Більше...

Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір". Розділ третій


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

   Повість

 

Читати попередній (другий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"


   
   РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


   
   Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."
   О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
   Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
   Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнійсон у степах.
   Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?
   Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
   - Добрий вечір вам.
   - І тобі вечір добрий, Одарко, - статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. - Пізненько повертаєшся з поля.
   - Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - підходить жінка до самого воза.
   - І як воно?
   - Моє в долинці - ще зелене.
   - А ми своє завтра почнемо жати.
   "Спать підем, спать підем..."
   - І женця молодого взяли з собою? - вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
   - Та й женця взяли з собою.
   І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати?
   "Спать підем, спать підем..."
   - А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
   - Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
   - То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, - ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
   - Спасибі вам.
   "Спать підем, спать підем..."
   - Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? - звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає - жаліє бідну пташину.
   - Ти теж, як перепілка, живеш, - з сумом і співчуттям говорить тато. - Як діти?
   - Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. -І вдова піднесла руку до очей.
   - Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
   - Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.
   - Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
   - Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
   Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
   - Ти ж тільки обережненько жни - серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
   - От і не рано. Самі побачите, - боронюся я.
   Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
   - Бувайте здорові.
   - Ходи здорова, жінко добра.
   "Спать підем, спать підем..."
   - Як розспівався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
   Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
   - Чуєш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмінну. - Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
   - Де скажете.
   - Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
   - Краще кладіть на стіжок.
   - Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
   - Тоді кладіть під стіжок.
   - Тобі сіна всмикати?
   - Я сам.
   - Хазяйська дитина, - підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. - У тебе й справді ноги - мов деревляччя.
   - Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, - повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
   Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
   - Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, - нам нічого не залишиться.
   І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
   - Лягайте і ви.
   - Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
   - І я з вами.
   - Не виспишся, причепо.
   - Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
   - То ходім, - тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
   - Е, та це дід Корній! - зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. - Добрий вечір, діду Корнію!
   - Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
   - Я тільки сина догадався взяти.
   - Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. - У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
   - Як вам, діду, живеться?
   - Часом з квасом, порою з водою. - Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помічника?
   - Вважайте, дочекався женця.
   - Он як?! - дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
   - Трохи вмію, - ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
   Дід Корній похитав головою:
   - Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
   - Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
   - Та хоча б і я, - зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. - Уже серп став мені заважким, випадає з руки, - і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
   - А що лікарі кажуть?
   - Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
   - І ви ж, діду, бомби возили, - щось згадавши, засміявся тато.
   - Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
   - Діду, ви насправді були на війні? - зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
   - Та ні, то мене впхнули у війну, - неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. - Пшоно вже розімліло.
   - Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, - зжаліснів мій голос.
   - Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. - Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
   - Ми вже вечеряли, діду.
   - Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
   - Ой! Справді сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. - То ви його бачили?
   - Навіть фотографію з нас обох робили.
   - Розкажіть, діду!
   - А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.
   Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
   А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
   - Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?
   - Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, - змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
   - Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
   - Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. - Васже і в газеті друкували.
   - Та друкували, і не самого, а з волами.
   - З волами?! - аж підскакую я.
   - З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
   Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Осьі зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
   - То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
   - Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
   - Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
   - От розкажіть, як воювали.
   Дід Корній сумно похитав головою.
   - То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін - привіз у ліси заховану зброю.
   "Як же її через денікінців переправити? - питаюся посланця. - Може, голубами?"
   А той, рудий чорт, тільки посміхається:
   "Та ні - волами".
   "Волами? А як?"
   "У вас, діду, в коморі лежить труна?"
   "Та лежить, засипав її житом".
   "Для чого ж це?"
   "Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".
   "То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",
   Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю - бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.
   "Що везеш, діду?!"
   Стою на дорозі, мовчу, - якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
   "Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"
   "А в мене очі від природи на мокрому місці, - відповідає він і сміється. - Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".
   "Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"
   А він відповідає:
   "Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"
   Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
   "Як же тебе звати?" - питаю.
   "Себастіяном".
   - Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! - аж скрикнув я.
   - Та він же! - відповів дід Корній.
   - Життя... - сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...
   - Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були - страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
   "Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже мені, прощаючись.
   "А ти її робив, щоб я викидав?"
   "Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".
   "Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".
   Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав - і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованоговкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, - думаю собі, - значить, у рай душа йде, - і розплющую очі.
   А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:Та забіліли сніги,Забіліли білі,Ще й дібровонька,Та заболіло тіло,Бурлацькеє біле,Ще й головонька...
   "Безсовісні, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".
   І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
   - І ви тоді випили, діду? - засміявся тато.
   - А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп, хоч що роби.
   - Діду, а як ваш син тепер поживає?
   - Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
   - Поїдете?
   - Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - більш за мене жне, ще й хитрує.
   - Як це вона хитрує у вас? - недовірливо засміявся тато.
   - Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? - і старий поворушив посивіле багаття.
   З нього посипались іскри, їх стало багато-багато - і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать підем, спать підем..."

   Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
   - Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
   - Я зараз. А де ж дід Корній?
   - Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.
   - Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.
   Тато сумно усміхнувся:
   - Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
   - Ой таточку...
   - Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.
   Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
   - Гарних маю собі женців, - наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. - Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
   - Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.
   Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом - і кладу на рів.
   - Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, - каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
   Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
   - От і дочекалися женчика собі, - підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
   Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, - і знову за роботу.
   - Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато. - Не поспішай так - день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
   Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
   - Ану складай, що нажав, - каже тато, - і гарненько рівняй. - Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ятаєш його?
   - Як же його запам'ятати?
   - А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
   - Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
   За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
   - Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
   - По воду? - спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. - Хіба випили всю?
   - Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
   - Та це ж далеченько.
   - Зате вода смачна!
   Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, - теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
   Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
   А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: "Засни собі, засни собі..." Чи товода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці іна стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.
   І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
   
   За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1772 - 1787.

 

Читати наступний (четвертий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.


Останні коментарі до сторінки
«Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір". Розділ третій»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті