Раїса Гончарова
ДЕПОРТАЦІЯ ДУШІ
(драма на дві дії)
Можна депортувати людину, але не можна депортувати його душу...
Дійові особи:
Тамара Гвоздикова ‒ у віці 18 років
Тамара Гвоздікова (Сахарова) ‒ у віці 79 років
Галина Сергіївна ‒ мама Тамари Гвоздікової, 40 років
Фелікс Рідель ‒ у віці 24 років (німець, говорить російською мовою з акцентом)
Фелікс Рідель ‒ у віці 85 років
Сахаров Олександр Андрійович ‒ майор
Сіма Райх ‒ дівчина у віці 18 років
Тітка Поля й Тітка Шура ‒ бабусі біля під'їзду
Люба ‒ дочка Тамари Гвоздікової (вона ж лікар швидкої)
Сахаров-молодший (Олександр Сахаров) ‒ онук майора Сахарова
Катерина Храмова ‒ сусідка Гвоздікових
Тетяна Храмова ‒ сестра Катерини Храмової
Супрун Іван Григорович ‒ співмешканець Тетяни
Тамар-молодша ‒ внучка Тамари Гвоздікової
Перша дія
Сцена перша
2016 рік. Дворик старого Калінінграда. Кілька фруктових дерев, крихітний дитячий майданчик, стародавня чавунна лава під деревом, збитий на швидку руку стіл для гри в доміно. На ослоні біля ґанку сидять дві жінки: тітка Поля й тітка Шура. Обом років по сімдесят. У двір заходить похилого віку чоловік. Це Фелікс Рідель. Роздивившись, чоловік киває жінкам, беззвучно вітаючись з ними, знімає з голови солом'яний капелюх і, помітивши під деревом чавунну лаву, радісно посміхаючись, іде усередину двору. Обережно, ніби боячись пошкодити лаву, сідає. Любовно погладивши рукою чавунні завитки лави, вдихає повними грудьми літнє повітря, відкинувшись спиною на давно нефарбовані дошки.
РІДЕЛЬ. Hallo! Das ist mein Haus! (Привіт! Це мій будинок!)
Тітка Поля й тітка Шура, перервавши нарешті свою "довгограючу" розмову, повертаються на голос і якийсь час оцінююче дивляться на чоловіка.
ШУРА (автоматично поправивши свій, схожий на кулю, шиньйон). Агов, чоловіче! А ви до кого? Ви, часом, двором не помилилися? У нас отут чужі не ходять. Не прийнято. Замучилися ми за всіма пивні пляшки прибирати!
ПОЛЯ. Чоловіче, ви чуєте? До вас звертаються!
РІДЕЛЬ (на російській мові, з акцентом). Я вас прекрасно чую. Але я не чужий... (Пауза). Це мій двір...
ПОЛЯ. Це зовсім неможливо. Будинок на вісім квартир. Ми за стільки років так намозолили очі один одному, що зайвий раз і дивитися буває нудно. (Регоче, радіючи своєму вдалому жарту).
ШУРА. Скажіть, ще що ви в моїй квартирі живете!
РІДЕЛЬ. У вашій квартирі я не проживаю, мадам, але зовсім точно те, що ви живете в моєму будинку.
ПОЛЯ. Опа! Ніяк пан приїхав! Чи не запізно долею свого колишнього майна почали перейматися? Ми вам нічого не винні!
ШУРА. Та й не ми вас воювати ходили!
РІДЕЛЬ. Навіщо ви так? Хіба я дав вам привід для подібних висновків? Я просто зайшов у свій двір. У свій колишній двір. Це кримінал? Я не знайшов таблички на будинку. І тут немає воріт. Які, до речі, були. Гарні ковані ворота...
ПОЛЯ. А це відомчий будинок, а не приватна власність. Тому й двір не на замку.
РІДЕЛЬ. Я не зовсім зрозумів... Будинок муніципальний?
ПОЛЯ. Приблизно. Як у п'ятидесятому передали на баланс управлінню культури, так дотепер і мучимося.
ШУРА. Російську мову спеціально до приїзду вчили? Щоб не на пальцях висловлюватися, якщо раптом питання власності вирішити захочеться? Тільки от що я тобі, німцю, скажу. Тут тобі, не ваша Європа. Тут вам ніхто й нічого повертати не буде. Це наша земля. Не для того наші батьки й діди воювали, щоб зараз включати задню...
РІДЕЛЬ. Пробачте, мадам, але ви не почули мене. Я сказав, що просто зайшов у свій двір. У двір, у якому я з'явився на світ, у якому виріс. Цей будинок будували мої батьки. На жаль, вони загинули під час другого бомбардування англійців, не добігши до укриття всього кілька кварталів. (Пауза). Мені вісімдесят п'ять, і я не впевнений у тому, що зможу ще раз проробити цей шлях з Аргентини й відвідати мій рідний Кенігсберг. Здоров'я не те. Але можна з упевненістю сказати, що я, якщо так можна висловитися, приїхав попрощатися з минулим, частиною якого є цей будинок... А не для того, щоб створити нинішнім мешканцям якісь серйозні проблеми.
ШУРА. От дивак! Чи варто було в такому віці відправлятися в такий неблизький шлях лише заради того, щоб подивитися на старий будинок?
РІДЕЛЬ. Смію припустити, мадам, що у вас не було свого справжнього родового гнізда. Тому вам складно зрозуміти мої почуття...
ШУРА. Ми люди прості. Не пани. Навіщо нам родові гнізда? Є яка-не-яка квартира ‒ ну й добре. Чого мені ще на пенсії бажати?
ПОЛЯ. Я розумію, про що ви. Але от вірите, за все життя жодного разу не подумала про те, щоб поїхати в Ярославль тільки заради того, щоб подивитися на наш, вгрузлий у землю, дерев'яний будинок. Сенсу-то в цьому немає. Та й мала я ще тоді роками була, а пам'ять майже нічого не зберегла. Так що тепер ми тут хазяї. Давно вже. Все життя в цьому будинку пройшло. Спасибі державі. Не залишила, у свій час, переселенців на вулиці. Усе по-справедливості.
РІДЕЛЬ. Так, я пам'ятаю, як це було... Добре пам'ятаю... Адже переможців не судять...
Затемнення.
Сцена друга
(1948 рік) Зміна декорацій. Кімната в будинку Фелікса Ріделя. Молодий двадцятичотирьохрічний Рідель, тримаючи в руках стару фанерну валізу й великий вузол, проходить у кімнату. Слідом за ним, з інтересом розглядаючи незвичну для них обстановку, заходять вісімнадцятирічна Тамара Гвоздікова та її мати ‒ Галина Сергіївна. Кілька секунд вони стоять біля дверей, не наважуючись ступити у своєму взутті на чисту підлогу.
РІДЕЛЬ (ставить валізу на підлогу, а зверху прилаштовує вузол). Bitte... Ich bitte Sie...
ТАМАРА. Спасибі. Я трішки говорю німецькою мовою.
РІДЕЛЬ. О! Це приємно.
ГАЛИНА. Що він сказав?
ТАМАРА. Я йому сказала, що трішки говорю німецькою мовою, а він відповів, що йому приємно.
РІДЕЛЬ. Kommen Sie...
ГАЛИНА. Що він сказав?
ТАМАРА. Запрошує. Давай, заходимо. Коли що, приберемося отут. Після восьми діб в теплушці, тут просто рай. (Дивиться на Ріделя). Я говорю мамі, що у вас дуже чисто.
РІДЕЛЬ. Спасибі, я намагався. Нас попередили в комендатурі. Це ваша кімната. Два ліжка, шафа, стіл, стільці. Все саме необхідне. Ванна й туалет (Показує рукою). ген ті двері. Кухня, по коридору, ген туди. У шафі можна розкласти ваші речі. Я його звільнив. Думаю, (Дивиться на вузол і валізу). ви все розмістите.
ГАЛИНА. Що він сказав?
ТАМАРА. Потім, мамо. Не можу ж я тобі кожне слово перекладати. Роззувайся.
РІДЕЛЬ. Тоді не буду вам заважати. Розташовуйтеся. Моя кімната нагорі. Із передпокою вверх сходами. Я можу довідатися ваше ім'я?
ТАМАРА. Тамара.
РІДЕЛЬ. Дуже приємно. А ім'я вашої мами?
ТАМАРА. Галина.
РІДЕЛЬ (повторює). Тамара й Галина. Відмінно. Я запам'ятав. А мене кличуть Фелікс. Якщо буде щось потрібно, кличте. Я з радістю допоможу.
Фелікс Рідель виходить.
ТАМАРА (навздогін). Спасибі, Феліксе!
ГАЛИНА. Фелікс я зрозуміла. А де отут у них туалет ти запитала?
ТАМАРА. Ген у ті двері. Фелікс сказав, що там ванна й туалет.
ГАЛИНА. Так ти що! Туалет не на вулиці? Оце так! Зараз же піду дивитися!
Галина виходить.
ТАМАРА (знімає чоботи, ставить їх біля дверей і сідає на стілець). От я, здається, і вдома. (Довга пауза. Тамара повільно піднімається й оглядає кімнату). Навіть не віриться... Так чисто, тепло. Підлога паркетна. І не скрипить. Майже така у секретаря обкому Миронова в кабінеті лежала.
ГАЛИНА (кричить із ванної). Томка, а ну йди сюди! Швидко! Я не зміркую, як отут що працює! Доторкнутися страшно!
ТАМАРА. Іду! (Ховається за дверима, через секунду чутно вереск, лементи. Ще через хвилину обидві виходять із ванної кімнати в добре намоклому одязі).
ГАЛИНА. Що це було? Лійка з дірочками над ванною?
ТАМАРА. Напевно, це для того, щоб митися повністю, раз звідтіля вода тече. Стоїш собі у ванній і миєшся. Зручно.
ГАЛИНА. От німчура! Придумали ж. А я чомусь боюся.
ТАМАРА. Звикнемо. Не в лісі ж жили дотепер. (Стук у двері). Заходьте, не замкнено!
РІДЕЛЬ (заглядає в кімнату). Все добре? Я чув лемент.
ТАМАРА. Все добре, Феліксе. Це ми водою облилися.
РІДЕЛЬ. Буває... (Закриває двері).
ГАЛИНА. Запитував чому кричали?
ТАМАРА. Так.
ГАЛИНА. А що ти йому сказала?
ТАМАРА. Сказала, що ми дві криворукі переселенки. З глухомані в Кенісберг приперлись.
ГАЛИНА. Нічого. Сьогодні криворукі, а завтра подивимося. Не тупіше німчури. Ми, радянські, кмітливі. (Дивиться на дочку). Чого з погаслими очима сидиш? Дивишся, з часом усе налагодиться. Батько наш знайдеться й заживемо ми як колись. (Пауза). Як колись жили за його спиною. Спокійно, упевнено і не голодно...
ТАМАРА (Обіймає матір за плечі). Ти пробач, матусю... Але не знайдеться, наш батько. Всі вже давно повернулися... Хто повинен був повернутися. Сорок восьмий рік надворі...
ГАЛИНА. А я однаково чекати буду. (Переходить на шепіт). Раптом він у табір через непорозуміння потрапив? Багатьох туди відправили. Ой, багатьох... Тих, хто в полоні у німців був. Скільки потрібно, буду чекати. Хоч все життя. (Зривається на лемент). Господи, як же я всіх їх ненавиджу!
Галина ридає на плечі в дочки, чутні швидкі кроки по сходах, у кімнату знову заглядає стурбований Фелікс. Тамара подає йому знак рукою, щоб ішов. Фелікс прикриває двері.
ТАМАРА. Не можна, мамо, усіх ненавидіти. Не всі німці хотіли цієї війни. У тебе душа вигорить, якщо будеш себе мучити минулим.
ГАЛИНА (витираючи сльози). Ну так. В адвокати до них запишися...
ТАМАРА. Я не хочу сваритися, мам. Адже нам тут жити. Серед них. Я розумію, що це непросто, але ми ж знали, куди їхали.
ГАЛИНА. Добре, Томко, поплакала й буде. Усе легше на душі. Давай подивимося, на чому хазяї їду собі готували. За вісім діб набридло з банки тушонку виколупувати. Супу хочу. І в мене трохи спирту є про запас. Треба ж приїзд якось відзначити.
Тамара і Галина йдуть на кухню.
Затемнення.
Сцена третя
Там же. У кімнату заходить Тамара. Поверх плаття одягнута робоча куртка. Роззувшись біля порогу, підходить до столу й стомлено сідає на стілець. З кухні виходить Галина, витираючи рушником руки.
ГАЛИНА. А я думала, що почулося. Здрастуй, дочко. Як день пройшов?
ТАМАРА. Так, як звичайно... Хоча ні. Сьогодні майстер мене похвалив. Визначали міцність найбільш слабких ділянок стикового і нахльосточного з'єднання та міцність металу шва в стиковому з'єднанні на моїх зразках. Я в тебе молодець. Через місяць у нас випуск. А ще сьогодні по верфі слух пролетів, що тепер у нас новий директор. Микола Якович Олєйніков. Будемо штурмувати спуск нашого первістка, сторожового корабля "Зоркий". А в тебе як?
ГАЛИНА. Нічого. Як звичайно. Дітей, щоправда, у класах поки що мало, але все це легко виправляється. До осені ще до ста тисяч переселенців очікують. А, звідси виходить, і дитинчата з'являться. (Сідає поруч із дочкою). Слухай, Томо, це, звичайно, справа твоя, але що це за професія в тебе така? Хіба не можна було якось використати твоє знання німецької мови? Адже у вас на суднобудівному не тільки наші працюють. Можна було й перекладачем піти попрацювати, поки... Поки всіх німців не депортували.
ТАМАРА. Дурниці... Навіщо всіх депортувати? Адже рук катастрофічно не вистачає.
ГАЛИНА. Ніякі це не дурниці. (Знижує голос до шепоту). У нас у школі подейкують, що ще торік секретна постанова Ради Міністрів вийшла. Про переселення німців з Калінінградської області в Німеччину, в радянську зону окупації.
ТАМАРА. Ну так. Потихеньку їдуть. Ті, у кого родичі в Німеччині є. Але ж не всі. Фелікс, приміром, нікуди їхати не збирається. Він лікар, а лікарів у місті по пальцях можна перерахувати.
ГАЛИНА. Не знаю. Так говорять. Але німець, він німець і є. Не наші вони. Чужі.
ТАМАРА. Наші, не наші... Та вони просто люди. Та й не добре це якось. Щоб всіх їх зі своєї землі взяти й зігнати. Війна закінчилася. Для них, між іншим, теж.
ГАЛИНА. А от це вже не нашого з тобою розуму справа. Там, нагорі, знають, що роблять, раз зважилися на таке переселення народів. Виходить, не все так просто. (Пауза). Ти, я дивлюся, останнім часом до Фелікса наверх зачастила. Дивися, щоб у подолі мені гостинця не принесла. Користі від ваших відносин однаково ніякої, а от лихо на свою голову накликати можеш...
ТАМАРА. Смієшся? Які там у нас відносини. Просто мені з ним цікаво. Начитаний, вихований. Багато книг. Читаємо, спілкуємося.
ГАЛИНА. Ти б краще із сусідом нашим частіше спілкувалася. Усе користі більше.
ТАМАРА. Не люблю військових. Та й нудний він.
ГАЛИНА. Зате майор. При посаді. Дивишся, у ріст піде. Від майора до генерала доріжка не довга, якщо голова на своєму місці та й голова не соломою набита. А в Олександра Андрійовича з головою все в порядку. Все бачить, все зауважує. Серйозний чоловік.
ТАМАРА. Робота в нього така. Усе бачити і все зауважувати. Навкруги йому шпигуни ввижаються... Якось пропонував мені задати Феліксу пару-трійку питань... А нічого, що батьки Фелікса всю війну в себе на горищі Сіму переховували?
ГАЛИНА. То батьки Фелікса, а то сам Фелікс. Та мало чим він там дихає.
ТАМАРА. Тим, чим і я. Повітрям. Не буду я за ним шпигувати. Я так Сахарову й сказала.
ГАЛИНА. Ну й дурепа!
ТАМАРА. Дурепа не дурепа, а падлючити не стану. Фелікс не ворог. Був би ворогом, не чергував би останні п'ять діб біля постелі породіллі, витягаючи з того світу її та її дитину. Додому сил не було дійти. Мені баба Ліда розповідала. Вона в лікарні прибирається. Говорить, зайшла зранку у свою комірку, а Фелікс серед швабр, сидячи спить. Зелений від перевтоми. Зате і мама, і дитина живі. Росіяни, між іншим...
ГАЛИНА. Ти з мене сльозу не видавлюй. Я війну пережила. Доброти німецької наїлася досита.
ТАМАРА. Я теж війну пережила... Але не можна відмовляти німцям у праві на довіру. Власова згадай. Свої ж були. Радянські.
ГАЛИНА. Ти своїм дурним язиком хоч на людях не тріпай. Потрапимо з тобою в історію. Час зараз який... Розуміти повинна.
ТАМАРА. Добре, ма... Закрили тему. Заміж за Фелікса не збираюся. І за майора теж. Так, що не старайся по частині запрошення Сахарова до нас на чай. Сама з ним і чаюй. Він тобі більше за віком підходить...
ГАЛИНА. Теж придумала! Робити мені більше нема чого. Я про тебе думаю. Та й Олександр Андрійович якось сам сказав, що негоже такій видній дівчині як ти, зварювальницею працювати. Йому, до речі, окрему квартиру обіцяли, як тільки запустять першу чергу на Сталінградському проспекті.
ТАМАРА. От і добре.
ГАЛИНА. Що добре?
ТАМАРА. Що з'їде від нас. (Стук у двері). Заходьте!
У кімнату заходить Сіма Райх. Чорноволоса невисока дівчина.
СІМА (на російській мові з акцентом). Не перешкоджу?
ГАЛИНА. Заходь, сусідко. Їсти будеш?
СІМА (сміється). Буду, тітко Галю. Я завжди їсти хочу. Всю війну хотіла їсти і от зараз ніяк не відучу себе ховати шматочки хліба по кишенях. Іноді так соромно стає, що хоч під землю провалюйся...
ТАМАРА. Та досить тобі, подружко. Нічого ганебного в цьому немає. Я сама готова за цукерку півцарства віддати! Якого в мене немає.
СІМА. А в мене, до речі, є цукерка. Правда, не ціла цукерка, а половина... Не втрималася. Пробач мене жаднюгу таку. П'ять хвилин назад вона була цілою, а зараз тільки половина. (Простягає цукерку Тамарі). Мене фрау Хільда почастувала. Вона завтра їде в Берлін до племінників. Бігає по будинку, свої речі роздає. Влада заборонила вивозити твори мистецтва. От вона й роздає, щоб хоч щось у людей збереглося.
ГАЛИНА. Твоя російська з кожним днем усе кращає. Дивишся, через рік тебе від нашої, радянської, не відрізниш.
СІМА. Спасибі, я намагаюся. Мені взагалі мови легко даються. Я знаю німецьку, польську, їдиш, трохи англійську і от тепер російську вчу на льоту.
ГАЛИНА. Родичів не пробувала шукати? Знаєш, дружина нашого відомого поета Сергія Єсеніна теж, як і ти, носила прізвище Райх. Можливо, ви родичі?
СІМА. Ну, тут не просто можливо. Ми точно родичі, але я поїду до тітки в Австрію. (Робить паузу). Якщо мені, звичайно, дозволять. Завдяки добрим людям, вона теж чудом уціліла. Адже добрі люди, вони є скрізь. Недавно мене викликали в органи безпеки, із приводу мого передбачуваного від'їзду в Австрію. Хоча, якщо дуже чесно, мені б дуже не хотілося їхати із цього будинку, що зберіг мені життя. Не хотілося б назавжди прощатися з Феліксом, котрий став для мене дорогим і любим братом. Але так буде краще для всіх (Сіма обіймає Тамару). Повір мені.
ТАМАРА. Чому?
СІМА. Тому, що моя сестринська любов до Фелікса має всі шанси перерости в не сестринську. Але я ж знаю, чию світлину він носить у нагрудній кишені куртки. Тому, мені краще виїхати. Я теж хочу й можу бути вдячною. Він заслужив більшого. Коли хочеш зробити людину щасливою, власні інтереси потрібно закопати у дворі під яблунею.
ТАМАРА. От уже не знала, що в тебе все так складно... Пробач.
СІМА. Все нормально, подружко. Фелікс дорослий хлопчик. І розумний. Він знає, що робить.
ГАЛИНА. От, як у воду дивилася. І давно Фелікс носить Тамаркіну світлину в кишені?
СІМА. Хіба це погано?
ГАЛИНА. Та нехай носить собі на здоров'я. Аби тільки справа до постелі не дійшла. Хлопець він видний, а ми, жінки, істоти слабкі.
ТАМАРА. Ну от! Почалося...
ГАЛИНА. Тому, що я твоя мати. А ще, якщо вже на те пішло, я радянська людина! Мені не потрібний ворог у власній родині! Не для того твій батько воював, щоб ти зараз із німцем любов крутила!
Галина виходить.
СІМА. Пробач, Тамаро... Я не знала, що тітка Галя так все сприйме. Але вона не права. Фелікс не ворог. Він дуже хороший. І його батьки теж. Їх могли розстріляти за приховування мене, єврейки, але вони три роки ділилися зі мною останнім, а Фелікс взагалі працював по ночах у порту за їжу, яку віддавав мені.
ТАМАРА. Так я знаю, знаю... Все так. Але й ти зрозумій маму. Вони дуже добре жили з батьком до війни. Ніколи не сварилися, батько за все життя жодного разу кривого слова мамі не сказав. І отут війна. Усе полетіло шкереберть. І будинок, і родина, і країна. Я її розумію. Їй важко дивитися на те, як у інші родини із фронту повертаються чоловіки. Вона все батька чекає. Тому й зривається іноді... Не зі зла, а від розпачу.
СІМА. Розумію, Томо... Це дуже важко втрачати найближчих тобі людей. Моїх маму й батька просто вбили. Вони були в'язнями концтабору Штуттхоф. Їх розстріляли в ніч на 31 січня 1945 року...
ТАМАРА (обіймає дівчину). Мені жаль. Дуже жаль. А я нудьгую за батьком. (Пауза). Пішли їсти, подруго, а то твоя цукерка вже розтанула в долоні.
Дівчата виходять.
Затемнення.
Сцена четверта
Кімната Фелікса. Тамара, підібгавши під себе ноги, сидить на ліжку.
Фелікс сидить за столом. На столі патефон. Фелікс перебирає платівки.
ФЕЛІКС. Сьогодні в мене для тебе сюрприз. На ринку купив радянську платівку. Утьосов. Ти знаєш такого співака?
ТАМАРА. Ой, звичайно! (Зіскакує з ліжка). Покажи! (Обережно бере платівку з рук Фелікса, читає). Кореспондентська застільна. Дійсно Утьосов. Дорого?
ФЕЛІКС (сміється). Ти так схожа на мою маму. Що б батько не приніс у будинок, вона одразу ж завжди запитувала: "Дорого?"
ТАМАРА. Просто ти важко працюєш, Феліксе.
ФЕЛІКС. Дурниці. Мені дуже хочеться, щоб ти не почувала себе відірваною від твоєї батьківщини. Я ж бачу, як важко ти звикаєш до міста, до його ритму, до того, що ти робиш на заводі. Знаєш, адже тобі зовсім не обов'язково було йти на верф.
ТАМАРА. Мені це вже мама якось сказала. Ви зговорилися?
ФЕЛІКС. Я не можу зговоритися із твоєю мамою, оскільки в її очах я все ще виглядаю кровожерливим фашистом.
ТАМАРА. А от і не правда. Після того, як ти полагодив піч і водопровідний кран у ванній, мама сказала, що в тебе золоті руки. Усе потихеньку міняється. І мама міняється. (Пауза). За Сімою нудьгуєш? Признавайся... Вона так раптово виїхала. Навіть не попрощалася. Я спочатку навіть образилася, а потім зрозуміла. Все вірно вона зробила. Рвати по-живому боляче, зате гоїться швидше...
ФЕЛІКС. Звичайно, нудьгую. Однак це вибір Сіми. У цьому місті вбили її батьків, родичів. Я навіть радий, що вона виїхала. Вона дуже ранима людина, хоча зовні ніколи не показувала, коли їй боляче. Завжди посміхалася й жартувала. Навіть тоді, коли ми на горищі, рятуючись від холоду, заривалися з головою в притягнуте із залишених будинків ганчір'я й старі ковдри і, трясучись від холоду, чекали ранку. Завжди голодного й страшного у своїй непередбачуваності...
ТАМАРА. Ти її любиш?
ФЕЛІКС. Звичайно, люблю. Як сестру, як доброго друга. І нескінченно вдячний долі за те, що вона з'явилася один раз у моєму житті. Сіма багато чому мене навчила. Стійкість, непохитність, відданість, безстрашність. Все це було в ній. У цій тендітній на вигляд дівчині.
ТАМАРА. Я про іншу любов...
ФЕЛІКС (зніяковівши). Так я поставлю платівку?
ТАМАРА. Ну, Феліксе... я ж серйозно...
ФЕЛІКС (обертає платівку в руках). Якби я любив Сіму по-іншому, я б не відпустив її.
ТАМАРА. А мене б відпустив?
ФЕЛІКС. Тебе ‒ ні... Тебе б я не відпустив...
ТАМАРА. Чому?
ФЕЛІКС. Ну... тому що ми... тому, що ми не...
ТАМАРА. Ну... уже тепліше...
ФЕЛІКС. Тому, що ми зовсім не так дружимо, як це звичайно буває. У крайньому випадку, я так дружу.
ТАМАРА. Тобто, це не зовсім кохання?
ФЕЛІКС. Ні, чому? Це справжнє кохання! (Застигає). Я це сказав? (Тамара киває головою). О, майн Гот! Я це сказав...
ТАМАРА. Добре б повторити. У жінок вуха відрізняються від чоловічих. Якщо щоденно признаватися жінці в коханні, вона починає краще чути. А якщо постійно цілувати її очі, вона починає краще бачити...
Тамара підходить до Фелікса впритул, Фелікс невміло й обережно обіймає її.
ТАМАРА. Бачиш, все так просто. (Пауза). Я тебе теж дуже кохаю, дорогий мій лікарю. Дуже... І мені плювати, що із цього приводу думають інші. Зокрема моя мама і товариш Сахаров.
ФЕЛІКС. А що думає майор? Що думає твоя мама, я приблизно знаю.
ТАМАРА. Майор думає, що радянському громадянинові і комсомольцеві не потрібні тісні й довірливі відносини із представниками німецького народу, що тимчасово проживають на території СРСР.
ФЕЛІКС. Так, я знаю про цей наказ. (Ще міцніше обіймає Тамару, цілує її очі). Але я нікуди добровільно з міста не поїду. Я кохаю тебе і ми повинні бути разом.
ТАМАРА. Багато хто вже виїхали. На верфі вже немає половини полонених.
ФЕЛІКС. Мене це не торкнеться. Гінекологів на все місто тільки три чоловіки. І двоє з них німці. Я та доктор Лемке.
ТАМАРА. Я боюся, Феліксе.
ФЕЛІКС. У крайньому випадку, якщо вже зовсім нічого не можна буде зробити і доведеться їхати, я зійду в Литві з поїзда. У Литві можна відсидітися якийсь час, одержати громадянство й повернутися назад уже з новим ім'ям і прізвищем. Але це вже в самому крайньому випадку. Я все-таки сподіваюся, що мої руки знадобляться тут і мені не доведеться прибігати до подібних хитрощів.
ТАМАРА. Але, напевно, можна просто подати документи?
ФЕЛІКС. Не можна. Я дізнавався. Ти не можеш вийти заміж за не громадянина СРСР. До того ж, ти потрапиш у чорні списки. Я не хочу піддавати твоє життя небезпеці.
ТАМАРА. Мене що, заарештують?
ФЕЛІКС. Ні. Тебе просто відправлять назад. У мого друга Йогана була точно така ж проблема. Марію звинуватили ледве не в проституції, виключили з комсомолу й відправили додому в підмосков'я.
ТАМАРА. Яке лихо... І що Йоган?
ФЕЛІКС. Наковтався якихось таблеток. (Пауза). Ми не змогли його врятувати.
ТАМАРА. О, Господи!
ФЕЛІКС. Мені теж дуже жаль хлопців. Це неправильно. Я, напевно, не повинен тобі цього говорити, але політика окупаційної влади нагадує мені дії минулої влади. Тоді теж постраждала велика кількість людей через безглузді накази й директиви, що спускалися зверху. Війна закінчена, сторінка перегорнута. (Фелікс розтискає обійми й сідає на стілець). Пробач... Йоган був моїм близьким другом... Я дотепер не можу повірити в цей жах...
ТАМАРА (обіймає Фелікса за плечі). У нас повинно все вийти, дорогий мій...
Тамара бере Фелікса за руку, підводить його до ліжка, сідає на ліжко.
ТАМАРА. Вимкни світло, будь ласка. Мені потрібно роздягнутися.
Затемнення.
Сцена п'ята
Кімната Тамари й Галини Гвоздікових. За столом сидять Галина й майор Сахаров. Галина пригощає його чаєм.
ГАЛИНА. Томка зовсім від рук відбилася, Олександре Андрійовичу. Навіть не знаю, що й робити.
САХАРОВ. Не перебільшуйте, Галино Сергіївно. Справа молода. У мене до Фелікса претензій немає, якщо на те пішло. Хоч він і німець. У будь-якому разі, хлопця депортують до кінця наступного року. З останньою партією.
ГАЛИНА. А раніше ніяк не можна? Не подобаються мені їхні посиденьки у Фелікса.
САХАРОВ. Я вас розумію, Галино Сергіївно, але немає поки такої можливості. Ви ж самі знаєте, який некомплект практично скрізь. Освічена молодь на нові землі не дуже-те палко бажає їхати. А Фелікс гінеколог. Люди на новому місці дітей народжувати почали. Хто пологи приймати буде?
ГАЛИНА. Переживаю я за дочку. Раптом у них занадто далеко дружба зайде?
САХАРОВ. І що? Буде вам онук або внучка. Сам пологи й прийме. (Сміється).
ГАЛИНА. Вам смішно... От женилися б на Тамарі, я б спокійна була. Чоловік ви статний, при посаді. Голодувати не буде. Дивишся, вчитися піде з вашою допомогою.
САХАРОВ (відпиває чай). Я на роль чоловіка, шановна Галино Сергіївно, не надто й підходжу... На жаль.
ГАЛИНА. Що так?
САХАРОВ. Контузія в мене. Дітей у мене не буде. Слава Богу, що вже є синочок. Дружина померла в блокадному Ленінграді, а він з моєю мамою встиг по дорозі життя виїхати з міста в останній момент. Зараз вони в Ташкенті. Як тільки все устаканиться, я їх обов'язково привезу сюди.
ГАЛИНА (після паузи). Ну... Ну й що, що не буде дітей? Синок у вас є... Поладите. Адже головне, щоб повага одне до одного була... Статок знову ж. А дитину, якщо Тамара захоче, можна й з дитячого будинку взяти. Он скільки сиріт після себе війна залишила. Вам же подобається Тамара?
САХАРОВ. Так точно. Є така справа.
ГАЛИНА. От і я ж про це. Навіщо їй цей німець? Тим більше, що однаково йому тут не жити. Морочить дівчині голову. Інша справа, якби ви потихеньку почали подавати якісь знаки уваги нашій дівчинці... Дивишся, пішла б справа...
САХАРОВ. Знаки подавати не складно. Інша річ, чи захоче Тамара побачити ці знаки. Як не як, я майже на п'ятнадцять років старший за неї. Плюс кульгавість від контузії. А вона ‒ хоч у кіно знімай. Красуня. Нічого не маю проти Орлової, але, як на мене, ваша дочка по красі на порядок вище. До речі, якщо вам це цікаво. В управлінні охорони міністерства державної безпеки звільнилося місце секретаря. Я б міг дати їй гарні рекомендації й особисто посприяти. Знання німецької ‒ безсумнівний плюс. Пристойне утримання, пайок.
ГАЛИНА. Звичайно цікаво! Досить вже їй очі псувати на своїй верфі. Уже язик стесала дощенту ‒ все прошу Томку роботу поміняти. А вона заладила своє: мені цікаво творити історію!
САХАРОВ. Ну, якоюсь мірою вона має рацію. Перший післявоєнний корабель будують. Але й ви праві. Потрібно Тамару витягати з роби. Не для цієї роботи вона скроєна.
У кімнату заходить Тамара.
ТАМАРА. О, у нас гості! (Знімає взуття в порога). Здрастуйте, Олександре Андрійовичу. Щось ви зачастили до нас. (Знімає пальто, вішає його на вішалку). Невже маму сватаєте?
ГАЛИНА. Ну й жарти в тебе, Томка! Я жінка заміжня. (Сахаров опускає голову й судомно покахикує в кулак).
ТАМАРА (пильно дивиться на Сахарова). А от товаришу майору так не здається... Чи я не права?
САХАРОВ (розстібає верхній ґудзик на кітелі). Спекотно тут у вас... Спасибі за чай, Галино Сергіївно. Я піду, а ви годуйте дочку. Напевно, вона зголодніла. Сьома година вже. (Встає).
ГАЛИНА. Зачекайте, Олександре Андрійовичу. Вам дійсно щось відомо? (Сахаров важко сідає на стілець, допиває з кухля чай).
САХАРОВ. Така справа, Галино Сергіївно... (Відкашлюється). Я розшукав довідки... Розумієте, робота в мене така.
ГАЛИНА Не тягніть! Він живий?
САХАРОВ (негативно мотає головою). Ніяк ні, Галино Сергіївно. На жаль...
Тамара підходить до матері й обіймає її за плечі.
ТАМАРА. Батько загинув на фронті?
САХАРОВ. Ніяк ні, Тамаро. Мені не можна цього говорити, але оскільки у нас склалися досить довірливі відносини, я можу доповісти вам про наступне. Відповідно до постанов Ради Народних Комісарів СРСР від двадцять четвертого січня сорок четвертого року всі колишні військовослужбовці Червоної Армії, котрі були в оточенні або в полоні, через збірні-пересильні пункти надходили в спецтабори НКВД на перевірку, звідки перевірені передавалися для відправлення в Червону Армію через військкомати, частково на роботу в промисловість, а частково й заарештовувалися органами "Смерш". Органами "Смерш" було арештовано понад одинадцять тисяч чоловік. Серед арештованих був і ваш чоловік, Галино Сергіївно, Гвоздіков Полікарп Антонович. У січні сорок шостого року був занесений у списки померлих у чотириста п'ятдесят шостому іркутському пересувному госпіталі Наркомату оборони. Смерть наступила від переохолодження. Здійснив втечу, але потрапив у ведмежий капкан. Похований у загальній могилі під номером двадцять шість у селі Грановщина.
ТАМАРА (стримуючи сльози). Батько був у чомусь винний?
САХАРОВ. Ні. Тільки в здійсненні втечі. По інших епізодах слідство не знайшло підтвердження. І це все, що мені відомо. Вибачите за правду.
Сахаров швидко виходить.
ГАЛИНА (чужим голосом). От і все, дочко... Немає нашого татка... (Закриває обличчя долонями й починає беззвучно плакати).
ТАМАРА (ковтаючи сльози). Я знала, що татка немає серед живих. Знала. Мені в той рік сон приснився. Я в лісі наткнулася на крижаний стовп, а крізь лід, бачу як наш татко сумно посміхається й беззвучно, одними губами говорить: "Іди додому, Томо. Все добре... Все вже добре"... (У двері стукають). Відкрито! (Витирає очі рукавом).
У кімнату заходить сусідка Катя.
КАТЯ (дивиться на заплаканих сусідок). А що це ви за ревище таке влаштували? Трапилося щось?
ГАЛИНА (витирає сльози). Нічого не трапилося, Катерино. Навіщо прийшла? Сіль тільки вчора позичала.
КАТЯ. Я попліткувати прийшла.
ТАМАРА. Не до пліток нам сьогодні.
КАТЯ. Тоді я за порадою, раз така справа.
ГАЛИНА. Давай, тільки по-швидкому. Мені Тамарку годувати.
КАТЯ. Ага, добре. Я швидко. (Пауза). Отут така справа... Я сестру до себе переманила з Ростова. Через місяць ешелон приходить.
ГАЛИНА. От і добре. Буде з ким тріскотіти вечорами...
КАТЯ. Воно то добре, так от тільки Танюха зі своїм співмешканцем приїжджає. Фронтовик. Орден Червоної зірки.
ТАМАРА. Ти б ближче до справи.
КАТЯ. А я й ближче. Їм же жити десь треба? Треба.
ГАЛИНА. Так... адже їм дадуть. Тим більше, фронтовику. Зареєструються й дадуть.
КАТЯ. Все так, але я хочу, щоб сестра поруч зі мною жила. Якби без чоловіка, то ніяких проблем. У мене кімната більша. А так, просто ніяк. Сама розумієш. Не на вулицю же мені виходити, коли їм раптом приспічить... Та й мені кого привести теж не з руки.
ТАМАРА. І що ти пропонуєш?
КАТЯ. Пропоную вам переїхати на другий поверх.
ТАМАРА. А нічого, що там Фелікс живе?
КАТЯ. Я вже все продумала. Якщо з підвального приміщення весь мотлох викинути, нашому німцеві там цілком нормально буде.
ГАЛИНА. А чому б твоїй сестрі зі своїм співмешканцем не зайняти другий поверх? Або чому б тобі не надати любій сестрі та її хахалю свою житлову площу, а самій стрибати по сходах на другий поверх?
КАТЯ. Ну, ти як маленька. У нас же з тобою кімнати навпроти. Уявляєш, сестра буде жити практично через стіну. Стільки років не бачилися! Адже й вас теж ніхто не скривдить. Ванну там прийняти, або їду зварити... Хто ж буде заперечувати. Адже з сусідами потрібно жити нормально.
ГАЛИНА. От я не зрозумію, Катька, ти така наївна, чи така нахабна?
КАТЯ. От я відчувала, що до образ дійде. Потрібно було нічого не говорити, а поставити вас перед фактом.
ГАЛИНА. І як ти собі це уявляла? Приїжджає твоя сестра зі співмешканцем, нас за шиворот і геть?
КАТЯ. Із фронтовиком. Думаєш кому назустріч підуть? Тобі, чи фронтовикові?
ТАМАРА. Ну ти й сука, Катька! Адже з першого дня відчувала, що нутро в тебе гниле. Вічно очі бігають, як у злодійки.
КАТЯ. Ти мене не сукою не обзивай! Сама з Феліксової будки не вилазиш! Думаєш не знаю, чим ви там займаєтеся? Сплуталася з німчурою. І хто тут із нас сучка? Потрібно було вже давно піти куди треба й шепнути кому потрібно!
ГАЛИНА (б'є Катерину по щоці). Пішла геть звідси! Повія! І дитину мою не займай! Це я об твоїх чоловіків спотикатися замучилася. І через день новий. Ноги щоб твоєї тут більше не було!
КАТЯ (тримаючись за щоку, іде до дверей). За повію й за ляпаса відповіси! Ох відповіси. І твій майор не допоможе. Я до самого верху дійду. Звили тут шпигунське гніздо!
Катя йде.
ТАМАРА. Господи, ну звідки ж вони такі беруться?
ГАЛИНА. Народжуються. Від моральних виродків... (Пауза). А, з іншого боку, добре, що вона назовні все виплеснула. Коли знаєш, що десь поруч змія, уважніше дивишся під ноги... Пішли вечеряти, дочко. Фелікса, сподіваюся, сама попередиш... Та й з Сахаровим буде не зайвим поговорити.
Сцена шоста
Кімната Фелікса. У кімнаті Фелікс і Тамара. У квартирі знизу сміються, співають нестрункими голосами. Час від часу проголошують тости.
ФЕЛІКС. Весело сьогодні в Каті.
ТАМАРА. Так... А в мами, як на гріх сьогодні знову голова розболілася. Галасливі виявилися родичі в Катьки.
ФЕЛІКС. Як у тебе сьогодні день пройшов, мила? (Цілує Тамарі долоню).
ТАМАРА. Як завжди. Норму виконала. За Таською ще встигла хвости прибрати. Вічно вона відволікається на всякі дурниці. Не вміє людина зосереджувати на одному. У результаті ‒ страждає якість.
ФЕЛІКС. Це, звичайно, дуже похвально, що ти допомагаєш подрузі, але я думаю, що кожний має виконувати свою роботу сам. Тобі не здається, що ти мимоволі заохочуєш її неуважність, неорганізованість? Не можу собі уявити, щоб я під час операції думав про щось, крім своєї роботи.
ТАМАРА. Ну, ти й зрівняв! Залізо й живу людину.
ФЕЛІКС. Пробач, але із цього, як ти виразилася заліза, ви будуєте корабель, на якому будуть перебувати живі люди. А кораблі, як ти знаєш, іноді тонуть.
ТАМАРА. Мені її шкода, коханий. Вона ж з дитячого будинку, тягнеться до мене. Не можу ж я її просто відштовхнути від себе.
ФЕЛІКС. Я ж не про це говорю. Допомагати потрібно. Але в даному випадку, твоя доброта тільки шкодить. Напевно, варто спробувати навчити людину більш відповідальному відношенню до своїх обов'язків. Не бачу нічого поганого в тому, щоб показати твоїй подружці, що потрібно виправити, а не доробляти за неї її ж роботу. Можна навіть пристрахати.
ТАМАРА. Це як?
ФЕЛІКС. Адже замовлення оборонне. Погано зроблена робота може бути витлумачена по-різному. Як просто погано зроблена робота, або як саботаж. Підкажи своїй подрузі, у що це може вилитися і, якщо вона не дурна, усе в неї налагодиться. У цих хлопців, із управління, розмова коротка.
ТАМАРА. До речі, про розмову. Два дні назад, коли майор розповів нам про мого батька, приходила Катерина. Пропонувала нам переселитися до тебе, а тебе переселити в підвал. Ми тоді здорово посварилися. Мама навіть цій гадині ляпаса дала.
ФЕЛІКС. Не хотів тобі говорити, але хтось копався в моїх речах. Не знаю хто й не знаю, що вони тут шукали. Книги не на своїх місцях. Очевидно, у книгах теж щось шукали. Мені це дуже не подобається, але не пійманий ‒ не злодій, як говорять у вас. А те, що посварилися з Катериною, це погано. Вона мені ніколи не подобалася. З рамок світлини моїх рідних вийняла і вставила свої. Добре вже: зробила то й зробила, але навіщо наші світлини у відро для сміття викидати? От цього я ніяк не розумію.
ТАМАРА. Обіцяла в управління міністерства держбезпеки сходити. Мовляв, у нас тут з тобою шпигунське гніздо. Я по її очах бачила, що вона ні перед чим не зупиниться.
ФЕЛІКС. Це недобре. Зовсім недобре. Не вистачало тобі ще й цього.
ТАМАРА. Та мені то що. Оближеться. У тебе можуть бути неприємності. Я про всякий випадок майорові Сахарову нашу розмову з Катериною передала. Він-то чоловік, сам по собі, непоганий. Часто заходить до мами на чай. Думаю, він і про тебе непоганої думки.
ФЕЛІКС. Послухай, мила, але мені дійсно нічого не завадить перебратися в підвал. Узимку там буде тепло, якщо поставити грубку. А речі можна буде на горище перенести.
ТАМАРА. Цього ще вистачало! Потурати цій мерзотниці. А якщо їй раптом захочеться, щоб ти взагалі покинув свій будинок, ти погодишся? Я жодного дня не почувала себе тут, як вдома. Навіть зараз, коли ми стали з тобою близькі і я тебе вважаю своїм чоловіком. Тому, що нас насильно впхнули у твій будинок, у твоє життя.
ФЕЛІКС. Ну, із цим нічого не можна вдіяти. Це даність. Всі німці, з якими я маю можливість спілкуватися, сприймають цю нову для них реальність цілком спокійно. У будь-яких програних війнах, цивільне населення завжди платило величезну ціну за помилки правителів. За помилки Гітлера, німці будуть розплачуватися вічно.
ТАМАРА. Ти ні в чому не винуватий перед світом. Навпаки, ти не дав відбутися запланованому кимсь злочину. Сіма залишилася жива, можливо в неї згодом з'являться діти, а в її дітей свої діти... Ланцюжок не перервався...
На сходах чутно п'яні голоси й важкі кроки. У кімнату без стуку заходить не зовсім тверезий Іван Супрун. Слідом за ним у кімнату заходять Тетяна й Катерина.
ТАМАРА. Вас не вчили стукати у двері, перш, ніж зайти?
КАТЯ. Ще чого! Маю право показати майбутнім мешканцям будинок.
ТАМАРА. Не маєш. Тобі виділили кімнату, от і пиячте там.
СУПРУН. Ти, дівко, сильно рота не відкривай. Перед тобою фронтовик стоїть, а ти тут з німчурою прохолоджуєшся! Повія!
Фелікс з розмаху б'є Супруна по обличчі, той падає на підлогу.
ТЕТЯНА (підскакує до Фелікса). Ти на кого руку підняв, фашистський недобиток? У в'язниці згниєш!
Тамара стає між Феліксом і Тетяною.
ТАМАРА. Ще слово і ти теж опинишся на підлозі, дурепа пустоголова! Я зараз патруль викличу. Вас живо спровадять, куди слід.
У кімнату швидко заходить Сахаров.
САХАРОВ. Що тут відбувається, товариші? Чому порушуємо громадський порядок? (Дивиться на Супруна, котрий намагається піднятися з підлоги). Допилися, що й на ногах не стоїте, сержанте?
КАТЯ. Це він! (Тикає пальцем у Фелікса). Він Івана вдарив!
ФЕЛІКС. Я просто так не привчений бити.
ТАМАРА. Вони ввірвалися в кімнату й прийнялися нас ображати.
СУПРУН. А що, хіба я сказав неправду? (За допомогою Тетяни встає на ноги). Прохолоджуєшся з німчурою. У той час, як весь радянський народ під керівництвом товариша Сталіна...
ТАМАРА. Послухай, ти, провокатор! Забирайся звідси, поки цілий...
СУПРУН. Що?! Тобі ріже вухо ім'я нашого дорогого вождя? Добре. Усі чули? Не виправдаєшся! А ти, (До Фелікса). фашистський вилупок, запам'ятай: завтра я піду в управління і напишу заяву про напад на фронтовика. Ти й так занадто довго небо коптиш. Пора тебе до твого фюрера відправити!
ФЕЛІКС. Чому б вам не зробити це сьогодні? Тому, що ви п'яні, як свиня? Мені плювати на ваші погрози. Я вас не боюся. Ви просто п'яний недоумок.
САХАРОВ. Заспокойся, Феліксе. (До Супруна). Зараз ми спустимося до мене й ви напишете вашу заяву. Благо, свідки на місці. Однаково розбиратися із цією справою мені доведеться.
СУПРУН. А ти хто такий, щоб я писав при тобі заяву?
САХАРОВ. Майор Сахаров. Олександр Андрійович. П'ятий відділ. І не ти, а ви, Іване Григоровичу.
СУПРУН. А тобі... а вам звідки відомо моє ім'я та по батькові?
САХАРОВ. Робота така, Іване Григоровичу. Заодно напишете, в яких частинах і на яких фронтах служили. Щоб я вас зайвий раз в управління не викликав.
СУПРУН (помітно протверезівши). А вам це навіщо? Яке це має відношення до побиття мене от цим фашистом? (Киває на Фелікса). Мене, фронтовика! Орденоносця!!! І по обличчю!
САХАРОВ. Саме пряме, Іване Григоровичу. Необхідно розібратися із протиріччями у вашій біографії.
СУПРУН. Немає ніяких протиріч.
САХАРОВ. Факти говорять про зворотнє. Справа в тому, що Супрун Іван Григорович, десятого року народження, дійсно брав участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників із травня сорок другого по червень сорок четвертого року. Двадцятого червня сорок четвертого року він загинув при звільненні Виборга. Другий Супрун Іван Григорович не воював жодного дня. До вересня сорок другого року він працював у їдальні сталінградського тракторного заводу. Пізніше ‒ на хлібозаводі, і теж у їдальні. У липні сорок четвертого року, громадянин Супрун Іван Григорович і кухар їдальні Барабанова були засуджені на рік примусових робіт за крадіжку продуктів харчування з їдальні заводу. При обшуку в кімнаті гуртожитку, у якій проживав громадянин Супрун зі своєю цивільною дружиною Барабановою, були виявлені хлібні картки на шістдесят кілограмів хліба. Якщо цей громадянин Супрун ви, то тоді виникає питання: чий орден Червоної зірки ви носите?
ТЕТЯНА (дивиться на Супруна). Іване? Поясни, що тільки що сказала ця людина?
ГАЛЯ. Щось у мене живіт звело...
Галя швидко виходить.
ТЕТЯНА. Іване, ти що, злодій?
СУПРУН. Та пішла ти!
САХАРОВ. Знімайте орден, громадянине Супрун. На ньому не ваша кров.
Сахаров чекає, поки знічений Іван Супрун тремтячими руками відгвинчує орден.
САХАРОВ. А завтра, громадянине Супрун, я вас чекаю в тридцять другому кабінеті о дев'ятій ранку... (Пауза). Так, і вибачтеся перед молодими людьми... Негайно.
СУПРУН. Не буду я перед цим німчиком вибачатися. Забагато честі...
САХАРОВ (закипаючи, дістає з кобури пістолет). Я сказав, вибачся, сука!!! А то пристрілю, як скаженого пса!!! (Вириває з руки Супруна орден). Фронтовик він, мать твою!!! Моя би воля, я б таких липових фронтовиків, як ти, без суду і слідства в розхід пускав! Пекар Кютінен у блокадному Ленінграді від виснаження помер, а ти в пацанів, які по дванадцять годин за верстатами стояли, хліб крав! Виродок...
СУПРУН. Я... Я все спокутував... чесною працею... Вибачте...
Схиливши голову, Супрун виходить, важко ступаючи по сходах.
САХАРОВ (вслід Супруну). Дідька ти спокутував! Пам'ять ластиком не зітреш!
ТАМАРА. Спасибі вам, Олександре Андрійовичу. (Тисне Сахарову руку).
САХАРОВ. Тобі спасибі, що вчасно попередила. А то ходив би цей мерзотник по землі й качав права, не маючи на те ніякого права.
ТЕТЯНА (розгублено). Зачекайте, а як же я?
САХАРОВ. В якому розумінні?
ТЕТЯНА. Ми хотіли з Супруном взяти позику по приїзду. Пільгову... Я ж не знала, що він... Мені тепер що, доведеться йти працювати?
САХАРОВ. А це вже не до мене. Ідіть і про всякий випадок попрощайтеся зі своїм співмешканцем. Якщо завтра раптом виявиться, що за орденом тягнеться кримінальний слід, поїде ваш Супрун на лісозаготівлі. Це в найкращому разі. Спеціально посприяю, щоб надалі не кортіло.
Сахаров і Тетяна виходять.
ТАМАРА (обіймає Фелікса). Не думала, що ти вмієш битися... Здорово ти його уклав.
ФЕЛІКС. Я теж не думав. Так вийшло. Та й на ногах він стояв слабко після випитого. Сахаров молодець. Оперативно все перевірив. Що будемо робити? Якщо Тетяна залишиться жити із сестрою, то вам з мамою доведеться наглядати за ними. Мало яку свиню вони можуть вам підкласти. Такі люди не міняються. Вони будуть мстити.
ТАМАРА. Ти хочеш сказати, що сестри можуть якось нам нашкодити?
ФЕЛІКС. Я не стверджую, але я бачив очі Галини.
ТАМАРА. Гаразд, я попрошу Сахарова посприяти їхньому переселенню в інше місце. Якщо таке можливо. Йому самому таке сусідство тепер буде наче тягар на шиї. (Обіймає Фелікса за шию). Я до мами піду. Розповім їй про все, що тут відбулося. Не нудьгуй. Добре?
ФЕЛІКС. Добре. Мені завтра теж потрібно раніше в лікарню. Дві серйозних операції заплановано. (Цілуються).
Затемнення.
Сцена сьома
Кімната Гвоздікових. Тамара лежить у ліжку з перев'язаною пуховою хусткою горлом. У кімнату заходить Фелікс із термометром у руці.
ФЕЛІКС. Чому ти відразу мені не сказала, що погано себе почуваєш? (Ставить їй термометр).
ТАМАРА. Не хотіла, щоб ти хвилювався. Тобі весь день із людьми працювати.
ФЕЛІКС. Зараз подивимося, що там у тебе. (Вставляє дужки фонендоскопа у вуха, допомагає Тамарі сісти, прослуховує її). Нудота була протягом дня? Запаморочення? Стул? (Прослуховує Тамару зі спини). Нічого не чую. Не схоже на застуду.
ТАМАРА. Нудить весь день і різі в животі. І дуже болить голова. Може, я вагітна?
ФЕЛІКС. Це навряд чи. У тебе ще не наступило фертильне вікно. Хоча... Для кожної жінки це завжди індивідуально.
ТАМАРА. Ти стежиш?
ФЕЛІКС. Звичайно. Я ж не тільки твій чоловік, але й твій особистий лікар. А що у вас було на сніданок?
ТАМАРА. Та все, як завжди. Суп з тушонкою, чай, хліб з варенням, яблуко. Я ж сьогодні повинна була в другу зміну йти, але відчула себе недобре. Пішла в кімнату до Сахарова, я знаю, де він ключ кладе, і передзвонила на роботу. Добре, що ти сьогодні раніше.
У кімнату без стукоту заходить Катя. Вона одягнена в пальто й чоботи. Побачивши Тамару й Фелікса, у сум'ятті зупиняється біля дверей.
КАТЯ. О, ти, виявляється, вдома? А я до себе йду, чую голоси. Прихворіла, чи що?
ТАМАРА. Є трохи. Щось ще?
КАТЯ. Та начебто нічого. Слухай, може тобі допомога потрібна?
ТАМАРА. Із чого б це? Не потрібно мені від тебе ніякої допомоги. Фелікс поруч.
КАТЯ. Ти не сердься. Давай я тобі хоч посуд помию.
Катя поривається йти на кухню, Фелікс перегороджує їй шлях.
КАТЯ. Ти чого? Я ж по-сусідськи!
ФЕЛІКС. Я сам тут приберуся.
Фелікс м'яко намагається підштовхнути Катю до дверей.
КАТЯ. Ти мені не указ. Сказала помию, значить помию! Займайся краще хворою. Бачиш, Тамара зелена вся.
ФЕЛІКС. Ти ж не хочеш, щоб я викинув тебе геть?
Фелікс енергійно штовхає Катю до дверей.
КАТЯ (злякано лопоче). От люди... хочеш допомогти, а вони тебе за двері норовлять виставити.
Фелікс виштовхує Катерину за двері, замикає двері на ключ, швидко йде на кухню. Через кілька секунд повертається, відкидає ковдру й піднімає Тамару на руки.
ТАМАРА. У чому справа, милий?
ФЕЛІКС. Поки не знаю, але тобі потрібно терміново промити шлунок. Швидше за все, у тебе отруєння. І, швидше за все, не харчове...
Фелікс виносить Тамару у ванну кімнату.
Затемнення.
Якийсь час різка, тривожна музика, по сцені стрибають криваво-червоні світлові спалахи. Музика поступово стихає, яскравість спалахів прибирається до повного затемнення.
Кінець першої дії.
Друга дія
Сцена восьма
Кімната Гвоздікових. У кімнату заходить Тамара в чорній хустці на голові і майор Сахаров. Роззувшись, Тамара підходить до столу й стомлено сідає на стілець.
ТАМАРА (глухим голосом). Проходьте, не стійте біля порогу. Я зараз віддихаюся і на стіл зберу. Сороковий день все-таки. Потрібно пом'янути маму. Проходьте.
Сахаров роззувається і разом з Тамарою проходять у кімнату. Сахаров
сідає на стілець, дістає з кишені лист паперу, подає його Тамарі.
САХАРОВ. Ось копія вироку. Не хотів на цвинтарі при всіх показувати. Катерині Храмовій дали десять років строгого режиму і п'ять років поселення після відсиджування основного строку. Тетяні дали шість із половиною років колонії загального режиму. До речі, із всієї цієї веселої, у лапках, трійці, тільки липовий фронтовик відбувся легким переляком. Орден злочинним шляхом не добував. Купив з нагоди в безногого бідолахи в Іркутську. Тому на горілку не вистачало. Одержав два роки поселення за підробку орденської книжки. Етапований у Тобольськ.
ТАМАРА. Я дотепер не розумію, навіщо вони це вчинили.
САХАРОВ. Заздрість, жадібність... Хоча я завжди вважав і вважаю, що для злочинів такого ґатунку мало зовнішньої мотивації. Це, напевно, сидить у людині всередині. Дрімає до пори до часу. Потім з'являється мотивація й відбувається поштовх. Серйозний злочинець рідко буває жертвою обставин або сліпого випадку...
ТАМАРА. Маму дуже шкода. Пожити не встигла толком. (Пауза). У кімнату Храмової тепер когось іншого підселять? Хоча ні. Адже Фелікс вправі спуститися з другого поверху? Адже це його будинок.
САХАРОВ. Звичайно може. Але не думаю, що це надовго.
ТАМАРА. В якому розумінні?
САХАРОВ. У Фелікса є ще максимум два місяці. Документи вже готуємо. Я й так відтягав його депортацію до останнього. Того тижня приїхало відразу два лікарі. Один з них гінеколог. Я дійсно не можу нічого зробити. Єдине, що мені вдалося, це попросити головного лікаря, полковника Лаптєва, перевести Фелікса на нічні чергування. Але через півтора місяці прибуде новий ешелон переселенців із чотирма лікарями.
ТАМАРА. Я піду до голови виконкому міської ради.
САХАРОВ. Петро Харитонович тобі нічим не допоможе. Але неприємностей у тебе буде вище даху. Це точно. У Мурашко величезний зуб на німців. Тим більше, що він не зовсім упевнено тримається у своєму кріслі. Того й дивися, що його за рішенням бюро обкому знімуть із посади за недоліки в роботі. Він не стане ризикувати головою заради якогось німця. Повір мені.
ТАМАРА. І що ж нам робити?
САХАРОВ. Змиритися з неминучим.
ТАМАРА. Але я люблю Фелікса! Це неправильно.
САХАРОВ. У цьому житті дуже багато чого неправильно, Тамаро. Але не надто багато ми можемо виправити. Я ненавиджу свою роботу. Я ненавиджу маніпулювати людьми, але мені доводиться робити це щодня. А що стосується німців, то партія поставила завдання: зачистити територію від корінного населення: німців. І крапка. І навіть, якщо я сто тисяч разів не згодний, я змушений виконувати наказ, оскільки я не просто людина. Я офіцер.
ТАМАРА. Я маю щось зробити... Я напишу товаришеві Сталіну. Я поїду в Москву... Мені не потрібне життя без мого Фелікса. Без якогось, як ви виразилися, німця. Він не якийсь. Він мій чоловік.
САХАРОВ. Це все емоції, дівчинко. Ти просто зламаєш собі життя. А я обіцяв твоїй мамі подбати про тебе. І я не допущу, щоб на тебе навісили ярлик німецької підстилки! Ти не уявляєш собі, наскільки це все серйозно. Система не дозволить тобі робити те, що ти хочеш, що вважаєш потрібним. Вона розмеле тебе у своїх жорнах... Повір мені, я знаю як просто це робиться. Ти думаєш, люди з моєї контори не знайдуть приводу втоптати тебе в бруд? Ти думаєш, вони не організують пару-трійку погано проварених швів? На базі яких сфабрикують справу про саботаж? Я не намагаюся тебе залякати. Я намагаюся зберегти тобі життя. Ворогів народу ще ніхто не скасовував. Мій батько не встиг пожити лише тому, що служив своїй батьківщині в царській армії.
ТАМАРА. Тоді чому ви працюєте кадровим офіцером?
САХАРОВ. Я служу не партії й не товаришеві Сталіну. Я служу своїй батьківщині. Своєму народу. Я син російського офіцера, а не лукавого тимчасового правителя. (Встає). Бачиш, я з тобою, смертельно для себе, відвертий... (Пауза). Тому, не роби дурниць. Просто використай час, що залишився у вас, по максимуму. А життя, воно покаже. Може, не все так сумно, як нам зараз здається...
Постукавшись, у кімнату заходить Фелікс. Тамара піднімається йому назустріч.
ФЕЛІКС. Я щойно зі зміни. Забіг на цвинтар із квітами й відразу додому. (Дивиться на Тамару, потім на Сахарова). Щось сталося?
САХАРОВ. Так начебто нічого. Так, поговорили серйозно. Тамара розповість. А я піду. Нога болить. Потрібно полежати.
ТАМАРА. А як же обід?
САХАРОВ. Нікуди від мене моє не дінеться. Ввечері загляну.
Сахаров іде.
ФЕЛІКС (обіймає Тамару). Завжди дивувався такту майора.
ТАМАРА. Це кров.
ФЕЛІКС. Кров?
ТАМАРА. Сахаров мені щойно зізнався, що його батько був офіцером царської армії.
ФЕЛІКС. От навіть як!
ТАМАРА. І таке буває.
ФЕЛІКС. Але ви ж не тільки про це говорили? У тебе очі не такі, як завжди.
ТАМАРА. Не тільки. Про тебе говорили. Про нас. (Упирається чолом у груди Фелікса). Все дуже погано, милий. Дуже.
ФЕЛІКС. Ти про депортацію?
ТАМАРА. Так. Про депортацію.
ФЕЛІКС. Ну, ми ж з тобою вже все обговорили. У Литві я спробую зійти з поїзда. А далі подивимося. Не важливо під яким прізвищем мені доведеться жити. Головне, що ми будемо разом. Усе буде добре, рідна. Усе буде добре.
Затемнення.
Сцена дев'ята
Вокзал. Самотній ліхтар. У смугу світла входять Сахаров і Фелікс. У Фелікса за спиною солдатський заплічник, у руці потерта валіза. Він нетерпляче вдивляється вдалину. Звуки паровоза, що стоїть під парами, вокзальні шуми, лемент носіїв.
САХАРОВ. Здрастуй, Феліксе. От прийшов попрощатися. Ти не заперечуєш?
ФЕЛІКС. Добрий вечір, Олександре Андрійовичу. Як я можу заперечувати? Мене тут уже практично немає...
САХАРОВ. Ти зла не тримай, Феліксе. Не я це придумав. Все набагато складніше.
ФЕЛІКС. Я розумію. Ви людина маленька.
САХАРОВ. Не така вже й маленька, але долями сотень тисяч людей не керую. Будь моя воля, все було б інакше. (Пауза). Ти не написав листа із висловленням подяки Радянському уряду за проявлену турботу й добре організоване переселення...
ФЕЛІКС. Це моя позиція.
САХАРОВ. Поважаю. Дякувати нас за те, що тебе виганяють із власного будинку дійсно не варто було. І повторюся: моя би воля...
ФЕЛІКС. Не виправдуйтеся, Олександре Андрійовичу. Немає потреби. Ви гарна людина. Я знаю. (Чутно гудок паровоза).
САХАРОВ. Тобі потрібно йти у вагон.
ФЕЛІКС. Тамара. Вона от-от прийде.
САХАРОВ. Тамара не прийде, хлопче.
ФЕЛІКС. Та що ви говорите! Вона обов'язково прийде!
САХАРОВ. Повторюю: Тамара не прийде. Її залишили на другу зміну. У них здача "Зоркого" через кілька днів. Директор підписав наказ.
ФЕЛІКС. Господи, та звідки вам це відомо?!
САХАРОВ. Мені відомо багато чого. Робота така. Іди у вагон. Вона не прийде. Думаю, так буде краще. І не роби дурниць у Литві. Це я теж знаю. Вагони опломбують, дошки в підлогах замінені, а охороні складу відданий наказ стріляти на поразку. (Пауза). Про Тамару постарайся забути.
ФЕЛІКС. Ні!!!
САХАРОВ. Будь ласка, не перебивай мене. Інакше я викличу охорону.(Пауза). Мене незабаром переводять у Москву. Тамара поїде із мною. Я обіцяв її матері подбати про неї. Інакше в неї будуть неприємності. Адже ти не хочеш, щоб Тамара страждала ще й через це? Через ваш зв'язок? Іди. І не тримай зла. Я й так зробив більше, ніж міг. Прощай.
Сахаров простягає Феліксу руку, але той відвертається й швидко тікає.
САХАРОВ. Все правильно, хлопче. Все правильно. Пройде час і рана затягнеться. У всіх затягується і ти не виключення...
Поїзд рушає. Через хвилину до Сахарова з темряви вибігає Тамара. Вона в спецівці, на голові косинка.
САХАРОВ (здивовано). Тамара? Ти чому тут?
ТАМАРА. Я втекла. Це поїзд Фелікса?
САХАРОВ. Так.
Тамара біжить у ніч із лементом: "Фелікс!!!! Хто-небудь, зупиніть поїзд!!! Фелікс!!!" Через хвилину Тамара повертається, закривши обличчя руками.
ТАМАРА (стримуючи сльози). Це кінець... Я тільки що відчула, що більше не побачу його. Ніколи... У серце немов розпечена голка встромилася. Отут... Так боляче...
Тамара підносить руку до серця й падає без почуттів. Сахаров підхоплює її на руки, опускається на коліно, дістає з кишені свисток і, дивлячись по боках, пронизливо свистить кілька разів.
Затемнення.
Сцена десята
2016 рік. Знову дворик старого Калінінграда. Фелікс Рідель, Поля та Шура виходять із будинку, жваво розмовляючи.
РІДЕЛЬ. Спасибі за чай. Не думав, що ще хоч раз посиджу на своїй колишній кухні. І варення просто чудове. Я б купив у вас баночку. Буду в себе в Аргентині вечорами сидіти за чаєм і згадувати вас, дорогі дами. (По черзі цілує жінкам руки).
ПОЛЯ (почервонівши від задоволення й несподіванки). Ой, та що ви! Які гроші! Ми ж по-сусідськи. Зараз винесу.
Поля йде в будинок, а Рідель зауважує пропажу своєї валізи.
РІДЕЛЬ. Це погано...
ШУРА. Що погано?
РІДЕЛЬ. Немає моєї валізи. А там документи.
ШУРА (дивиться убік лави). От, дідько, але ж дійсно немає валізи. Поля! Поля!!! Швидко йди сюди! Отут нашого гостя обікрали!
Поля вибігає з будинку з банкою варення.
ПОЛЯ. От на тобі! Ніколи в нас із двору нічого не пропадало! Ні, звичайно, пропадало по дріб'язку, але щоб валіза!
ШУРА. Так просто ніхто раніше у дворі валіз не залишав. От народ! Нічого святого немає. Я зараз міліцію викличу. По гарячих слідах щоб. (Знаходить у кишені халата телефон, дзвонить). Ало! Це міліція? Що? А, ну так, я все забуваю. Це поліція? Послухайте, не плутайте мене. Я вже не в тому віці. У нас отут в іноземця валізу вкрали. У нормального. З Аргентини. Так. Ми тільки чаю зайшли в будинок попити... Адреса? Єнісейський провулок, шість. За прибудовою з гаражем, унизу ‒ хвіртка. Що, знаєте? Дід тут жив? Добре. Чекаємо. (Дивиться на стурбованого Ріделя). Зараз приїдуть. Не хвилюйтеся. У нас поліція не гірше ніж ваша працює. Правда, напевно, за менші гроші. От у вас поліцейський скільки одержує?
РІДЕЛЬ. Я якось не цікавився, мадам. Років зо два назад, у провінції Ріо-Негро страйкували поліцейські, вимагаючи підвищити зарплату до дев'яти з половиною тисяч песо. Не знаю, що там у них вийшло. Я лікар. Гінеколог. Правда, все це давно в минулому.
ПОЛЯ. А скільки це буде в рублях?
РІДЕЛЬ. Не знаю...
ПОЛЯ. А пенсії у вас яка?
РІДЕЛЬ. Не скажу. У нас не прийнято про це говорити... Вибачте.
ПОЛЯ. А у нас прийнято. У мене от пенсія вісім тисяч. На ринок вийдеш, поматюкаєшся в душі й додому. Якби не дача та діти, давно б уже гумовий ремінь купила. Щоб сам стискався. А то в шкіряному не встигали б дірки нові робити...
РІДЕЛЬ. Ну, Аргентина теж не багата країна. Дуже багато відверто бідних людей.
ШУРА. Тоді навіщо так далеко виїхали?
РІДЕЛЬ. Намагався втекти від себе. У молодості ми помилково думаємо, що пам'ять, це якась кімната з речами, у якій можна при бажанні прибратися і все непотрібне викинути. У мене не вийшло... І згодом моя кімната перетворилася в кімнату катувань із розпеченими кліщами, дибою та гільйотиною, котра вирішує всі проблеми...
Чутно шум машини, що під'їхала. Через хвилину у двір заходить Олександр Сахаров-молодший.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Здрастуйте. Майор Сахаров. Карний розшук. Що тут відбулося? (До Ріделя). Ви потерпілий?
РІДЕЛЬ. Пробачте, я правильно почув? Ваше прізвище Сахаров?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Так точно. А в чому річ?
РІДЕЛЬ. Дивний збіг. Багато років тому я знав одного радянського офіцера з таким же прізвищем.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Нічого дивного. Нормальне російське прізвище. У телефонній книзі Калінінграда безліч Сахарових. Давайте продовжимо. У вас украли валізу. Як це трапилося?
РІДЕЛЬ. Я зайшов у двір і поставив валізу біля тієї лави. А потім ці милі дами запросили мене на чай.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. А чому ви зайшли саме в цей двір? Ви хотіли щось запитати?
РІДЕЛЬ. Ні. Просто це мій колишній будинок. Я народився в цьому будинку.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Цього не може бути!
РІДЕЛЬ. Чому ви так вважаєте?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Хазяїн цього будинку вірогідно помер.
РІДЕЛЬ. Мої батьки дійсно померли під час англійського бомбування Кенігсберга. Але ж я-то живий.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ (у явному сум'ятті). Цього не може бути... Можна подивитися ваші документи?
РІДЕЛЬ. Спочатку потрібно знайти мою валізу. Паспорт був там. Втім, (Дістає портмоне). у мене є візитівки. (Подає візитівку Сахарову).
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Ну, я ж говорю, що цього не може бути. Я не читаю на іспанській, але прізвище вже точно не Рідель!
РІДЕЛЬ. Дуже багато німців, котрі у свій час іммігрували в південну Америку, міняли прізвища на іспанські. Тому ви бачите на візитівці прізвище Руеда. Але я дійсно Фелікс Рідель і це мій колишній будинок.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Боже мій! Ви живі?!
РІДЕЛЬ. Я вас не розумію, парубче. Це добре, чи погано? Те, що я живий?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Секунду! Мені потрібно зателефонувати.
Сахаров-молодший відходить убік, гарячково шукає номер, іде гудок. На тому кінці відповідають.
ГОЛОС ЛЮБИ. Так, Сашко. Привіт. Тільки швидко. У мене нарада.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. До дідька нараду. Отут таке...
ГОЛОС ЛЮБИ. Можеш конкретно?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Ти тільки не хвилюйся...
ГОЛОС ЛЮБИ. Щось із мамою? Так говори ж нарешті!
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Батько нашої мами найшовся. Фелікс Рідель.
ГОЛОС ЛЮБИ. Що?!
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Боже, я не знаю що робити. Ноги не тримають...
ГОЛОС ЛЮБИ. Стій рівно. Ти де зараз?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Я у дворі дідусевого будинку. Рідель, тобто, наш дідусь, прийшов провідати свій будинок і в нього вкрали валізу. Сусідки подзвонили в поліцію, а в мене саме зміна.
ГОЛОС ЛЮБИ. Зараз буду. (Гудок відбою).
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ (підходить до Ріделя). Нам потрібно присісти. (Бере його під лікоть і веде до лави). Мені теж потрібно присісти.
РІДЕЛЬ. Ви дзвонили по моїй справі? Валізу знайдуть?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Обов'язково знайдемо. Я вам обіцяю. (Пауза). Я вам маю щось сказати...
РІДЕЛЬ. Говоріть.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Я... (Набирає в груди повітря). Розумієте, я онук того Сахарова, якого ви знали. Я його онук... От...
РІДЕЛЬ. Хіба майор повернувся в Кенігсберг після Москви?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Можливо, я всього не знаю, але дідусь ніколи не виїжджав з міста.
РІДЕЛЬ. Ось як... Виходить, майор мене просто обдурив тоді, на вокзалі...
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Я, на жаль, не знаю про що йде мова. Дідусь загинув у п'ятидесятому в Литві.
РІДЕЛЬ. Мої співчуття. У той вечір, коли мене депортували, Олександр Андрійович сказав мені, що його незабаром повинні перевести в Москву. Тобто, він навмисно ввів мене в оману.
Чутно скрип гальм автомобіля. У двір вбігає Тамар-молодша. Вона кидається до Ріделя, міцно обіймає його.
РІДЕЛЬ (нічого не розуміючи). Що відбувається? Чому ви мене обіймаєте? (Встає з лави).
ТАМАРА-МОЛОДША (плаче від радості). Тому, що ви найшлися! Наш дідусь найшовся!!!!
ШУРА. Багаті теж плачуть...
ПОЛЯ. Ти що-небудь розумієш?
ШУРА. Тільки те, що якщо валізу знайдуть, злодієві відрубають руки по лікті.
РІДЕЛЬ. Мені потрібно присісти... (Сідає).
ТАМАРА-МОЛОДША. Ви... Ти... Ти тільки не хвилюйся, дідусю. Мама вже їде. У неї сьогодні зміна на швидкій.
РІДЕЛЬ. Чия мама?
ТАМАРА-МОЛОДША. Моя мама. Люба... Твоя дочка...
РІДЕЛЬ. Моя дочка? Хіба в мене є дочка?
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Звичайно. Любов Феліксівна. Хіба ти не знав? Бабуся розповідала, що ти гінеколог. І ти повинен був знати про її вагітність.
Схопившись за серце, Рідель тихо сповзає з лави. Сахаров-молодший підхоплює його й обережно кладе на лаву.
ПОЛЯ. Ну от, доконали старого. Не вистачало ще померти в нашому дворі.
ШУРА (дістає з кишені халата таблетки). Візьміть валідол! (Простягає таблетку Тамарі-молодшій).
ТАМАРА-МОЛОДША (засовує таблетку Ріделю в рот). Ось, бери, дідусю, валідол. Зараз мама під'їде і всіх врятує. Вона, щоправда, не гінеколог, як ти, але в тебе і не схватки... (Сміється крізь сльози).
Чутна сирена швидкої допомоги, скрип гальм, ляскають двері автомобіля. У двір вбігає Люба в медичному халаті і в шапочці.
ЛЮБА (кидається до Ріделя, відсторонивши від нього свою дочку). Що ви йому сказали?!
ТАМАРА-МОЛОДША. Все!
ЛЮБА (розстібає Ріделю сорочку). Зараз усе буде добре, тату! Томка, принеси з машини валізу. Живо! Йому потрібно зробити укол!
Тамара вибігає знадвору й відразу повертається з металевою валізою.
ЛЮБА. Спасибі.
Люба дістає з валізи шприц, протирає плече спиртом і швидко робить Ріделю укол.
ЛЮБА. Зараз усе виправимо, тату! Чорта з два я дам тобі вмерти!!! Навіть незважаючи на твоє татуювання "Не реанімувати". (Обіймає Ріделя за шию, сідає поруч на траву). Тримайся. Ти ще головного не бачив.
САХАРОВ-МОЛОДШИЙ. Я наберу бабусю?
ТАМАРА-МОЛОДША. Поки їхала ‒ набрала. Зараз мій водій привезе. Я про всякий випадок приготую укол і для неї.
РІДЕЛЬ (відкривши очі). Що зі мною?
ЛЮБА. Уже все добре, тату.
РІДЕЛЬ. Тату? Ви сказали: тату?
ЛЮБА. Так, тато. Я це сказала. Ти уявити собі не можеш, з яким задоволенням я це зробила! Уперше у своєму житті! Ти будеш сміятися, але я твоя дочка. Твоя й мамина. Боже, не можу повірити!!! І це після шістдесяти років пошуків!!! А ти взяв і просто приїхав! Просто взяв і приїхав...
РІДЕЛЬ. Допоможіть мені сісти... Мені вже небагато краще...
ШУРА. Мені валідол теж завжди допомагає.
РІДЕЛЬ (дивиться на дочку). Але ж дійсно схожа... (Дістає з портмоне старе фото Тамари). Приголомшлива схожість!
ЛЮБА. Я можу попросити тебе, тату, про одну річ?
РІДЕЛЬ. Авжеж.
ЛЮБА. Постарайся не залишити мене сиротою, коли сюди ввійде твоя Тамара. Ми ніколи не переставали чекати цього дня. Ми чекали, коли, здавалося б, шанси знайти тебе зменшилися до нуля і нам принесли лист-відписку, що ти помер. Мама не повірила й продовжувала писати в усі мислимі й немислимі інстанції... Тепер же залишилося зовсім небагато. Ще один крок. (Чутно звук автомобіля, що під'їхав). Давай, я допоможу тобі піднятися. Вона приїхала.
У двір тихо заходить постаріла Тамара. Зустрівшись поглядами, Фелікс і Тамара, стримуючи почуття, що охопили їх, починають повільно, дуже повільно йти назустріч один одному. Світло поступово гасне.
На заднику спалахує екран, на якому в чорно-білому кольорі починають з'являтися сцени з першого акту, на яких Фелікс і Тамара разом. Нарешті, Фелікс і Тамара зближаються й тонуть в обіймах один одного... Екран на заднику гасне.
ТАМАРА. Руки такі ж сильні. Здрастуй, рідний... Довго ж ти поневірявся... Але Бог добрий. Надзвичайно добрий... Не сміла навіть мріяти...
РІДЕЛЬ. Здрастуй, рідна... Не можу повірити в реальність того, що тут відбувається... Саме в такі моменти починаєш розуміти, що очікування чуда не завжди марне заняття... А я чекав його все життя... Спасибі тобі за дочку. Спасибі за все. Моє серце всі ці роки було поруч із тобою, а пам'ять про тебе допомагала жити. Я люблю тебе, мила моя фрау Рідель.
Рідель ледве стримується, щоб не заплакати.
РІДЕЛЬ. Можна депортувати людину, але депортувати її душу ‒ не можна...
Тамара-молодша, Сахаров-молодший і Люба підходять до Ріделя і Тамари, оточуючи їх. Звучить ніжна музика.
Кінець другої дії.
У 2017 році драма "Депортація душі" увійшла до збірки семи п'єс Раїси Гончарової "Дзвони долі", виданої за підтримки КМДА.
Завантажити твір у форматі doc.zip
Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.
Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась в періодиці, в ж-лі "Дніпро", вид-ві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році в Дебют-газеті видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс.