Раїса Гончарова. "Скарб" - драма на дві дії для старшокласників, присвячена пам'яті усіх загиблих від рукотворного голоду в Україні у 1932-1933 роках

 

 

 

Раїса Гончарова

СКАРБ

(драма на дві дії)

 

Завантажити текст п'єси Раїси Гончарової "Скарб" (txt.zip)

 

 

Присвячена пам'яті всіх загиблих від рукотворного голоду в Україні
у 1932-1933 роках

 

                                                                      Повз ті дороги сліз й нестями
                                                                      Пройшов мільйон байдужих ніг.
                                                                      Та пам'ять проросла хрестами
                                                                      На перехрестях тих доріг...

 

 

Дійові особи:

Марія Станіславівна – завідувачка сільським клубом, безпартійна;

Оксана (16 років) – жителька села Гаврилівка;

Лариса (20 років) – наречена Сергія;

Надійка (18 років) – подруга Лариси;

Тамара Михайлівна – кухар батальйону НКВС;

Сергій (26 років) – заробітчанин, майбутній архітектор;

Микола (26 років) – заробітчанин;

Селянин – житель села Гаврилівка;

Дід – Яків Юрченко – житель села Гаврилівка;

Свєтлов Аркадій Йосипович – командир батальйону (Комбат);

Суслов Ігор – командир відділення (з односельцями розмовляє на українській

мові, з військовим начальством – на російській);

Хатаєвич Ме́ндель Ма́ркович – перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У (розмовляє російською мовою);

Голуб – зав відділом радянської торгівлі;

Симоненко Мирон – голова колгоспу (розмовляє на cуржику);

Царьков – слідчий особового відділу НКВС;

Мелешко Іван (55 років) – заможний спекулянт;

Супруненко Микола Іванович – головний агроном колгоспу.

           

Епізодичні ролі:

Андрій Дещук, Кабанов – червоноармійці;

Три жіночки літнього віку – жительки села Гаврилівка.

 

 

Перша дія

Сцена перша

 

Київ. 2012 р.

Гарний весняний день. Невеличкий сквер на околиці міста. На передньому плані в тіні дерева стоїть велика лава. Через деякий час в напрямку лави йде молодий хлопець в кепці та яскравій літній куртці, рукави якої закачані по лікті. Це Микола. Він повільно сідає на лаву, дістає з кишені штанів мобільний і щось жваво набирає на клавіатурі телефону. Далі дивиться по мобільному фільм, жваво реагує, посміхається.

З лівого боку по стежині в напрямку лавки легкою ходою йде, майже летить, гарна молода дівчин. Це – Лариса – наречена Сергія. Вона в прекрасному настрої, у неї тут побачення.

Микола сидить спиною до неї. Помітивши, що лавка зайнята, Лариса проходить повз неї і стає неподалік, чекаючи свого Сергія. Потім починає ходити туди-сюди, раз-по-раз поглядаючи на годинника.

 

МИКОЛА (запримітивши Ларису, не вимикаючи своє кіно). Я можу попросити таку файну дівчину сісти поруч?

ЛАРИСА. Перепрошую, ви до мене?

МИКОЛА. Авжеж. Лава велика, місця всім вистачить.

ЛАРИСА. Дякую, я не втомилась.

МИКОЛА (намагається сподобатись дівчині). Чому ти відмовляєшся? Якщо ти мене боїшся, ми можемо помінятися місцями: я встану, а ти будеш сидіти на лаві. А то мені якось незручно сидіти, коли така красуня стоїть поруч... (Микола піднімається з лави).

ЛАРИСА. Дякую. Ми ж не в трамваї... І не хочу я сидіти. Я сьогодні вже відсиділа половину дня.

МИКОЛА. Так ти, мабуть, студентка?

ЛАРИСА. Так.

 

Микола вимикає телефон, піднімається з лави і підходить до Лариси.

 

МИКОЛА. То, може, розповіси, де і на кого ти вчишся?

ЛАРИСА. Це не входить до моїх планів.

МИКОЛА. А що входить до твоїх планів?

ЛАРИСА. Я чекаю на свого коханого. Він з хвилини на хвилину буде тут. Очевидно десь застряв у пробці.

МИКОЛА. То він у тебе такий крутий? Він що, може, й на власному "Мерсі" сюди приїде?

ЛАРИСА (посміхаючись). Та ні, хіба ж то можна в сквері їздити на автомобілі? Та й, зрештою, він ще на "Мерса" не заробив.

МИКОЛА. А він у тебе що, заробітчанин?

ЛАРИСА. Та зараз мабуть чверть Києва заробітчани... у власній державі... У регіонах робочих місць не вистачає, от і їдуть до столиці, де всі гроші крутяться. В надії, що і їм щось перепаде...

МИКОЛА. Заробітчанам не перепадає, вони заробляють власними мозолями. Як ось у мене.

 

Микола розкриває долоню, щоб показати свої мозолі, в цей же час він помічає, що у нього розв'язався шнурок на черевикові.

 

МИКОЛА. Вибач, я зараз... Лишень перев'яжу шнурівку. Сподіваюсь, що ти не втечеш, доки я зашнуруюсь...

 

Микола кладе мобільний телефон до кишені, присідає і зашнуровує черевика.

 До Миколи та Лариси, не поспішаючи, підходить наречений Лариси – Сергій з букетом квітів. Вони його не бачать. Сергій, побачивши, що Лариса не одна, ховає букет за спину.

 

ЛАРИСА (першою побачила Сергія). А ось і мій хлопець! Сергійку...

 

Миттю кидається до Сергія. Проте Сергій зупиняє її, виставляючи вперед руку.

 

СЕРГІЙ. Хто це з тобою?

ЛАРИСА. Не знаю.

СЕРГІЙ (ревниво). Як це не знаєш? Ти стоїш, розмовляєш, і не знаєш з ким?

ЛАРИСА. Та заспокойся, Сергію. Тебе довго не було, подивись (Показує йому годинника). ти запізнився аж на цілих двадцять хвилин.

СЕРГІЙ. Вибач. Я не думав, що потраплю в пробку на Лайоша Гавро.

ЛАРИСА. А чому не зателефонував мені? Адже я хвилювалась...

СЕРГІЙ. Я б радий був... але у мене розрядився телефон. Виходить так, ніби я виправдовуюсь перед тобою...

ЛАРИСА. А ти ревнивець... Я колись сама добиралася з Троєщини до Політеху аж годину сорок п'ять хвилин...

СЕРГІЙ. Так все-таки, хто цей незнайомець?

 

Микола піднімається на ноги, розвертається обличчям до Сергія.

 

МИКОЛА. Невже не впізнаєш? Отакої! Ми ж не бачилися з тобою всього лише два дні. Як одягнув нову куртку та картуз з секонд-хенду, так одразу став не впізнаваним? А що, коли я раптом надіну зовсім новий костюм?

СЕРГІЙ. Микола!? Здоров! Як ти тут опинився?

МИКОЛА. Здоров. Та я щойно з Петрівки... За диском їздив. По конструюванню висоток.

СЕРГІЙ. Ти що, теж збираєшся стати студентом?

МИКОЛА. А чому б і ні?

СЕРГІЙ. Гаразд, про це потім поговоримо. Добре, що я тебе зустрів, зараз я тебе познайомлю зі своєю дівчиною.

МИКОЛА. Ми ніби вже трішки познайомилися, правда, я й досі не знаю як її звати.

СЕРГІЙ (до Миколи). А ось, познайомся, будь ласка, моя наречена – сама най-най-найвродливіша та най-най-найцінніша дівчина – Лариса, Ларчик. Мій безцінний скарб...

МИКОЛА. Аж надто приємно. Не те, щоб доторкнутись, а хоч подивитись на цей скарб...

СЕРГІЙ (до Лариси). А це мій співробітник. Можна сказати, друг – Микола. (Микола подає руку Ларисі).

ЛАРИСА. Лариса. Теж заробітчанин?

СЕРГІЙ (до Миколи). Вже все встиг розплескати? А ще говорять, що дівчата балакучі...

МИКОЛА. Та хіба ж я знав, що це твоя дівчина? Вона і мені сподобалася...

СЕРГІЙ. Запізно. Ми вже подали заяву до ЗАГСу. (До Лариси). Ларчик, це тобі. (Вручає букет).

ЛАРИСА (приймає букет, нюхає). Як пахнуть... Дякую.

 

Лариса цілує Сергія в щоку. Сергій міцно притискає її до себе.

 

МИКОЛА (зачаровано дивлячись на закоханих). То на коли збиратися на весілля?

СЕРГІЙ. А ти впевнений, що тебе буде запрошено?

МИКОЛА. А як же без мене? Ти ж сам колись казав, що без мене і вода не освятиться... Ти ж щойно перед Ларисою сказав, що я твій друг. Сказав?

СЕРГІЙ. Сказав. Ну то й що?

МИКОЛА. А то. Друзів не лише запрошують на весілля, а ще й свідками беруть!

СЕРГІЙ. А тобі так хочеться до нас в свідки? (Дивиться на Ларису). А що, може й справді візьмемо його в свідки?

ЛАРИСА. Тобі видніше. Якщо ти рахуєшся з моєю думкою, то я не проти.

МИКОЛА. Дякую за довіру.

СЕРГІЙ. Ти не дякуй. Це я подякую тобі, коли все зробиш так, як того велить весільний звичай. Правда, кохана? (Обіймає Ларису).

ЛАРИСА (звільнившись з обіймів). Так, Сергійку... Мої батьки без виконання весільних обрядів, прийнятих в наших краях, мене тобі нізащо не віддадуть... Один викуп нареченої чого вартий... (Посміхаючись). Я вже не кажу про катання батьків на другий день після весілля... Зауваж, на двоколісній тачці до найближчої річки...

СЕРГІЙ. А якщо у нас поряд нема річки?

ЛАРИСА. Ну то озеро...

СЕРГІЙ. Озера теж.

ЛАРИСА. Ну хоч якась калюжа є?

СЕРГІЙ. Лише після дощу... А, може, якось без цього обійдемось?

ЛАРИСА. Ні, без цього весілля просто не буде... Коли я була ще маленькою, то мого двоюрідного брата так накатали на другий день весілля його сина, що він не міг сісти цілих два тижні... Адже в тачку нічого не стелять. А дороги по селах у нас сам знаєш які... Люди довго згадували це весілля...

МИКОЛА. Весело... Я все зроблю так, як вам треба. Ось тільки...

СЕРГІЙ. Ти про дівчину-свідка?

МИКОЛА. Так.

ЛАРИ СА. Легше простого. У мене є чудова подруга...

МИКОЛА. Скажи хоч, як її звати?

ЛАРИСА. Надійка.

МИКОЛА. Мені чомусь не дуже подобається це ім'я...

ЛАРИСА. Колю, ім'я це лише ім'я, можливо це якийсь знак долі і у тебе незабаром теж з'явиться надія на переміни в житті...

МИКОЛА. Ти так вважаєш?

СЕРГІЙ. Нічого випадкового в нашому житті не буває...

ЛАРИСА. Випадковість це прояв закономірності.

МИКОЛА. Навіть так?

СЕРГІЙ. А ти думав... Ну, гаразд. А зараз я повинен ще встигнути на "рандеву" з одним багатеньким замовником. Якщо вдасться, тьху, тьху, тьху, щоб не зурочити... розкрутити його на мій варіант, то це буде остання моя остання "шабашка". Тоді в мене вистачить грошей не лише на весілля, але й на майбутнє навчання. Потрібно підтягуватись до рівня Ларчика...

МИКОЛА. Так у тебе теж закінчений один курс універу.

СЕРГІЙ. Так, плюс академка три роки...

ЛАРИСА. Хлопці, у мене на сьогодні теж є грандіозний план. Я маю встигнути до бібліотеки, щоб підготуватись до семінару, а потім... а потім зайду до подружки.

СЕРГІЙ. Ти чогось не договорюєш...

ЛАРИСА. Саме час придивлятись до весільних суконь...

СЕРГІЙ. А мені хоч одним оком можна буде подивитись?

ЛАРИСА. Нізащо! Це погана прикмета – побачити наречену у весільній сукні, звичайно, до самого весілля.

СЕРГІЙ. Гаразд. Я хоча й не вірю в твої прикмети, але підкоряюсь.... Я вам обом, (Грайливо погрожуючи пальцем). окремо кожному, по черзі, зателефоную, розповім результат. А потім зустрінемось. І тоді й більш детально обговоримо сценарій нашого весілля. Розпишемо обов'язки, хто, що, коли... Згода? (Микола та Лариса кивають головами). А зараз, бувайте. (Подає Миколі руку. Цілує Ларису). Побажай мені удачі, мій най-най-найкрасивіший та най-най-найцінніший в світі Ларчику...

 

Лариса та Микола в один голос: "Удачі!" Сергій швидко залишає їх, а Микола вмикає музику.

 

 

Сцена 2

 

Через місяць. Сквер на околиці міста Києва. Вечоріє. Молоді люди: Сергій та Лариса  ідуть по алеї на відстані протягнутої руки одне від одного. Помічають на алеї намальовані крейдою кольорові дитячі клітинки з цифрами та буквами. Лариса тут же починає стрибати.

 

ЛАРИСА. О, Сергійку, дивись, Що тут намальовано...

СЕРГІЙ. Точно. Якісь діти гралися тут.

ЛАРИСА (весело) Сіренький, давай і ти.

СЕРГІЙ. Не хочу.

ЛАРИСА. Чому?

СЕРГІЙ. Я дуже втомився. Чесно.

ЛАРИСА. Ну, давай хоч трішечки побавимось, як діти. У мене сьогодні було чотири пари, а ще дві години я відсиділа в бібліотеці... Давай я тебе підтримаю і ми вдвох пострибаємо.

СЕРГІЙ. Ларочко, я сьогодні так настрибався з поверху на поверх, що у мене і зараз сходи перед очима. І не голіруч. То з матеріалами, то з інструментом, а, в основному, з бетонним розчином. Як-не-як, а третій поверх...

ЛАРИСА. Якщо будеш мало рухатись, то в сорок років будеш мати дуже великий живіт. Тобі цього треба? Зачекай, а де ж твої підсобні робітники?

СЕРГІЙ. Хазяїн перекинув їх на свій другий об'єкт, сказавши, що нам з Миколою буде зажирно, як колись висловлювався мій батько.

ЛАРИСА. І чим він це пояснив?

СЕРГІЙ. Невже не розумієш постулату: хазяїн завжди правий.

ЛАРИСА. А коли не правий?

СЕРГІЙ. Він вважає, що завжди правий. Це як колись в армії. Пункт перший: Командир завжди правий. Пункт другий: Якщо командир не правий, дивись пункт перший.

 

Світло, що освітлює алею скверу, гасне, але лишається бліде світло від будинків, що розташовані за прошарком дерев. Алея від цього освітлення перетворюється в казкові пейзажі з видовженими стовбурами дерев та листя.

 

СЕРГІЙ. Знову вимкнули світло. І здається по всьому скверу. Цікаво, чи надовго?

ЛАРИСА. Кілька років підряд в кінці року на деякий час вимикають світло. Економлять... Хіба ти не зауважив?

СЕРГІЙ. Їм видніше. Зараз наші очі звикнуть до темряви.

ЛАРИСА. У всьому цьому є бодай часточка позитиву.

СЕРГІЙ. Це точно.

ЛАРИСА. Зате, подивися, як сквер одразу перетворився на якийсь казковий пейзаж... Придивися уважно, здається, он там вимальовується якась фігура...

СЕРГІЙ. Це лише твоя уява... Темрява... Друг молоді...

ЛАРИСА. Минулого разу, коли вимкнули світло, ти освідчився мені... Що буде на цей раз?

СЕРГІЙ. У нас все буде добре. Знаєш, я тоді так боявся, що ти мені відмовиш...

ЛАРИСА. Сергійку, а тобі, що, ніколи дівчата не відмовляли?

СЕРГІЙ. Коли б не відмовляли, то я давно вже був багатоженцем...

ЛАРИСА. Ой, ой, ой, який ти у нас популярний...

СЕРГІЙ. Ларочко, краще іди-но сюди, швидше, а то коли і в будинках вимкнуть світло, де я тоді тебе шукатиму? По всьому скверові? Чи ти не боїшся темряви?

ЛАРИСА. Боюсь. І дуже.

СЕРГІЙ. Чому?

ЛАРИСА. Мене часто в дитинстві залишали вдома одну. В дитсадок тоді не можна було без "блату" влаштуватись.

СЕРГІЙ. Хіба твої батьки не могли дати завідуючій дитсадком хабара?

ЛАРИСА. Якого хабара? При їхній-то копійчаній зарплаті? Вони завжди ледве зводили кінці з кінцями... Були часи, що вони один пакетик чаю тричі використовували...

СЕРГІЙ. Так все-таки, що тебе так налякало, що ти до цього часу боїшся темряви?

ЛАРИСА. Одного разу батьки мої поїхали садити картоплю. А огород був далеко за містом. Старший брат та сестри були в школі. А мене лишили вдома одну на цілісінький день. Я була така маленька, що ледве вилізла на лаву, щоб подивитися у вікно, що там робиться на вулиці. Так ось.

СЕРГІЙ (посміхаючись). Мені вже страшно...

ЛАРИСА. Будеш сміятися, нічого не розповім... (Лариса ображено надула губи).

СЕРГІЙ. Все, все, я уважно слухаю...

ЛАРИСА. Хата наша стояла ніби на острівку, далеко від центру міста, тому практично нічого цікавого у вікно побачити не можна було. Хіба що тих людей з сусідньої вулиці, що зранку поспішали на роботу, а ввечері повертались додому. Але це маленьке вікно на той час було єдиним вікном у великий, як тоді мені здавалося, світ...

СЕРГІЙ. І що, це тебе налякало?

ЛАРИСА. Та ні!

СЕРГІЙ. Тоді що?

ЛАРИСА. Не знаю звідки взявся величезний злий пес на дорозі. Він довго гавкав, а потім, пролізши через хвіртку, влігся біля нашого ґанку. Я з переляку залізла під лавку і там в самому далекому куточку просиділа до вечора, аж до повернення батьків.

СЕРГІЙ. Давай не будемо про сумне.

ЛАРИСА. Давай.

СЕРГІЙ. А, можливо, цей пес якось відчув, що ти залишилася вдома одна і він вирішив повартувати тебе, доки не повернуться батьки?

ЛАРИСА. А я й не подумала про це.

СЕРГІЙ. Хочеш, я розповім тобі одну історію, яка трапилася з моїми батьками, коли я ще був зовсім маленький?

ЛАРИСА. Звичайно, хочу.

СЕРГІЙ. Тоді слухай.

ЛАРИСА. Цікаво буде послухати.

СЕРГІЙ. Мені мої батьки переповідали, що коли ми сім'єю переїхали до Бреста, і вперше йшли до своєї квартири, батько несподівано сказав: "А у нас не годиться заходити до нової оселі без кішки".

ЛАРИСА. Справді існує таке повір'я.

СЕРГІЙ. Я продовжу. А мама говорить: "А де ж ми в чужому місті знайдемо кішку?"

СЕРГІЙ. І ось коли батьки піднялись на третій поверх, а на підвіконні сиділа біленька гарненька кішечка. Ні, навіть не на третьому поверсі, а між другим і третім... Батьки подумали, що вона живе в цьому домі. І почали підніматись вище.

ЛАРИСА. Давай далі...

СЕРГІЙ. Як тільки батьки порівнялись з кішкою, вона зіскочила з підвіконня і побігла попереду батьків, ніби вказуючи їм дорогу. І, зауваж, сама зупинилась перед квартирою номер тринадцять.

ЛАРИСА. Це був номер вашої нової квартири?

СЕРГІЙ. Авжеж. Коли ж батько лише відкрив вхідні двері в нашу квартиру, кішка сама першою прошмигнула туди, при тому, що її ніхто туди не звав.

ЛАРИСА. Оце так історія...

СЕРГІЙ. Це ще не все. Кішка обійшла всі кімнати, попереду нас, наче гід, а потім, з почуттям виконаного обов'язку, всілась на підвіконні у залі. Всі були дуже здивовані.

ЛАРИСА. Ще б пак!

СЕРГІЙ. А коли батьки роздивилися всю квартиру і мама заходилася шукати свій бутерброд в сумці, щоб віддячити кішці, та просто... щезла...

ЛАРИСА. Як це так? Куди?

СЕРГІЙ. Уяви собі, що всі вікна та двері були закриті. Коли батьки усвідомили це, їм стало не по собі...

ЛАРИСА. Мені теж. Це що ж, виходить це була несправжня кішка? Міраж?

СЕРГІЙ. Це залишається загадкою по сьогоднішній день. Але історія ця реальна, як я і ти...

ЛАРИСА. У мене мурашки по спині...

СЕРГІЙ. Іди, краще я тебе обніму, одразу стане і тепліше, і веселіше... і зовсім не страшно...

 

Лариса підходить до Сергія, він обіймає її.

 

ЛАРИСА. Ти ‒ як моя мама... (Лариса та Сергій йдуть і сідають на лаві).

ЛАРИСА. Коли я була маленькою, і мене хтось образить, одразу чимдуж біжу до мами, і коли вона мене обніме, її руки, наче теплі ангельські крила, здається відсікають від мене все погане, мені одразу стає так приємно і хороше, затишно і спокійно, що всі мої маленькі проблеми стають якимись незначними, невиразними, в порівнянні з великим світом, десь беруться сили і вже нічогісінько не страшно...

СЕРГІЙ (обнімає Ларису). Моя ти маленька, незабаром я тебе буду захищати... Ми одружимось, обоє закінчимо навчання: ти станеш ландшафтним дизайнером, я – архітектором, у нас все буде добре. Повір. Саме головне, що ми знайшли одне одного... в цьому величезному дорослому світі... Саме головне... Вдвох ми все здолаємо... Я знаю.

ЛАРИСА. А якщо ми не зможемо знайти роботу? Он скільки зараз молодих людей не знають, де себе приткнути... зауваж, навіть після закінчення ВНЗ.

СЕРГІЙ. Навіть якщо не вдасться одразу знайти роботу, нічого страшного, поїдемо за кордон, здобудемо досвід, будемо займатись самоосвітою, зараз же стільки можливостей...

ЛАРИСА. Це точно. Головне, щоб удвох...

СЕРГІЙ. Аякже. А за цей час, світ не стоїть на місці, дивишся, і в нашій країні приймуть потрібні закони, і ми зможемо легко, як говорять, в одному вікні, за п'ятнадцять хвилин, відкрити свою справу. Наприклад фірму по реставрації маєтків... З ландшафтним дизайном біля них? Ти віриш мені?

ЛАРИСА. Я тобі вірю.

СЕРГІЙ. Без віри не можна жити...

ЛАРИСА. Послухай, адже можна запропонувати власнику маєтку вставити бодай один вітраж... Як на мене, вітраж це так романтично.. і загадково... Тим більше, що ти цю професію освоїв на всі сто.

СЕРГІЙ. Звичайно. За ці роки я навчився не лише багатьом професіям, але й добре спілкуватися з замовниками, що являється якщо не головним, то  принаймні пріоритетним.

ЛАРИСА. Можливо і я тобі дещо зможу підказати по дизайну... Щоб кожен маєток мав своє обличчя...

СЕРГІЙ. Авжеж. Я на це розраховую... Давай я ввімкну мелодію і ми трішки посидимо тут, доки не увімкнуть світло.

 

Сергій дістає свій мобільний, вмикає його, перебирає мелодії, знаходить приємну, легку інструментальну музику.

 

СЕРГІЙ. Твоя улюблена... "Only you" (Тільки ти").

 

Сергій обнімає Ларису. Затемнення. На екрані кадр за кадром виникають чудові краєвиди вечірнього Києва.

 

 

Сцена 3

 

Київ. 2012 р.

В дуже великій кімнаті йде ремонт. Біля стіни лежать декілька мішків з будівельною сумішшю, фарбою, посередині кімнати розставлені ємності для її замішування, на підлозі пара кельм і терка, якісь ганчірки, маленький ослінчик. До кімнати заходять двоє енергійних молодих хлопців з розкішними чупринами. Це заробітчани: Сергій та Микола. Обидва в забрудненому робочому одязі, у Сергія в руках велика скринька з будівельними інструментами, у Миколи – кепка. Сергій неквапно виймає інструменти зі скриньки і розставляє їх по підлозі. Микола обходить кімнату по периметру, продивляючись під різним ракурсом попередню роботу. Потім до Миколи приєднується і Сергій, натягнувши на голову бейсболку.

 

СЕРГІЙ. Чудні діла твої, Господи! (Зриває з голови брудну бейсболку і жбурляє її в оштукатурену стіну). От скажи, Коль… Якого біса цей жирний кабан хоче? (Підходить до стіни і проводить по ній рукою). Хлопці старалися, по маячках вилизували його кляті стіни! Вирівняли. І що? Розчин не той? Так це питання не до нас, а до прораба! Хтось недочув, а нам збивати!? Всю штукатурку?

МИКОЛА. Охолонь, Сірий… Нам за це платять гроші. Досить непогані гроші… Знаєш, як на мене, то цю стайню дійсно легше було розвалити і хутенько збудувати щось більш пристойне. Цій будівлі мабуть років сто!

СЕРГІЙ. Говорять, що тут раніше клуб був. Потім комуналка, потім ще якась установа… Я у сторожа питав. Він саме вчора тверезий був… Хай йому грець. Давай працювати… Час іде…

 

Сергій та Микола беруть молотки і зубила і починають збивати свіжу штукатурку. Через деякий час Сергій зупиняється, бере віник і відмітає від стіни збиту штукатурку.

На якомусь з ударів молоток Миколи провалюється в пробитий отвір в стіні і він мало не падає в пробитий отвір.

 

МИКОЛА. Рятуй, Сірий! (Сергій встигає притримати товариша за спецівку).

СЕРГІЙ. Ого! А це що таке? Портал у другий вимір? Чи, може, там захований скарб? (Озирається).

МИКОЛА. Дійсно цікаво… Давай трохи розчистимо отвір і я посвічу і ми детально все тут оглянемо.

 

Микола б’є молотком по всьому периметру отвору, збільшуючи та вирівнюючи його, далі бере у Сергія запальничку, просовує руку в отвір і намагається роздивитися, що це за порожнина.

 

МИКОЛА. Блін, Сірий, там таки щось є! В самому далекому закутку.

 

Віддає запальничку Сергію і по лікоть запускає руку в отвір. Через мить дістає з отвору пакунок з старої тканини, перев’язаний посірілою від часу мотузкою.

 

МИКОЛА. Що це в біса таке?

СЕРГІЙ. Я ж тобі казав, якийсь час тут проживали люди. Комуналка була. Мабуть хтось багатенький щось приховав від пильного ока радянської влади…

 

Микола починає здувати пил з пакунку, потім струшувати рукою.

 

СЕРГІЙ. Обережно, не розбий...

МИКОЛА. Хіба таке можливо, щоб до цього часу його ніхто не знайшов...

СЕРГІЙ. Все може бути. Це ж центр міста. Можливо колись тут проживав хазяїн магазину торгсинів? Коли це так, то нам справді повезло...

МИКОЛА. А я про такі магазини і не чув.

СЕРГІЙ. Я колись випадково натрапив на статтю про ці магазини.

МИКОЛА. Ну хоч в двох словах...

СЕРГІЙ. Вони були організовані в тридцятих роках при Наркоматі зовнішньої торгівлі, в колишньому Союзі, для торгівлі з іноземцями... куди можна було здати дорогоцінні вироби: золоті та срібні обручки, завушниці та інші сімейні скарби, натомість купити харчові продукти. А вже тридцять другому ці магазини розпочали торгівлю не з іноземцями, а з голодуючими селянами...

МИКОЛА. Оце так новина... Я хочу дізнатись про це більше.

СЕРГІЙ. Я обов'язково постараюсь знайти оповіді очевидців.

 

Сергій підходить до ослінчика, бере його, підносить до Миколи, ставить на підлозі, мовчки запрошуючи його сісти, бере порожню ємність з-під фарби, перевертає її і вмощується поряд з ним. Микола обережно розв’язує мотузку й поволі розгортає пакунок, кидаючи на підлогу ганчір'я, яким було обмотано пакунок. В пакунку хлопці бачать два великих саморобних конверти. Микола бере верхній конверт.

 

МИКОЛА (читає). "Пробачте мені, люди"… Ігор Суслов.

МИКОЛА (бере нижній конверт, читає). "Моє довге життя, це кара ось за це".

 

Микола передає конверт Сергію, а сам відкриває перший конверт і дістає звідти учнівський зошит. Розгортає його.

 

МИКОЛА. Схоже на те, що хазяїн пакунку вів щоденник. А що там у тебе?

 

Сергій дістає з конверта паперовий прямокутник.

 

МИКОЛА (читає). "Мене перевели з Приволзького гарнізону, до Дніпропетровська першого квітня тисяча дев’ятсот тридцять третього року... Тоді це називалося кадровим укріпленням, та я був родом з цих місць. Вже через тиждень мене у складі загону НКВС передислокували в Повітянський район, а ще через тиждень в одному із сіл сталася надзвичайна подія".

 

На екрані почергово з'являються слайди:

 

Подвір'я сільської хати. Червоноармійці забирають мішки зі збіжжям, селяни чинять опір, діти, жінки голосять, діти плачуть.

Чорно-біла світлина на великому екрані: на ній мертва дитина лежить просто на вулиці, повз неї йдуть виснажені люди.

Червоноармієць забирає у шестирічної дитини саморобну ляльку, котру вона притискає міцно до грудей. Червоноармієць смикає ляльку за рукава, з ляльки висипається зерно.

Три підводи з мішками збіжжя під охороною рухаються за село.

Вечір. Мішки зі збіжжям червоноармійці висипають просто неба неподалік од лісу й підпалюють.

 

 

Сцена 4

 

Україна 1933р.

Комісія сільради в складі: Керівника комісії та п'яти осіб прийшла до господарства Мелешко Івана, щоб стягнути з нього заборгованість. Мелешко почав перешкоджати стягненню.

 

СУСЛОВ. Ну, що, спекулянте, настав і твій час. Збирайся, підеш з нами до сільради!

МЕЛЕШКО. До сільради? (Подумавши). Я зараз...

 

Мелешко йде до хати, заходить туди, через хвилину з'являється в дверях своєї хати з обрізом в руках і починає стрілянину по комісії. Пострілом вбиває керівника комісії, а три члени комісії дістають тяжкі поранення.

 

 

Сцена 5

 

Україна 1933р.

В Сільраді облаштований кабінет командира батальйону – Свєтлова Аркадія Йосиповича. Простора кімната. Вздовж однієї із стін високий, у шість рядів стелаж з книгами, попід вікнами два столи з купами паперів. На одному столі телефон, на іншому – пожовтілий графин і дві, такі ж пожовтілі склянки.

За одним із столів сидить Марія Станіславівна і щось записує у учнівський зошит.

До кімнати стрімко заходять: Свєтлов Аркадій Йосипович і Суслов Микола. Обидва збуджені.

 

СВЄТЛОВ (до Марії). Послушай, Марія! Я же пріказал нічєго нє трогать на мойом столє! Утром я нє нашол тєлєфонограму от товаріща Хатаєвіча! Здєсь мой кабінєт ілі проходной двор?

МАРІЯ. Це сільська бібліотека, товаришу Свєтлов… Поряд з кабінетом голови колгоспу є чудова кімната… І там набагато просторіше, ніж тут… Але там, на жаль, немає заґратованих вікон та дверей, таких міцних, як тут, без яких ви либонь вже й не уявляєте собі свій кабінет...

СВЄТЛОВ (до Суслова). Ти что-лібо понял? (До Марії). Ти можеш хоть раз отвєтіть на нормальном язикє? Із всєго, что ти сказала, я понял только половину!

МАРІЯ. Тоді вчіть мову, якщо вже приїхали, товаріщ Свєтлов. А мова у нас нормальна... На ній Шевченко писав… І не брала я ваших папірців. Шукайте ретельніше у себе…

 

Свєтлов махає рукою і сідає за стіл. Покопирсавшись ще декілька секунд в паперах, витягає потрібний документ.

 

СВЄТЛОВ. Надо же! Как ето я утром нє замєтіл… На вот, чітай.

 

Подає папірець Суслову. Той бере, читає, повертає документ Свєтлову.

 

СУСЛОВ. Всьо ясно, товаріщ комбат. Встрєтім товаріщей как положено.

СВЄТЛОВ. А как положено, командір? Твоі орли прозєвалі этого бандіта Мєлєшко! Твоі! Как он смог просочіться сквозь заслон? Нє знаєшь? (Грюкає кулаком по столі). А я знаю! Дісципліна ні к чорту во ввєрєнном тєбє взводе!

 

Свєтлов різко піднімається і починає ходити по кімнаті.

 

СВЄТЛОВ. Єщьо пятого ноября прошлого года ми получілі діректіву обкома партіі с трєбованієм срочних і решитєльних дєйствій по виполнєнію закона от сєдьмого августа тисяча дєвятьсот трідцать второго года. С обязательним і бистрим провєдєнієм рєпрєссій і бєспощадной, (Зупиняється). слишішь, бєспощадной расправи с прєступнимі елємєнтамі в колхозах. І что ми імєєм на сєгодняшній дєнь? Какой-то негодяй расстреліваєт із обрєза представітєлєй рабочє-крєстьянской власті і... буквально растворяєтся в воздухє! Еслі ето не саботаж со сторони твоіх людєй, то тогда что ето?!

СУСЛОВ (перелякано). Аркадій Йосіфовіч! Товаріщ командір батальйона! Ви же знаєтє мєня! Я разбєрусь… Я етого мерзавца із-под землі достану! Дайте нємного врємєні… я...

СВЄТЛОВ. Да уж прідется достать… Нє хотелось би отдавать тєбя под трібунал. У нас вєдь і за мєньшеє расстрелівалі. Кстаті о земле, Суслов… Усіль оцеплєніе дєрєвні і єщьо раз прочєші всє подворья. Включи воображеніє… Возможно, прєступнік дєйствітєльно нікуда нє ісчєзал. Затаілся где-нібудь в норє і ждьот своєго часа.

 

Суслов нашвидкуруч віддає честь і виходить з кімнати, витираючи з чола піт. Свєтлов сідає за стіл і починає розбирати папери.

 

МАРІЯ. Думаю не знайдете ви Івана, (з глумом) товаріщі...

 

Марія встає і йде до полиць з книгами.

 

МАРІЯ. Іван давно вже по воді сплив. В річці течія добра. (Задоволено посміхається).

СВЄТЛОВ (відірвавшись від паперів). Что? Что ти несьошь, Марія! В зонє оцеплєнія постоянно два бойца в лодке находятся.

МАРІЯ. А те й несу. В громадянську Іван Мелешко купу жінок на той бік Лисянки переправив. До білих. Від наруги рятував, бо ваші матроси, мов скажені собаки кидалися навіть на малолітніх дівчат.

СВЄТЛОВ (іронічно посміхається). Дєлал іх невідімимі?

МАРІЯ (з глумом). Включіть воображеніє, товаришу командир… Чай будете пити?

 

Не дочекавшись відповіді Свєтлова, Марія виходить до підсобної кімнати. Крізь відкриті двері видно як Марія бере пучок звіробою, що висить під стелею і починає готувати чай.

 

СВЄТЛОВ (дивлячись у слід жінці). Хорошо би! (Сам до себе). Несут какой-то брєд… (Щось пригадавши). Вот чорт! Камиш! Как ето я сразу не догадался! Марія, а зачєм ти мнє ето рассказала? Он же твой односельчанін…

МАРІЯ (з підсобної кімнати). В двадцять четвертому році Іван Мелешко доніс на мого батька. Тепер моя черга.

СВЄТЛОВ. Ах, вот даже как! Очєрєдь подошла... Дещук!

 

До кімнати забігає червоноармієць Дещук з рушницею через плече.

 

ДЕЩУК. Слухаю, товаришу командир!

СВЄТЛОВ. Сдай пост Лєонтьєву, пєрєоденься в гражданское, найді что поплоше, і живо в Сєлівановку. Потолкайся возле чайной, на прістані… Єсть предположеніе, что бандіт Мєлєшко может находіться там. Дєньгі получішь в кассє колхоза. Я сейчас распоряжусь. Дєйствуй.

 

Дещук виходить. До кімнати заходить Марія з двома склянками чаю в металічних підсклянниках. Одну склянку ставить на стіл Свєтлова, той мовчки киває головою, з другою йде за свій стіл, сідає.

 

МАРІЯ. Я чула, що Констянтинівку також записали на "Чорну дошку".

СВЄТЛОВ. А как же іначє? Нєсмотря на прєдупрєждєніе, партійная організация района нє смогла мобілізоваться на действітєльно большевістскую борьбу по ліквідаціі прорива, образовавшегося в хлебосдачє, і нє сумєла сломать кулацкій саботаж в провєдєніі етіх работ. Думаю, это правільное решеніе. Землю гризть будут, а хлеб сдадут!

МАРІЯ. Та вже й так гризуть, товаришу Свєтлов. Вчора на вокзалі в Селіванівці ажно двісті дітей виловили. За один тільки день! Невже не шкода дітей?

СВЄТЛОВ (подивившись на двері, і, стишивши голос майже до шепоту). Тот факт, что ти іногда пускаєшь мєня к себе в постель, нє дайот тєбє права задавать мне, человеку прі ісполнєіі, такіе вопроси. Партія і товаріщ Сталін поставілі передо мной огромной важності задачу. І я ейо честно виполняю.

МАРІЯ. Мені ніколи не подобалися військові… Втім, у вдови, котра гибіє у напівживому селі, вибір завжди не великий… Це я про ліжко… (Вагаючись). Кажуть, на західному кордоні стоять ешелони з хлібом, що його назбирали для голодуючих східняків західні українці. Два ешелони радянські прикордонники на нашому боці вже спалили... Це така ваша партійна мудрість? (Довга пауза). Навіщо ви нас, українців, вбиваєте? Навіть не так: за що?

 

Свєтлов зривається з місця, підбігає до Марії, хапає її за плечі, починає трусити.

 

СВЄТЛОВ (засичавши змією). Ти что сєбє позволяєшь, сука подзаборная?! Да я могу тєбя за такіе слова без всякого суда прямо здєсь порєшить! Контра!

 

Марія також рвучко встає і дає Свєтлову гучного ляпаса.

 

МАРІЯ. Це тобі за подзаборную суку! Негідник! Позаливали очі сталінським єлеєм і правди не бачите! (Свєтлов хапається за наган). Ну давай, стріляй! Стріляй! Ось сюди! (Марія прикладає руку Свєтлова з наганом до свого живота). Щоб одразу двох! Мене і твою дитину! Мерзотник!

СВЄТЛОВ (перелякано озирнувшись). Какого єщьо рєбьонка? Ти в свойом уме?!

 

 

 

Друга дія

Сцена 6

 

Україна. 1933 р.

Біля дверей кабінету Свєтлова стоять: головний агроном колгоспу – Супруненко Микола Іванович та двоє червоноармійців з гвинтівками в руках. Супруненко в розірваній на плечі свитині, весь побитий, в синцях, на губах кров.

 

ОДИН З ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ. Арештованого доставлено, товаришу командир.

 

Свєтлов підсуває ногою Супруненку стілець, бо той ледве ледве тримається на ногах.

 

СВЄТЛОВ. Садісь, Ніколай Івановіч. (Запалює цигарку). Плохо виглядішь… (Після довгої паузи). Вот скажи… Зачєм тєбє, герою гражданской, ордєноносцу, пєрєдовіку соціалістічєского строітельства, знатному агроному, понадобілась ета прєступная афьора с посєвной озімих?

 

Свєтлов бере зі столу лист паперу, читає.

 

СВЄТЛОВ. Гражданін Супрунєнко вступіл в прєступний сговор с брігадірамі Хомутовим і Антоновим і проізвьол посєв озімих с грубимі нарушеніямі. А імєнно, умєньшил вдвоє закладку посєвного матеріала во время сєва. Секономлєнний посєвной матеріал бил расхіщен". (Свєтлов кладе аркуш на стіл). О чьом ти думал, ідя на ето прєступлєніе?

СУПРУНЕНКО (витерши скривавлені губи). Про людей думав, комбат… Щоб змогли зиму перебути. Бо вкраденого, як ти кажеш, зерна мало вистачити всім дворам до перших трав. (Робить паузу, збирається з силами, продовжує). Про попухлих діточок думав, що вже не мають сили просити їсти, а тільки дивляться на тебе величезними голодними очима… Та що я тобі тут розповідаю, комбат… У тебе немає дітей…

 

Свєтлов сіпається і нервово запалює цигарку, затягується димом.

 

СУПРУНЕНКО. Ти не зрозумієш, як це дивитися на свою дитину, котра тихо помирає від голоду і не мати змоги допомогти їй! (Переводить подих, кривиться від болю). Ти думаєш я вмерти боюся? Я боюся пережити замордованих твоєю безбожною владою своїх дітей!

 

Свєтлова, ніби якась сила підхоплює зі стільця, він дістає тремтячою рукою наган і двічі стріляє в Супруненка. Супруненко падає на спину, двоє червоноармійців заклякли від переляку. Один з червоноармійців встигає підхопити Супруненка попід руки. Другий червоноармієць бере Супруненка за ноги, і вони швидко виносять тіло з кабінету.

 

СВЄТЛОВ (ховаючи наган до кобури). Сволочь! Проклятий троцкіст! Саботажнік! (Дивиться на скам’янілу від жаху Марію). Чєго уставілась? Єго всьо равно би расстрєлялі чєрєз пару днєй! (Знову дивиться на Марію). Да сорвался! Работа нєрвная! Кругом одні прєдателі, вори і саботажнікі! Прєдатєлі і вори! Дєті, відітє лі, у нєго! Партія, прєждє всєго! Партія! Товаріщ Сталін прєждє всєго, а всьо остальное – нє важно для страни! Поняла?!

МАРІЯ. Боже… який жах… І від цієї людини я маю народити дитину…

 

Марія рукою закриває рота, щоб не закричати. Біжить до дверей.

В дверях вона зіштовхується з головою колгоспу – Мироном Симоненко.

 

СИМОНЕНКО (до Свєтлова). Куди це вона? Як ошпарена… Бачив щойно агронома Супруненка, мертвого, на возі. Що сталося, товаришу командир?

СВЄТЛОВ. Да ти понімаєшь, Мірон… Я с семнадцатого года вот із етой гімнастьоркі нє вилєзаю. Только борьба за свєтлое будущєє нашей велікой родіни і больше нічего! А тут этот вшивий троцкіст-провокатор о какіх-то дєтскіх глазах талдичєт! Растащіл зерно, ублюдок, по своім людям! Рука сама потянулась за наганом...

СИМОНЕНКО. Я розумію, але все це потрібно офіційно оформити. Тим більше, що з години на годину чекаємо приїзду товариша Хатаєвича та товариша Голуба.

СВЄТЛОВ. Разумєєтся, прєдсєдатєль… Всьо оформім. Високіе гості уєдут, і ми всьо оформім.

СИМОНЕНКО. Аркадію Йосиповичу… Я все розумію, але правила є правила. Мені моя голова ще знадобиться. Вам, я так розумію, також.

СВЄТЛОВ (офіційно). Хорошо, Мірон Анатольєвіч. Я сєйчас распоряжусь. Копія пріговора у мєня. Там к тєбє подойдьот товаріщ Дещук. Видай єму, пожалуйста, чєтирьохднєвноє дєнєжноє содєржаніе і пайок. У нєго срочноє заданіє, касающєєся ісчєзновєнія Івана Мєлєшко.

СИМОНЕНКО. Добре, зараз все зроблю.

 

Симоненко залишає кабінет.

 

 

Сцена 7

 

Київ. 2012 р.

Магазин "Весільний салон". Багато живих квітів у кадках. Зі смаком гарно оформлений відділ суконь.  Стелаж з готовими сукнями. На одній стіні велике дзеркало. На другій – кабіна для примірювання одягу. Трохи поодаль – стіл та зручне м'яке крісло. На столі стоїть приймач, ваза з квітами та кофейним сервізом.

Лариса, одягнута в майку та джинси, та її подруга – Надійка сидять за столиком та допивають каву.

 

НАДІЙКА (акуратно ставить чашку на стіл). Тут так затишно, аж не хочеться нікуди йти.

ЛАРИСА (відпивши ковток) . Погоджуюсь, а, можливо, річ не в тім?

НАДІЙКА. А в чім?

ЛАРИСА. Признайся чесно, і тобі заміж захотілось?

НАДІЙКА. Та ні, що ти! Мені ще рано!

ЛАРИСА. Ти ж усього на два роки молодша за мене.

НАДІЙКА. Моя мама говорить, що у мене ще вітер в голові свище...

ЛАРИСА. У декотрих і після сорока свище...

НАДІЙКА. Сподіваюсь, що я в число "декотрих" не буду входити...

ЛАРИСА. Авжеж. Інакше не була б моєю подругою... Зрештою. Коли б це було так, то ти нізащо не стала б студенткою Могилянки.

НАДІЙКА. Ну і плюс допомога моїх батьків. Хіба ти про це забула? Три мови я вивчила самостійно, а ось для решти трьох батькам прийшлось наймати репетиторів...

ЛАРИСА. Коли б ти сама не мала бажання вчитись, жоден репетитор тобі б не допоміг...

НАДІЙКА. Годі, подруго, а то перехвалиш і я задеру носа.

ЛАРИСА. Не задереш, я тебе добре знаю. У тебе є внутрішній стрижень.

НАДІЙКА. Смачна кава, чи не так?

ЛАРИСА. Чудова. Як у Львові.

НАДІЙКА. Цікаво, скільки з нас здеруть за ці дві філіжанки?

ЛАРИСА. Не переживай. Це входить у вартість покупки.

НАДІЙКА. Це добре, а то сьогодні я не платоспроможна. Бач, я вже вивчила одне складне економічне слово...

ЛАРИСА. А скільки ще прийдеться вивчити...

НАДІЙКА. Для цього ж ми спудеї! (Робить ковток кави). Ну тут-то ми вже точно тобі щось виберемо.

ЛАРИСА. А коли ні?

НАДІЙКА. Ну, тоді прийдеться замовляти індивідуально.

ЛАРИСА. А ти знаєш які там ціни ходять?

НАДІЙКА. Залишається лише здогадуватись...

ЛАРИСА. Це поки що точно не для наших гаманців...

 

Надійка встає, підходить до стелажу та починає перебирати сукні, виймає одну, роздивляється. Лариса, допивши каву, теж приєднується до неї з другого боку стелажу.

 

НАДІЙКА. Ларо, ось, подивись на цю сукню.

 

Лариса підходить до Надійки, бере сукню, роздивляється.

 

ЛАРИСА. Дійсно непогана сукня, але надто велике декольте. Мені це не подобається. Наречена повинна виглядати скромно.

 

НАДІЙКА. Так ти й так сама скромність...

 

Надійка вішає сукню, продовжує вибирати.

 

НАДІЙКА. Тоді ось цю. Подивись, вона оформлена гарними-прегарними трояндочками. Це просто шедевр. (Подає сукню Ларисі).

ЛАРИСА. Непогана, але занадто перевантажена твоїми трояндочками.

НАДІЙКА. А мені подобається. Вони ж малесенькі і акуратні, я б навіть сказала, вишукані...

ЛАРИСА. А одягати-то мені. Можу я мати свій смак? Весілля ж один раз в житті буває... Давай ще пошукаємо.

 

Надійка вішає другу сукню, продовжує вибирати.

 

НАДІЙКА. Подивись, що я знайшла! Як на мене, чудовий фасон.

ЛАРИСА. Чудовий-то чудовий, але як сукня буде сидіти на мені? Іноді самий чудовий фасон може зіпсувати загальне враження.

НАДІЙКА. Ну в тебе ж така гарна фігура! Приміряй.

 

Лариса бере сукню, йде в примірочну. Надійка сідає за стіл, наливає ще чашку кави. Вмикає приймач. Звучить жвава інструментальна музика: "Divine Moon" ("Чарівний місяць"). Лариса, розпустивши своє довге волосся, виходить з примірочної у весільній сукні. Надійка встає, йде назустріч Ларисі.

 

НАДІЙКА. Ларо, це справді ти? Господи, яка ж ти гарна!

ЛАРИСА (підходячи до дзеркала). Правда?

НАДІЙКА. Бачив би тебе зараз твій Сергій...

ЛАРИСА. Ой, тільки не це. Він у мене такий емоційний... Навіть коли освічувався, ледве не впав без тями...

НАДІЙКА. От тобі й сильна половина людства...

ЛАРИСА. І не кажи... Але, не набирай на мого нареченого. Він у мене дуже порядний. А його емоційність мені навіть імпонує. Це набагато краще, ніж він був би грубіяном, "бичарою", як висловлюється нині деякі молоді люди.

НАДІЙКА (підходить до Лариси). Ти просто неперевершена! Ця сукня неначе на тебе шита, підкреслює твою індивідуальність. Ти в ній гарна, скромна і... така загадкова... Справжня наречена.

 

Лариса підходить ближче до дзеркала, повільно крутиться, роздивляючись себе з усіх боків, то відходить подалі, знову видивляючись на себе з усіх боків.

 

ЛАРИСА. Невже це я? І мені теж подобається. Як на мене: скромно і зі смаком. Навіть приталювати не прийдеться і довжина по мені.

НАДІЙКА. Бач, яке в мене точне око. Можливо, я колись проміняю свою професію і стану, як і ти, дизайнером... тільки не ланшафтним... мені хочеться одягати наречених.

ЛАРИСА. Все в твоїх руках... Було б бажання.

НАДІЙКА. Мені подобається моя майбутня професія вчителя. Знаєш, перш ніж поступити в Могилянку, я ціле літо пропрацювала в дитсадку, щоб впевнитись, що мені це підходить.

ЛАРИСА. Нормальні молоді люди влітку відпочивають. Невже ти сама до цього додумалась?

НАДІЙКА. Та ні. Мені це порадили батьки. Тоді я протестувала звичайно, але тепер, повір, анітрішечки не шкодую, бо, дивлячись у дитячі довірливі очі, зрозуміла, що їхні юні душі ніби аркуш чистого паперу, де я зможу щодня по краплині вимальовувати той дивовижний світ, котрий я же встигла відчути і спізнати…

ЛАРИСА. А життя лише починається… О, так виявляється, ти майже поет!

НАДІЙКА. Глузуєш?

ЛАРИСА. Та що ти! Я, навпаки, рада, що ти в такому молодому віці знайшла свою дорогу. Бо є люди, котрі все своє життя знаходяться в "пошуках себе"…

НАДІЙКА. Я була впевнена, що лише ти мене зрозумієш.

ЛАРИСА. Ну ось і добре. Скажи, намисто сюди потрібне?

НАДІЙКА. Намисто… Ти колись говорила, що тобі у спадок від бабусі дісталась низка з маленькими перлами...

ЛАРИСА. Точно, я й забула. Воно як ніщо інше сюди підходить. А замість фати я хочу замовити на голову віночок з маленьких білих квітів. Ромашок, наприклад...

НАДІЙКА. Точно. Це буде так романтично... Зупиняємося на цьому варіанті, чи будеш ще щось приміряти?

ЛАРИСА. Зупиняємось.

НАДІЙКА. Якщо чесно, то й мені захотілось приміряти яку-небудь сукню.

ЛАРИСА. Тоді приміряй.

НАДІЙКА. Ні. Зарано. Спочатку – професія. Все решта – потім. Не можна розслаблятись. Через чотири роки, не раніше.

ЛАРИСА. Хіба можна бути такою впевненою? І все розрахувати наперед?

НАДІЙКА. Можна. Інакше перестанеш бути собою...

ЛАРИСА. Хочу бачити...

 

 

Сцена 8

 

Україна. 1933 рік.

Інтер’єр Сільради дещо змінено. До столів, що стояли вздовж вікон, приставили ще два попід правою стіною. На столах кілька сулій з самогоном, пара пляшок горілки, склянки, тарілки зі смаженою рибою, зелень, дві макітри з картоплею. Коло столів крутяться троє жіночок, розставляючи все на свої місця. Знадвору чути голоси, жіночки хутко залишають кімнату.

До кабінету заходять: Хатаєвич Мендель Маркович, Голуб, Свєтлов,

Симоненко Мирон та слідчий особового відділу НКВС – Царьков Микола Петрович.

 

СИМОНЕНКО (протискуючись наперед). А тепер просимо до скромного столу, дорогі товариші. Як кажуть, чим багаті… Просимо.

 

Симоненко підсовує до Хатаєвича стілець.

 

СИМОНЕНКО. Прошу… сідайте. (До Голуба). І вас також прошу сюди, поряд з Менделем Марковичем...

 

Підсовує стілець і Голубу. Решта сідають хто де бачить.

 

ХАТАЄВИЧ (всівшись на підставлений стілець). Ну, что же, товаріщі. Посмотрім, всьо лі у вас так хорошо з гостєпріімством, как с хозяйственной дєятєльностью…

 

Хатаєвич голосно сміється і слідкує за реакцією Симоненко та

Свєтлова.

Симоненко підривається з місця, швидко відкорковує пляшку горілки і починає наливати гостям. Симоненко наливає собі самогону з сулії.

 

СИМОНЕНКО. За ваше здоров’я, дорогі гості! За здоров’я нашого керманича товариша Сталіна!

 

Всі присутні наче по команді встають і стоячи п’ють. Хатаєвич закушує квашеним огірком, сідає. Слідом за ним сідають і решта присутніх.

 

ХАТАЄВИЧ. Самогон у тєбя вонючій, товаріщ Сімонєнко. Із какого дєрьма гонішь?

СИМОНЕНКО (зірвавшись на рівні). Я счас пріберу, товаріш Хатаєвіч! Миттю! (Хапає сулію).

ХАТАЄВИЧ. Успокойся, Мірон. Пускай стоіт. Нє мнє же єго піть! (Вдвох з Голубом сміються). У нас вот казьоночка стоіт... Рибу тоже, нєбось, сам ловіл?

СИМОНЕНКО. Так точно, товаріщ Хатаєвич. Півночі по груди у воді простояв, сітки перевіряючи. Старався. Пам’ятаю, що ви свіжого ляща любите…

ХАТАЄВИЧ. Віжу, что старался… І ценю ето. Справішься с посєвной – к ордену прєдставлю. Давно заслужил…

 

Деякий час їдять та випивають.

 

ХАТАЄВИЧ (до Свєтлова). Ну, а каков у тебя настрой, Аркадій?

СВЄТЛОВ (швидко ковтаючи шматок риби). Настрой боєвой, товаріщ первий сєкрєтарь. (Намагається встати).

ХАТАЄВИЧ. Сіді… Нє на службє… Мнє тут доложилі, о расстрєлє в Кіріловкє. Что дєлать думаєшь после такого провала? Как етот прєступний елємєнт просочілся сквозь оцеплєніе? Твоя нєдоработка ілі что-то посєрйознєй?

СВЄТЛОВ (все ще поривається встати). Навєрноє, моя нєдоработка, товаріщ Хатаєвіч. Нє прєдвідєл, что прєступнік может пєрєплить рєку, диша через камишинку!

ХАТАЄВИЧ (повертається до слідчого Царькова). Возьмі на замєтку, Ніколай Пєтровіч. Нєльзя нєдооценівать своіх врагов.

СВЄТЛОВ. Я уже послал своєго чєловєка вслєд за Мєлєшко. Нє сомнєвайтєсь, товаріщі, ми возьмьом етого нєгодяя.

ЦАРЬКОВ (обводить присутніх важким поглядом). А тєбє, Аркадій Йосіфовіч, собствєнно, і дєваться-то особо нєкуда. Послє сєгодняшнєго інцидєнта… (Самозадоволено). Удівльон, что знаю? Работа у мєня такая. В понєдєльнік прішлю коміссію. Будєм разбіраться. Расстрелівать подозреваємого ти однозначно права нє імєл і жизні твоєй во врємя допроса нічєго нє угрожало... Однако, зная твою прєданность дєлу партіі і лічно товаріщу Сталіну, із рук которого ти в свойо врємя получил ордєн Красного знамені, могу прєдположить, что тобой в этот момент руководіло стрємленіе оградіть молодих красноармєйцев от клєвєти на партію со сторони саботажніка. Я прав?

СВЄТЛОВ. Спасібо, товаріщ Царьков. Я оправдаю ваше довєріе, товаріщі! (Встає зі склянкою горілки у руці). Вєрю в нашу с вамі побєду над врагамі партіі і народа! (Всі п’ють та закушують).

ХАТАЄВИЧ. В сложноє врємя нам с вамі пріходітся работать, товаріщі. Понадобітся много врємеєні, возможно, десятілетія, для того, чтоби колхознікі сталі зажиточнимі, єслі своєврємєнно нє реагіровать і нє прєдпрінімать соотвєтствующіх большевістскіх мєр. (Більш різко). Ваша задача: доставать зерно всємі способамі. Нє бойтєсь употрєблять крайніе срєдства. За вамі стєной будєт стоять партія. Жестокая борьба вєдьотся сейчас между крестьянамі і нашей властью. Ето борьба на смерть! Етот год являєтся решающєй провєркой нашей сіли і прочности. Ето іспитаніе нашей сіли і іх винослівості. Голод доказал ім, кто здесь хозяін. (Пауза). Он стоил мілліони жизнєй, но колхозная сістема будет существовать всєгда. Ми виігралі войну! Давайте випьєм за это, товаріщі.

 

Всі встають з місць і п'ють. До кімнати заходить Селянин з двома великими кошиками, вкритими білими ряднинами.

 

СЕЛЯНИН (переминаючись з ноги на ногу, до голови колгоспу). Я вибачаюся, Мирон Анатолієвич. А куди кошики доставить?

СИМОНЕНКО (підірвавшись з лавки). Прошу прощєнія товариші...

 

Симоненко мов ошпарений підбігає до селянина.

 

СИМОНЕНКО. Я ж казав куди...

 

Симоненко виштовхує Селянина з кошиками на двір.

 

ХАТАЄВИЧ (дивлячись на годинника). О! Засідєлісь ми, товаріщі. Хорошо в гостях, но пора і чєсть знать... (Важко встає, за ним решта присутніх). Пора. (До Свєтлова). Дєржу на контролє, товаріщ Свєтлов… Не шутіте с огньом... Да, єщьо одно.

 

Хатаєвич підходить до Свєтлова, бере його за лікоть і відводить його в бік.

 

ХАТАЄВИЧ. Говорят, ти сєбє бабу завьол… (Посміхається). Нєт, партія нє протів, но у тєбя же в Орлє сємья. І вот здєсь – партія протів. Нєгоже ордєноносцу, семьяніну, опускаться до постелі с дочєрью кулака-отщєпєнца. Я ясно виразілся?

СВЄТЛОВ. Так точно, товаріщ Хатаєвіч. Всьо сделаю. Мімольотная слабость, так сказать… Доверіе партіі для мєня превише всєго.

ХАТАЄВИЧ. Надеюсь. Пошлі, проводішь… Ромео хрєнов. І помні, товаріщ Свєтлов: нікакой жалості к саботажнікам і откровєнним врагам! Нікакой! (Більш жорстоко). Лучше рєпрєссіровать дєсять случайних, чєм пропустить одного настоящєго. Помні ето. А історія разбєрьотся... (Зовсім тихо). А что саботажніка застреліл собствєнноручно – одобряю. Нєхрен такім мєрзавцам землю топтать. Коміссіі Царькова нє бойся. Пустая формальность.

 

Всі присутні виходять. По хвилині з сусідньої кімнати тихо виходить Марія.

 

МАРІЯ (сама до себе). Господи, вони ж нелюди…

 

 

Сцена 9

 

Україна. 1933р.

Сільська бібліотека. Крім двох столів та стелажа з книгами посеред кімнати один на одному лежать декілька мішків з кукурудзяними качанами. Поряд, на табуретці, сидить добре побитий дід Яків Юрченко.

Коло дверей, переминаючись з ноги на ногу, стоїть молодий червоноармієць Кабанов з байдужим виразом обличчя.

За столом сидить Суслов. Щось пише. Через деякий час піднімає голову і зневажливо дивиться на затриманого діда Якова.

 

СУСЛОВ. Вляпався ти в історію, дід…

 

Суслов бере зі столу якийсь папірець, підходить до діда Якова і погрожуюче трусить ним перед носом діда Якова.

 

СУСЛОВ. За "Постановою Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів Союзу Радянських Соціалістичних Республік" від сьомого серпня одна тисяча дев’ятсот тридцять другого року, згідно з розділом два, пункт шість, за оці ось діла (Показує рукою на мішки з початками кукурудзи). передбачається покарання – десятирічне позбавлення волі. Якщо комісія доведе, що крадіжки колгоспного майна були систематичними – отримаєш вищу міру.

ДІД ЯКІВ (важко дихаючи). Якщо й надалі будете так бити, то скоро скажу, що планував вкрасти у вусатого його улюблену люльку… Я ці пусті качани на полі назбирав. Там на них жодної зернини нема!

СУСЛОВ. Закрий пельку, старий!

ДІД ЯКІВ. Лихий ти, Колька, став… Я ж тебе ще малим знав… Що з вами всіма сталося? Ти давно в нашому селі був? Подвірні обшуки з конфіскацією... Крім хліба, позабирали всі запаси: сухарі, картоплю, буряк, сало... Боже, як я давно не їв сала! Соління, фруктова сушка, боби з рукавичок і ті повитрушували! Покарання за "куркульський саботаж" хлібозаготівель! Чорти б вас позабирали...

 

Дід Яків витирає засохлу кров на скроні.

 

ДІД ЯКІВ. Та немає у нас нічого! Минулого року всі, від малого до старого, розкривали на полях мишачі нори… Сто двадцять гектарів паші лопатами перерили... Ти думаєш, що з тих шістнадцяти центнерів зерна нам хоч щось попало? Чорта лисого! Косіор видає наказ – негайно припинити довіз товарів в кооперативну і державну торгівлю, заборонити колгоспну торгівлю, припинити кредитування і провести дотермінове стягнення кредитів... Людина не може не їсти, Колька... Якщо у людини відібрати все, вона може взятися за вила...

 

СУСЛОВ. Що?! (Повертає голову до вартового). Ти чув? Ти чув, що цей мерзотник сказав?! (Той киває головою). Про вила згадав? Погрожуєш радянській владі?! Будуть тобі вила, контра!

 

Суслов встає з-за столу. В цей час до кімнати заходить Свєтлов. Він добряче на підпитку.

 

СВЄТЛОВ. Ето і єсть тот вор?

 

Свєтлов обходить навкруг діда Якова, підходить до мішків з качанами.

 

СВЄТЛОВ. Опять ти, Юрчєнко, прінялся за старое? Тєбя же в прошлом году на полє с ножніцамі поймалі, насколько я помню… Колоски рєзал... Тогда ти по старості штрафом отдєлался… Тєпєрь вот мєшкамі тащішь?

ДІД ЯКІВ. То пусті качани, товаришу начальник…

СВЄТЛОВ (скаженіючи). Я тєбє не товаріщ, гніда!

 

Свєтлов б’є діда Якова в обличчя, той падає на підлогу, непритомніє.

 

СВЄТЛОВ. Товаріщ… (До вартового). Кабанов, позові Міхайловну. Что-то я проголодался…

 

Червоноармієць Кабанов йде геть.

 

СВЄТЛОВ. Товаріщ… (Заточується). Ти смотрі… а Земля на самом дєлє вєртітся! Прав бил товаріщ Галілєй! (До Суслова). Нє хотєл нікому говоріть, но у мєня сєгодня дєнь рождєния… Сорок пять стукнуло… (Пауза). А радості почєму-то совсєм нєт…

 

Свєтлов сідає на лавку.

 

СУСЛОВ. Поздравляю, товаріщ комбат! От всєго сєрдца…

 

До біблотеки заходить Тамара Михайлівна – кухар батальйону НКВС.

 

ТАМАРА. Викликали, товаришу Свєтлов?

 

Тамара, побачивши діда Якова, котрий лежить на підлозі, обережно обходить його.

 

СВЄТЛОВ. Собері нам что-лібо на стол, Тамара. Как-нікак дєнь рождєнія сєгодня у мєня…

ТАМАРА (радісно). Та звичайно! Я миттю!

 

Тамара швидко залишає бібліотеку. Свєтлов бере зі столу графин з водою, підходить до діда Якова і хлюпає на нього водою.

 

СВЄТЛОВ. Подохнєт чєго доброго… Впрочєм, і пулю на нєго жалко...

 

Дід Яків поволі приходить до тями, підповзає до своїх мішків і сідає, притулившись до них спиною.

 

ДІД ЯКІВ (в бік). Попався би ти мені на очі років тридцять тому, коли я ще в кузні працював…

СВЄТЛОВ (замахується кулаком, але опускає руку). Ладно, дєд... Живі... до утра… Я тєбя іначе накажу…

 

До кімнати швидко заходять червоноармієць Кабанов з кошиком у руках, за ним – Тамара.

Суслов збирає на одному столі папери і перекладає їх на стіл Марії.

Тамара швидко виймає з кошика сулію з самогоном і ставить на звільнений стіл, далі розставляє тарілки з їжею, склянки, виделки.

 

СВЄТЛОВ. Спасібо, Тамара...

ТАМАРА. Гуляйте на здоров’я. Коли що, то я поряд... У сільраді...

 

Тамара залишає бібліотеку.

Свєтлов наливає у склянку самогон і підходить до діда Якова.

 

СВЄТЛОВ. На, пєй… дєд… За моьо здоровьє… (Дід Яків відвертається). Понімаю… Тогда просто випєй… нє за моьо здоровьє… может, нє прідьотся больше…

 

Свєтлов ставить склянку на підлогу поряд з дідом Яковом, повертається до столу, сідає.

 

СВЄТЛОВ. Давай, Суслов, налівай… Душа горіт…

 

Свєтлов і Суслов випивають, закушують.

Дід Яків деякий час спостерігає за ними, потім все ж тягнеться тремтячою рукою за склянкою і залпом випиває.

 

СВЄТЛОВ (озирається на діда Якова). Ну вот! А ти говорішь… Хорошо пошла?

 

Миттєво захмелілий дід Яків мовчки подивився на Свєтлова і зробив спробу піднятися на ноги, але ноги не тримають і він знову сідає на підлогу.

 

СВЄТЛОВ. Нєбось, закусіть хочєшь? А, дєд?

ДІД ЯКІВ. Хочу…

СВЄТЛОВ. Бєз проблєм, дєд… Хоть ти і расхітітєль соціалістічєской собственності, і контра пєрвостатєйная, но у мєня тоже єсть сєрдце.

 

Свєтлов бере зі столу шматок хліба і, хитаючись, йде до діда Якова. Підійшовши, починає поволі кришити хліб просто на підлогу.

 

СВЄТЛОВ. Цип-цип-цип… поклюй, дєдуля, хлєбушка… Хлєбушек вкусний… свежий… Цип-цип-цип… Я сєгодня добрий і справєдлівий… Нєужелі нє хочєтся хлєбушка?

 

Дід Яків плаче від сорому і образи. Потім все-таки нахиляється вперед і починає тремтячою рукою збирати крихти хліба і заштовхувати їх до рота. Свєтлов тішиться зі своєї ідеї і потроху відступає назад, продовжуючи розкидати на підлогу крихти хліба.

 

СВЄТЛОВ. Цип-цип-цип… Давай, дєд! Ползі… жрі народний хлєб… Ублюдок... Кулацкоє отродьє...

 

Дід Яків, голосно плачучи, все ж падає на груди і повзе за крихтами, не в силі зупинитися.

Свєтлов задкує майже до дверей.

 

СВЄТЛОВ. Ну что, закусіл, кулацкая морда? Наєлся?

 

Свєтлов кидає на підлогу залишки хліба, дід Яків зопалу хапає шкуринку, Свєтлов зі всього розмаху наступає чоботом на руку діда Якова, чути тріск поламаних кісток.

Дід Яків дико кричить, Свєтлов починає несамовито бити діда Якова.

До кімнати заходить Марія.

 

МАРІЯ. Що тут таке?

 

Марія кидається боронити Діда Якова.

 

 МАРІЯ. Ти ж його вб’єш! Геть озвірів! (Свєтлов відштовхує Марію).

 

СВЄТЛОВ. Заодно с контрой? Под трібунал захотєла? Слишала, что товаріщ Хатаєвіч давєеча сказал? Нікакой жалості к расхітітєлям соціалістіческой собствєнності і саботажнікам! Ні-ка-кой! За мной стоіт партія! І мнє плєвать, что кому-то нє нравятся моі мєтоди! (Заточується).

 

Суслов зіскакує з лави і підтримує командира.

 

СУСЛОВ. Аркадій Йосифовіч, успокойтєсь… Пойдьомтє за стол…

СВЄТЛОВ. А ти мєня нє успокаівай, Суслов… По глазам віжу, что тєбє тоже не нравітся… Всєм нє нравітся… А мнє нравітся?!

МАРІЯ. Та ти ж п’яний… За начальством ще пилюка не вляглася… Цікаво, щоб на це твій товариш Хатаєвич сказав…

СВЄТЛОВ. Не твойо собачьє дєло, Марія Станіславовна! Нє твоьо собачьє дєло! Я прі ісполненіі! (Повертає голову до дверей). Ей, красноармєєц Кабанов! Ілі кто там?! Охрана!

 

До кімнати вбігає Кабанов.

 

СВЄТЛОВ. Убері ето дєрьмо. (Показує рукою на діда Якова). Запрі єго в амбарє на ночь. Піть нє давать! Сапогі снять! Виполняй!

 

Кабанов хапає діда Якова попід руки і витягає його з кімнати.

 

МАРІЯ. Звичайно не моє… (З презирством). Ви ж тут хазяї… (До Суслова). А ти, Коля, знаєш, що від сьогодні твого села вже немає? Круки з усього району злетілися людські кістки докльовувати… Вчора останню людину до ями притягли…

СВЄТЛОВ (насторожено). Так, так… І откуда у нас еті данние? Інтєрєсно… Может, у мєня здєсь, под боком шпіонскоє кубло окопалось? Кто дал тєбє право распространять заведомо лживую інформацию?

МАРІЯ (спокійно). Та яка ж вона лживая, товаришу Свєтлов! Три місяці облоги і справа зроблена. Шістсот дворів, майже дві з половиною тисячі людей… Просто так… за наказом товариша Хатаєвича… як корова язиком злизала...

 

Марія підходить до Свєтлова.

 

МАРІЯ (неголосно). Якщо я кубло, то ти в цьому кублі залюбки спиш, паскудо… Чула, як ти тут перед своїм начальством сповідувався… Сім’я, кажеш, у тебе є? А мені ти що казав? Про любов тут цвірінькав…

 

Свєтлов виривається з рук зніченого Суслова.

 

СВЄТЛОВ. Совсєм с ума сошла! Прі посторонніх… (До Суслова). Чєго вилупілся? Брякнєшь кому – прістрєлю как собаку! Понял? Налівай лучше! Дєнь рождєнія у мєня! І пошло оно всьо к чортовой матєрі!

МАРІЯ. Бач, як тобі поталанило! В такий день свій день народження святкуєш…

СВЄТЛОВ. Что такоє: поталанило?

СУСЛОВ. Повєзло, товаріщ командір…

СВЄТЛОВ. А-а-а-а-а… Конєчно, повєзло. Повєзло, что роділся, что вирос настоящім чєловєком, повєзло, что партія доверіла мнє такой ответственний участок работи… Да, я счастлівий чєловєк, Марія Станіславовна! Счастлівий!

 

Свєтлов бере склянку і п’є.

 

СВЄТЛОВ. А какой сєгодня дєнь?

СУСЛОВ. Воскрєсєньє, товаріщ командір.

СВЄТЛОВ. Ето я знаю… І что такого особєнного в етом воскрєсєніі?

МАРІЯ. Сьогодні Паска, товаришу Свєтлов… День Воскресіння Христового… Чули про таке свято?

СВЄТЛОВ. Что?! (Голосно сміється). Какая же ти тьомная, Марія! Бога нєт! Ето протіворечіт марксістско-лєнінскому ученію! Ми всєму міру давно доказалі ето! Нікакого бога нєт і нікогда нє било! Там (Показує в стелю пальцем). нічєго нєт.

МАРІЯ. А Бог не там, товаришу Свєтлов… Бог ось тут. (Прикладає руку до грудей). Там, де серце… Втім, у комуністів замість серця пламєнний мотор...

 

В сусідній кімнаті чути шерхіт, Марія та Свєтлов повертають голови, а Суслов дістає з кобури наган і рішуче йде до кімнати.

Чути шум, слабий жіночий зойк і через секунду Суслов витягує з іншої кімнати перелякану, погано вдягнену дівчину – Оксану.

 

СУСЛОВ (повертає її обличчям до себе, придивившись на світлі до дівчини). Оксана?! Чорт забирай! Що ти робиш в підсобці?! І взагалі, мені казали, що ти померла…

СВЄТЛОВ (вже добре п’яний). Шпіонка!

СУСЛОВ. Да какая она шпіонка, товаріщ комбат! По сосєдству жилі. Єй і годков-то всєго нічего... Шестнадцать, навєрноє… А то і того мєньше.

 

Оксана злякано притуляє руки до грудей і починає плакати.

 

СВЄТЛОВ (не вгамовується). Как ти сюда попала? Фамілія! Із какого сєла! Отвєчай, живо!

СУСЛОВ. Так я же вам сказал – із моєго сєла, товаріщ командір...

СВЄТЛОВ. Я же нє у тебя спрашиваю, товаріщ комвзвода! (До Оксани). Подойді сюда!

 

Оксана робить кілька кроків до Свєтлова.

 

СВЄТЛОВ. Повторяю… Фамілія, імя! Почєму тайно находішься в служебном помєщєніі...

ОКСАНА (крізь сльози). Оксана Марченко… з Калинівки… Всі на нашому кутку повмирали, а дядько Іван зарубав мою маму, щоб з’їсти і пообіцяв і мене зарубати, коли я комусь скажу. Я втекла… (Плаче).

СВЄТЛОВ. Ну, допустім… Дальше. Как прошла сквозь оцеплєніе? (Повертає голову до Суслова). Говоріл, мишь нє пробєжит? (До дівчини). Ну?!

ОКСАНА (розмазуючи сльози по брудному обличчі). Втекла, а солдати мене впіймали за селом і силоміць тримали у своїй землянці тиждень…

СВЄТЛОВ. Зачєм?

ОКСАНА. Казали мовчати, і обіцяли вбити, як я кому скажу…

МАРІЯ. То тебе тиждень ґвалтували, дитино?

 

Оксана знову плаче і знеможено опускається на підлогу.

 

МАРІЯ. Та що ж це таке твориться, Господи!? (До Суслова). Як ви можете!? Невже в вас немає нічого святого?!

 

Суслов, опустивши долу очі, сідає за стіл і випиває залпом склянку горілки.

 

СВЄТЛОВ. Насіловалі, говорішь… (Тьмяними очима дивиться на дівчину). Нєхорошо…но нє смєртєльно… (Перехиляє і собі склянку горілки). У мєня сєгодня дєнь рождєнія… І раз нікто нє додумался сдєлать мнє подарок, ти і будєшь ім... (Голосно сміється). Моім подарком. (Ще дужче сміється).

СУСЛОВ. Так не можна… так нєльзя, товаріщ командір! Она же єщьо рєбьонок!

 

Свєтлов намагається встати, але заточується і падає на підлогу.

 

СУСЛОВ. Так не можна…

СВЄТЛОВ. Что?! Ето ти своєму командіру сказал?! Мнє нєльзя?! Твоім красноармєйцам можно, а мнє нєльзя!? Мнє!? Ордєноносцу!?

 

Свєтлов б’є Суслова чоботом декілька разів по голові та по тулубу.

 

СВЄТЛОВ. Мнє нєльзя? (Єхидно). А кто мнє помєшаєт?

 

Марія кидається на Свєтлова, але той з силою відштовхує її, Марія падає на підлогу і втрачає свідомість.

Свєтлов, дико регочучи, хапає занімілу від переляку Оксану і тягне її до підсобки. Чути зойки дівчини.

 

ОКСАНА. Не чіпайте мене, благаю вас…

СВЄТЛОВ. Іді сюда, я сказал!

ОКСАНА. Не треба, благаю вас...

 

Свєтлов хапає Оксану і притягує до себе.

Оксана чинить опір, коли не стає сил, кусає за руку Свєтлова.

 

СВЄТЛОВ. Ах ти, сука, єщьо і кусаться!?

 

Чути глухі удари по тілу, глухі зойки Оксани. З підсобки виходить Свєтлов, застібуючи галіфе. Його руки і галіфе забруднені кров'ю.

Марія без свідомості лежить на підлозі. Свєтлов підходить до Марії і кілька разів штовхає її чоботом.

 

СВЄТЛОВ. Ей, разлєглась тут… Іді, помогі етой шлюхє… У нєйо кажется, проблеми… (Дивиться на своє галіфе). Запачкала мєня всєго. Сволочь.

 

Свєтлов йде до столу, наливає склянку горілки, п’є і через декілька секунд засинає за столом.

Марія приходить до тями, важко встає з підлоги і, тримаючись за голову, йде до підсобки. Оксана лежить на підлозі.

Марія підходить до Оксани, схиляється до її грудей, прислуховується, потім щупає пульс. Впевнившись, що Оксана мертва, починає причитати.

 

МАРІЯ. Ой, горе нам, горе... Ой, Оксаночко, ой дитиночко... Ти вже бездиханна... Ти ж така гарненька... ти ж така молоденька... Тобі б лише жити... діточок родити... Та не буде цього... Ой, горе нам, горе...

 

Стогнучи, Марія виходить з підсобки, обхопивши голову руками, ходить, наче божевільна, кругами по кімнаті.

 

МАРІЯ. Господи... ти ж бачиш, що роблять ці лиходії з нами... Що ж нам робити... Покараєш їх? Чи й далі будуть на наших кістках панувати?!

 

Марія знову повертається у підсобку. З дверей підсобки Марія витягує попід руки скривавлене тіло Оксани в пошматованому одязі, кладе її на підлогу.

 

МАРІЯ. Ти вбив її… Чуєш?! (Повертає голову до Свєтлова). Чуєш? Негідник! Паскуда! Оксана померла!

 

Свєтлов щось мичить у відповідь, Марія підбігає до нього, несамовито трусить його за плечі. Свєтлов майже не реагує.

Марія бере зі столу графин з водою і рушник, йде до Оксани і, намочивши рушника, витирає від бруду їй обличчя, шию, руки. Встає, похитуючись всім тілом.

 

МАРІЯ. Пробач, що так вийшло, дитино… Оксаночко...

 

Марія підходить до столу, бере зі столу стакан з водою, ллє на ганчірку і починає знову вмивати Оксану, пальцями розчісує їй волосся і поправляє на ній пошматовану одежину. Марія, зробивши це, задумується.

Потім підходить до Суслова, перевертає його на спину, бере його попід руки і тягне до виходу.

 

МАРІЯ. Ти хоч і негідник, але тобі ще зарано помирати. Не хочу бути твоїм катом…

 

Марія витягує Суслова з кімнати і повертається до Сільради. Далі заходить до підсобки і виносить звідти бідон з гасом. Підходить до дверей і розтягує складну решітку на вхідних дверях. Закриває решітку на навісний замок. Закриває на ключ двері у підсобку. Ключі викидає у вікно.

 

МАРІЯ. Ось тепер все.

 

Марія бере бідон і починає поливати все довкола. Закінчивши поливати стіни та підлогу, рештки гасу виливає на Свєтлова. Потім дістає з його кобури наган і виймає з нього патрони.

 

МАРІЯ. Щоб легкої смерті не закортіло. Негідник.

 

Марія кидає наган на підлогу, дістає з кишені свитини коробку сірників.

Свєтлов подає ознаки життя.

 

СВЄТЛОВ. Чорт побєрі, что ето за запах?

МАРІЯ. То запах твоєї смерті, нелюде…

СВЄТЛОВ. Что?! Какой смєрти, дура! (Принюхується). Почєму я вєсь в кєросіне? (Насилу до нього доходить зміст того, що відбувається). Что ти задумала, ідіотка? Почєму закрита рєшотка? І где Суслов?

МАРІЯ. Я подарувала Суслову життя, бо він ще не такий зіпсований, як ти. (Торкається рукою свого живота). Пробач мені, моя ненароджена дитино…

 

Марія запалює сірник. В бібліотеці починає вирувати полум’я.

 

СВЄТЛОВ (несамовито кричить). Я нє хочу умірать! (Плаче). Нє хочу!

 

 

Сцена 10

 

Київ. 2012 р.

Велика кімната, в якій будівельники розпочали ремонт. Біля стіни лежать декілька мішків з будівельною сумішшю, посередині кімнати розставлені ємності для її замішування, на підлозі пара кельм і терка, якісь ганчірки, маленький ослінчик.

Посередині кімнати сидять два будівельники: Сергій та Микола. Голови у Сергія та Миколи рясно вкрились сивиною. Микола закриває зошит. Обидва приголомшено мовчать.

Чути голос Лариси: "Сергійку, я до тебе на хвилинку, у мене вікно, біжу на пари.      

Хочу тебе трішки підгодувати"...

 

До кімнати забігає Лариса.

 

ЛАРИСА. Я принесла тобі канап... ки...

 

Лариса риється в сумці, дістає канапки, піднімає голову, побачивши, що хлопці посивіли, німіє.

 

СЕРГІЙ (піднімає голову і дивиться на Миколу). Миколо... Ти став сивий…

МИКОЛА (також піднімає голову і дивиться на колегу). Ти також…

Кінець другої дії.

 

 

Опубліковано у збірці п’єс Раїси Гончарової "Дзвони долі", яка побачила світ, завдяки Літконкурсу та підтримці КМДА у видавництві "Фенікс" у 2017 році (стор. 4-33).

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась в періодиці, в ж-лі "Дніпро", вид-ві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році в Дебют-газеті видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс.