"Жар-птиця". Малюнок Євгенії Хижняк, 7 років, 2013 р.
Олена Більчук
РОЗМОВА ПРО ХАТКУ
(казка, за малюнком про Жар-птицю)
І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом.
— Ой...
За мить підлетіла мама.
— Що там у тебе? — запитала вона й сині дзвоники задзвеніли теплим світлом.
— Вже розплутався.
— Добре. Синку, треба поговорити.
Жар-птиця розпустила хвіст, змахнула крилами, з м’яким блиском помаранчевих пір’їн, й присіла на гілці найближчого дерева. А пташеня примостилося поруч, хоча спершу мало не клюнуло вниз.
— Пригадуєш, тато розповідав тобі про пітьму?
— Так.
— Летімо вгору.
Вони піднялися високо в небо.
І Зарик побачив, що край неба суне щось величезне й темне, — воно не було схоже на дощову хмарину чи ніч, — і як у цю темінь летять сяючі птахи.
—Там, на обрії, то пітьма?
— Так.
— І наш тато?
— Так, синку. У птахів світла обов’язково вийде розсіяти ту пітьму. Навіть якщо хтось стискує частинки пітьми й перетворює їх на важке каміння мороку.
— Хто так робить?
— Це можуть бути будь-які істоти. Коли вони бояться світла, коли бояться правди і знань. А якщо хочуть заразити страхом інших — жбурляють цим камінням, — мама-птаха почала потроху знижуватись. — У той час, як шмигають важкі камені, необхідно залетіти в укриття.
Пташеня поглянуло вниз — це вперше воно піднялось так високо, і було видно, настільки ліс просторий і красивий, як дерева огортає небо, і хвилясту смугу синьої річки, численні озерця…
Жар-птиця і Зарик приземлилися на галявині, поряд із рідним дубом, у розлогих гіллях якого знаходилося їхнє гніздо.
— Сину, що б не сталося, навіть якщо будеш десь далеко від дому чи будь-якого укриття, пам’ятай — ти завжди у хатці. Тебе не зможе подолати ніякий страх, ніякий морок. Адже, Зарику, ти — частинка любові і світла.
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше дитячих творів від Олени Більчук на нашому сайті:
