Олена Більчук. "Таріль для Аджая"


 

 

На світлинах — горщик Трипільської культури та Ямної культури

 

 

Олена Більчук

Таріль для Аджая

«Він не боягуз, мій Тато не боягуз!» — на високий пагорб щодуху біжить хлопчина. Все вище і вище. Вже видно край поселення, оборонне укріплення, рів… Блакитну хвилю ранкової Ріки… Та Аджай, здається, нічого не помічає. Він раптом зупиняється, б’є палицею по високій траві й вигукує:

— Він не тікав! Він не бачив!

— Ти… ти звідки? — зненацька чує тонкий голос.

Аджай озирається і бачить дівчинку. Дая, так її звати, одразу здогадалась за одягом, що хлопець — син воїна. Проте розгубилась — й запитала, що перше спало на думку.

— У тебе жовті цятки на обличчі: ти — поцілований Сонцем, — продовжує Дая. — Хмарина теж поцілувала тебе.

Аджай тільки зараз відчуває, що в очах у нього сльози.

Швидко витирає їх рукою.

— А ти сама звідки тут?

— Я? Моя родина — о-о-н там.

Дая показує рукою на край поселення, на захід.

— А-а.. гончарі. Що, вже багато пустих горщиків наліпили?

— У мого Тата теж є сокира. І лук. І воїн він, може, кращий за твого.

Аджай спалахує:

— Ти!. Ти!.. Півмісяць-колесо, ось хто ти!

— А ти — надщерблена посудина!

— А ти — дірява ложка!

— А ти.. ти воюєш із травою!

— А ти.. ти — сарна-калічка!

Дая не відповідає. Розвертається і біжить униз, на захід…

«Може, я і є — скалічена сарна, може, й так... Як же він дізнався про сарну?»

Вона згадує, як просила Тата не вбивати маленьку сарну, яку той знайшов на полюванні, просила виходити. Мама — Шветья — її підтримала, і вони разом вмовили Тата. Пам’ятала, як Мама з тривогою дивилась на неї… Такий погляд у Мами буває й тоді, коли Лавана,  молодша сестричка, замість горняток починає ліпити птахів і звірів і швидко змінює їх. Так, що врешті решт у Лавани в руках залишається той самий безформний шмат глини…

Даї вже недалеко до свого помешкання. Вона сповільнюється, дихання стає спокійнішим.

І коли підходить ближче, чує Татовий голос:

— Невже воїн Правір злякався, коли повернув свого коня?

— Так, Дхіре, дивно, що Правір тікав, — каже Мама.

Даю обпікає здогад: ось про кого вигукував той хлопець!

— Правір не тікав: він не бачив, — зненацька чує свій голос Дая.

— Дає, де ти ходила увесь ранок? Казав же: бути неподалік, а як ворог знову десь близько? Ану до роботи! — гримає Дхір.

Дая йде до своїх горщиків. Не віриться, що день тому плем’я тримало оборону від ворога — так навкруг тихо. Лише часом поодаль чути ревіння волів, мекання кіз, іржання коней… А ще — співають жайвори, зумкотять бджоли, хилицяє хвостом по піску собака Малуш і зажмурює очі сарна Дана.

Й ледь хитаються тендітні ромашки.

Дівчинка сідає у затінку, задумливо дивиться на свою роботу.

Вона ще раніше зліпила і прикрасила орнаментом усі горщики: так, щоб залишився час на незвичайну таріль. Таріль — її маленька таємниця. Поки що. Цікаво, що скажуть батьки, як побачать?

А почалася вона з маленького горщика — найпершої, найулюбленішої іграшки Даї.

Горщик цей прикрашений не звичними прямими лініями, а загадковими червонуватими хвилями. Такого посуду їхнє плем’я не має. Та й деінде ще не зустрічалось. Колись давно Тато знайшов його у дорозі й зберіг. Даю чарували ці лінії. Вона пробувала намалювати їх червоною вохрою на горщиках, які ліпила сама, та фарба не трималася. Стекою чи мотузочкою теж не вдавалося витиснути: виходило не так охайно.
 
А нещодавно у неї виникла ідея! І тепер Дая обережно, паличкою із спеціальними загостреннями на кінцях поступово робить тиснення — пунктиром чи рисками створює хвилясті лінії.

Дівчинка дуже старається. Не помічає ні того, що пасмо її волосся вибилося з-під стрічки, ні того, що затінок забіг за інший бік житла.

Дая вже почала відтискати коло-колесо у центрі, як її смикає Лавана. Від несподіванки дівчинка прикушує язика.

— Ай, боляче! Що сталося?

— Я теж хочу спробувати!

— Я ще не завершила! Та й у тебе врешті решт все одно буде той самий шмат глини.

— Дай, ну будь ласка.

— Гаразд, я зроблю тобі таку ж паличку.

— А що тут у вас за галас? — підходить до дітей Дхір. — Покажи-но, — звертається до Даї й простягає руку до тарелі.

Дівчинка вагається, але дає таріль Татові.

— Гарно виходить, — мовить той. — Тільки ж, напевно, багато часу пішло? Дивись, Лавано, тобі б повчитись у Даї доводити справу до кінця.

Лавана похнюплено дивиться вбік.

Дхір знову роздивляється таріль старшої доньки.

— Мені теж до вподоби такі лінії. До речі, Дає, а де той горщик?

Лавана раптом підхоплюється й біжить у хатину. За мить повертається.

— Ось. Тут ще собаки є.

Дая здивовано дивиться на сестру: вона ніколи не чула, щоб Лавана говорила про цей горщик. На ньому й справді, окрім хвилястих ліній, були намальовані дві кошлаті собаки.

— У тебе звірі теж, як живі, — тепло усміхається сестричці Дая.


Минуло сім днів. Дхір обпалив партію виробів, і — Дяка Вогню! — жодна із посудин не тріснула.

Дая бере таріль і вирушає на пошуки хлопчини, з яким посварилась на пагорбі.

Дівчинка надіється, що знову побачить його.

Але там хлопчини немає.

Наступного дня теж.

Врешті решт Дая наважується піти напряму, до житла Правіра.

Дівчинка ще здалеку помічає мідне волосся Аджая. Він так само вдягнений. Тільки в руці тримає не палицю, а лук і стріли.

Дая зупиняється. Потім рішуче підходить:

— Це — тобі, — говорить.

— А, дівчинка з пагорба. Ти ж Дая?

— Дая. Я хочу тобі подарувати цю таріль.

— Думаєш, як бачила мої сльози, то мене тепер треба жаліти, як ту твою сарну? — каже хлопець й зиркає на подарунок. — Дивна таріль. Лінії, наче похилена трава. Добрі лінії — прямі, як стріли, як промені Сонця.

— А ти бачив, як горить Вогонь? — не розгублюється Дая.

— Аджає! — хтось гукає.

Хлопець озирається. Гамір навколо посилюються, рух пришвидшується, і щось зачіпає Даю.

Дівчинка не утримує рівновагу — й таріль летить додолу. Це якась мить, та Дая бачить усе повільним: те, як летить таріль, як крутиться її коло-колесо, як стукається об камінь, як від неї відщерблюється шматочок… Та враз таріль підіймає Аджай.

— Все гаразд. Вона не побилася. Навіть не тріснула.

Хлопець здіймає з руки дротяну прикрасу — й віддає Даї.

— А це — тобі.

Й біжить до свого житла.

— Аджай. Твоє ім’я — Аджай, — тихо промовляє дівчинка.


Коли вона повертається додому, бачить, що Мама хвилюється.

— Доню, — каже, — такі новини: за тиждень наше плем’я має рушати звідси за Ріку. Останнім часом набіги почастішали, на пасовиську небезпечно, якщо втратимо худобу — не виживемо. Тож необхідно починати збиратись.

Шветья обіймає доньку.

— Але зараз будемо вечеряти.

Сутеніє. Й біла ромашкова хмаринка поволі згортає пелюстки.

Дая бере тонкий коржик, горнятко молока й думає про те, що хвилясті лінії нагадують їй Молочний Шлях у небі. А ще — синю мотузку Ріки, якщо дивитися на Ріку з найвищого пагорба. А ще — повітря. Коли воно огортає Даю, вона відчуває, що вітер теж — хвилястий…

 

 

Авторська світлина Олени Більчук

 

На світлинах — горщик Трипільської культури та Ямної культури , третя світлина авторки.

Імена героїв оповідання знайдені в книжці Степана Наливайка «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну».

 

Завантажити  твір у форматі doc.zip

 

 

Більше казок та оповідань від Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також - оповідання "Розмова" та "Хлопчик і метелик".

 


Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. "Таріль для Аджая"»:
Аліса , 2020-06-29 11:18:53, #
Даша , 2020-06-29 21:18:48, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми