Раїса Гончарова. "Втеча" (монодрама на одну дію)

 

 

 

Раїса Гончарова

ВТЕЧА

(монодрама на одну дію)

 

Дійові особи:

Єлизавета Лампадкіна, жінка 49 років

 

            Однокімнатна квартира. На дальній стіні велике вікно і двері на балкон. Зліва стоїть вбрана новорічна ялинка. Праворуч — півтораспальне ліжко. У метрі від ялинки стоїть старомодний круглий стіл з фігурно вигнутими ніжками, заставлений тарілками з салатами та м'ясними блюдами. У центрі столу — розпочата пляшка шампанського, дві порожні пляшки вина і келих. Другий келих, наполовину наповнений шампанським, стоїть на підлозі біля ліжка.

            На ліжку, поверх ковдри, лежить тіло з розкинутими руками, обличчям вниз. Голова звисає з ліжка і частково прикрита ковдрою. Тіло неголосно хропе. В якийсь момент, хропіння припиняється, тіло різко сідає на ліжку і, швидко витерши слину, каламутним поглядом оглядається. Це Єлизавета Лампадкіна. Ранок першого січня 2016 року.

            Дочекавшись часткового просвітління, Єлизавета рішуче обмацує ковдру біля стіни. Потім, упершись руками в підлогу, заглядає під ліжко. Нічого не розуміючи, повертає тіло в сидяче положення, автоматично поправивши скуйовджене волосся.

 

ЄЛИЗАВЕТА. Куди ж він міг дітися?

 

Через мить, рішуче відкидає в бік ковдру і, згадавши щось, різко запускає руку в джинси.

 

Так, труси на місці... І це вже добре... (Опустивши голову, заглядає в виріз светра). Ліфчик теж... (Опускає очі і виявляє на підлозі келих з шампанським). Ой, шампусік! Іди до мене, мій хороший.

 

Спускає ноги з ліжка, бере келих, обережно нюхає, перекидає його вміст в рот і кричить в бік дверей:

 

Миколо Олексійовичу, ти живий? Виповзай із туалету! Мені самій потрібно! Терміново!!!

 

Стає на нерівні ноги, з другої спроби ставить порожній келих на стіл і, чіпляючись за стіну, виходить із кімнати. Чути стукіт дверей і через якийсь час шум води, що спускається з бачка. Через хвилину розгублена Єлизавета повертається в кімнату і сідає на стілець.

 

Дивно. Його немає. У туалеті немає, на кухні теж немає, та й у ванній ніхто не повісився. (Пауза). Хоча, міг би... Якщо білизна на мені, то я таки його продинамила, дідька кудлатого! (Задоволено посміхаючись, заводить руки під светр і застібає ліфчик). Виявляється, все на що ти спромігся після бою курантів, так це розстебнути на пані ліфчик! Колю, ти справжній мачо! Гіннес по тобі плаче... І за це варто випити! (Стискає скроні). Ні, не варто. Голова тріщить.

 

Переводить погляд на стіл, присвиснувши, підходить до столу.

 

Нічого собі! Дві пляшки дорогого вина висьорбали за вечір. Боже, а я й не пам'ятаю... (Бере зі столу пляшку, читає). Шато Понте-Кані, дві тисячі десятого року! Тисяч під сорок за пляшку! Це вино не пити потрібно, а в очі закапувати!!! По одній краплі, та й то через годину. Не частіше. А ось ще цікава ємність... (Дотягується до другої пляшки, читає по складах). Квін-та-Реллі Джу-зеппе, А-ма-ро-не деллa Валь-полі-чел-ла Класіко, дві тисячі четвертого року. Навіть етикетку страшно читати. З тієї ж категорії. Добряче вклався, зрадник. І такий облом. Але ...

 

Єлизавета ставить пляшку на стіл, бере скибочку хліба, кладе на нього шматок ковбаси і з жадібністю відкушує.

 

            Але це не помста, любий. Назвемо це жіночою солідарністю. Якого біса ти набрехав дружині, що тобі у відрядження? В Іркутськ йому у справі терміново, а сам теліпається до коханки, котру так рідко відвідує, на інший кінець міста, заради того, щоб розстебнути на ній ліфчик і спустити місячний сімейний бюджет, відфільтрований нирками, в ранковий унітаз? Ти не міг це зробити вдома? У твоїй жирної дружини, якщо ти не в курсі, ліфчик розстібається точно так само. Запевняю тебе. Це, по-перше. А, по-друге... Нема чого заявлятися в гості, якщо тебе не запрошували. Та ще й на Новий рік.

            Новий рік я звикла зустрічати одна. Я і олів'є, до речі, зробила тютя в тютю. Тільки для себе. І це квартира, а не бордель. Тут пристойна жінка з вищою освітою і науковим ступенем проживає. Тим більше, що в останній свій візит ти вдавав із себе чоловіка на цьому ліжку майже місяць тому. Я вже й призабути встигла як ти виглядаєш. (Пауза). До речі, я не обмовилася. Саме вдавав. Та й то, не дуже переконливо... Яскравого враження, як від вчорашнього Шато Понте-Кані дві тисячі десятого року за сорок тисяч, не залишилося, пане кандидат хі-мі-мі-мічних наук... Звичайно, замість чарівного копняка під зад, який ти, безсумнівно тоді заслужив, я в черговий раз нахабно збрехала. Дивлячись в твої розумні окуляри, я сказала, що ти найкращий. Хоча, який же ти найкращий? Якщо вже відверто... Ти, Миколо Олексійовичу, який підвернувся... Іноді, у самотніх принцес, і кінь принца буває на вагу золота...

 

Єлизавета доїдає бутерброд і збирає по кімнаті розкидані тапки.

 

            Кому розкажи... (Оглядає кімнату). Втік, не попрощавшись... Прикро... Навіть не посварилися. Адже я тобі багато чого хотіла сьогодні вранці сказати. Накип зі своєї душі зішкрябати. Та й з твоєї душі теж. Але, вочевидь, не судилося... Іншим разом. Зараз ось доїм великою ложкою олів'є з чорним хлібом, як я люблю, накришу шоколаду в фужер з шампанським і піду дивитися у вікно. Це святе. Традицій потрібно дотримуватися.

            Раніше до мене на підвіконня завжди забирався мій кіт і, якщо зима була справжньою, ми годинами дивилися як падає сніг на спорожнілі вулиці. Але в минулому році, я проплакала на підвіконні одна. Лаврентій несподівано вирішив померти від ситої старості. Якраз на перше січня. Під ранок він забрався до мене на ліжко, обняв за шию, побурчав по-старечому хвилин десять і після цього тихо помер. Думала весь рік таким буде. Адже як зустрінеш, так і проведеш... Але ж ні... Мабуть, Лаврентій на прощання щось там наворожив.

            У серпні, нарешті, захистила докторську. Знову ж таки, дали кафедру. Без гризні і нагинань. Спасибі, що не в шістдесят, а лишень у сорок дев'ять. А ще Тетянка народила мені онука. Рожевого горлопана на три вісімсот. В цілому, гарний був рік. Мені пощастило. На відміну від декотрих... (Пауза).

            Пам'ятаєш, Колю, я вчора після пари келихів не втрималася і єхидно запитала у тебе: “Ну, що, Миколо Олексійовичу, допомогли тобі твої ляхи?” А ти промовчав. Курити побіг. Ясна річ. Кому сподобається, якщо йому розпеченим залізом і по вразливих місцях... (Наспівує). Ти помнішь как всьо начіналось? Всьо било впєрвие і вновь... Ще й як пам'ятаю... Як ти, на останньому курсі, молодим оленем стрибав навколо дочки ректора нашого інституту, яка вже тоді почала випливати зі своїх берегів. Твоєї майбутньої дружини...

            Як кажуть, ваші бажання ‒ це тест на чистоту ваших думок. Ти його не пройшов, Колю. Безумовно не пройшов. (Пауза). Так... Після інституту у тебе була аспірантура, робота на кафедрі, кандидатська, посада проректора, всупереч всім нормам моралі... А потім бац ‒ і ти вже несеш медальки покійного тестя попереду похоронної процесії...

            А через рік другий бац прилітає. Мінус проректорство і півставки на кафедрі. І моя нова блузочка вся в твоїх сльозах і слині... А чого ти, власне, чекав? Німб, любий мій, теж потрібно час від часу, як і піджак, здавати в хімчистку... Чистити від плювків. Ти ж багатьох, дуже багатьох співробітників встиг з'їсти за роки благоденства під залізобетонним крилом тестя... Карма повернулася. Будьте ласкаві, сплатіть рахунки...

 

Єлизавета сідає на ліжко, притулившись спиною до стіни.

 

            Але це навіть добре, що ти пішов. І добре, що ми не посварилися. А ще не потрібно після твоїх смердючих цигарок тиждень квартиру провітрювати. Вчора на балкон два рази відправляла курити. Хоч на морозі не сильно подимиш, але я кремінь. Або на балконі, або їдь у свій Іркутськ або ще кудись, якщо у тебе дійсно відрядження. Потім, правда, дивлячись на твій сизий ніс, кремінь розтанув і дозволив диміти в туалеті. Там вентиляція добра... Одним словом ‒ наркоман. До тебе ж ще в інституті прізвисько "Торф'яник" прилипло. Димів безперервно, а в минулому році куля від пострілу в майбутнє наздогнала тебе і тюкнула в тім'ячко ‒ ти місяць пролежав у лікарні з легенями. Перший дзвіночок. Але дуже гучний. Зі світилами наук біля ліжка...

            Так, я тобі не розповідала. Я тоді з твоєю Леонідою Захарівною випадково зіткнулася в коридорі лікарні... Ох і наслухалася! Твоя, даруй, кустодієвська мадам чомусь вирішила, що ти, весь утиканий проводами і трубочками, комусь, окрім неї, ще потрібен. Ага. Але я ж не істеричка. Коли вона вдосталь накричалась, я їй культурно нагадала про те, що ми з тобою однокурсники і навіть сусіди, оскільки в юнацтві жили в одному будинку. І що все найкраще і світле у твоєму житті, сталося у тебе зі мною ще задовго до неї. Тому, переживати з приводу збереження пошарпаного роками чоловіка, їй зовсім немає потреби. І пішла, потилицею відчуваючи як вона поглядом нарізає шкіряні ремені з моєї спини... (Пауза).

            От звідки вони беруться такі? З занедбаним обличчям, недоглянутими думками, з побитою міллю душею? Сварливі, заздрісні. А навіщо заздрити? Це я про твою дружину... Для початку, потрібно спробувати просто менше їсти. Потім, якщо намітяться успіхи, можна купити хорошу білизну. З вигадкою. Ти паче, що вік ще дозволяє робити божевільні вчинки. І тоді, цілком можливо, твій чоловік не буде брехати про відрядження на Північний полюс в переддень Нового року і завдавати відчутну шкоду сімейному бюджету, шляхом покупки дуже дорогого вина...

 

Сидить, задумавшись, потім встає, починає ходити по кімнаті.

           

            Очі у тебе, Колю, вчора були надто дивні. Незвично розширені зіниці, немов два тунелі, котрі буквально всмоктують тебе в чорну лякаючу порожнечу. А ще ти жартував без звичного вогника і зовсім не смішно. Жодного разу не Жванецький, хоча портфель точно такий самий. Старий і пошарпаний... Я і ти сам... (Пауза).

 

Знову починає наспівувати.

 

            Ми строілі лодкі і лодкі звалісь... Вєра, надєжда, любовь... (Пауза). Так... Саме під цими вітрилами все й починалося. Під вітрилами віри, надії і любові. (Пауза). Тут, на Покровці, коли ти переселився в наш будинок із шикарної сталінки, що на розі Садового кільця і Старої Басманної. Сподіваюся, той сановний кабан з урядових кіл, котрий зробив твоїм батькам цю казкову пропозицію, вдало здох від раку печінки... (Пауза). Житло вам дали прямо під нами, в по-булгаківськи поганій квартирі. Просмерділій і, здавалося, остаточно вбитій. У котрій, до недавнього часу, знаходилася філія пекла. А господарями-розпорядниками цього дивовижного місця була подружня пара професійних алкоголіків — ветеранів гранованої склянки та кабачкової ікри.

            Але якось восени знизу разом все затихло, через тиждень з квартири винесли два трупи, прикритих простирадлами, а квартиру опломбували на півроку. Подейкують, що покійне подружжя наостанок перейшло на більш дієвіші спиртовмісні напої... Адже горілка їх уже не брала... (Пауза).      

            Ось тоді і з'явився в моєму житті ти, Гаврилов. Дуже приваблива молода людина з розкішною шевелюрою, грецьким носом з горбинкою і великими зеленими очима, які ти ховав за скельцями окулярів. Дівчата ‒ однокласниці ‒ в перші дні просто з трусів вистрибували, наввипередки намагаючись налагодити теплі стосунки з новеньким ботаном, котрий як виявилося пізніше, як не дивно, був непоганим спортсменом. У будь якому разі, після першої і, як виявилося, останньої розмови з Сашком Баришніковим, відомим в школі хуліганом і за сумісництвом двієчником, влада в школі різко змінилася і до нас на перервах почали заходити шанувальниці з паралельних класів. Ну, ще б пак... Зірка!

            Виглядало це досить кумедно, оскільки знайомити тебе з новими претендентками на твоє, не поранене любовними пригодами, серце зазвичай доводилося мені. Твоїй сусідці... І нікому в голову навіть і не залітала думка про те, що я можу ревнувати. Ось вам жіноча логіка в чистому вигляді. Тобто, якщо ми сусіди, то це, в перекладі на дівочу мову, виглядає так, немов би ми з тобою перебуваємо у родинних стосунках. Майже брат і сестра. Ага! (Пауза).

            Звичайно ж я ревнувала! Ще як ревнувала! Особливо до Зойки Налбандян, далекій родичці відомого в Москві майстра радянського парадного портрету. Яскравої брюнетки з гітарним задком... Але у мене була явна перевага, про яку не здогадувалися дівчата. Мій тато, на моє, зрозуміло, прохання, дозволив тобі користуватися його величезною бібліотекою і ти майже безвилазно сидів у татовому кабінеті, читаючи наукові роботи по хімії. А я, в свою чергу користувалася тим, що ти майже весь час був поруч. Ну, як користувалася...

            Дуже смішно і дуже соромно згадувати про це, але я дала собі слово, що ти, Гаврилов, будеш мої першим чоловіком. І я наполегливо йшла до цієї мети. Хоча, потрібно визнати, спочатку всі мої зусилля були марні. Та й фантазії в цьому віці вистачало лише на те, щоб ходити по квартирі в дуже коротких спідницях і з майже неприкритими грудьми, аж ніяк не видатних розмірів. Яскравий макіяж, створений з допомогою циганської косметики, багатозначні погляди і страждальницькі зітхання ‒ все це не спрацьовувало. Ботан ‒ це на генному рівні...

            Але ось одного разу, коли мої батьки поїхали до себе на дачу, я все ж поставила тебе перед вибором, зайшовши до кабінету з вкраденим у батька презервативом. Пам'ятаєш, як ти, катастрофічно червоніючи, з хвилину тупо дивився на упаковку, яку я поклала на розгорнуту книгу? Це потрібно було бачити!!! Станіславський був би у захваті! І ось коли кров повинна була проступити крізь пори твого обличчя, ти нарешті встав, рішуче стиснув в долоні презерватив і, невміло піднявши мене на руки, поніс у спальню... (Пауза).

            Сказати, що я була щаслива? Думаю, що так. До п'ятого курсу інституту. А потім щось зламалося всередині у мого Гаврилова. Мені здається, що саме тоді в тобі, Колю, закінчився вчений, так по-справжньому і не почавшись. Ти став метушливим і знервованим, хоча давно відомо, що час все одно буде текти так, як потрібно часу, а не тобі...

            Відсутність успіхів раптом перетворили тебе в заздрісного скиглія, котрий катастрофічно швидко почав втрачати авторитет, друзів і перспективу відбутися як вчений. Ти навіть не зміг, чи не захотів виразно, як чоловік, відреагувати на повідомлення про мою вагітність... (Довга пауза). Ти півгодини белькотів про те, що це кінець... що ти не готовий... А як же наука? А давай сходимо до лікаря і все повирішуємо... Нормально, чи не так? Тягнути чи не тягнути мене у ліжко ‒ вирішуєш ти, а ось що робити з наслідками твоїх скорострільних оргазмів ‒ повинен вирішувати лікар. (Пауза). Прозріла... І це мій чоловік, якого я домагалася!

            До речі, я тобі не казала... Мої батьки зустріли новину про мою вагітність і про нашу з тобою розмову абсолютно чудово. Батько назвав тебе козлом і попередив, щоб ноги твоєї в нашому домі більше не було. А мама, як мама. Сплакнула було від несподіванки і переляку, але швидко взяла себе в руки і, дивлячись на тата, сказала, що каші вистачить на всіх. Народжуй! І я народила... Тепер у мене є чудова дочка, найпрекрасніший онук і абсолютно щасливі бабуся з дідусем...

            А чого домігся ти, красунчику? А нічого... Якщо вже говорити відверто. На другому році твоєї ганебної втечі під густу тінь ректора нашого інституту, а за сумісництвом твого тестя, ти вперше намалювався на порозі цієї квартири з букетом дешевих квітів і тортиком, котрий розплився від спеки. Тобі потрібно було виговоритися. (Пауза). Чесно кажучи, я мала тебе вигнати. Просто послати куди подалі...

            Але, наган не вистрілив. Я не змогла. На тебе шкода було дивитися. Ти стояв на килимку перед дверима, переминаючись, немов втомлений кінь, з ноги на ногу і, дивлячись на мої капці, папугою повторював одну і ту ж фразу: "Це дуже важливо для мене, мені необхідна твоя думка". Насправді ж виявилося, що ти просто прийшов з надією знайти в моєму домі притулок для своєї бентежної душі...

            Що ж... Добре, що не в пивну пішов. Там таких, як ти ‒ невдах ‒ хоч греблю гати. (Пауза). А Тетянка тебе так і не прийняла... Ні коли крихіткою була, ні тоді, коли виросла. Напевно підслухала нашу з тобою розмову в коридорі інституту, коли ти при здоровому глузді переконував мене вирішити проблему мого положення за допомогою хірурга...

            До дня твого весілля з Леонідою, я вже була з добре округленим животиком і шаленим бажанням з'їсти все кисле в межах Садового кільця. Мої ніздрі невтомно ловили запах свіжих чебуреків з кримінальною начинкою, пончиків з помадкою, розливного пива, квашеної капусти і мої ноги риссю мчали мене на ці запахи. Як результат, Тетянка, на тиждень раніше за встановлений термін, зі страшною силою вискочила з мене на руки до переляканого молоденького гінеколога і вже через дві години, завила сиреною, вимагаючи їжі! А молока у мене було хоч залийся... Як сказав тоді батько: "Непоказна, але дійна".

            Так і пішло. Годування, зціджування, прання, підручники, десять хвилин на сон, і знову на старт. А в цей час, ти, молодий номінальний татусь, задовольняв в пухкі місця свою молоду дружину, потихеньку звикаючи до ролі зятя Захара Яковича. Що найдивніше у всій цій історії? Напевно те, що я тебе не зненавиділа і не викреслила зі списку живих. Правду кажуть: підживлюючи в собі колишні образи, стаєш схожим на самогубця з важким каменем на шиї, що стоїть на краю прірви...

            Сказати, що я не ревнувала тебе до твоєї дружини, значить збрехати самій собі. Так, було трохи. Молодість, як і пристрасть, не завжди в ладах з розумом. Але Бог милував... Переросла. Та й дочка не особливо напружувала. І інститут закінчила, і в аспірантуру поступила. Батькам спасибі. Щоб я без них робила? А ти жив поруч, але зовсім паралельно. Хоча, заднім розумом зараз усвідомлюю, що сім'я у нас все одно вийшла б кульгавою на одну ногу. У будь якому випадку. Чому?

            Так тут все просто. Я, як будь-яка нормальна жінка, не дуже зручна в побуті. Я знаю чого хочу і не готова відмовитися від своєї мети заради іншої мети. А ще, почуття власної гідності ніколи не дозволяло емоціям перелитися за край здорового глузду. Мені майже неможливо нав'язати щось проти моєї волі, мене складно підім'яти під чужі інтереси, оскільки я вже досить добре розібралася зі змістом свого життя. Курс прокладений. І я не іграшка в чоловічих руках. Тому я і незручна.

            Вийшовши за тебе заміж, мені довелося б тягнути на собі весь дім, оскільки за твоєю версією, озвученою ще на четвертому курсі, розумним в нашій майбутній сім'ї автоматично призначався ти, а мені була уготована роль чарівниці сексу, володарки плити та пральної машини. А ще роль дбайливої мами, якщо у нас, попри всю твою завантаженість, раптом з'являться діти... Зручно, чи не правда?

            Особисто мене такий розклад жодного разу не влаштував би. Аспірантура показала, що трохи розуму у мене все таки є і що шкурку забитої побутом курки, котра тремтить від страху втратити свого чоловіка, на мене не натягнеш. Та й перебуваючи стільки років твоєю коханкою, я жодного разу не тремтіла. Мені просто було страшенно шкода тебе, мого Колю, котрий зламався під пресом обставин... А ти все тішив себе думкою, що я тебе як і раніше шалено кохаю. Наївний дурник, що проміняв своє життя на ласощі сумнівної якості... (Пауза).

            Щось-то я тут не на жарт розійшлася зі спогадами. Мабуть, це такий особливе похмілля від вчорашнього вина. Де там моє олів'є? Потрібно доїсти. А то від таких спогадів гастрит проріжеться на раз-два. Тим більше, незабаром Тетянка прийде привітати свою мамусю-красунечку з Новим роком. З красунечкою перебір. Лестить, напевно. Від колишньої красунечки мало що залишилося. Як виявилося, праця жодного разу не прикрашає людину. Людину прикрашають Канари, Балі та інші Таїланди...

            У цьому плані, тобі, Колю, пощастило. Не дивлячись на свою абсолютно і навіть категорично не пляжну комплекцію, твоя люба дружина тягала тебе за задню ногу по всьому світу, лякаючи місцевих непідготовлених аборигенів кількістю складок на целюлітних боках. Чому ти не залишив її, наприклад, в Полінезії? Вони ж з'їли худорлявого Кука! І твоєю дружиною не погребували б. Адже справу зроблено... Ти при посаді, всі навколо тебе метушаться, каміння за пазухами серветками поперекладали, щоб ті, бува, під час відвішування тобі поклонів, не стукалися один об одного. Гострі предмети, що мають здатність колоти і різати, теж до пори до часу в шкарпетки поховали. Живи собі, розкошуючи. Наука? Ні, не чув! А навіщо, коли ти при службовому автомобілі, при кабінеті з умілою секретаркою і при хорошій зарплатні... Приїхав вранці, тестю в ніжки вклонився і вільний весь день! Лафа, як висловлюється нині молодь.

            Це ми, злидарі, тут, внизу копошимося. Дитину в садок закинути, три пари прочитати войовничим лобурякам, в лабораторію побігти на годину-другу, потім риссю по крамницях, потім за Тетянкою в дитсадок. Погодувати, пограти, випрати, вкласти спати і до другої ночі очманіло вдивлятися в монітор, намагаючись неслухняними пальцями переробити на клавіатурі криві думки в щось, що віддалено нагадує наукову працю... Ні, я не заздрила тобі, Колю. Ніколи. Боже збережи мене від такого щастя! Інтриги, плітки, відверті підсидки... Добре, що в наш освічений час із вікон не викидають. Чи отруту в каву не підсипають...

            Хоча, якщо чесно, багато хто із задоволенням не тільки би станцював на твоїх поминках, а й порвав від горя кілька баянів... Це ті викладачі та молодші наукові співробітники, яких ти, Колю, абсолютно по-тупому змусив переглянути свої уявлення про справедливість і порядність. І все заради чого? Твій тесть вирішив, що з тебе вийде прекрасний поганий поліцейський. І він не помилився. Шкіряне крісло, фінансова прокладка і пружні сідниці секретарки, за дві секунди зробили з тебе ланцюгового пса ректора інституту...

            Але ж життя, любий мій, не комп'ютер. Там відсутня команда: "Скасувати дію". Коли твій тесть помер, багато хто, зауваж, щиро плакав, йдучи за труною. Бачиш, як чудово людина влаштувалась? Двадцять років він твоїми руками знищував під корінь науку, викорчовував молоді, талановиті пагони, зживав зі світу непокірних і самостійних, але був оплаканий на власному похованні. Красава! (Пауза).

            І тут почалося... Не встигли зів'янути букети на могилі твого тестя, як тебе стали рвати на шматки. З особливим задоволенням і садизмом. Карма, одначе... Несподівано, так? Затишний кабінет, крісло, оклад і пружні сідниці секретарки негайно перейшли у власність до Сергія Павловича, сина замміністра, а ти в запльованому піджаку поплентався в рядові викладачі, без найменшого шансу бути помилуваним...

            І що у нас в сухому залишку? У сухому залишку стрімко старіюча центнерна дружина, з помітною лисиною на тім'ячку, і купа проблем з елементарним виживанням в агресивному середовищі скривдженого тобою викладацького складу. Ти надто довго виходив на арену в білому, щоразу після того, як твоїх підлеглих, котрих ти з твоїм тестем вважав своїми підданими, на очах у публіки обливали лайном... (Пауза).

            Але я все одно шкодувала тебе. Тому, що я знала тебе зовсім іншим. Ніжним, люблячим, трохи загальмованим ботаном, талановитим парубком, розумним співрозмовником і трохи божевільним романтиком з великої літери. А Тетянка тебе не прийняла. Ну, ось зовсім. Від слова ніяк. Та й ти, Колю, якщо чесно, не особливо і намагався. А милосердя і любові, як відомо, багато не буває...

 

 

Єлизавета встає з ліжка, підходить до столу і бере тарілку з олів'є. Дзвонить домашній телефон. Єлизавета ставить тарілку, знімає трубку, вмикає телефон на гучний зв'язок і приймається за олів'є.

 

 

            ЄЛИЗАВЕТА. Алло!

            ГОЛОС. Доброго ранку, Єлизавето.

            ЄЛИЗАВЕТА. Доброго. Пробачте, не впізнаю вашого голосу.

            ГОЛОС. Це Леоніда. Дружина Миколи.

            ЄЛИЗАВЕТА (закашлявшись). Ось навіть як! І що ж вас спонукало на цей дзвінок?

            ГОЛОС. Коля зник...

            ЄЛИЗАВЕТА. Тобто?

      ГОЛОС. Колю двадцятого числа поклали в реанімацію. Стан критичний. Олександр Павлович, заввідділом, дав йому тиждень. Метастази вразили практично всі його життєво важливі органи... А вчора ввечері він просто пішов з реанімації. Втік...

            ЄЛИЗАВЕТА. Стривайте. Як це пішов з реанімації!? Ви жартуєте?

            ГОЛОЛС. Ні. Все просто. Олександр Павлович, близький друг Колі. Вони так вирішили. (Пауза). Я знаю, що Коля пішов до вас. Якщо вам не важко, дайте йому трубку.

            ЄЛИЗАВЕТА (кинувши тарілку з олів'є на стіл). Боже, яка ж я дурепа!!! (Ховає обличчя в долонях). Яка ж я дурепа!!!

            ГОЛОС. Зрозумійте, Колю потрібно терміново доставити в лікарню. Якщо він цього не розуміє, то хоч ви якось вплиньте на нього. Я вас дуже прошу, Єлизавето. Я зараз зателефоную Олександру Павловичу і він надішле швидку. Я розумію, що я зовсім не та жінка, яка потрібна була Миколі в цьому житті. Тому він і пішов помирати до вас, а не додому. Але так вже сталося... Я хочу бути з ним в останні його хвилини. Тому, що крім нього у мене нікого більше немає. Не забирайте у мене хоч це. Будь ласка...

            ЄЛИЗАВЕТА (розмазуючи по щоках сльози). Але Колі тут немає... Чесне слово. Так, він приходив... вчора ввечері. Ми посиділи, трохи випили вина. Я не чула, коли він пішов.

 

Єлизавета знову закриває обличчя долонями, але через декілька секунд

дзвонить мобільний. Єлизавета дістає його з кишені джинсів.

 

 

            ЄЛИЗАВЕТА. Леонідо, даруйте. Мені телефонує донька. Залишайтесь, будь ласка, на лінії. Ми зараз продовжимо...

            ТЕТЯНА. Мамо, привіт. (Пауза). Тут біля будинку на лаві батько сидить.

          ЄЛИЗАВЕТА. Як сидить?! На вулиці ж холодно! Негайно тягни його в будинок! Він хворий! Він дуже хворий!!! Я пішла відкривати двері.

            ТЕТЯНА. Не поспішай, мамо. Батько не зможе зайти.

            ЄЛИЗАВЕТА. Що за дурниці?! Чому?

            ТЕТЯНА. Батько помер...

 

 

Довгий гудок домашнього телефону. Єлизавета кілька секунд стоїть, наче вкопана, потім кладе трубку і говорить в мобільний.

 

 

            ЄЛИЗАВЕТА. Я зараз одягнусь і вийду, доню. Зараз. (Виключає мобільний). Що ж ти так, Колю... Ніби ви змовилися з моїм котом... Ось тільки померти, обнявши мене за шию, ти не посмів... Пожалів мене... Очевидно ще не все в тобі зламалося... (Пауза). Сподіваюсь, твоя душа почула слова доньки? (Витирає хустинкою очі). Ти їх, напевно, чекав усе своє безглузде життя... І не дочекався... Донька вперше назвала тебе батьком. Чуєш, батьком!!! Невже ти не почув? Чорт забирай! Вперше! Тебе, закостенілого, назвала батьком!!! Це ж прекрасно!!! (Пауза). Хіба ж це не добра нагода, щоб воскреснути, Колю!!!

Кінець.