Раїса Гончарова. Казка "Страшне дзеркало"

 

 

 

Раїса Гончарова

СТРАШНЕ ДЗЕРКАЛО 

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Страшне дзеркало" (doc.zip)

Якось, прокинувшись трішки раніше, ніж зазвичай, Русана звісила голову зі свого ліжечка й запитала у Данилка, котрий спав унизу: "Ти спиш?". Данилко їй не відповів, бо спав. Тоді Русана ще трішки пострибала, поспівала, трішки почитала, пошелестівши сторінками книжки, поплескала в долоні й голосно порахувала до п'яти. Далі рахувати їй було ліньки. Але Данилко продовжував спати.

"Як несправедливо, ‒ подумала Русана. ‒ Коли ти маєш бажання пограти в слова з тим, з ким ти хочеш пограти, той спить, не звертаючи на тебе жодної уваги". ‒ І кинула в Данилка подушкою.

На цей раз все вийшло. Данилко не просто прокинувся, а підхопився з ліжка, наче його ошпарили кип'ятком, спросоння кліпаючи очима.

‒ Ти навіщо це зробила?! ‒ з обуренням крикнув Данилко, закинувши Русанину подушку нагору. ‒ Я ж не кидаю в тебе подушку, коли ти спиш і бачиш казкові сни.

‒ А звідки мені було знати, що ти дивишся казковий сон? Я думала, що ти просто нудно спиш. До речі, було б непогано пограти в слова.

‒ Я не хочу грати в слова. Ми вже вчора грали і ти "зависла" на двадцятому слові.

‒ Я не "зависла". Просто у мене слова на букву "Ж" закінчилися. Міг би й не звертати уваги.

‒ Але ж тоді пропадає сенс гри.

‒ Тоді давай пограємо в чорну-чорну руку, ‒ запропонувала Русана.

‒ Ти знову будеш кричати.

‒ Так. Буду. Коли мені страшно, я кричу. Адже ти теж боїшся, коли тебе хапають рукою під ковдрою за руку.

‒ Я не боюся. Адже це твоя рука.

‒ Отже, ти боїшся чогось іншого.

‒ Я вдома нічого не боюсь, ‒ Данилко одягнув майку з шортами і почав застеляти ліжко. 

‒ Я вдома теж нічого не боюся. Навіть швейної машинки, хоча вона може прошити пальчик ниткою.

‒ А не треба пхати пальці в машинку!

‒ Тобі легко говорити. А якщо це дуже цікаво? ‒ Русана трішки задумалася, розчісуючи волосся. ‒ А нашого великого дзеркала я не боюся. ‒ Русана спустилась сходинками вниз і почала одягатися. ‒ Хоча воно таке величезне, що в ньому може заховатися купа всього. Але його я не боюся. Я завжди так швидко пробігаю повз нього й навіть не встигаю злякатися.

‒ Дурниці. Дзеркало ‒ це просто скло. Воно ж пласке. Як можна щось заховати в склі?

‒ Можна. Якось я швидко проходила повз нього і в дзеркалі хтось промайнув. Р-р-раз! І все.

‒ Можливо, це ти сама й промайнула?

‒ Я пробігала, а хтось промайнув. Швидко. Ти не зрозумів? Р-р-раз! І все. Але навіть після цього я дзеркала не боюся, хоча бабуся говорить, що в дзеркалах живуть наші страхи. І якщо ти чогось боїшся, каже вона, потрібно взяти вологу ганчірку й протерти дзеркало. І тоді всі страхи зникають.

‒ Дурниці, ‒ спокійно відповів Данилко. ‒ Чому я в нашому будинку маю чогось боятися? І не лише в нашому будинку. В зоопарку я не боюся ведмедя. І лева я не боюся. І пітона.

‒ А я ведмедя також не боюся. Його можна навіть за ніс посмикати, а пітона за хвіст потягати. А левові на вусах косички заплести. Ходімо вмиватися.

За хвилину Русана з Данилком спустилися на перший поверх і пройшли до вітальні, яку батько чомусь називав камінною залою. Насправді ніякого справжнього каміна в кімнаті не було. Зате він був намальований на великій картині, яка висіла на південній стіні. 

Камін на картині був величезний, з палаючими головешками і шкурою білого ведмедя, постеленою на підлозі за метр від нього. Замість людей художник навіщось зобразив на шкурі ведмедя великого рудого кота розміром із собаку, який грів свій товстий живіт. Картина так і називалася: "Рудий кіт". 

А ще на стінах вітальні висіли старовинні картини королів у важких різьблених рамах і велике, майже до підлоги, дзеркало, яке дісталося татові в спадок від прабабусі.

‒ Ну і що могло в ньому промайнути? Ми ж з тобою мільйон разів проходили повз це дзеркало. І тато проходив, і мама. І нічого не траплялося.

‒ Але я точно бачила! ‒ Русана доторкнулась пальчиком до дзеркала.

‒ Гаразд. Тоді давай так, ‒ Данилко теж торкнувся дзеркала й взяв Русану за руку. ‒ Давай ми з тобою на три-чотири разом скажемо: "Дзеркало, ми тебе не боїмося. Ти просто скло". Давай? 

‒ Давай, але я чомусь починаю боятися. А раптом дзеркалу це не сподобається?

‒ Та досить тобі, Русю. Тобі ж уже шість років. Ти навіть інтерв'ю телебаченню не боялася давати. Давай. Три-чотири! ‒ Дзеркало, ми тебе не боїмося. Ти просто скло!

‒ Дзеркало, ми тебе не боїмося. Ти просто скло... ‒ пошепки повторила Руся і, підвівши погляд, з переляку заверещала: позаду них на двох лапах стояв величезний волохатий бурий ведмідь з відкритою зубастою пащею.

‒ Р-р-р-р-р-р-р-р! ‒ загарчав ведмідь і зробив до них один крок. ‒ Хто тут хотів мене за ніс посмикати?!

‒ А-а-а-а! ‒ закричав у відповідь Данилко й притиснувся до Русани.

‒ О-о-о-о! ‒ пищала Русана, чіпляючись і водночас ховаючись за спину брата.

Ведмідь зробив до них ще один крок і діти з жахом помітили, що в нього з червоної пащі капає слина.

‒ Р-р-р-р-р-р-р-р! ‒ загарчав ведмідь. ‒ Зараз я сам когось за ніс ущипну!

‒ А-а-а-а! ‒ закричав у відповідь Данилко.

‒ О-о-о-о! ‒ пищала Русана, позеленівши від страху.

І так вони всі троє гарчали, кричали та пищали доти, доки Данилкові раптом не спало на думку, що все це надто схоже на марення і потрібно просто розвернути дзеркало до стіни, раз уже не вдається втекти на скам'янілих від страху ногах, котрі наче приросли до підлоги. І марення щезне. Він навіть пригадав, що колись читав про це в якомусь маминому журналі.

Він так і зробив. Підчепивши пальцями край різної рами, Данилко, доклавши зусиль, потягнув її на себе, і, о диво ‒ край рами відхилився, за кілька секунд страшне відображення в дзеркалі повернулося до стіни, а ведмідь миттєво кудись зник.

‒ Як ти здогадався? ‒ цокаючи зубами, запитала Русана, все ще не вірячи що залишилась неушкодженою. ‒ Я ж говорила тобі, що із дзеркалом проблеми. А ти мені не вірив. Послухай, ‒ вона підвела очі. ‒ А чому на зворотньому боці дзеркала є двері?

‒ А й справді! ‒ з подивом вигукнув Данилко. ‒ І навіть ручка є. Але якщо ми відчинимо двері, то побачимо зворотній бік дзеркала. Адже так? Навіщо тоді двері, якщо через них не можна нікуди вийти?

‒ А можливо, колись, зовсім давно, нашій прабабусі не було до чого прикріпити дзеркало і вона прикріпила його до зайвих дверей? А потім прадідусь замовив цю гарну раму, тому дверей уже не було видно.

‒ Можливо. Так, скоріше за все, ти права. Ти розумниця, ‒ Данилко потягнувся до ручки, повернув її, відкрив двері ‒ і...

За дверима виявився не зворотній бік дзеркала, а вхід у "невідоме кудись". Діти побачили далекі гори, зелену траву, величезні дерева, кошлаті, подібні на вату, хмари, які швидко пливли по небу, раз по раз змінюючи свій колір. 

За хвилину яскраве сонце заховалося за раптово потемнілими хмарами. Злива, яка так само раптово розпочалася, змінилася хуртовиною, потім знову здійнявся вітер, небо почали розколювати величезні блискавки, зненацька визирнуло сонечко ‒ і все почалося спочатку. 

І раптом там, з іншого боку, в тиші, що настала, діти почули чийсь плач. Тихий, тягучий і безнадійний.

‒ Там хтось плаче, ‒ Русана показала пальчиком на двері й обережно підійшла. ‒ Ми ж подивимося, хто там? ‒ з надію в голосі додала вона.

‒ Навіть не знаю, ‒ Данилко також підійшов до дверей і прислухався. ‒ Так, дійсно хтось плаче. Зовсім недалеко. Зовсім поруч. Гаразд, ми лише подивимося одним оком. І одразу ж назад. ‒ Данилко зітхнув і зробив крок за двері. ‒ Пішли, Русю, тут не дуже страшно. Навіть навпаки. Трава така висока, метелики літають.

‒ А раптом піде сніг чи дощ? Або знову почнуть бити блискавки? ‒ Русана взяла Данилка за руку й переступила поріг у "невідоме кудись". Тієї ж миті двері за їхніми спинами зникли, нібито хтось невидимий натиснув на вимикач, а Русана з Данилком опинилися серед безкрайнього моря високої трави, великих дерев і тривожної тиші, що переривалася лиш неголосним плачем.

‒ Ой, ‒ пискнула Русана. ‒ Ми попалися, так?

‒ Цілком можливо, ‒ тихо відповів Данилко, крутячи головою. ‒ Але це краще, ніж би нас з'їв би ведмідь.

‒ А не треба було нам обманювати, що ми його не боїмося. Якщо все це насправді якісь чари, то нам ще доведеться покричати, коли з'явиться лев чи пітон. І дзеркала тут немає. Повертати нічого. А я хочу додому.

‒ Гаразд, Русю, не починай. Я теж хочу додому, але спочатку ми подивимося, хто там плаче. Ми ж домовлялися?

Міцно тримаючись за руки, вони пройшли кілька метрів по густій траві, розсікаючи її своїми тілами. І раптом побачили двох дітей. Хлопчика та     дівчинку. І що найцікавіше, діти були зовсім малесенькі. Розміром із ляльку. Вони сиділи в траві, терли кулачками очі й гірко плакали.

‒ Агов, привіт, ‒ невпевнено сказала Русана й присіла навпочіпки. ‒ Чому ви плачете?

‒ А ми завжди плачемо, коли потрапляємо сюди.

‒ А сюди ‒ це куди? ‒ Данилко теж присів навпочіпки. ‒ Що це за місце?

‒ Як, хіба ви не знаєте? ‒ заплакана дівчинка витерла долонями обличчя і подивилася на Данилка. ‒ Це ж країна Брехляндія.

‒ А чому ви сюди потрапляєте? ‒ Русана обережно доторкнулася пальчиком до дівчинки. ‒ Ти так схожа на мене.

‒ Звичайно схожа! Я теж Руся. І Даня схожий на твого брата Даню. Ми ж ваші брехунці! Як тільки-но ви починаєте говорити неправду, ми одразу опиняємося тут. Якщо ви гніваєтеся, тут постійно падає сніг і виє хуртовина, гуркочуть блискавки та лупить злива. Якщо ви сумуєте, накрапає неприємний холодний дощ. А ще до нас приходять ваші страхи й лякають нас. Сьогодні нас хотів з'їсти ведмідь, роздерти лев і задушити пітон. І це все тому, що ви їх насправді дуже боїтеся.

‒ І як все це можна виправити? ‒ Данилко почервонів від сорому й подивися на таку ж засоромлену сестру.

‒ Дуже просто, ‒ відповів маленький Даня. ‒ Потрібно просто перестати говорити неправду. 

‒ Добре, ‒ тихо сказала Русана. ‒ Я не буду більше обманювати.

‒ І я більше не буду, ‒ подав голос Данилко. ‒ Чесне слово, ‒ він взяв сестру за руку й подивився їй в очі. ‒ Правду говорити завжди приємніше.

‒ Ось і добре, ‒ посміхнулася маленька Руся. ‒ А тепер, заплющте очі та порахуйте до п'яти. Один, два, три, чотири, п'ять!

Русана, прокинувшись трішки раніше, ніж зазвичай, звісила голову зі свого ліжечка й запитала в Данилка, котрий спав унизу: "Даню, ти спиш?". Данилко не відповів, бо він спав. Русана трішки пострибала на своєму ліжечку й знову запитала: "Даню, ти спиш?". Данилко не відповідав. Тоді Русана знову пострибала, поспівала пісеньку про жабеня, ще трішки почитала книжку, пошелестівши її сторінками, поплескала в долоні й голосно порахувала до п'яти... І тут вона все згадала! І кинула в Данилка подушкою.

‒ Прокидайся, Даню! Ми вдома й нас не з'їв ведмідь, не роздер лев і не задушив пітон!

‒ Пітон? Який пітон? Навіщо ти в мене кинула подушкою, коли я дивлюся казкові сни? ‒ Данилко зістрибнув з постелі, на хвилинку задумався, роздивився навкруги й, посміхаючись, поглянув на сестру. ‒ Тобі також це наснилося?

‒ Що?

‒ Країна Брехляндія...

Не змовляючись, Русана й Данилко босоніж помчали до "камінної зали", тремтячи від нетерпіння, розвернули велике дзеркало ‒ і... Так, усе зійшлося. На зворотньому боці дзеркала вони побачили двері. Із ручкою. Але цього разу не стали відчиняти їх. Адже там не було їхніх брехунців. І за дверима цього разу ніхто не плакав. 

Якщо вам із братиком чи сестричкою коли-небудь насниться однаковий сон, не дивуйтеся. Можливо, це був зовсім не сон...

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.