі діти.
Перелякані Русана й Данилко обережно спустилися сходами вниз і відразу ж натрапили на величезного вікінга з такою ж величезною сокирою в мускулистій руці. Побачивши в руці Русани стрілу, він сердито тупнув ногою й нахилився до неї.
‒ Ти навіщо це зробила, дівчинко? ‒ громовим голосом запитав він. ‒ Хто тобі дозволив чіпати стрілу?
‒ Ніхто, дядечку, ‒ пропищала Русана, задерши вгору голову. ‒ На віконниці не було написано, що чіпати стрілу заборонено. Якби ви написали, ми б не чіпали. А що тут відбувається?
‒ Хіба ви не бачите? ‒ голосно здивувався вікінг і в цю мить у його плече поцілила стріла. ‒ Фортецю взяли в облогу вороги! Їх дуже багато! ‒ вікінг висмикнув стрілу зі свого плеча й відкинув її вбік. ‒ Негайно поверніть стрілу на місце. Не можна втручатися в історію!
Цієї миті дерев'яні ворота по-зрадницьки затріщали під натиском нападників, і вікінг з усіх ніг побіг туди на підмогу.
‒ Ти чув, що він сказав? ‒ Русана подивилася на стрілу, а потім на брата. ‒ Ми повинні повернути стрілу на місце.
‒ Чув. Але ти подивися, скільки стріл навколо літає! Нас можуть убити!
‒ Але якщо ми не впораємося, то нас однаково вб'ють вороги всіх цих людей, ‒ Русана зібралася бігти до башти, але тут камінь, що перелетів через стіну, вибив з її руки стрілу, і та, зробивши кілька обертів у повітрі, зникла з поля зору.
‒ От тепер нам точно дістанеться! ‒ Данилко витягнув шию, намагаючись зрозуміти, куди полетіла стріла. ‒ Якщо ми її не знайдемо, нам гаплик. Нас прикують до весел дракара [01] й змусять гребти, поки ми не вмремо від спраги й голоду. Я недавно дивився таке в кіно.
Взявшись за руки, Русана й Данилко, пригинаючись, швидко перебігли під навіс і, ловлячи на собі здивовані погляди городян, прийнялися шукати стрілу. Але, на лихо, стріл на землі валялося так багато, що зрозуміти, яка з них їм потрібна, було просто нереально.
‒ Ми пропали, ‒ почала схлипувати Русана, раз за разом піднімаючи стріли, що валялися на землі. ‒ Вони ж усі зовсім однакові!
‒ Перестань нити, ‒ шепнув Данилко сестрі, без утоми перебираючи стріли, намагаючись знайти потрібну. ‒ На нас дивляться. Ти ж не хочеш, щоб нас прийняли за шпигунів ворога? ‒ на кілька секунд він задумався, а потім подивився на бліду Русану. ‒ Послухай, якщо ми з тобою перебуваємо в тому самому минулому, у якому стріла ворога потрапила в віконницю, то немає ніякої різниці, яку стрілу ми з тобою повернемо на місце. Що скажеш?
‒ Я не знаю, Даню, ‒ Русана дістала серветки й витерла змокрілий ніс. ‒ Мені страшно. І я хочу до бабусі.
‒ Мені теж страшно. І всім цим городянам страшно. Давай спробуємо, ‒ Данилко однією рукою схопив першу стрілу, що потрапила їм на очі, другою рукою він схопив за руку Русану, і вони швидко побігли до башти. ‒ Пригинайся! Цікаво, звідки в них стільки стріл?
Забігши у башту, діти відсапалися та вже за хвилину побігли сходами нагору. Добігши до верху башти, Данилко, притримуючи віконницю, із третьої спроби вставив стрілу в отвір і завмер, очікуючи на результат. Чесно кажучи, він встиг вчасно. Бо великі дерев'яні двері внизу знову почали тріщати під натиском ворога, але вмить усе затихло. Визирнуло сонце, припинився нудний дощ.
‒ У нас вийшло! ‒ застрибала від радості Русана. ‒ У нас вийшло! ‒ вона подивилася вниз і здивовано вигукнула: "Дивися, Даню. А стіни замку не руйнуються. І башти стоять. Але стріли вже не літають і ворота відчинені. Як це розуміти?"
‒ Не знаю, ‒ Данилко, був не менше здивований, аніж його сестра. Він подивився з вікна вниз і показав рукою на невелику групу людей, одягнених у сучасний одяг. ‒ Мені здається, це туристи! Побігли вниз.
Коли Данилко з Русаною вибігли з башти, уже яскраво світило сонце. Від дощу не залишилося й сліду, а по зовсім не зруйнованому замку дійсно водили туристів.
І кого діти побачили в ролі екскурсовода? Правильно! Того самого величезного вікінга, але одягненого по-сучасному: у джинси, кросівки й картату сорочку. І був вікінг без своєї величезної сокири.
Помітивши дітей, вікінг на секунду завмер, немов би пригадуючи щось, потім усміхнувся, підморгнув їм і продовжив свою розповідь.
Увечері, забравшись на горище, Русана й Данилко довго розглядали стару фортецю в бінокль і раділи, що замок ‒ уже не купа старих каменів.
‒ А вікінг виявився трохи не правий, ‒ сказала Русана, передавши бінокль братові. ‒ Іноді дуже корисно втручатися в історію. Адже ми молодці?
‒ Звичайно, молодці. Ми завжди з тобою молодці, ‒ відповів Данилко. ‒ От тільки стрілу ми мамі подарувати не зможемо. Але мені зовсім не шкода.
Заувага:
01 ‒ Дракар ‒ вітрильно-веслове військове судно вікінгів VIII-Х століття.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.