Раїса Гончарова. "Старий годинник" (казка)

 

 

 

Раїса Гончарова

СТАРИЙ ГОДИННИК

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Старий годинник" (doc.zip)

 

Іноді люди хворіють. Так буває, і з цим нічого не поробиш. Одного разу бабуся Богдана провела в лікарні майже два тижні. Данилко із сестрою дуже за нею дуже скучили. А ще скучив бабусин кіт Пажера. Він подовгу лежав на підвіконні, поглядаючи на перехожих, а ввечері забирався на бабусине ліжко й влаштовувався спати на її подушці. Дні тяглися повільно, немов би хтось наступив часу на його довгий плащ...

І якось одного погожого дня тато, нарешті, привіз бабусю Богдану з лікарні додому. Бабуся була трохи блідою, але посміхалась своєю вічно молодою посмішкою.

‒ Обережніше діти, ‒ весело застерігав батько Русану й Данилка, які одразу зависли в бабусі на шиї. ‒ Ви ж не хочете, щоб бабуся Богдана знову зламалася? Інакше мені доведеться везти її назад до лікарні. Вона ще занадто слабка.

‒ Усе добре, сину, ‒ відповіла бабуся і, поцілувавши Русану й Данилка, направилася до себе в кімнату. ‒ Мені потрібно трішечки полежати, дорогі мої шибеники.

‒ Гаразд, діти. Я поїду. У мене важлива зустріч. А ввечері ми з мамою привеземо вам що-небудь смачненьке, ‒ тато прислухався й подивився на дітей. ‒ І як давно бабуся розмовляє сама з собою?

‒ Вона не сама із собою розмовляє, ‒ Русана дістала з вази цукерку й відправила її до рота. ‒ Скоріше за все, у бабусі в кімнаті на неї чекав домовик ‒ дідусь Ольс. Адже він теж за нею скучив.

‒ Домовиків не буває. Я це точно знаю, бо я вчений, ‒ парирував батько.

‒ А Ольс не знає, що його не буває, і тому він приходить до бабусі й вони із задоволенням розмовляють, ‒ Данилко підійшов до батька й розсміявся. ‒ Ми жартуємо. До вечора.

‒ До вечора, ‒ відповів батько, підозріло поглядаючи на двері бабусиної кімнати. ‒ Але вона все-таки розмовляє сама із собою. Я чую.

Коли батько пішов, діти, не змовляючись, побігли в кімнату до бабусі Богдани. Їм теж було цікаво послухати, про що сьогодні розмовляє бабуся з Ольсом. Адже у них іноді трапляються такі цікаві розмови! А ще Ольс мастак видумувати всякі смішні історії, які дітям дуже подобались. 

Однак цього разу веселощів не було. Говорили в основному про бабусину хворобу, а це були зовсім не ті розмови, до яких би дітям хотілося долучитися.

‒ Полізли на горище, ‒ прошептав на вухо сестрі Данилко. ‒ Будемо в бінокль дивитися. А то від розмов бабусі й Ольса пахне ліками.

‒ Добре, тільки ненадовго, ‒ погодилася із братом Русана. ‒ Раптом бабусі Богдані знадобиться наша допомога. Адже батько попередив, що вона може знову "поламатися", а мені не хочеться, щоб бабусю знову відвезли до лікарні. Адже без неї так сумно... 

‒ Домовилися, ‒ погодився Данилко. ‒ Мені теж сумно, коли бабусі немає вдома. Коли вона нас покличе, ми одразу ж спустимося до неї в кімнату.

Непомітно вийшовши з бабусиної кімнати, діти, озброївшись біноклем і пістолетом для мильних бульбашок, сходами піднялися на горище й прикрили за собою двері. 

Проходячи повз великий, метрів зо два у висоту, подібний на великий картонний ящик старий годинник, котрий стояв у самому темному місці горища, Данилкові здалося, що хвилинна стрілка на циферблаті годинника повільно пересунулася на одну хвилину вперед. Данилко зупинився й подивився на Русану.

‒ Ти нічого не бачила?

‒ А що я повинна була бачити?

‒ Стрілка на годиннику знову зрушилася з місця. Хвилинна.

‒ Тобі просто здалося, Даню. Цей годинник помер ще сто років тому.

У цей момент у годиннику щось скрипнуло й хвилинна стрілка пересунулася ще на одну хвилину.

‒ Мені страшно, ‒ сказала Русана і направила пістолет для мильних бульбашок на годинник.

‒ А мені не страшно, ‒ сказав Данилко й відразу ж відскочив убік, оскільки в годиннику скрипнула якась деталь і ворухнувся великий маятник.

‒ Я більше не хочу запускати мильні бульбашки! ‒ Русана у два стрибки опинилася біля слухового вікна, не зводячи пістолет з годинника. ‒ Годинник вирішив нас налякати.

‒ Та досить тобі! Напевно, під нами трохи затремтіла підлога й це передалося годиннику. Ми ж раніше ніколи не підходили до слухового вікна з цього боку, ‒ Данилко узявся рукою за ручку на дверцятах годинника й одразу ж відсмикнув її, немов обпікся. Годинник зітхнув міхами й пробив один раз.

‒ Спускаймося вниз, ‒ злякавшись, запищала Русана й схопила Данилка за руку.

У ту ж хвилину годинник знову зітхнув міхами й проспівав своїми дзвіночками: "Заведіть мене!"

‒ Ти чула? ‒ Данилко здивовано подивився на сестру й відчинив дверцята. ‒ Годинник просить, щоб ми його завели. Адже нічого поганого не повинно статися.

‒ Ти завжди це говориш, а потім погане обов'язково трапляється, ‒ Русана сховалася за старим комодом і приготувалася до гіршого.

‒ Ну як не допомогти, коли тебе просять. Я все-таки спробую, ‒ Данилко хоробро узявся за важкі гирі, підтягнув їх нагору до кінця й запустив маятник.

‒ Зараз цей ящик відправить нас у далеке минуле. Або ж у майбутнє. Я дивилася комікс. Але я не хочу ні туди, ні деінде. У майбутнє я й так потраплю, а в минулому в мене два розбитих коліна та порвана сукня, ‒ Русана обережно визирнула з-за комода. ‒ Та й батьки будуть не в захваті від нашої відсутності. Але, з іншого боку, не кожному таланить побалакати зі своїми пра-пра-пра-прабабусями та пра-пра-пра-прадідусями.

‒ За те, що ти не злякався й завів мене, ‒ продзвенів годинник, ‒ я виконаю одне твоє бажання. Але не поспішай. Щоб не трапилося те, що трапилося із твоїм пра-прадідусем.

‒ А що з ним трапилося? ‒ Русана висунула ніс з-за комода.

‒ Він був жахливим ласуном і тому забажав собі десять тисяч льодяників, ‒ роз'яснив годинник.

‒ І що в цьому поганого? ‒ Русана обережно вийшла з-за комода й підійшла до брата. ‒ Я теж люблю цукерки.

‒ Так, але у твого дідуся випали всі зуби. І він довго не міг оженитися.

‒ От якби я загадувала бажання, я б загадала стати принцесою. І тоді цукерків можна було б їсти скільки завгодно. Адже навіть якщо в тебе випадуть всі зубки, тебе все одно візьмуть заміж. Бо ти принцеса.

‒ А якщо серйозно? ‒ проспівав годинник.

‒ Якщо серйозно, ‒ Данилко на хвилину задумався. ‒ Якщо серйозно, то нехай здійсниться те, про що я тільки що подумав.

‒ А мені можна загадати бажання? ‒ запитала Русана, і її оченята зволожилися.

‒ Звичайно можна, ‒ проспівав годинник. ‒ Мені подобається справедливість.

‒ Тоді я теж задумала, ‒ відповіла Русана та взяла Данилка за руку.

‒ Виконую! ‒ проспівав годинник і три рази вдарив у великий дзвіночок.

‒ Діти! Ви де? ‒ раптом почули діти голос бабусі Богдани. ‒ А ну хутчіш обідати! І кличте цього старого базіку. Він очевидно знову спить у своєму запиленому кріслі з газетою у руках.

‒ І зовсім я не сплю. Я думаю, ‒ з коробки від старого телевізора викотився заспаний Ольс й пошкандибав відкривати двері горища. ‒ Обід це дуже добре.

‒ Зачекай! ‒ вигукнув Данилко. ‒ Але ж ти щойно був з бабусею Богданою, коли ми виходили з її кімнати. 

‒ Так, ви ще нудно розмовляли про бабусину хворобу, ‒ підтримала Данилка Русана.

‒ Запевняю вас, діти, ви помиляєтеся. Ми вчора майже до ранку проговорили з вашою бабусею, і сьогодні я вирішив відіспатися.

‒ Що ти таке говориш? ‒ Данилко допоміг Ольсу підняти двері. ‒ Бабуся вчора ще була в лікарні. Адже правда, бабусю? ‒ схилився він над отвором горища.

‒ Яку правду ти хочеш від мене почути, Даню? ‒ запитала знизу бабуся.

‒ Ольс каже, що ви вчора протеревенили з ним до ранку.

‒ Дійсно. Так і було. А що? Є проблема? Спускайтеся. Обід холоне.

‒ І ти не була два тижні в лікарні? ‒ здивована Русана теж схилилася над отвором.

‒ Звичайно ні! Не дочекаєтеся! Я здорова й проживу сто років!

Русана та Данилко переглянулися й подивилися на годинник, який у відповідь весело проспівав своїми дзвіночками коротку мелодію.

‒ Я загадав бажання, щоб бабуся не хворіла, ‒ тихо прошептав Данилко, спостерігаючи як домовик Ольс спускається донизу.

‒ Я теж, ‒ відповіла Русана й обійняла брата. ‒ А годинник ми спустимо вниз і поставимо в нашій кімнаті. Домовилися?

‒ Без проблем, ‒ відповів Данилко й помахав годинникові рукою.

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.