Раїса Гончарова. "Ножиці" (казка)

 

 

 

Раїса Гончарова

НОЖИЦІ

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Ножиці" (doc.zip)

 

Одного разу Русана й Данилко сиділи біля відкритого вікна, пускали мильні бульбашки та рахували лисих. Лисих було реально мало, оскільки багато хто з перехожих йшли по вулиці в капелюхах, кепках, бейсболках і банданах, а тому визначити, хто з них лисий, а хто ‒ ні, дітям було досить складно. 

Видувши чергову порцію мильних бульбашок на голови городян, Русана раптом помітила маленького павучка, що швидко спускався по ледь помітній павутинці, розгойдуючись на протязі.

‒ Дивися, Даню, павучок прийшов до нас у гості. Можеш його піймати й засушити для Золотої Монетки Удачі. 

‒ Ні. Він ще маленький.

‒ А якщо бачиш павучка, то це яка прикмета? ‒ Русана потягнулася пальчиком до павучка.

‒ Якщо його не торкатися, то гарна. Знаєш, адже павуки бувають отруйні.

‒ Ой! ‒ Русана швидко сховала пальчик за спину. ‒ Навіщо ти мене лякаєш? Я ж про прикмету запитала.

‒ А я не знаю. Сама очевидна прикмета ‒ це коли ти бачиш у себе на вікні павука, значить у будинку в тебе завелися павуки.

‒ А що потрібно робити, щоб у будинку не заводилися павуки?

‒ Думаю, потрібно частіше прибирати.

‒ А якщо він уже завівся?

‒ Потрібно його виселити, ‒ Данилко взяв з полички ножиці й швидко перерізав павутинку. 

Протяг підхопив павучка, виніс його за вікно й через кілька секунд він зник з поля зору. 

‒ Ось так. Раз ‒ і немає проблеми, ‒ Данилко поклав ножиці на місце й підморгнув сестрі. ‒ Давай далі лисих рахувати.

‒ Не хочу. Павучка шкода. Сподіваюся, він не розіб'ється? Політає собі на павутинці й де-небудь приземлиться? Так? Або знайде свій будинок на якійсь гілочці чи на горищі? Сплете павутину й буде ловити мух. На горищі живуть мухи?

‒ Не думаю. Мухи живуть там, де є їжа. А на горищі тільки пил. Ти ж не будеш їсти пил?

‒ Ні.

‒ От і мухам не подобається їсти пил.

‒ Мені чомусь здається, що той павучок був не отруйний, ‒ помовчавши хвилину, сказала Русана. ‒ Можна було його просто полякати, і він би втік, або просто де-небудь сховався.

‒ Добре. Забули. Це всього лишень павучок. Ти ж вариш щоранку собі яйце. А там усередині ‒ курча.

‒ Там немає курчати. Усередині яйця є жовток і білок.

‒ Так, але якби ти не з'їла сьогодні вранці яйце, то його можна було висидіти ‒ і з нього вилупилося б курча.

‒ Я не курка. Я не вмію висиджувати курчат.

‒ Тобто, павучка тобі шкода, а майбутнього курчати ‒ ні.

‒ Павуки ‒ не їжа. Дивися, ген лисий іде! Послухай, а чому лисі люди ‒ лисі?

‒ Напевно, тому, що вони розумні. У них мозок росте від розуму й виштовхує волосся з голови. Мені так здається.

‒ А чому наш тато не лисий? Або мама. Вони ж розумні.

‒ Гарне запитання...

Так вони сиділи весь день біля вікна, розмовляли, рахували лисих, знову розмовляли, запускали мильні бульбашки, розфарбовували розмальовки, читали, далі ганялися по будинку за нахабним котом В'юном, котрий крав у них фломастери, коли йому кортіло погратись з дітьми.

А вночі... Уночі трапилося те, чого Русана й Данилко аж ніяк не очікували. Ледве вони побажали один одному гарних снів, як за дверима почувся шум, потім хтось почав дряпати їхні двері й гарчати. Нарешті, двері відчинилися і в спальню до дітей протиснувся величезний павук! Він клацав своїми щелепами, плювався, гарчав і тупотів своїми вісьмома ногами. Коротше кажучи, павук був дуже страшний, величезний і надто злий.

Сполотнівши від жаху, діти стали кидати в павука все, що було під руками. Подушки, м'яч, настільну гру й навіть скарбничку у вигляді симпатичного рожевого поросятка. Але це ще більше розсердило павука й він, вирвавши з рук Данилка скейтборд, яким той хотів битися з павуком, злим голосом запитав: 

‒ Ти навіщо перерізав павутину ножицями, дурний хлопчисько? А якщо мій синок загинув?! 

‒ П-п-п-пробачте, ‒ Данилко забився в кут і прикрився ковдрою. Я подумав, що павуки не мають жити в будинку.

‒ Він подумав! ‒ загрозливо закричав павук і лапою зірвав з Данилка його ковдру. ‒ А чому ми не можемо жити в цьому будинку? Бо в нас по вісім лап, а у вас тільки по чотири? Чи тому, що в мене вісім очей, а в тебе тільки два? І на твоєму тілі не росте шерсть?

‒ Ну чому ж. У мене є шерсть. На голові. Волосся називається.

‒ Коли ти виростеш, воно випаде і якісь діти, сидячи біля вікна, будуть тебе рахувати. Але ти не відповів, чому павуки не можуть жити у твоєму будинку?

‒ Бо у нас уже є свійська тварина.

‒ Твій кіт? Краще б ти його не заводив!

‒ Це ж чому? Він гарний.

‒ Гарний? Знав би ти, які сни до нього приходять, коли він спить.

‒ А вам звідки це відомо? ‒ подала нарешті голос Русана.

‒ Яка нерозумна дівчинка. Павутина ‒ це пастка для поганих снів, а не тільки для мух-роззяв! 

‒ Я розумна! Мені тато казав, що я розумничка. І ви хочете нас обдурити. Сни не можна впіймати.

‒ Гаразд, я змотаю свою павутину й нехай у цьому будинку з'являться погані сни. А поки я зроблю те, що ви зробили з моїм синочком, ‒ павук вимкнув світло та в темряві страшно заклацав щелепами. 

А ще через кілька хвилин, Русана й Данилко зрозуміли, що вони висять на павутинні на вікні їхнього будинку. Тільки чомусь вони стали зовсім маленькими й вітерець гойдає їх на своїх хвилях. 

Раптом із темряви з'явився той самий павук, що ввірвався до них вночі до спальні. Але цього разу він був з ножицями в лапах.

‒ Сьогодні гарний вітер. Сподіваюся, він віднесе вас досить далеко від будинку, ‒ павук одним рухом перерізав павутинки, на яких висіли Русана й Данилко, і діти, встигнувши в останній мить схопитися за руки, заверещавши від страху, полетіли на павутинках у нічну темряву...

Спочатку вітер підняв їх високо-високо над їхнім будинком. Русана навіть розгледіла в темряві Ратушу й паромний причал. Було красиво, але, водночас і дуже страшно. Тому Русана, не перестаючи, верещала, вчепившись за руку брата.

‒ Якщо ти будеш так верещати, я незабаром стану глухим, ‒ опанувавши себе, мовив Данилко. ‒ І ти розбудиш маму.

‒ А не потрібно було перерізувати павутинку. Усе було б добре, а вранці ми б прокинулися у своїх ліжечках.

‒ Подякуй, що не прийшла курка за своїм яйцем і не заклювала нас. До речі, вітер ущух і ми спускаємося. Бачиш дерево перед нашим будинком? Воно вже близько. Зараз ми спустимося на листочок і перепочинемо від твого писку.

‒ Можна подумати, що ти не боїшся.

‒ Боюся. А ще я боюся залишитися таким маленьким. Уранці почнуть літати птахи і можуть нас з'їсти.

‒ Хіба ми з тобою схожі на комашок?

‒ Напевно, птахам однаково. Обережно! Тримайся міцніше. Ми спускаємося на листочок.

За мить вони дійсно опустилися на великий листок, схожий за формою на човен. Озирнувшись, Данилко подивився на вікна їхнього будинку та важко зітхнув.

‒ Батькам це не сподобається.

‒ Моїй мамі, напевно, теж не сподобалося, коли ти перерізав мою павутинку, ‒ Русана й Данилко почули тонесенький голосок і, не змовляючись, повернули голови вправо. 

Зовсім поруч, обхопивши тоненьку гілочку ніжками, сидів той павучок, павутинку якого перерізав Данилко, злякано зиркаючи всіма вісьмома своїми очима. 

‒ Я хочу додому. Мені холодно й страшно, ‒ пропищав павучок і ще сильніше вчепився ніжками в гілочку.

‒ Ми теж хочемо додому, ‒ захлюпала носом Русана, намагаючись зняти із себе павутину. ‒ Холоднішає.

‒ Не плач! ‒ Данилко пригорнув до себе Русану, намагаючись її зігріти. ‒ Я зараз щось придумаю.

‒ Давай швидше думай, а то в мене вже ніжки стомилися триматися за цю гілочку, ‒ павучок простягнув передню ніжку, намагаючись ухопитися за листок, на якому сиділи Русана й Данилко. ‒ Я хочу до вас. 

‒ А ти кинь нам свою павутинку, і ми перетягнемо тебе сюди. Ти ж зовсім маленький. Листок цілком витримає нас трьох, ‒ Русана витерла очі й подивилася на брата. ‒ А ти точно щось придумаєш?

‒ Я намагаюся, ‒ Данилко піймав павутинку, яку кинув павучок, і, упершись ногами в листок, почав тягнути павутинку на себе. ‒ Зараз ми тебе перетягнемо. Ти, головне, не бійся. 

‒ Хіба можна не боятися, коли страшно? ‒ павучок у два прийоми перебрався на листок і скотився під бік до Русани. ‒ Спасибі. Тепер я буду боятися набагато менше.

‒ Звичайно. Я по собі знаю, що боятися разом з іншими набагато краще, ніж на самоті. Скажи, а навіщо тобі цілих вісім очей? ‒ запитав Данилко.

‒ Я не знаю. Коли я народився, вони вже були. Але мені це не заважає.

‒ Хіба? ‒ Русана подивилася на павучка й перерахувала його очі. ‒ А коли ти будеш старий і лікар випише тобі окуляри ‒ як ти будеш їх носити? Цілих чотири пари одразу? А ще в тебе немає вух і окуляри будуть увесь час падати.

‒ Сидячи поруч із тобою в листочку, я не дуже впевнений, що доживу до старості. І хтось, не будемо показувати лапками, буде в цьому винен.

‒ Гаразд, не пищи, ‒ Данилко подивився на павучка, потім на Русану й, нарешті, на вікно їхнього будинку. ‒ Я дещо придумав. У тебе ж є під черевцем павутина?

‒ Так, ‒ павучок запрацював лапками й з-під черевця з'явилася павутинка. ‒ А навіщо тобі?

‒ Потрібно відтягнути павутинкою кінчик листка, у якому ми сидимо, якомога сильніше, а потім перерізати павутинку. Листок, немов катапульта, розпрямиться – і ми полетимо нагору до нашого вікна.

‒ А якщо ми не долетимо? ‒ Русана підповзла до краю листочка і подивилася вниз. ‒ Тоді ми точно розіб'ємося.

‒ Якщо не спробувати, то вранці нас заклюють птахи. Два варіанти і обоє погані. Але є ще й третій.

‒ А, от ви де! ‒ раптово пролунав над їхнім головами скрипучий і водночас моторошний голос мами павучка. ‒ Добре, що я вас знайшла!

‒ Мама! Це моя мама! ‒ крикнув павучок і застрибав від радості на листочку. ‒ Ти прийшла нас урятувати?

‒ Ну звичайно. Я ж не така бездушна, як ці діти.

‒ Я не бездушна, ‒ Русана почервоніла й опустила очі. ‒ І мій брат теж не бездушний. Просто ми не знали, що все так складно. 

‒ Найкраще навчання, це ґулі на власному лобі, ‒ павучиха спустилася на павутині до листка, на якому сиділи діти, підчепила всіх трьох чотирма своїми лапками, а іншими чотирма почала швиденько перебирати павутину, на якій вона спустилася. І всі вони, немов на невидимому ліфті, поїхали нагору до вікна будинку, з якого струменіло світло.

Русана й Данилко прокинулися від того, що хтось стукав у двері. Підхопившись із ліжок, вони спросоння похапали подушки, готуючись відбивати вторгнення павучихи, але на цей раз це була їхня мама.

‒ Ой, мамо! Який мені сьогодні страшний сон приснився! ‒ Русана з розгону застрибнула мамі на руки й міцно обійняла її за шию. ‒ Страшний-престрашний!

‒ І мені! ‒ Данилко теж підбіг до мами і притулився до неї.

‒ Це буває, ‒ сказала мама й подивилася в кут. ‒ Здається у вас у кімнаті завівся павук. Це недобре. Даню, принеси віник. Потрібно його викинути з будинку.

‒ А можна ми потім? Самі, ‒ Русана зістрибнула на підлогу й подивилася на брата. ‒ Ми вчора вже викинули одного з вікна...

‒ Гаразд, ‒ відразу погодилася мама й пішла до дверей. ‒ Самі, так самі. Чесно кажучи, я дуже боюся павуків.

Діти подивилися в куток, і їм здалося, що павучок помахав їм лапкою.

‒ Ось так-то краще, ‒ посміхаючись, прошептала Русана.