На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

"Природа навколо нас" - поезії Сергія Губерначука про навколишній світ


Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

 

 

 

                      * * *

 

                   Сквира

У наших краях – де до Києва пішки
вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
де сонна імла і зоря світанкова
то в хмари, то з хмар наринає раптово,
де кілька розчахнутих навпіл дубів
лякають з дороги побожних бабів,
де блискавка ходить по всохлій ріллі,
а з дощиком родить усе на землі,
де тільки й розмов про врожай та худобу,
де праці превірна людина до гробу,
там здавна, угледівши тучу з грозою
і темінь тяжку, що пливе над лозою,
і збочені зихи від краю до краю,
що сунуть на тебе все небо від маю,
а ще моросіння дощу-легковіра –
говорять: "Погляньте, от сквира, так сквира!"

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

           Вітер

Колихай мене, вітре,
        на крилах своїх,
на печальних і радісних
        витоках з лих,
зі святкі́в, з одкровень,
        од пісень до пісень
на човні́, що пливе
        після ночі на день!

Розчеши мої коси
        щоб їх не було.
Висій сім’ям пророслим
        у давнє село.
Змилуй, вітре,
        усі ці скажені думки,
зажени їх в макитру
й спали на віки́.

А пото́му з лісів,
        од Карпат на поля,
принеси мене, вітре,
        новим немовлям!

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

             Заповідник

Озеро. Човен. Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ. Мавка, вітер і журба

 

 

Мавка, Вітер і Журба

Мавка моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси покинула?..
Хрест у степу закопиленім.
Кажеш, твоя… Журба?..

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

             Пролісок

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
не знаєш чи оклигаєш колись.

Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
Тобі нектарів квітень наточив,
щоб ти росло з нещасного нероби
у перший ряд найліпших молодчин!

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

         Що зробити

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

 

 

Природа навколо нас. Поезії Сергія Губерначука про навколишній світ

 

 

                     * * *

 

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

 

 

* * *

 

Сергій Губерначук. Вірші про рослини.

 

 

                  Соняшник

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

 

 

                                                                   * * *

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про рослини

 

 

           Горобина

За містом, серед лісу
        цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару
        на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це сконцентрованість
        дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених
        у звичний колір крові.
Життя, як горобина,
        з каскадами подій
схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський
        я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди,
        мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

У них я солод чую, 
від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.

 

 

                                                                        * * *

 

 

                   Квітка

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з півголки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту, 
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшенєвий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проекти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе. 

Сергій Губерначук. Вірші про рослини

 

                                                                * * *

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про рослини. Ліщина

 

 

                    Ліщина

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішняку ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться начати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт, 
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

 

 

                                                                    * * *

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про тварин. Кархарадон. Махаон. Хобіт у вересі.

 

 

             Кархарадон 

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й підчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами! 
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

 

 

                                                              * * *

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про тварин. Кархарадон. Махаон. Хобіт у вересі.

 

 

                Махаон

Великий жовтий махаон помер.
Він народив подібного до себе.

На павутинці обертається крило –
чудне́ знаме́но бабиного літа.

Де паузи – там вітер і роки,
і ти з зими.

Але не пам’ятаю…
У нього вусики були рожеві?

 

 

                                                              * * *

 

Сергій Губерначук. Вірші про тварин. Кархарадон. Махаон. Хобіт у вересі.

 

 

     Хобіт у вересі

Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не бусли,
а духи від боліт, мов білі лілії.
І пахло вересом, і килими цвіли
услід слонам, що йшли по цій ідилії.

Я був дитям,
тому й виразно чув,
як з півночі вожак трубив у хобота,
і як розходилися сосни у плачу,
мов бабці, у яких багацько клопоту.

Так вечір падав на сумну тайгу.
В моєму кошику – туман.
Я вже без кошика!..
Сова – гу-гу!
Мов стадо, серце – гуп-п!
Весь світ, що впав, зі мною мчить –
на пошуки!

Гула земля,
боліла голова,
щось рахували очі невщухаючі.
Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

Свій сон у вересі
я до сих пір несу
в колиску діткам
і на вухо милій.
Там кожен слоник хобітком росу
спиває, ніби бджілка, з білих лілій.
До кошика, загубленого десь,
злітаються, наповнюють нектаром –
і знов стають у зріст і розмір весь,
піднявши хоботи,
сурмлять блакитним паром…

Прокинувшись,
я бачу хутір свій
та вересу мережива навколо.
А замість кошика,
у запашній траві
загублений слонами хобіт грає соло.

 

                                   За матеріалами: http://lukl.kiev.ua/

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука

 


Останні коментарі до сторінки
«"Природа навколо нас" - поезії Сергія Губерначука про навколишній світ »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар