Раїса Гончарова
ЗЛИЙ ЧАКЛУН
Завантажити казку Раїси Гончарової "Злий чаклун" (doc.zip)
Нарешті це відбулося! На задньому дворі будинку бабусі Богдани батько поставив великий круглий батут. Першого дня Даня з сестричкою, немов заведені, стрибали на батуті. Спочатку обережно, потім все сміливіше й сміливіше, а надвечір знесилені, але задоволені, ледве тягнучи втомлені ноги, Русана з Данилком ввалились у будинок й одразу ж присмокталися до пляшок з водою.
– Як успіхи? – запитала бабуся Богдана, поставивши на стіл велику тарілку зі своїми фірмовими пирогами з вишнями.
– Думаю, якщо гарненько потренуватися, то можна дострибнути до вікна другого поверху, – Данилко помив руки й узяв пиріжок. – Цікаво, а астронавти на таких самих батутах тренуються? Коли я виросту, буду астронавтом.
– Для цього тобі потрібно добре вчитися і накачати м'язи, – бабуся взяла на руки кота й поплескала його по товстому животі. – От тільки я не пригадаю, щоб за останні роки українці літали в космос.
– Коли я виросту, літати в космос будуть усі. Навіть бабусі з дідусями. Напевно, навіть зі своїми улюбленцями. Ось ти б полетіла в космос зі своїм котом?
– Я б полетіла, але мого кота Пажеру в астронавти точно не візьмуть. Він занадто багато їсть.
– Не страшно, – Русана теж схопила зі стола пиріжок і обережно відкусила кінчик. – Завтра ми відкриємо школу молодих астронавтів і почнемо тренувати твого Пажеру. Думаю, йому сподобається.
Данилко, підхопивши Пажеру на руки, разом з Русаною пішли до батута. Але Пажері не сподобалося. Після декількох підкидань і падінь на батут, кіт вирішив не йти в астронавти. Невдоволено нявкаючи, він спритно вирвався з рук Данилка та, враз перестрибнувши через дерев'яний паркан, зник з очей.
– Зрадник, – презирливо вимовив Данилко, дивлячись на паркан. – Я завжди знав, що котам довіряти не можна.
– Бабуся нас буде сварити, – Русана подивилася на братика, взяла його за руку й потягла до хвіртки. – Нам потрібно знайти цього товстого боягуза, інакше в нас будуть великі неприємності.
На вулиці кота не було. Не було його й у маленькому сквері, котрий знаходився через дорогу. Присівши в сквері на лаву, діти кілька хвилин розгублено роздивлялися навсібіч, розуміючи, що бабуся Богдана обов'язково знайде взаємозв'язок між пропажею кота Пажери й відкриттям школи молодих астронавтів, про яку говорила Русана.
– Ви часом не свого кота шукаєте? – раптом почули вони тихий старечий голос.
Озирнувшись, діти побачили дивно одягненого літнього чоловіка з довгою сивою бородою, котрий з'явився біля дітей ніби нізвідки.
– Так, – невпевнено відповів Данилко. – А вам звідки це відомо?
– Ну, мені відомо геть усе на світі! – старий загадково посміхнувся, обійшов лаву й присів поруч. – Я чаклун.
– Невже? – Русана скептично подивилася на незнайомця. – Напевно ви поганий чаклун, якщо ви одягнені в старий халат.
– О, пробач, дівчинко. Я вийшов з будинку, не подумавши про свій вигляд. Зараз я все виправлю, – старий заплющив очі, щось тихо прошепотів, і діти не встигли й оком моргнути, як на ньому з'явився новий, розшитий золотом халат. – Сподіваюся, так краще?
– Так, – заворожено дивлячись на незнайомця, відповіла Русана. – Набагато краще. У вас бува не завалялася де-небудь казкова сукня принцеси? Для балу. Хотілося б приміряти.
– Немає нічого простішого, дівчинко! – старий знову закрив очі й щось тихо прошепотів.
І одразу на Русані з'явилося розкішна дивовижно гарна сукня з безліччю діамантів. А ще на голові приголомшеної дівчинки з'явилася прекрасна тіара, прикрашена дорогоцінними каменями.
Але й це було ще не все! Зненацька перед нею з'явилося велике дзеркало в різьбленій рамі, і Русана, роздивившись на себе з усіх боків, запищала від захвату.
– Можеш залишити цю сукню собі, – чаклун подивився на Данилка. – А що забажає хлопчик? Утім, я знаю. Тебе хвилює доля зниклого кота твоєї бабусі. І ти хочеш його знайти. Адже так?
– Так, – Данилко повернув голову до сестри й узяв її за руку. – Напевно нам варто попросити вас про це?
– Звичайно. Ходімо скоріше. Тут не далеко, – старий піднявся з лави, підійшов до дзеркала, розвернув його ‒ і діти побачили зі зворотного боку дзеркала тунель, освітлений смолоскипами. – Бачу, що ви здивовані. Але у вашому будинку теж є таке дзеркало?
– Є, – відповіла Русана. – Але в наше дзеркало входити було страшно, а у ваше ‒ дуже страшно. Тому я і боюся.
– Дурниці, – старий увійшов у дзеркало й понадив їх рукою. – Ви ж хочете принести вашій бабусі її живого й неушкодженого кота?
– Хочемо, – Данилко міцніше стис долоню Русани й теж увійшов у тунель. – Сподіваюся нам поталанило й ми зустріли доброго чаклуна.
Виявилося, що старий сказав правду. Іти довелося не дуже довго. Але, на жаль, це була остання правда, яку він сказав. Кілька хвилин всі втрьох йшли похмурим тунелем зі страшними кажанами на стелі, котрі при наближенні до них чаклуна з дітьми почали зграєю літали по всьому тунелю, видаючи при цьому досить незвичні для дитячого вуха писки. Діти від страху раз у раз прикривали руками голови, бо їм здавалося, що кажани ось-ось вчепляться своїми кігтями їм у волосся. Але нарешті в кінці тунелю Руся з Данею опинилися у великій кімнаті, заставленій товстими палаючими свічками.
Бабусин кіт Пажера мирно спав на великому столі, затишно влаштувавшись серед товстих стародавніх книг. І все б нічого, якби не велика клітка, що висіла аж під самою стелею.
– Яка велика клітка! – здивувалась Русана. – Напевне ваші птахи мають бути дуже великих розмірів.
– Помиляєшся, дівчинко. Я не тримаю в цій клітці птахів. У цій клітці я тримаю маленьких і нерозумних дітей, – із цими словами старий, зосередившись, поглядом опустив клітку до самої підлоги, швидко відчинив дверцята, заштовхав переляканих дітей усередину клітки і, зачинивши дверцята на замок, знову поглядом підняв клітку до стелі. – І ще, – закінчив він. – Не думаю, що тобі, дівчинко, вдасться потрапити на бал у твоїй чудовій сукенці. Мишей на королівські бали не запрошують...
– Що ви хочете сказати? – не змовляючись, одночасно запитали діти.
– Тільки те, що сказав. Я перетворю вас на мишей і згодую вас вашому ж котові. Думаю, йому сподобається.
– Обманювати не добре, – Русана стиснула губи й почала терти очі кулачками, а опустивши оченята долі, зауважила, що подарована їй чаклуном сукня з тіарою кудись зникли. – Ви злий. Дуже злий.
– Так, твоя правда, дівчинко. Я дуже злий. А ще я чаклун. Що може бути гірше злого чаклуна? Тільки мертвий чаклун. Але вбити мене не можна.
– Чому? – Данилко непомітно помацав товстий прут клітки.
– Тому, що я сам себе зачарував. Я скажено хитрий.
– Дурниці, – Данилко озирнувся і просунув руку назовні.
– Самого себе зачарувати не можна. Так не буває.
– Зухвалий хлопчисько! Так як ти смієш сумніватися в моїх словах?! За це я перетворю тебе на таргана й причавлю капцем. Ні, не так. Я віднесу тебе до твого дому. і твій батько причавить тебе капцем. Так буде набагато цікавіше.
– А ви такий злий, що у вас, мабуть, не було батька? – тихо запитала Русана, сидячи на підлозі клітки. – Напевно, вас ніколи не обіймала перед сном мама, вам не читали а на ніч добрі казки, раз ви такий...
– Що?! – вигукнув старий і, позеленівши від злості, раптом якось знітився й опустив голову. – Так, батька не було, – тихо сказав він. – Тому я й ненавиджу дітей, у яких є батьки, бабусі й дідусі. У яких є родина і вони щасливі. Он у вас є дідусь і аж дві бабусі! Ненавиджу! Але прийшов час покінчити з вами. Ви мені більше не цікаві.
– Але ви так і не відповіли на моє питання, – спокійно вимовив Данилко. – Як це у вас вийшло зачарувати самого себе?
– Це моя таємниця, хлопчику.
– Але ви ж однаково перетворите мою сестру на мишу, а мене – на таргана. Чого ж ви боїтеся?
– Але ж справді. Чого я боюся? Щоб зачарувати себе, потрібно вимовити заклинання: карен-ларен-варен. І тоді вам усе буде байдуже. Вам не зможе впасти цеглина на голову, ви не зможете випадково зламати руку або ногу, ви не зможете потонути, вас не вб'є електричний струм. Ви будете жити так довго, що вам набридне жити!
– Карен-ларен-варен, – не змовляючись, тихо прошепотіли діти й весело переглянулися між собою.
– Чому ви посміхаєтеся? – спантеличено запитав старий і раптом почав кричати, тупотіти ногами і рвати на собі волосся. – Ти обдурив мене, зухвалий хлопчисько! А ну хутко повторюй за мною заклинання, що скасовує перше заклинання! Варен-ларен-карен! Швидко повторюй за мною! Варен-ларен-карен! Інакше я не зможу перетворити вас на мишей!
Останнє слово він не встиг вимовити, оскільки на очах у дітей почав стрімко чорніти та вже за хвилину спорохнявів і коричневим попелом обсипався на підлогу.
– Що це з ним? – Русана підхопилася з підлоги клітки й пригорнулася до брата. – Він помер?
– Він розсипався, перетворившись на пил. Імовірно, чаклун був надто старий, але забув про це й вимовив двічі заклинання, котре скасовує перше заклинання.
– А як же ми? – Русана помацала замок на клітці. – Адже ми повторили заклинання. Що тепер буде?
– Нічого, – Данилко спробував трохи розігнути прути клітки й просунути крізь них голову, і в нього це вийшло. – Тобі ж не хочеться зістрибнути з цієї висоти й зламати ногу або руку? Мені теж. Стрибаємо? Перевіримо, чи діє заклинання.
– Давай, – Русана теж просунула голову крізь прути клітки й, голосно заверещавши від страху, слідом за Данилком стрибнула вниз.
Коли Русана з Данилком вийшли із дзеркала, котре стояло в сквері, перехожі дуже здивувалися, якщо не сказати більше. Напевно вони бачили таке тільки в кіно.
Міцно тримаючи кота Пажеру в руках, Данилко привітався із застиглою від подиву літньою парою, котра саме йшла повз них, і ніби ненароком штовхнув плечем дзеркало, котре почало хилитися вбік, а за якусь мить упало, розбившись на дрібні друзки.
– Вибачите, – сказала Русана, і вони з Данилком швидко побігли додому. – Бабуся вже нас зачекалася...
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.