Раїса Гончарова. Казка "Молодший гном Йола"

 

 

 

Раїса Гончарова

МОЛОДШИЙ ГНОМ ЙОЛА 

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Молодший гном Йола" (doc.zip)

Іноді, хоч ти встав зранку на праву ногу, день складається так, ніби ти встав на ліву ногу. Тобто перед тим як встати з ліжка, ти все зробив правильно. Висунув з-під ковдри праву ногу, швидко поворушив пальцями, тихенько прошепотів "шумба-бумба", почухав правою ногою за лівим вухом і тричі прокричав півником. Але день усе одно видався не таким, як тобі хотілося...     

Що ж. Адже закляття теж бувають різними... Трохи недоворушив пальцями або ж недочухав за вухом ‒ і все. Всі твої приготування коту В'юну в лоток...

Так і було того дня, коли тато в черговий раз повіз Русану з Данилком в заміський будинок до бабусі Марії.

‒ Ти чому такий похмурий? ‒ запитала бабуся в Данилка, погладивши його по голові. ‒ Подивись, який сьогодні чудовий день!

‒ Для кого чудовий, а для когось ‒ дуже поганий.

‒ Чому так? ‒ бабуся Марія скорботно склала губи.

‒ Він марку загубив, ‒ Русана зняла заплічник і дістала з нього величезний почищений волоський горіх. ‒ Аргентинську. Тепер тиждень буде дивитися у вікно й зітхати.

‒ А ось і не тиждень, ‒ Данилко теж зняв свій заплічник і поклав його на стілець. ‒ Посумую днів два, і досить.

‒ А не потрібно сумувати, малята. Переодягайтеся. Зараз я дам вам по пиріжку, і все налагодиться саме собою.

В саду на Русану й Данилка чекали нові гойдалки з великим м'яким сидінням.

‒ Чур, я перша! ‒ запищала від захоплення Русана й зі спритністю кішки забралася на гойдалку. ‒ Ти ж усе одно сумуєш. А радіти й сумувати одночасно ‒ досить безглузде заняття.

‒ Могла б і поступитися, ‒ пробурчав Данилко, розглядаючи з усіх боків гойдалки. ‒ Я ж минулого тижня полагодив твою ляльку, якій ти відірвала голову.

‒ Я випадково. Просто вона мене розлютила, оскільки я ніяк не могла одягнути на неї нову сукенку, яку я їй пошила.

‒ А якщо вона була їй мала? Це ж не привід для відривання голови. А раптом тобі не сподобається наш кіт В'юн, який іноді промахується повз лоток? Ти йому теж відірвеш голову?

‒ Ні. Я вже сказала. Це трапилося ненавмисно. Просто горловина сукенки виявилася меншою за голову ляльки.

‒ Тоді, можливо, треба спочатку поміряти голову ляльки, а вже потім шити їй сукенку?

‒ Я так і буду робити, ‒ Русана повернула голову в бік каменів в глибині саду. ‒ Послухай, Даню, а що це там блищить?

‒ Де?

‒ Он там, ‒ показала пальчиком Русана й зістрибнула з гойдалки. ‒ Ходімо подивимося.

‒ Ходімо. Однак кататися на гойдалці перехотілося.

Коли діти підбігли до великих каменів, що стирчали з-під землі в кінці саду, Русана майже одразу знайшла в траві крихітне дзеркальце, обрамлене  крученою металевою оправою.

‒ Ой, дивися, Даню! Яке чудове лялькове дзеркальце! Я його подарую своїй ляльці Мілені, і вона мене пробачить за випадково відірвану голову, ‒ Русана показала дзеркальцю язика і передала його Данилкові. ‒ Можеш подивитися. Воно таке малесеньке, що помістився лише мій язик.

‒ А й справді, ‒ Данилко теж посміхнувся маленькому дзеркалу й раптом зрозумів, що почав стрімко зменшуватися в розмірах. Схопивши в останній момент сестру за руку, він з жахом дивився на траву, що  стрімко наближалася до них, думаючи про те, в яку історію з сестрою вони потрапили цього разу.

‒ Даню, що з нами? ‒ зблідла Русана нервово засмикала брата за руку, зі страху прикривши очі долонею. ‒ Чому ми зменшуємося?

‒ Я не знаю! ‒ прокричав Данилко. ‒ Але у мене таке відчуття, ніби ми спускаємося в ліфті.

‒ У мене теж, ‒ відповіла Русана й раптом трохи подалася вперед. ‒ Усе, приїхали. Здається, я більше не зменшуюся.

‒ Схоже на те, ‒ Данилко, так само тримаючи сестру за руку, озирнувся, стоячи по груди в траві. ‒ Але ж ми могли просто кататися на гойдалках, ‒ додав він і простягнув дзеркальце сестрі.

‒ Навіть не буду питати! ‒ раптом Русана й Данилко почули голос в траві й через мить побачили сердите обличчя незнайомої дівчинки, такої ж крихітної, як і вони. ‒ Навіщо ви підібрали моє дзеркало? Я б і сама його знайшла, ‒ дівчинКа простягнула руку, і здивована Русана передала їй дзеркало. ‒ І не дивіться на мене так. Я не зменшилася. Я гном. А точніше, молодший гном Йола.

‒ Молодший гном... ‒ Русана подивилася на брата. ‒ А ми... А я...

‒ Я знаю, хто ви. На жаль.

‒ Чому на жаль? ‒ Данилко нарешті прийшов до тями, з неприховано цікавістю поглядаючи на несподівану гостю.

‒ Бо ти зі своєю сестрою одного разу мало не затоптали нашого правителя Ханса! Ви бігаєте по саду, немов заведені, і ми іноді надто ризикуємо, заготовлюючи яблука на зиму.

‒ Вибачте, молодший гном Йоло, ‒ Русана трохи осміліла й відігнула товсту травинку. ‒ Але це наш сад. І звідки нам було знати, що в нашому саду гноми збирають яблука?

‒ Як звідки? ‒ щиро здивувалася Йола. ‒ Хіба ви не читаєте казок?

‒ Читаємо, ‒ несміливо відповів Данилко. ‒ Але казки – це лише казки.

‒ Аж ніяк! ‒ Йола подивилася в дзеркальце й поправила локон. ‒ В світі немає нічого правдивішого за казки. Ось наприклад, ваш випадок. Жили ви собі жили, і раптом, подивившись без дозволу в чуже дзеркало, раз – і зменшились до розмірів травинки. Казкова подія? Поза всяким сумнівом, сказали б ви, не потрапивши в цю халепу. Але насправді це реальність, а не казка. Хіба я помиляюся?

‒ Ні, ти маєш рацію, ‒ Русана помацала мережива на сукні Йоли. ‒ А я теж умію шити сукні. Хоча поки що я шила сукні лише для своєї ляльки Мілени. Правда, у мене немає таких чудових тонких мережив.

‒ Вони з павутиння рудого павука. Я сама збирала павутиння, а матінка Юля сплела мені ці чудові мережива.

‒ Ми теж знайомі з однією павучихою, ‒ Русана подивилася на свої пальчики. ‒ А в тебе немає такого дзеркала, щоб ми знову стали великими? А то наша бабуся буде за нас хвилюватись.

‒ Нічого страшного. Похвилюється трохи й забуде. Ось ви були, були, а потім раз ‒ і вас немає. А раз вас немає, значить і хвилюватися нема чого. Усе просто. Ось мені, чесно кажучи, не подобається бути молодшим гномом ще цілих сто років. Якщо мені зовсім-зовсім не сподобається, я потай зберу речі й втечу з підземного світу. І буду жити, як хочу. Просто Йолою. Без приставки "молодший гном". Не буду охороняти ночами вхід у наш світ від ненажерливих мишей, які полюбляють красти наші припаси на зиму. Не буду збирати ягоди й гриби разом з усіма. Не буду шити одяг для всієї громади та перестану готувати їжу для середніх і старших гномів. І що трапиться? А нічого. Коли зникну, про мене перестануть думати та хвилюватися.

‒ У людей це не працює, Йоло, ‒ Данилко подивився на небо й зітхнув. ‒ Я не зможу просто забути тата, маму, бабусь, дідуся, своїх друзів, якщо перестану їх бачити. Думаю, що це неможливо. Бо, напевно, всі вони назавжди оселилися в мене ось тут. ‒ Данилко показав пальцем на серце.

‒ Я придумала! ‒ вигукнула Русана. ‒ Давай мінятися. Ти робиш нас великими, а ми запрошуємо тебе до себе жити. У нас весело. А ще не потрібно нічого охороняти, не потрібно заготовлювати їжу та шити одяг. Ну хіба що для моєї ляльки Мілени. А ще ми зможемо запросити до нас журналістів і нас покажуть по телевізору.

‒ Нічого не вийде, дівчинко. Щоб ви знову стали великими, потрібно йти до правителя Ханса і просити його поворожити, ‒ молодший гном Йола подивилася в дзеркало й сховала його до кишені спідниці. ‒ Але я не буду вам допомагати.

‒ Чому? ‒ Русана з тривогою подивилася на брата. ‒ Чому ти не хочеш нам допомогти?

‒ Бо мене покарають за те, що я загубила своє дзеркало. ‒ Йола раптом подивилася вгору, злякано скрикнула, схопила Русану й Данилка за руки й швидко потягла їх за собою. ‒ Там птах! З гострим дзьобом. У минулому році він схопив маленького Тимофійка, і більше ми його не бачили. Біжіть за мною, якщо хочете залишитися живими!

І вони побігли настільки швидко, наскільки їм дозволяла висока трава. Кілька разів великий птах наздоганяв їх, але промахувався, утикаючи свій дзьоб в землю. Це його дуже розлютило. і птах спробував напасти на Йолу та дітей спереду. Але було занадто пізно. В останній момент Йола втягла переляканих Русану й Данилка в печеру. і птах з усього розмаху вдарив дзьобом об камінь. Та так сильно, що його дзьоб розколовся навпіл.

‒ Так тобі й треба, дурна птахо! ‒ Йола обережно визирнула з печери. ‒ Подивіться, ця курка зламала свій дзьоб! Коли ми прийдемо до правителя Ханса, ви йому все розповісте і він зрадіє. Він дуже любив маленького Тимофійка.

‒ Ти поведеш нас до правителя? ‒ Русана радісно заплескала в долоні. ‒ І ми знову станемо великими?

‒ Я сподіваюся. Але біда в тому, що правитель Ханс сьогодні встав на ліву ногу, тому в нього поганий настрій.

‒ Правда? ‒ в свою чергу здивувався Данилко. ‒ Але я можу навчити правителя Ханса, як потрібно завжди правильно вставати на праву ногу.

‒ Невже? ‒ в свою чергу здивувалася Йола. ‒ Тоді ваші шанси знову стати великими сильно збільшуються, а мене не покарають за загублене дзеркало. Ходімо. Тут не дуже далеко.

Це "не дуже далеко" розтягнулося на цілу годину прогулянки по коридорах підземного світу гномів. Під кінець шляху Русана настільки втомилася, що просто повисла на руці в Данилка, який намагався бадьоритися, хоча сам ледве переставляв ноги.

‒ Все, не можу більше. Ніжки болять, ‒ Русана без сил опустилася на вимощену камінчиками підлогу тунелю. ‒ Шкода вмирати такою маленькою.

‒ Великою теж шкода вмирати, ‒ відповіла Йола і відкрила великі дерев'яні двері, перед якими сиділа Русана. ‒ Ми прийшли.

‒ От як? ‒ Русана підхопилася з підлоги. ‒ Тоді це міняє справу. Я передумала помирати.

‒ Зачекайте тут, ‒ Йола підморгнула дітям і зникла за дверима. А через хвилину двері знову розчинилися і на порозі з'явився дідок з довгою білою бородою і таким же довгим сивим волоссям.

‒ О, я знаю цих бешкетників, ‒ старий повернув голову до Йоли й засміявся. ‒ Ц дівчинка ледве не зробила з мене мокре місце. Я точно пам'ятаю. Ти не хочеш пояснити, як вони перетворилися в гномів?

‒ Ми не навмисно без дозволу підняли дзеркало Йоли, ‒ Данилко кинув погляд на правителя Ханса. ‒ Але, з іншого боку, птах, який забрав маленького Тимофійка, наздоганяючи нас, зламав об камінь свій дзьоб. І тепер у нього великі проблеми. А ще я можу навчити вас, як правильно вставати на праву ногу.

‒ Справді? ‒ щиро здивувався правитель Ханс.  ‒ Навчи. Я хочу завжди бути в гарному настрої. Це дуже важко?

‒ Анітрохи, правителю Хансе. Потрібно висунути з-під ковдри праву ногу, швидко поворушити пальцями, тихо прошепотіти "шумба-бумба", почухати правою ногою за лівим вухом і тричі прокричати півником. От і все.

‒ Так просто?

‒ Дуже просто, ‒ Данилка подивився на сестру. ‒ Ви б не могли допомогти нам з Русею знову стати великими? Ми були б вам дуже вдячні. Наша  бабуся, напевно, хвилюється.

‒ Що ж з вами робити? Звичайно я вам допоможу, але не тут, бо, коли ви почнете рости, ви зруйнуєте половину нашого підземного світу. Ходімо. Тут не дуже далеко.

‒ Що, знову недалеко? ‒ Русана подивилася на свої ноги. ‒ Я так втомилася.

‒ Гаразд, ‒ відповів правитель Ханс. ‒ Залишайся. Мені якраз потрібна нова прислуга. Ти мені підходиш.

‒ Я, звичайно, із задоволенням залишилася б, але, на жаль, я не дошила другу сукенку для своєї ляльки Мілени, хоча я їй це вже пообіцяла. І, здається, у мене перестали боліти ніжки.

Цього разу "тут не дуже далеко" дійсно виявилося недалеко. Через кілька хвилин блукання лабіринтами тунелів усі вони опинилися в знайомому для Русани і Данилка місці. А саме, в їхньому підвалі під будинком.

‒ Не дивуйтеся, ‒ правитель Ханс озирнувся й дістав з кишені халата кришталеву кулю. ‒ Ми ж повинні якось проникати в будинки.

‒ А навіщо? ‒ запитала Русана.

‒ Ми приносимо вам сни. Хіба ви не знали?

‒ Ні, ‒ дружно відповіли Данилко з Русаною.

‒ Ми думали, що сни сняться самі по собі, ‒ додав Данилко. ‒ До речі, мені здається, що моє заклинання не завжди працює. Мені здається, що справа не в тому, на яку ногу ти встав уранці, а в тобі самому. Подумайте над цим, правителю Хансе.

‒ Гаразд, хлопчику. Я подумаю. Можливо, ти маєш рацію. Ви готові?

‒ Звісно, ‒ не змовляючись, відповіли Данилко й Русана.

‒ Дуже добре. Ти щось хочеш сказати, Йоло?

‒ Так, правителю, ‒ Йола підійшла до дітей і простягнула Русані мішечок. ‒ Ось, візьміть від мене подарунок.

‒ Що тут? ‒ допитлива Русана спробувала зазирнути в мішечок, але Йола її зупинила.

‒ Не відкривай, ‒ Йола затягла тасьму на горловині мішечка. ‒ Це моє дзеркало. На той випадок, якщо вам знову захочеться побачитися з нами. Що скаже правитель?

‒ А що він скаже? Вже краще посидіти з ними, спостерігаючи як заходить сонце, і попити малинового чаю, ніж бути розчавленим ними ж де-небудь в саду.

В цю мить кришталева куля спалахнула різнокольоровими вогниками, діти почали швидко рости, а Йола й правитель Ханс стрімко від них віддалятися.

Бабуся Марія сильно здивувалася, коли з підвалу вибігли Русана з Данилком.

‒ Ось ви де! А я вас в саду шукаю. Ви мене хотіли розіграти, шибеники? Вважайте, що у вас вийшло. Я хвилювалася.

‒ Ні, бабуню, ‒ Русана кинулася на шию до бабусі. ‒ Ми були в гостях у гномів.

‒ Це такий жарт?

‒ Але ж ти ходиш до капітана Нільса в минуле. І ми не вважаємо це жартом, ‒ Данилко взяв у Русани маленький мішечок. ‒ Коли-небудь ми познайомимо тебе з правителем Хансом, а зараз нам пора спати. Незабаром гноми принесуть нам казкові сни. Нам хочеться швидше їх побачити.

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.