Раїса Гончарова
ХТО ЖИВЕ В ПІДВАЛІ
Завантажити казку Раїси Гончарової "Хто живе в підвалі" (doc.zip)
А от справді. Хто може жити в підвалі? Ну, крім гномів, про котрих знають навіть самі маленькі діти. Правда дорослі вважають, що гномів не існує, але ж ми з вами знаємо, що це не так. Взяти хоча б нещодавню історію про молодшого гнома Йолу, що врятувала Русану й Данилка від злого птаха.
А ще в підвалі цілком може оселитися павучок, або мишка випадково виявить у підвалі щось їстівне та вирішить залишитися ненадовго погостювати.
Ну а вночі в підвал завжди забирається темрява. Така велика, що ледве поміщається в підвалі, і страшна, як тисяча найстрашніших страховиськ...
Тому, я зовсім згодна з Русею, яка упевнена в тому, що люди придумали лампочку, бо їм було страшно ходити вночі до підвалу. А автомобіль люди придумали, бо їм набридло котити візок із продуктами з гіпермаркету додому через усе місто. А будильник придумали лишень для того, щоб можна було виправдовувати свої запізнення до школи чи на роботу. Адже так?
Якось одного дня Русана й Данилко зібралися лягати спати пізніше звичайного, оскільки тато з мамою пішли до театру. Дітям подобалося, коли батьки кудись йшли ввечері, узявши з них слово, що ті ляжуть спати вчасно.
Вони такі кумедні, ці батьки! Ви коли-небудь бачили хоча б одну дитину, яка лягла б спати вчасно, якщо вона залишалася сам-на-сам удома? От. Не бачили. Я теж. Таких дітей не буває. Але якщо й знайдеться одна така дитина на цілий мільйон, то її потрібно терміново везти й показувати великим ученим. Чому я це знаю? Ви не повірите, але я сама колись була дитиною! Слово честі.
Але ми відволіклися. І так, Русана почистила у ванній зуби й, проходячи через вітальню, раптом помітила, що в неї немає тіні.
‒ Дивно, ‒ подумала Русана і покрутилася на місці, шукаючи свою тінь позаду себе. Але тіні не було. ‒ Ой! ‒ злякалася Русана й побігла в спальню, ледве не збивши з ніг Данилка, що саме виходив звідти. ‒ Ти знаєш, Даню, ‒ переляканим голосом прошепотіла вона. ‒ Моя тінь кудись зникла.
‒ З чим тебе й вітаю, ‒ пожартував Данилко. ‒ Тепер ти маленька вампірша. ‒ Данилко засміявся, але, опустивши очі на підлогу, раптом відстрибнув від сестри й чомусь помацав свою шию. ‒ Але ж дійсно! ‒ Данилко вирішив пожартувати над страхами сестри. ‒ У мене теж тіні немає. Вона зникла, як і твоя тінь. Покажи мені свої зубки.
‒ Що, злякався? Десь через годину, ‒ Русана подивилася на годинник, ‒ я прокушу твою шию, і ти теж станеш вампіром. Хоча ні, я не буду тебе кусати. Твоя тінь теж зникла. Подивися під ноги.
Данилко повільно опустив очі, й отут до дітей дійшов весь жах того, що відбувається з ними. Не змовляючись, заверещавши від страху, вони у два стрибки опинилися на ліжку Данилка й забилися в куток.
‒ Я дивилася кіно, ‒ стукаючи зубами, прошепотіла Русана, ‒ про вампірів. У них там ціла родина кровососів була. Уявляєш? Мама, тато, їхні діти й всі вони вампіри. А чию ж тоді кров пити?
‒ Кота, ‒ відповів Данилко й непомітно відсунувся від сестри.
‒ У кота шерсть, ‒ задумливо відповіла Русана, все ще цокаючи зубами. ‒ І що тепер робити? Тобі ж не хочеться мене вкусити?
‒ Поки що ні, ‒ відповів Данилко й теж подивився на годинник. ‒ Ще година до півночі. Може ще й захочу.
‒ Ти вмієш вселяти надію. Жаль, що в нас немає собаки, ‒ бідкалася Русана.
‒ Вона б нас захистила від інших вампірів? ‒ невпевнено запитав Данилко.
‒ Ні, але тоді у нас був би намордник, ‒ продовжувала свої роздуми Русана.
‒ Ще чого! Ото придумала! Намордник. Щоб надягти на тебе намордник, потрібно мати таке обличчя, як у собаки. Довге. ‒ Данилко повернув голову Русі в профіль. ‒ У тебе обличчя не таке і намордник сповзе.
‒ А чому намордник потрібно надягати на мене? Може, у мене зовсім не вийде стати вампіркою?
‒ Це ж чому?
‒ Бо в мене ще молочні зубки. От чому. Слухай, а звідки це музика лунає? Чуєш? Звідкись знизу, ‒ загадково подивилася на братика Русана. ‒ А що в нас знизу? Знизу в нас підвал.
‒ Я туди не піду, ‒ Данилко спустив ноги з ліжка. ‒ І не дивися на мене так. Я боюся ходити вночі до підвалу.
‒ Тоді давай боятися разом. Разом боятися не так страшно. Адже ти знаєш про це.
‒ А якщо це злодії? І в них є пістолет? ‒ завагався Данилко.
‒ У мене теж є пістолет. Але ж вони ж не знають, що він для мильних бульбашок. Ходімо?
‒ Добре, ‒ приречено зітхнув Данилко й піднявся з ліжка. ‒ Тільки давай домовимося. Коли ти будеш тікати, не кричи так голосно, як ти це робиш завжди. Або я побіжу першим.
Тремтячи від нетерпіння й страху, Русана з Данилком спустилися на перший поверх і тихенько підійшли до дверей, що ведуть до підвалу. У підвалі дійсно лунала музика, було чутно різноголосий шум і підспівування тоненькими голосами.
‒ Вони там, ‒ прошепотіла Русана. ‒ Потрібно викликати поліцію.
‒ Спочатку давай зачинимо двері на ключ, а потім зателефонуємо.
‒ Давай, ‒ відповіла Русана й обережно почала провертати ключ в дверях. Раптово в замку щось голосно клацнуло, музика одразу затихла й запанувала тривожна тиша.
‒ Тікаймо, швидше, ‒ шепнув Данилко та вхопив Русану за руку. ‒ Зараз вони виламають двері, і нам добряче перепаде за те, що ми їх виявили.
Повільно розвернувшись, діти побігли чимдуж, тільки п'ятами накивали. Забігши до будинку, у мить ока опинилися на другому поверсі у своїй кімнаті й, зачинивши за собою двері на ключ, застигли від несподіванки.
Вдома на них чекав сюрприз: на комп'ютерному столику дітей сиділа молодший гном Йола і весело дриґала ногами.
‒ Привіт, ‒ сказала вона й розсміялася. ‒ Гарно ж ми вас налякали. Але ви самі винні. Потрібно було вчасно лягати спати.
‒ Не розуміємо, ‒ не змовляючись, одночасно відповіли їй Русана з Данилком і підійшли ближче до Йоли.
‒ Чому ми винні? ‒ Данилко прибрав зі стола тенісну ракетку.
‒ Бо потрібно виконувати обіцянку, дану батькам, ‒ спокійно мовила молодший гном Йола.
‒ Можна подумати, що ти тільки те й робиш, що виконуєш усі побажання твоїх батьків, ‒ Русана теж підійшла до стола й присіла на стілець. ‒ У нас отут горе трапилося, Йоло. Ми з Данею стали вампірами. Від нас повтікали наші тіні. Уявляєш?
‒ Ще й як уявляю! ‒ Йола піднялася й показала рукою на підлогу. ‒ Ваші тіні вже повернулися.
Діти подивилися собі під ноги й скрикнули від несподіванки. Їх тіні насправді були на місці.
‒ Ти щось, напевно, знаєш? ‒ запитав Данилко.
‒ Звичайно, знаю. Якби ви вчасно пішли спати, ви нічого б не помітили. От як ви думаєте, куди діваються ваші тіні, коли ви лягаєте спати? Не знаєте? Я вам скажу. Після цілого дня повзання за вами по підлозі, по траві в сквері, по плитах у магазині, стрибках на батуті ваші тіні неабияк стомлюються. І тому, коли ви засинаєте й тіні вам ні до чого, вони приходять до підвалу й влаштовують разом із гномами й домовиком гучні й веселі вечірки. Зрозуміло? От і добре. А зараз мерщій лягайте в ліжко. Ми ще не всі конкурси пройшли.
‒ А нам на ваші конкурси можна подивитися? Бодай одним оком, ‒ Русана неохоче почала роздягатися і, акуратно склавши свій одяг, полізла до себе в ліжко на другий ярус.
‒ Сьогодні не можна. Незабаром прийдуть ваші батьки, і вам може добряче дістатися на горіхи.
‒ А завтра можна буде подивитися?
‒ Нехай спочатку воно настане. Але мені здається, що вам краще про цю пригоду забути.
‒ Чому? ‒ запитав Данилко, вкладаючись у ліжко.
‒ Бо казка не повинна бути щодня. Інакше ви перестанете дивуватися й радіти чомусь новому та незвичайному. Спокійної ночі, бешкетники...
***
Усім, хто тримає в руках ці пригоди, я теж бажаю спокійної та цікавої ночі. І нехай вам неодмінно сняться хороші кольорові сни. Адже вони теж виткані з казок і неймовірних пригод.
До нових зустрічей у новій книзі, дорогі мої. Ми з Русею і Данею будемо скучати за вами...
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.