Михайло Стельмах, повість "Щедрий вечір". Розділ другий


   Михайло Стельмах
   
   ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

   Повість

 

Читати попередній (перший) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"
   
  

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

    Цієї ночі я в усіх снах плив на човні - плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.
   Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:

До нас, невістко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама піч хліб пече,
Віник хату мете.

   Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.

   - І чого воно ще посміхається собі? - журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
   - Мабуть, і в снах читає якусь книжку, - лагідно відповідає тато,
   - Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.
   - На росі потріскались, на росі і вигояться.
   - Хоч би на які постоли розжитись йому, - жаліє мене мати.
   - Хай ногами чує землю, - так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.
   На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:
   - Чи добре спали, чи сухими встали?
   Я знову кажу: "Ги" - І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку - починає мене підхвалювати :
   - Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не дрімає.
   - А чого ж дрімати біля миски? - безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
   - Кортить зеленухами оскому набити? - розгадує тато мій намір.
   - Дуже вони мені потрібні! - і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.
   На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.
   А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.
   - А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникаєза хатами. А мені знову стає весело.
   Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.
   - А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? - аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.
   - Та, - відмахнулася мати рукою.
   - Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.
   - Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.
   - Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.
   І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.
   Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.
   Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.
   Відтоді хитромудрий політик почав ждати загряниці і ліпити перед богами тоненькі саморобні свічечки. Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені...

   Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. І ліс, і птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце співало й співало свою пісеньку ще й на дурничку підгойдувало розмите коріння.
   Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у сні приходить голос до них. Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. А це що?! Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує!
   Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!
   Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
   Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
   - Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
   Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.
   - І чого б ото я одразу всі зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
   - Бо зраділа, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба. - Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.
   - Звідки ж таке знаття?
   - І сама не знаю звідки, - звела угору худеньке плече. - То ви вже не поїдете у степи?
   - Не поїдемо. Ти пособила нам.
   - То так вийшло, - радіє дівчинка. - А ти щось привіз мені?
   - А що ж тобі треба було привезти?
   - Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
   - Привіз казки страшні-страшні.
   - Про відьом і чортів? - одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.
   - Про них.
   - Я цих і слухати не хочу.
   - Чого?
   - Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі. - І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
   - А от мені й зовсім не страшно, - відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
   - Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
   - І чого ж ти боїшся?
   - Грому, різної погані і сови.
   - Сови?
   - Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
   І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
   - І даремно, - каже чиїмись словами Люба. - Мед - це здоров'я.
   - Ну, коли здоров'я, то попробую.
   - От і добре, - показує рідкі зуби Люба. - А може, тобі і чумацької юшки зварити?
   - Та ні, мабуть, не треба.
   - От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. - І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи ні?
   Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
   - Кажи, як маєш щось...
   - Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою - ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...
   - І що?
   - То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
   - І що далі?
   Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.
   - А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!
   - А ти йому що?
   - А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.
   - От молодець! - радісно вихопилось у мене.
   - Він чи я? - довірливо запитала Люба.
   - Обоє.
   На це Люба розважливо відповіла:
   - Отак живе людина і не знає, що вона - голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
   - Везе ж людям! - кажу я, а Люба починає сміятись. - І що ти тому головному співала?
   - Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.
   - Що ж на це тато?
   - Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. - Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.
   - А що в тебе в торбинці?
   - Хіба не бачиш? Липовий цвіт.
   - На чай збираєш?
   - Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?
   - Можна і разом.
   - То спершу ходімо їсти мед.
   І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій -отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:
   - Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?
   - Добрий день, дядьку, - з гідністю відповіла Люба.
   - Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?
   - Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
   - Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. - Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. - Чий він?
   Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:
   - Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?
   Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.
   - Ти чого? - дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.
   - Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.
   - І це правда.
   - І мій батько теж щось має проти вас.
   Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:
   - Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, - і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. - Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе? - і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.
   - Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
   На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:
   - Не бійся, дівко, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?
   - Нема тут ні кізочки, ні зайця.
   Дядько Сергій хмикнув:
   - Та невже нема? Так я і повірю тобі!
   - А ви хіба хоч кому-небудь вірили?
   - Царю вірив, і то даремно - прогадав! - позлішало обличчя і вся постать дядька Сергія. Він ще щось хотів сказати, але передумав, крутнувся і, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.
   - Попрощається сьогодні з життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, - сказала Люба чиїмись словами. - Тато говорить, що в нього затверділа совість.
   - А в твого дядька справді є жабри?
   Люба пирхнула:
   - Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходімо ж до куреня.
   Але після мови дядька Сергія мені навіть меду не захотілося.
   - Краще спочатку нарвемо липового цвіту.
   - То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на півлісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині - візьме й підведе її на ноги?
   - Ге. А далеко ця липа?
   - Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.
   Я поглянув на Обмінну, на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскіс стояла над яром, натрушувала і на ліс, і на яр свої пахощі, навколо неї живою сіткою ворушилися бджоли. Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула.
   - Чого ти, дівко?
   - Боюся грому, - щиро призналася дівчинка. - Може, повернемось назад?
   - Пусте. Нарвемо цвіту і повернемось.
   - Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, й душа тремтять.
   - А як же твій карбованець на зошити?
   - Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба і згасла у хмарі.
   - Ти не бійся, - заспокоював я Любу, - то Ілля калачі розкидає.
   - Аби ж калачі, а то громи і блискавки. Он уже й ліс перелякався грози, - заскімлила дівчинка.
   Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс і зверху, і зсередини просвітився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кілька ціпів, неначе хотів обмолотити землю. І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно.
   - Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обізвалася Люба сльозами.
   І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лісу, і він засвітився величезним фіалковим ліхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили інший огонь - біля самого яру, заломивши руки, горіло скалічене дерево.
   - Михайлику, нам треба сховатись.
   - Куди ж ми сховаємось?
   - Я знаю таке дупло в дубі - велике-велике. Там ми обоє вмістимось, - сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
   І я, пуста голова, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси і кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з'являлась, мов тінь. Грім кидав її на землю, вона падала, підводилась і бігла вперед.
   - Отак і голосу можна позбутися, - хотів я пожартувати, але Люба і вухом не повела.
   Ми сполохано металися між громами і блискавками, а дощ, як хотів, прав і виполіскував нас.
   - Ось тут! - дівчинка раптом зупинилась перед старим гіллястим дубом. При його корені темніло нерівне присмалене провалля.
   "Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? - у думках запитав я дерева і сам відповів: - Літа мені виїли серцевину і душу".
   І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
   - Михайлику, сюди лізь!
   Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:
   - Правда ж, тут не так лячно?
   - Авжеж, - відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.
   - Михайлику, може, ти казку розкажеш?
   - Та від неї тобі ще страшніше буде.
   - І це правда, - зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.
   - Ти чого?
   - Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?
   - А що має бути з ними?
   - Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. - І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: - О, вже небо вивиднюється. Біжімо.
   - І що це в тебе за куріпка?
   - Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.
   Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.
   Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.
   - Обережно, Михайлику, - тут подряпатись можна, - розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.
   - Що там у тебе?
   - Ось подивись, - дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. - І що мені робити з тобою? - жалісно запитала його.
   Але пташеня і не поворухнулося.
   - Замерзло, охляло, - пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. - Ось іще одненьке!
   Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.
   - А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? - запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.
   - Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.
   - А як вона не прийде?
   - То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. - Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: - Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!
   Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.
   Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.
   - На волю просяться. Що мені робити з вами? - Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.
   - Красунечко моя, - тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.
   Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:
   - Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.
   І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.
   Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.
   Люба засміялась:
   - Михайлику, ходімо собі до веселки.
   - А чого ж, це нам по дорозі, - кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.
   - Михайлику, а куди веселка дівається взимку?
   - Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.
   - Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба від сміху. - Ти довго думав, поки таке зморозив?
   - Ні, це я не думавши.
   - Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?
   - Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, - спохмурнів я.
   - То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.
   Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.
   - Ой, мені страшної - зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.
   Я нічим не міг утішити дівчинку, - мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві - кізочка була матір'ю.
   - Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! - боляче і гнівно скрикнула Люба.
   Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
   - М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини - приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через місяць заглянь. Я не скупар, - розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
   - Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...
   Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
   - Ти що варнякаєш?!
   - Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
   - Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! - Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. - Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
   - Не треба мені ваших грошей!
   - Треба, треба. Хіба ж я не знаю? - і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. - Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
   На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
   - Хай він пропаде вам! - дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
   - От забісована порода! - вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
   Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
   
    За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс»,  2005, стор. 1752 - 1772.

 

Читати наступний (третій) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"

 

 

Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":

Михайло Стельмах, Повість Щедрий вечір
Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ― один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.  Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."
 
 
 
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":

Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші

Михайло Стельмах, біографія, проза, віршіМихайло Стельмах -  знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.


Останні коментарі до сторінки
«Михайло Стельмах, повість "Щедрий вечір". Розділ другий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka