Михайло Стельмах
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Повість
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться із літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок.
Це теж, прихиляючи небо до землі, говорить моя мати, і тому я люблю ту пору, коли суничники засвічують своє цвітіння. Цвітуть вони так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені туманом ягоди. І хоч невелика ця ягода, а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю і встаю, накупаний цими пахощами, - літо, літечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.
А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече і знайомий голос нахиляється до твого сну:
- Вставай, Михайлику, вставай.
- Мамо, іще одну крапелиночку...
- Струси цю крапелиночку.
- Ой...
- Гляди, ще боки відіспиш. Тоді що будем робити?
Рядно і тепло спадають із тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горіх, вростаєш у тапчан. Та хіба це пособить?
- Вставай, вставай, дитино, - виважує мати зі сну. - Вже вікна посивіли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш місяць, як його з лісу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосі жита загубить свій голос, - літо, літечко!
Воно тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило. І все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свіжо, як росяно за двома віконцями нашої бідарської хатини, яка займає рівно півзасторонка старої перепалої клуні, що вночі спить, а вдень дрімає...
Після повернення тата був у нашій родині дуже невеселий день - розподіл дідизни. Мов чужі, сиділи на ясенових лавах брати й братова, висвічували одне одного підозріливим оком. Правда, бійки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дідовій оселі, далеко відійшла від спадкоємців. Найбільше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарстві п'ять десятин, і воли, і корову. Але й дітей було у неї теж немало - аж четверо, і старшій дочці вже треба було готувати віно.
Дідова хата дісталася дядькові Івану й дядині Явдосі. Вони без відволоки того ж дня почали зривати з неї блакитні від часу і неба сніпки, а саму хату - пилами розрізали навпіл. Боляче й лячно було дивитися, як з-під залізних зубів, наче кров, бризнула стара тирса, як із живої теплої оселі ставало руйновище - купа скаліченого дерева, як оте вікно, біля якого відпочивав дідусь, вирвали з стіни й, наче покійника, поклали на воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловісне шматували мою минувшину, як скрипучі вози вивозили з двору мої дорогі роки і спомини...
Дядько Яків, заможніший, узяв на звіз тільки дідову катрагу. А нам дісталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня і дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тік, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тік, бо тоді не буде на чому молотити пашню.
В батькових сірих очах стрепенулися посмутнілі бісики, в іншу ж пору вони в нього такі завзяті, що аж до танцю просяться.
- Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? - зовсім опустилися руки в матері.
- Головне, жінко, - не простудити зуби. Бо чим тоді будемо їсти? - батько пильно поглянув на тік, який мав стати нашим ліжком.
- Тут і душу простудиш, - зітхнула мати й подивилась на мене. - Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?
- Та він завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, ціни йому не складеш! - підхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозків, а взимку, страхаючи мерзляків, купався в снігу; тому й молодечі рум'янці не відходили від нього до сімдесяти п'яти років.
- Дме тут з усіх боків, - оглянула мати клуню.
- Зате зверху горобці співають, - зирнув батько вгору, де справді, безтурботно цвірінькаючи, літали живкуни. - Не всякий ось таку розкіш має.
Від цих слів я одразу повеселішав, підняв голову ближче до птиць, а мати зітхнула:
- Тепер і ми, і горобці маємо одне житло. - Далі вона сумно подивилась на щілини між дилями й тихцем попросила вітрів, щоб вони не збирались у нашій оселі, не простудили ні мене, ні тата.
Про себе мати не згадала, і відколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою і зверталась до таємних сил лише тоді, коли вже дуже в'їдалась у тіло чи кісточки якасьнедуга. Тоді мати говорила їй: "Відійди, хворобо, у нетрі, в болота, у безвість, бо мені треба ділечко робити".
Як вона любила робити і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішатися зробленим! Мати, як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, - плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин.
- Як гарно у тихому світі, аж чути, як земля дихає, - зітхаючи, говорила сама собі.
- А може, то наша коняка дихає? - підсміювався батько, який не раз чудувався маминим словам.
- Ет, що ти тямиш, - рукою відхиляла насмішку і вже прислухалась до перепілки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дітьми в ярину.
- І як ти все чуєш? - дивувався тато.
- То, певно, любов моя чує, - іноді в задумі казала вона й знову дослухалась до неба, до землі, до крил і до схлипування роси.
Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.
Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям...
Щойно мати закінчила розмову з вітрами, як біля воріт невдоволено обізвалася качка, а від воріт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матір.
- Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
- Помовч! - підняла руку мати. - Ще, гляди, почує.
- Хай чує, скупердяга.
І от, наступаючи на власну тінь, біля клуні з'являється дядько Володимир; досі він, як міг, обминав тата - все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрічалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачі-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" і на бісову дорожнечу, яка останню копійку витрушує з самої душі.
Натоптаний м'ясом, здоров'ям і підозріливістю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув наші статки, що настовбурчились на току, і невиразно сказав:
- Хе.
- Еге ж, еге ж, - підтримав розмову тато і націлив на дядечка просмішку.
- Що? - спантеличився той.
- Те саме, а чого ж, коли так, а не інакше, - розглядаючи гостя, безневинно відповів тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлішали дрібні чоловічки: він сам не вмів жартувати і люто ненавидів чиїсь жарти, бо все підозрював, що вони читак, чи сяк в'їдаються в нього.
- Ви насмішечки назбируєте, Панасе?
- Ні, вони чогось самі родять у мені, - відразу ж відповів тато.
Але й дядечко не залишився в боргу:
- Краще б у вас копійка родила!
Батько оцінив дотепне слово, і під вусом його насочилась хитринка :
- Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.
Це дядькові дуже припало до серця, і він знову сказав:
- Хе.
Тато намірився щось відповісти, але матір прошила його невдоволеним поглядом і поставила посеред клуні дубовий, з темними очима ослінчик. Дядько Володимир закрив ці очі рукою, поторгав і, впевнившись, що ні ослін, ні тік не скаверзують, так розсівся, ніби в його міжкоління мали поставити маслобійку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але ні дядечко, ні батько не палили гордого зілля, яке не вклонилось навіть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матір, - мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матері ворухнувся докір чоловікові і посмішка дядькові:
- Що, Володимире, поробляє ваша Марійка?
- А що їй робити? Все товчеться між хатою і клунею, наче Марко Проклятий у пеклі.
Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю двір і задвірок справді були схожі на філіал пекла, де не стихало недорізане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свині мають самі себе прохарчувати. Через це їхні одичалі вепри як могли обгризали жолоби й двері, підривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужі городи або полювали на курей, качок і гусят. Сало ніколи не трималося на кістках цих піратів, не вбирались вони і в м'ясо, зате щетину мали, неначе дріт, - шевці не могли нахвалитися нею.
- Добре, що є біля чого товктися, - гасить посмішку мати.
- Та що там доброго? Нема тепер добра ні від сонця, ні від місяця, - сідлає дядечко свого незмінного коня. - От ви думаєте, що у мене свині? А це не свині - сама ідолова порода: одні кості й виск зашиті в шкуру. Через їхній вереск, повірте, світ мені немилий став, бо і вночі спати не дають.
- А ви хоча б на ніч їх трохи підгодовували, - вставляє батько слівце і одразу ж прикладає кулака до уст.
- Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випускає мати клубка розмови.
- Діло до вас є, Ганно, не таке й велике, але діло, - впівголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матір, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. Тепер неспокійні брови і великі випнуті повіки дядечка більшають, стають зовсім схожими на равликів, що виглянули із своїх хаток.
- Яке ж у вас діло? - допитується мати.
- Оце ж ви отримали яку не є, але свою дідизну, свою пайку, - дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червінці, видобуває з себе слова.
Від цієї мови батько насторожується, а в матері сполохано прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогодні, переказували, він бідкався на людях, що ми лишились без хати.
- Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, - зітхнула мати.
Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах зновнатінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
- Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була. - На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою. - Та все в руці божій.
- І в своїх руках, - не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.
- І це суща правда, - погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша...
Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.
"А що я тобі казав?" - очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:
- Це ж яка ваша груша?
- А у вас їх скільки в городі? - теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця.
- Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша? - витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.
- Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.
- Восени чи весною?
- Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
- Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?
- Не було такої нагоди, а сьогодні випала.
- Найшли свою добру годину! - забринів обуренням журний голос матері. - Ще від дідової хати вітер не розвіяв порохно!..
- А яке мені діло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, - це його право! І кожен, скажу вам по правді, добрий тільки для себе. Мировий пожар є мировим, а грушамоя, - круто лягає упертість на дядькові щелепи. - Ну, а коли вам це діло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свідків? То я за шапку і одразу ж до людей.
На віях і устах матері затремтіла печаль:
- Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
- Зрубати дерево.
- А не діждете цього! - скрикнула мати, яка радніше б себе, а не грушу підставила під сокиру.
- Чого це не діждусь? - позлішав дядько Володимир. - Що я, в бога теля з'їв?
- Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте! - скам'яніла в гніві мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:
- Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!
- Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу? - і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
- Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.
- Яка ж це була оренда? - ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.
- Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.
- Це правда? - глянув батько на запечалену матір.
- Правда, - зітхнула вона.
- От бачите! - аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
- Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід? - звернулась мати до сумління гостя. - Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо - ой!..
Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців:
- Що з цієї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворі? Це навіть непотрібна краса.
- Що ви говорите?! - жахнулася мати.
- Що чуєте! - На дядькових очах несподівано випливла хитринка. - От, ік приміру, була б коло мене в сусідньому дворі красива жінка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цієї краси, одним оком пильнував би жінку, а другим сусідку, навіть щось подарувати б їй захотілося. А кому від цього користь? Ні моїй роботі, ні моєму сусіду, ні моїй жінці, ні мені. От бачите, як невигідно жити рядом з чиєюсь красою, - переможно поглянув скупар на матір. - То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине під лавою. А ми зробимо по-людськи, - розсудив тато. - Я піду в ліс, викопаю грушу і посаджу її на вашому городі.
- Хе! - сторопів дядько Володимир і так засовався на ослоні, наче він почав горіти. - А коли ж я від неї дочекаюсь грушок?
- Як трохи менше будете дбати про багатство, а більше про здоров'я, то дочекаєтесь.
- Тоді зробимо так, - знову показав дядечко рукою на грушу. - Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
- Ох і зажера ви! Такого лічикрупа ще світ не бачив! - гнівно вирвалось у батька, і він так відкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. - Ви, певне, і сонце взяли б в оренду!
- Спасибі, спасибі, що спаскудили в своїй клуні, - нагадючився дядечко, і нагадючились його товсті коропині губи. - Пошанування ваше довіку запам'ятаю і колись обізвуся на нього. На різних норовистих теж вуздечка знаходиться.
- Ідіть, чоловіче, додому, - простогнала мати. - Зачемеричили голову - то йдіть.
- Не женіть мене - сам піду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?
- Потім, потім поговорите, - вже благає гостя піти, бо добре знає, чого так посвітлішали батькові очі.
Дядько Володимир тільки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки і, як недобрий дух, щез із клуні. А мати кинулась до батька, охопила його набухлі гнівом руки.
- Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловіче, - приклала голову до його грудей і схлипнула.
Тепер уже батькові довелося втихомирювати матір і пальцями витирати її другі сльози за цей тяжкий день.
- Шкода, що, не збив трохи піни з цього ненаситця, - сказав, коли мама притихла на його грудях. - Стільки добра мати - і позавидувати на єдину бідняцьку грушу!
- Я думала - він прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
- В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. І для чого він живе на світі? Невже тільки для того, щоб жерти і гноїти гроші в землі?
- Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
- Ще й питаєш! - упевнено відповів тато. - Він уночі свою грошву мірками міряє і всю у землю впаковує.
-Теж мірками закопує? - посміхнулася мати, а я засміявся, бо враз уявив, як дядечко вночі потай марудиться зі своїми скарбами.
- Ти чого вибілюєш зуби? - здивувався батько.
- Бо є що вибілювати, - ще більше розбирає мене сміх, а з очей аж витрушується дядькове срібло-золото.
- Регоче, аж ніс витанцьовує. І чого?
- Бо ви таке несусвітне скажете про гроші.
- Чого ж несусвітне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато.
І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків...
Обсіли вони й нас, і так обсіли, що тато кидався на всі боки, немов риба в сітці. А оце був поїхав на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля: добрі люди прираяли переселитись в оті Херсонські степи, де цілина ще й досі виглядає орача. Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача.
Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок - пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:
- Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.
- Я тебе й сиву не покину, - втішив тато.
- Нащо нам ця Херсонщина?
- Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самі струшують росу навпіл з олією.
- Мені й наші соняшники гарні, - не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство - оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.
- Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо - і в дорогу, - сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.
Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:
- Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша - нема людської хати, друга - земелька стоїть перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш - хіба що колись у сон забреде.
Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге - яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика...
- Вмивайся, вмивайся, дитино, - квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.
Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.
- Чого ви, мамо?
- Що тобі, Михайлику? - стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.
- Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?
- Нічого, нічого, це я так собі. - і враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.
- Не треба, мамочко, - припадаю до неї.
- Еге ж, не треба, - згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. - Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка. Їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш...
- Ви не журіться, мамо: якось воно буде, - хочу заспокоїти її, але не знаю як.
- Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? - з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
- А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
- Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, тадуша лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
- Ой! А яка ж там птиця проживає?
- Дуже велика - дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
- А тато де?
- Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
- Чого?
- Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, - в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, - от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
- Михайлику, гов-гов! - пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
- А хто там вигукується? - голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
- Це я, Михайлику! Гов!
- А хто ти така? - питаюся так, наче не впізнаю.
- От і не скажу!
- Ти, може, лісова мавка?
- Ні, я дівчинка з лісу, - сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
- Ти приїхав?
- А ти не бачиш?
- Авжеж, бачу! - радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. - До мене приїхав чи по дорозі?
- По дорозі.
- А чого б не до мене? Все б веселіше було.
- Та до тебе, - зіскакую з коняки. - А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
- Бо зраділа тобі. - Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. - На добридень тобі.
- На добридень. Ти сама тут?
- Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
- І що ж ти робиш у світі?
- Суниці по лісах збираю, - поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. - Її зародило в цьому році, як роси!
- Як роси?
- Ну, чуть-чуть менше.
- Чом не в загорожі збираєш?
- Щоб траву не витолочити, - по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
- А в тебе коси підросли.
- Що мої, - байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: - От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
- А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
- О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! - обурилась Люба. - Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
- Ніколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- І як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо відкопилюю губи. - Повнісінько понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Якої це худоби?
- Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
- І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! - Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: - "Прийди до води - воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові - трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.
- Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився на діток!
- Е?
- Справді.
- І що вони роблять?
- А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш - послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
- Тільки тепер тихенько-тихенько, - приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
- Ось тут слухай - вони якраз під нами вилежуються.
- Ти ж звідки знаєш?
- Вухо розшукало місце... О, чуєш?
- Ні.
- Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
- Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
- Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори іпринюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
- Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
- Свій свого злякався, - добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: - Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
- Вона мене пізнає, - тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордістю сказала дівчинка. - А перед ним ще й жаливи натрусила.
- Для чого?
- Ніби не догадуєшся?
- Ні.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - і по гадині, і по гадині...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. - І не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
- От молодець!
- А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою і димом, - засміялась Люба. - Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
- Не хочу.
- І чим тебе частувати?
- Нічим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
- Є чим журитись людині, - спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
- Ет, і говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегшає.
- Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, - повторюю мамині слова. - Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе.
- Невідома дорога? - зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далі Вінниці?
- Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дівчина. - Як же там люди без лісів живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кураєм, соломою.
- І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
- Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, - засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
- Михайлику, а в степах і суниць не буде? - охопивши руками коліна, запитала Люба.
- Ні.
- А що ж там буде?
- Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
- То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- Поїж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, - поклала руку на шматочок сонця.
- Точнісінько так і мама каже.
Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
- Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От і не забудеться, - зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.
- То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.
- Нічого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба. - І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак і в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісомспускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.
Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшлизгоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.
Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обізвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.
- Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.
Батько спідлоба глянув на нього:
- А звідки ви знаєте, що буде дощ?
- Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду. Добрий вечір вам.
- Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?
- От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.
- Не ваше просо і не ваші горобці, - одразу розсердився тато.
- І між святими буває сварка, - не гнівається дядечко. - Послухаємо, що скажуть про це люди.
- Ви вже маєте свідків?
- Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?
- Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.
- Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
- Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтішне підсік дядечка.
- Та що ви, Панасе? - розвів руки дебеляк. - Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.
- Кумерції?!
- Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.
- Сорока ваша не збрехала.
Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:
- Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
- Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
- Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. - Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
- Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступається мати за нашу десятину.
- Хіба я неправду кажу? - косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?
- Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?
- Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом - шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років - не одружився б, - і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось яккумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарізають навіть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? - обізвалася крізь сльози мама.
- Мені? - отетерів дядечко. - Як це? І чого це мені? Що ми - гірші за людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?
- Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, - в'їв батько.
- Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко. - Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованців золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. - Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна - шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.
- Хіба ви колись не розминулись із нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, - з самого місяця відлиті.
- І де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі - ні тпру ні ну.
- От усі на небі святі бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. - Так дев'яносто карбованців?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - від душі одриваю! - Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, - розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:
- Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?
В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.
- Що це?! Що?! - сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.
- Що це? - іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.
- Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? - примирливо сказав батько.
- Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! - виснув гість. - Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обуренняй образи, вилетів із хатинки.
- Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, - сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. - Ну?
Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?
Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге - переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.
Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допитується тато. - Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж мені казати? - знизую плечима і знов кліпаю повіками - ні, очі таки не попеклись.
- Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?
- Ні.
- Значить, не був спільником, - встановлює батько істину. - То де викопав отаке?
- Як скажу, ви ще більше гніватись будете.
- Куди вже більше. Не мни своє слово - кажи!
- То ви ж самі це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся. - Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотів допомогти вам, - мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
- Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога! - батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму. - Це не ти його настренчила?
- І таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках. - Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?
- А як? - зітхнувши, поцікавився батько.
- У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...
- Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. - І вже з усмішкою звернувся до матері: - А бачила, як цей засядько дременув із хатини?
- Та бачила, - зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.
Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хіба ж я хочу їхати?" - кажу до красноголовців - і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.
І в цей час хтось трусонув моє плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.
- Чого вам? - підводжуся з тапчанчика. - Іще ж зовсім рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько. - Ти не знаєш, де мама?
- Мама? - одразу ж зіскакую на долівку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вікно. - Прокинувся, а її нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.
Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота - батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.
Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік.
Тоді я вирішую теж податися в поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ -більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур'яні й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до яблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.
І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю,й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.
Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.
Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняєдвері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюсяз сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...
У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матір - видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.
І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:
- Хто його знає? Може, Дарка.
Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.
Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тіточко, Люба, - несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
- Ні, тіточко, я до вас.
- У тебе до нас є діло? - здивувався тато і грізно поглянув на мене. - Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.
- От вічно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.
Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.
- Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, - простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: - А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.
Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагідно зупинив її батько. - Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?
- Може, послухаємо їх, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, - сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...
- Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, - сердечне сказав тато.
А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...
За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс», 2005, стор. 1713 - 1751.
Читати наступний (другий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"
Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":
Більше творів Михайла Стельмаха на "Малій Сторінці":
Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші
Михайло Стельмах - знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.