Раїса Гончарова. Казка "Папуга пірата"


 

Раїса Гончарова. Стріла на башті. Казка. Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

Раїса Гончарова

ПАПУГА ПІРАТА

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Папуга пірата" (doc.zip)

 

На вихідні батько часто відвозить Русану й Данилка до бабусі, в заміський будинок недалеко від Києва. Удалині від міського шуму, практично посередині соснового лісу, заміський будинок сімейства Грицевичів був ідеальним місцем для ігор на свіжому повітрі й чудесного байдикування.

Утім, цього разу все вийшло зовсім інакше. Нашвидку попрощавшись із татом, який кудись поспішав у Київ, за його словами, на ділову зустріч із мамою, Русана й Данилко відразу опинилися в обіймах бабусі, а кіт В'юн був негайно перепроваджений у будинок до своєї рудої подружки Плюшки.

‒ Яка важка! ‒ бабуся Марія спробувала підняти Русану, але одразу відмовилася від цієї думки, схопившись за спину. ‒ Немов камінчиками набита, ‒ засміялася вона й сіла на диван. ‒ Не їж багато борошняного і солодкого, інакше принц навіть не подивиться у твій бік. Ти ж хочеш вийти заміж за принца?

‒ Сьогодні ні. Сьогодні в мене вихідний від забаганок. І завтра теж. У суботу й неділю потрібно активно відпочивати, як каже мама. Правда, я не зовсім розумію, як можна відпочивати, і в той же час, активно. Відпочинок ‒ це відпочинок. Це коли сидиш або лежиш і нічого не робиш, ‒ Русана упала на диван поруч із бабусею і розкинула руки. ‒ А бути активним ‒ це значить бігати, стрибати, бешкетувати, битися з котом.

‒ Напевно, мама мала на увазі похід до фітнес-клубу або ж прогулянку на велосипеді. Ти ж не проти катання на велосипеді?

‒ Проти. Я взагалі проти всього того, чого не вмію робити. А їздити я вмію поки що тільки на скейтборді. От коли навчуся їздити на велосипеді, тоді й буду не проти.

‒ Просто ти лінуєшся, ‒ Данилко спіймав кота й відстебнув ремінець.

‒ А от це неправда! Я зовсім не лінуюся. Я просто боюся впасти, і всі це побачать. А ще я можу побити коліна. Я не хочу, щоб принц побачив мої побиті коліна.

‒ А коли це трапиться? ‒ бабуся, посміхаючись, подивилася на Русану й підморгнула їй. ‒ У тебе є план?

‒ Звичайно. Із принцом узагалі познайомитися легше, ніж із простим хлопчиком.

‒ Це чому ж? ‒ запитала бабуся.

‒ Тому, що принци їздять на конях.

‒ Не бачу взаємозв'язку.

‒ Ну, бабусю! Це ж так просто! Потрібно взяти трохи вівса, насипати його на дорогу під вікнами твого будинку й чекати. Принц обов'язково буде проїжджати повз твій дім, а його кінь побачить овес, зрадіє і почне його їсти. А тут я з вікна ‒ ра-а-аз і кажу: "Привіт, принце. Гарна погода. Чи не так? Знаєш, а в мене отут є сукня для балу, і жоден принц ще не встиг мене запросити. Значить у тебе є шанс". Принц, звичайно, зрадіє, що в нього нарешті з'явився шанс. Навіть більше, ніж його кінь зрадів вівсу, і одразу запросить мене на бал. А далі все просто. Я приїжджаю на бал, король, королева та  всі інші гості зомлівають від моєї краси і виховання. Принц швидко освідчується, ставши на одне коліно. Віддає мені серце, руку, корону та купує квитки у весільну подорож, а здачу від квитків я кладу до моєї скарбнички. От і все. Ну, так у кіно показують....

‒ Так... Шкода, що ти не могла у свій час розповісти про цей спосіб твоїй мамі. Був би твій тато королем...

‒ Не біда, ‒ шмигнувши носом, Русана погладила бабусю по руці. ‒ Тато теж непогано заробляє. 

‒ Добре, діти. Ви тут займіться своїми справами, а мені настав час готувати обід.

Коли бабуся пішла, Русана підхопилася з дивана й підійшла до вікна.

‒ Дивися, Данилку, ‒ показала вона пальчиком. ‒ А там якийсь великий різнобарвний птах літає навколо нашої альтанки. Хлдімо подивимося!

 Русана обережно вийшла на ґанок і, поглядаючи на брата, кивнула головою у бік альтанки.

‒ Великий птах. Може він ручний? І він загубився?

‒ Давай підійдемо ближче, ‒ Данилко взяв Русану за руку, і вони обоє, не поспішаючи, пішли до альтанки.

Побачивши дітей, птах перестав кружляти в повітрі й, помахавши великими крильми, сів на сходинку біля входу до альтанки.

‒ Моє вітання! ‒ сказав птах і клацнув дзьобом. ‒ Мене звуть капітан Флінт. Чули про такого?

‒ Звич-ч-чайно, ‒ заїкаючись від хвилювання та несподіванки, відповів Данилко. ‒ У пірата Джона Сільвера папугу називали саме так.

‒ А я теж бачила цей мультик, ‒ Русана обережно визирнула з-за плеча брата. ‒ Тільки в мультяшного папуги пір'їнки були інших кольорів.

‒ Мало що художники намалюють! ‒ папуга підняв праве крило й заходився чистити пір'я.

‒ Тобто, ти хочеш сказати, що ти той самий папуга пірата Джона Сільвера? Дурниці. Сільвер ‒ несправжній пірат! Його придумав письменник, ‒ заперечив Данилко.

‒ Сам ти несправжній! Можеш до мене доторкнутися. Я найсправжнісінький папуга. Я вмію розмовляти, я вмію літати, і моє ім'я капітан Флінт.

‒ А чому ти розмовляєш українською мовою? Джон Сільвер розмовляв англійською.

‒ Після смерті мого боса, я емігрував до України та вивчив цю мову. А англійську забув. Так буває, коли двісті років не розмовляєш рідною мовою.

‒ Ти такий старий! ‒ Русана вийшла з-за спини Данилка, із цікавістю поглядаючи на папугу. ‒ Хіба папуги так довго живуть?

‒ Звичайно, дівчинко, ‒ папуга знову клацнув дзьобом і, гордовито випнувши груди, продовжив: ‒ Ми, папуги, живемо скільки захочемо.

‒ Шкода, що я народилася дівчинкою, ‒ Русана, зовсім освоївшись, підійшла до альтанки й обережно сіла на сходинку. ‒ Жила б собі й жила. Літала би в небі...

‒ І ловила  комах, ‒ Данилко теж підійшов ближче. ‒ Я думав, у папуги Джона Сільвера замість лапи ‒ дерев'яний протез і немає одного ока. Ти про це не думав?

‒ Що за дурниці! Мені зовсім не заважають мої лапи. А з одним оком складно літати.

‒ А це правда, що капітан Сільвер сховав багато золота, яке він награбував, здійснюючи напад на кораблі? ‒ Русана торкнулася крила папуги й спробувала висмикнути пір'їнку.

‒ Не роби так більше, дівчинко! ‒ папуга відсунувся від Русани, з побоюванням поглядаючи на її руки. ‒ Навіщо тобі перо?

‒ Я б встромила його у волосся. І було б красиво.

‒ Одне перо тобі не допоможе, а про золото чиста правда. Так, ми з ним закопали купу золотих крон.

‒ Піастрів, ‒ Данилко присів на траву в метрі від альтанки й зірвав висохле стебло. ‒ Тоді були не крони, а піастри.

‒ І піастри теж, хлопчику. А ще дублони.

‒ І євро, ‒ додала Русана і весело розсміялася.

‒ Дарма ти смієшся, дівчинко. Я добре пам'ятаю, в яких місцях ми з капітаном Сільвером ховали наші скарби.

‒ Тоді чому б нам не відкопати один з них? ‒ у Русі заблищали очі, й вона потерла долоньки. ‒ Якщо ми відкопаємо скарб, нам дадуть Нобелівську премію.

‒ Не дадуть, ‒ Данилко відкусив стеблинку та встромив її в щілину між передніми зубами. ‒ Нобелівську премію дають ученим, а не золотошукачам.

‒ Але нам же мусять дати якусь нагороду за те, що ми знайдемо скарб?

‒ А навіщо тобі нагорода, якщо ти знайдеш скарб? ‒ папуга покрутив головою і клацнув дзьобом. ‒ Скарб і є твоя нагорода.

‒ Усе правильно. Але ще потрібно, щоб мене по телевізору показали,  ‒промовила Русана. ‒ Мені здається, що я люблю давати інтерв'ю. Де будемо копати? У бабусі є лопата й візок.

‒ Чудово! ‒ папуга злетів і сів на поперечину трохи вище. ‒ Копати будемо тут! ‒ показав він крилом на газон поруч із альтанкою. ‒ Як зараз пам'ятаю, була місячна грозова ніч. Ми з капітаном Сільвером під проливним дощем несемо важку скриню із золотом і біля альтанки ховаємо її прямо в землю. На глибину один метр двадцять п'ять сантиметрів. Я міряю глибину корабельним секстантом ‒ усе сходиться. Блискавки кілька разів попадають у капітана, але ви ж знаєте старого Сільвера! Його ніщо не бере. Оплавленою шаблею він закопує скриню, і ми розчиняємося в ночі, щоб пограбувавши черговий корабель, прийти сюди й закопати ще одну скриню. П'ятнадцять осіб на скриню мерця! Кар-рамба! Свистати всіх нагору!

‒ Як страшно! ‒ Русана подивилася на папугу, а потім на місце, на яке він указував крилом. ‒ Але ми не можемо копати на газоні. Нам добряче влетить від бабусі.

‒ Не біда! Ми з капітаном закопали тут повно скринь, набитих медузами!

 ‒ Чим? ‒ Данилко піднявся із землі й підійшов до папуги. ‒ А навіщо нам сушені медузи?

‒ Ти не зрозумів, хлопчику. Піратською мовою медузи ‒ це золоті піастри. Так ми копаємо?

‒ Звичайно, копаємо. Чом би й ні? ‒ Данилко пішов до сараю і за кілька хвилин повернувся з лопатою та візком для сміття. ‒ А ви часом не закопували ваші скрині он там, біля води? Біля валунів.

‒ Звичайно, закопували. Пам'ятаю як зараз! Була ніч і сніг аж по коліно капітана Сільвера. Йому важко було йти, тому ми взяли лижі. Біля берега ми зустріли злого білого ведмедя, але капітан Сільвер одним ударом своєї бойової лопати розкроїв йому череп, а рибу, котру піймав ведмідь, ми відразу засмажили на багатті й з'їли. Так що, полетіли? Мені вже кортить взяти в дзьоба кілька монет. Смак золота ‒ найсмачніший смак у світі.

Через півгодини роботи Данилко відкинув велику лопату й знесилений опустився на камінь поруч із чиїмось черепом, який він викопав.

‒ Усе. Я більше не можу. Тут немає ніякого скарбу!

‒ Якщо ти його не бачиш, то це ще не означає, що скарбу немає, ‒ папуга про всяк випадок відлетів на безпечну відстань і сів на край візка. ‒ Або я міг трохи помилитися з місцем. Як-не-як пройшло двісті років. Пам'ятаю, як зараз...

‒ Помовч хоч трохи, птахо! ‒ Русана викинула з ями останню жменю землі й сіла поруч із братом. ‒ Стільки роботи, а скрині немає. Мені здається, що ти нас обманюєш.

‒ Неправда, дівчинко. Я вас не обманюю. Це просто така гра. Ви теж любите ігри? Адже так?

‒ Копати такою величезною лопатою землю ‒ зовсім не гра. Чому б тобі не спробувати? Ти шахрай! Тебе потрібно заарештувати й тримати в клітці! ‒ Данилко підняв грудку землі й кинув її в папугу. ‒ У мене вже мозолі на долонях. Забирайся звідси, а то одержиш зараз бойовою лопатою по дурній голові!

‒ Це в тебе дурна голова, раз ти повірив моїм казкам, ‒ папуга відлетів ще далі. ‒ І в дівчинки теж. Добре, пошукаю ще кілька дурників, раз уже день вдався. Ви мені набридли.

Змахнувши крилами, папуга злетів і за хвилину зник з їх поля зору.

‒ От невдача, ‒ майже плачучи, сказала Русана, провівши поглядом папугу-ошуканця. ‒ А я так розраховувала...

‒ Я теж розраховував. От, всі долоні в мозолях, ‒ Данилко із зусиллям застромив лопату в землю і, почувши глухий звук, подивився на Русану. ‒ Ти чула? Бум! Немов по дереву.

Не змовляючись, діти почали копати, і вже за кілька хвилин Русана своїми брудними від землі пальчиками торкнулася прогнилої кришки скрині.

Що було далі? Ну, ви самі розумієте... Приїхали тато з мамою і разом з бабусею дістали важку скриню, вщерть заповнену старовинними золотими монетами.

Потім приїхали журналісти, і Русана, розмазуючи по щоках землю, дала перше у своєму житті інтерв'ю. І їй це сподобалося. Усім сподобалося.

А потім всю їхню родину запросили на телебачення. А потім...

Утім, що було потім ‒ додумайте самі. Наскільки в кого вистачає фантазії...

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристкаРаїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок. 


Останні коментарі до сторінки
«Раїса Гончарова. Казка "Папуга пірата"»:
Ірина , 2021-02-20 13:04:57, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми