Олег Гончаров. "Vita varia est" ("Життя мінливе"), монодрама на дві дії для старшокласників та дорослих

 

 

П'єса "Vita varia est" ( Життя мінливе") стала лауреатом V-го Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова" (2004), а її радіо версія  стала лауреатом Третього Всеукраїнського конкурсу радіо п'єс "Відродимо забутий жанр" (2010).

У 2004 році драма "Vita varia est" ("Життя мінливе")  стала дипломантом V-го Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання "Коронація слова", а у 2010 році радіоп’єса "Vita varia est" ("Життя мінливе")  стала  Лауреатом  3-го Всеукраїнського конкурсу радіо п'єс "Відродимо забутий жанр".

Опубліковано п'єсу "Vita varia est" ("Життя мінливе") у збірнику 7 п'єс Олега Гончарова "Сім кроків до театру" (видавництво "Фенікс", 2018 р.).

 

 

На відео: "Ave Maria" (добірка).

 

 

Олег Гончаров

VITA VARIA EST

("ЖИТТЯ МІНЛИВЕ")

(Монодрама на дві дії)

(для старшокласників та дорослих)

 

                       Людині великої душі

Богдану Степановичу Березі

від щирого серця присвячується

Бережи його Господь від усіх

життєвих негараздів...

 

 

    Завантажити текст монодрами Олега Гончарова "Vita varia est" ("Життя мінливе") (doc.zip)

 

 

Дійові особи:

Богдан – актор 40-45 років.

 

 

Дія перша

 

Повне затемнення сцени. Десь далеко надірваним голосом шість разів б’є дзвін. Б’є сумно, жалісно… В глибині сцени ледь проглядається велика споруда, чути придушені голоси схвильованого натовпу, важкі кроки по риплячих сходах, брязкіт заліза. За хвилину по тому чути зацьковане: "Господи, мене за що?", міцний удар сокири по пласі. У цю ж мить, згори, на споруду падає потік яскраво-червоного світла, а повітря вибухає ревом натовпу, збудженого виглядом пролитої крові.

На очах у глядача з пітьми виринає дерев’яний поміст. На помості височить почорніла від крові плаха з увігнаною в неї сокирою… Ревище натовпу потроху вщухає, а натомість зривається дикий вітер. Він несе із собою пожовкле листя, гостре відчуття тривоги й далеке акапельне "Аве Марія". Та минає якийсь час, все навкруги завмирає і тільки далекий дзвін продовжує плакати за чиєюсь грішною душею...

На приступках помосту видно ченця-домініканця. Сховавши обличчя під коричневим плащем, він тихо молиться… Нарешті дзвін змовкає. Монах піднімається з приступки, скидає каптур плаща…

 

 

БОГДАН (поволі спускаючись із помосту).

...Люди декотрі часом заради імен гинуть і статуй…

Часто їх до цього призводить страх перед смертю.

Відразою повні і до життя, і до світла денного,

Від безвихідної туги вони самі себе вбивають!

Забувши зовсім, що туга їх живиться усе тим же страхом!

Він проганяє сором і дружби зв’язки найтісніші розриває!

І перекручує, в кінець, благопристойність…

Бо Вітчизну свою і батьків своїх милих

 Нерідко люди зраджували, намагаючись уникнути смерті!!!

(Замислюється). ...Як там у Лукреція далі? (Морщить лоба).

…Але ж смерть ніщо і не має ніякого значення!!!

...Чому ж не йдеш, як гість, перенасичений учтами життя?!

І не смакуєш, невігласе, байдуже спокій та безтурботність?!

...Мабуть, приблизно так… А, можливо, й не зовсім так... (Розводить руками).

...Господи! ...Яка приємна філософія для недужої душі! …Смерть – ніщо!!! Цікаво, що б подумав старий філософ, коли б між його головою та тулубом стирчала в пласі ось ця сокира? Не думаю, що у цей момент Лукрецій продовжував би стверджувати, що смерть – ніщо! А, може, старий все ж правий? Навіщо все життя чогось боятися: чи то закону, чи то власних аморальних вчинків, коли смерть – ніщо? І за плечима у кривої з косою нічого немає? …То ж чи потрібна людству мораль взагалі? І, власне, навіщо стільки часу я поклав на вивчення трактатів тисячолітніх старців? Якщо вже вони не змогли підвести людство під загальний знаменник, то що вже казати про нас? (Розв’язує плащ, думає).

А, втім, ні! ...Не все так просто, шановний Лукрецію, не все так просто! Писати про природу речей значно легше, ніж просто жити серед цього паскудства! …Не інакше, як усі ці книжки були написані для богів… Якщо впродовж тисячоліть людство так і не змогло стати людством з великої літери, значить, старий Лукрецій і компанія даремно марнували свій час на те, щоб навчити нас жити…

 

Знімає плащ, під ним – пристойний сучасний костюм.

 

З чим я стовідсотково згоден, так це з думкою Сенеки: "Одних доля манить, інших – тягне!" І це – аксіома, від якої не сховаєшся в мушлю бездіяльності.

 

Кидає плащ на бильце стільця. Потроху на сцені стає світліше. Видно червоний пластиковий стіл з такою ж червоною парасолю над ним, модну канапу, журнальний столик з червоним телефоном, кравецький манекен, круглу алюмінієву вішалку з різнобарвним одягом, декілька стільців. В центрі авансцени, на чотирьох червоних цеглинах – старий закопчений керогаз.

 

…Одних доля манить, інших – тягне… (Сідає на стілець).  

...Цікаво, що важче: придумати добрий афоризм, чи зметикувати, як, керуючись цим афоризмом, жити? …Втім, можна спробувати жити своїм розумом, при умові, що він у вас є… Одних доля манить…

...Так сталося, що мене доля тягне… І так важко їй, сердешній! І кидала мене неодноразово в прірву небуття, а я, сіромаха, все чіпляюсь слабенькими нігтиками за неї, чіпляюсь… (Довго мовчить).

П'ять місяців тому, пізно ввечері я прийшов до театру. На вахті дав черговому пляшку, щоб пропустив мене на сцену, бо напередодні мене звільнили… Як було написано в наказі: "За перешкоду в роботі колективу!"

…І це було чистісінькою правдою. Я відмовився грати прем’єру… Я відмовився від уже готової ролі. Вперше в житті я здійснив вчинок! У кожного нормального чоловіка наступає момент, коли життя починає вимагати від нього вчинків… Хороших чи поганих, праведних чи не дуже – це вже як обставини підказують… Головне – життя вимагає! Ти відчуваєш, що не можеш, не маєш права пролежати свій вік сірою масою на узбіччі життя, годуючись тим, що впаде з возів, котрі проїздять повз тебе… Так чи інакше, ти починаєш розуміти, що тобі вже час вибиратись на путівець і сідати на власного воза…

Мені шепотіли з усіх кутків: "Богдане, ти здурів! Ти вже немолодий… Кар’єра… У тебе такі ролі!" …О, так, мої ролі, мої діти… "Богдане, зараз так важко з роботою, а у тебе серце"... Я знаю, що у мене серце… А ще у мене печінка, нирки, шлунок, дві ноги, стільки ж рук і голова. А ще у мене є ощадна книжка, на якій з давніх-давен лежать сто тридцять п’ять радянських карбованців. І все це мені болить… (Показує правицею на поміст).

Це буде добра вистава… Старовинна п’єса, з автором дика плутанина, пристойний, як на мене, сюжет. Власне, сюжет п’єси й спонукав мене на вчинок… У цій жорсткій, я би навіть сказав, жорстокій п’єсі я мав грати роль актора середньовічного театру, котрий, в свою чергу, грав ченця-домініканця, засудженого до страти на Кампо ді Фйоре. Так, так, саме на Кампо ді Фйоре у Римі! Не знаю, хто й чому назвав цю площу Квітковим полем, але спалювали на ній не квіти, а живих людей! Кампо ді Фйоре забрала життя тисяч єретиків і Джордано Бруно, котрі пройшли через її пекло; вона мала забрати життя і у молодого ченця, котрого грав я…

З перших днів читки п’єси я втратив спокій! І не знав чому… Я перебирав по кісточках усі події, що трапились зі мною, чи навколо мене за останній час, я прислуховувався до себе, я зі страхом зазирав у свою наболілу душу і не знаходив відповіді на свій неспокій… Це була якась чортівня! Я забував свої репліки, я засинав посеред репетицій! Все моє єство протестувало проти цієї ролі! Ви скажете: містика? …Ні, не думаю… Милістю Божою я чоловік учений… То було передчуття пізнання істини! Ось що це було! (Встає).

Дія відбувається в середині шістнадцятого століття у святому місті Римі… Невеличкий театр, своє, майже сімейне життя, свої ж сімейні чвари, радощі, невдачі та таке інше… І ось у цьому маленькому римському театрику ставлять п’єсу, в якій по сюжету головного героя мають стратити на пласі.

…Іде прем’єра! Герой мужньо кладе голову на бутафорську плаху, але… але бідолаха не знає, що сокира, котру тримає у руках його товариш, не бутафорська! (Обводить залу очима). …Гарно придумано… Чи не так, панове? (Переводить погляд на поміст).

...Кат піднімає над головою сокиру, зрадниця-дружина сіпається від болю запізнілого каяття… Хрясь!!! Сокира смачно врубується в шийні хребці, б’є в врізнобіч, так подібна на справжню, кров… і голова страченого у руці ката як дві краплини… Публіка в захваті! Боже, який трюк! Яка майстерність! Який реалізм!!!

…Глядачі жбурляли гроші, було весело й водночас моторошно… Весело від того, що то була лишень п’єса… і моторошно від усвідомлення того, що вже завтра за тобою можуть також прийти і ніякі аудитори консисторії вже ніколи не розглядатимуть твоєї жалюгідної апеляції на неправедне рішення єпископа, котрому ні з того, ні з сього закортіло, щоб саме тебе підсмажили на Кампо ді Фйоре у найближчу середу! …Як ми розуміємо, головний герой на поклони вийти не зміг… У нього так невчасно розболілася голова…

Коли я відмовився від ролі, я ще не здогадувався, що саме спонукало мене піти на такий крок… Так чи інакше, того вечора я прийшов на цю сцену, увімкнув верхній прожектор, сів на ось цей стілець і почав чекати…

…Тьмяно виблискувала смертю бутафорська сокира, через раз, поламаним насосом торохкотіло моє зношене серце, було тихо й тривожно… І чомусь саме у цей момент, мабуть що сам Бог спостерігав згори за мною, на поверхню пам’яті одна за одною почали спливати притчі Соломонові:

– Буває, що й друг більше прив’язаний, ніж брат…

– Не замишляй супроти ближнього свого ніякого зла, коли він без недовіри живе із тобою…

– Багато хто хвалить людину за щиросердність, проте чи за правдивість багатьох похвалили?

…Я, напружившись, сидів на стільці і, дивуючись, на що все ж таки здатна людська пам’ять, перебирав, наче коштовні чотки, святі слова… Дякувати Богу, що перший ліпший злодій не може залізти до голови так само просто, як до кишені штанів! У такі хвилини у людини можна багато чого вкрасти!

 

Бере зі столу папірець, читає:

 

 "На шляху правди – життя, і на її шляху немає смерті"… У цю мить я подивився на сокиру ще раз, але… але вже зовсім іншими очима!!!

 

Падає на коліна.

 

 …Боже!!! …Боже милостивий!!! …Я зрозумів!!! …Це ж, це ж про мене п’єса!!! Це ж мені, наївному дурневі, з широко розкритими очима, ще на початку життя рубонули сокирою зради по шиї!!!

…Миттєво прокрутивши в пам’яті своє життя, я раптом зрозумів, чому для багатьох людей, котрі мене оточували на протязі життя, я завжди був пропащим невдахою… Для батька я був другорядним сином, для дочки – другорядним батьком, для дружини – другорядним чоловіком, котрому можна було напхати під капелюх купу чудових рогів і не дуже при цьому страждати…

Нарешті я все зрозумів… Ні, не так… Мені здалося, що істину я знав завжди, але все своє життя дико боявся зізнатися собі у цьому… Ніколи не думав, що тягар істини, тягар правди може розчавити в людині все її минуле…

У другій книзі царів є такий вислів: "Краще потрапити у руки Бога, бо милосердя його велике, ніж у руки людей"… Мабуть, краще й не скажеш… І правда в тому, що мені з малих років почепили на спину жовте кільце… на кшталт того, якими у середні віки мітили нещасних євреїв… Але ж хіба я маю на плечах очі?!

 

Читає.

 

…Хто терплячий, той розсудливий…

…А я таки був терплячий… Навіть за дуже… (Встає з колін). …Ця сокира, як це й не дико звучить, повернула мене до життя! Я, нарешті, зрозумів, що я є насправді й що маю робити вже завтра…

 

Підходить до помосту, обережно проводить рукою по свіжо струганим дошкам.

 

…Непогана робота… (Принюхується). Лісом пахне… Як часто в своєму житті ми маємо змогу бачити на власні очі добре облаштоване, зроблене старанно, іноді навіть з любов’ю, місце страти… Адже стратити людину можна по-різному! Жінці можна побудувати золоту клітку, наробити їй купу дітей і прикувати ланцюгом обов'язку до плити! Чоловіка можна стратити, протримавши його все життя на посаді старшого лаборанта і його розумом просуватися до професорських вершин… Дитину можна стратити щоденним нагадуванням, що вона нікчема…

Мене страчували саме у такий спосіб… Щоденно й цілеспрямовано…

 

Піднімається на одну приступку.

 

Щоденно й цілеспрямовано, збудувавши навколо мене декорації дбайливості та щирості… Часом, коли тобі дуже болить, і ти намагаєшся відшукати навколо себе щось справжнє, на що можна спертися, бачиш лишень самі декорації! Світ збудований, я би навіть сказав, світ зліплений із декорацій…

...Колись, дуже давно, я мав нагоду прочитати "Корабель дурнів" Себаст'яна Бранта. Цей середньовічний німецький гуманіст досить дотепно висміяв вади тогочасного суспільства… Пройшло п'ятсот років… і що?! Ця книга перенасичена сьогоденням!!!

 Як і п'ятсот років тому, людство продовжує грати в театр, забувши, що глядач відсутній… Втім, один глядач все ж, напевне, є… але він скоріше суворий суддя, ніж просто спостерігач…

Як і п'ятсот років тому, людство плазує перед гріхом, раз по раз витираючи розбите об підмурок правди обличчя! Час іде, час біжить, але ніщо не змінюється… Як і п'ятсот років тому, декотрим людям, задля того, щоб відчути себе великим, достатньо з усього розмаху розчавити дурного дощового хробака… Іншому цього замало… Іншому, щоб відчути свою велич, потрібно вбити сотні, тисячі людей! Одному, щоб хоч якось підсолодити своє гидке питво, котре він чомусь називає життям, достатньо нашептати про вас вашому ж, не завжди розсудливому, а то й просто нерозумному начальникові… Інший роками може клеїти дурня, він може їсти з тобою із однієї миски, може кохатися з тобою, народжувати тобі дітей з перекрученою психікою, бо якою ж, врешті решт, може народитися дитина, котра ще в материнській утробі починає ненавидіти людину, причетну до її народження? Як кажуть, ще не з’їв, а вже знудило… Цей, інший, може роками бути ласкавим, уважним, але! Далі можна ставити купу знаків оклику й пити корвалол…

Та, власне, я не про це… Прозріння, котре пролилося на мою душу життєдайним дощем, дало можливість моїй свідомості, затиснутій у лещата уявної власної обмеженості, подивитися на себе, світ, котрий мене оточував, по-новому… Я таки вислизнув з-під віка скрині, до котрої мене силоміць, нехтуючи моєю особистістю, запхали в дитинстві!!! Не можу сказати, що в той момент я почував себе Феніксом, але й бранцем Аїда я не був… І коли вже зовсім чесно, то на душі було порожньо, немов би я щойно в’їхав до нової квартири з одним єдиним стільцем у руці… Де все потрібно переклеювати, перешпакльовувати, перефарбовувати… Але тягаря невпевненості на плечах вже не було...

Коли ти ще занадто малий, задля того, щоб аналізувати, але вже занадто великий задля того, щоб не реагувати на образи з боку дорослих, в свідомості формується стійкий стереотип: хороший-поганий, з котрим ти потім мусиш йти крізь життя… Хороший-поганий, поганий-хороший… Все просто… Одначе, в дитинстві маленька людина вірить у те, що, по великому рахунку, у "великому житті" цього розподілу немає. Його не повинно бути принципово, бо люди не можуть бути хорошими чи поганими! Всі люди добрі, просто у деяких із них час від часу з’являються проблеми, котрі вони, іноді, не зі зла, намагаються перекласти на слабших за себе... Маленька людина росте, вірить, раз по раз налітаючи довірливим обличчям на свинцевий кулак життєвої правди і, нарешті, перетворюється на одного із нас… Сумно, панове…

…Коли від нас втекла мати, батько вже мав коханку – вишукано гарну, я би навіть сказав: на подив гарну, як для перенасиченого убогістю галицького задрипілля… Вона була молода, фантастично вдало зліплена і, що головне, вона була розумна… Я був малий, дурний, щасливий! Щасливий від того, що новоспечена мати не дозволяла собі кричати на мене, чи, борони Боже, вдарити, і дурний тому, що не розумів, у молодої, здорової жінки колись обов’язково з’являться діти… Свої діти…

З появою малого Миколки до мене дійшло, що люди, як і ковбаса, мають свою сортність! …Саме тоді на моїй спині наквецяли жирне жовте кільце, а на шию начепили запецькану брудними пальцями відрази етикетку: третій сорт! …Що поробиш… Кохання і розум ходять різними дорогами, та й дружба, хто б що не казав, складається не з почуттів, а з випробувань… Я був малий, дурний, але вже не щасливий…

Якщо в дитині не підтримувати тепло, її серце кам’яніє… (Спускається на сцену).

…Втім…

 

Підходить до керогаза.

 

…Ось ця машинерія, цей жахливий витвір вітчизняної індустрії, доволі часто приймав участь в розігріванні моїх кінцівок. Майже кожного дня нова щиросердна бабуся, виловивши мене на вулиці, затято вчила мене розуму з допомогою ось цього шиплячого створіння. Підтягнувши мене до керогаза, на якому завжди щось кипіло й шкварчало, бабуся кумедно цокаючи язиком, хутенько знімала якусь із каструль і пхала мої, неодноразово попечені рученята у вогонь… Я кричав, плакав, казав, що більше не буду, але з кожним разом робив ще гірше...

…Тортури припинились, коли я одного літнього дня приніс з лісу живу гадюку і прибив її до узголів’я бабусиного дерев’яного ліжка… Вона, мабуть, все зрозуміла, бо у той вечір, вперше у житті, пішла до церкви… Бабуся вже давно стерлася з моєї пам’яті, а ось ця машинерія – ні, бо вона попекла не тільки мої руки… вона попекла мою душу… (Піднімає догори голову). …Сподіваюся, у Всевишнього знайшовся керогаз для бабусиних рук, бо інакше її тиха смерть буде сприйматися мною як образа!

…Колись у Конфуція спитали: чи можна прожити життя, керуючись одним єдиним словом?

– Це слово: взаємність –  сказав учитель. – Не роби іншим нічого такого, чого б ти не бажав для себе.

Шкода, що бабуся при житті нічого крім "Правди" не читала… Впевнений, що їй не зашкодило б знати, що ігноруючи людей навколо себе, ніколи не пізнаєш стану речей, бо навіть саму дурну істоту можна примусити підкорятися, але її не можна примусити зрозуміти, чому саме вона повинна підкорятися… І вже зовсім не можна примусити маленьку людину, котра вже доволі добре опанувала своїм власним маленьким "я", підкорятися тортурам, не маючи права на захист!

…Звинувачування без права на захист, на мою думку, один із найстрашніших злочинів… Виникає слушне запитання: а де ж був батько? …Він був…

…Коли на комусь ставлять хрест, у нещасного вже немає ніяких шансів видертися із вигрібної ями брехні, зневаги й знущань… Ось це і є страта!!! Втім, невідомо, що страшніше: бути страченим на пласі, чи бути страченим морально… (Читає по пам’яті). Нехай дні його будуть короткі… Псалом сто восьмий… Це, мабуть, про мене…

 Самим смішним є те, що я не пропав, як було заплановано моїми любими батьками… Я вижив!!! …Боже, як я радів свободі, коли вітер байдужості жбурнув мене в вир самостійного життя! Нарешті, я міг робити все, що хочу: їсти, не ховаючись на горищі, слухати улюблених "Бітлз", пропадати в бібліотеках, носити довгу зачіску і головне – мріяти! Мріяти, не виходячи із життєвих постулатів батька, а по-своєму! То були мої мрії, власні! І це було диво!!! Підсліпуватий заїка, бовдур, котрих мало, вижив! Більше за всіх цьому дивувався я сам, бо в мою голову змалечку було закладено сакраментальне: Ти, сину, нікчема!!!

…З часом виявилось, що серед нікчем я – Стефенсон, а серед бовдурів – Цезар! І тоді я пішов до батька… Моя душа жадала правди…

 

Поволі підходить до вішалки, знімає з неї піджак і капелюх і одягає все це на манекен.

 

 …Я не знайшов тоді батька… Я знайшов на смерть переляканого вбивцю, котрого щойно застукали на місці злочину!

 

Відходить на крок від манекену.

 

…Його страшний, скручений судомою люті, чорний, неначе дуло пістолета рот, нахабно вперся в моє серце й садонув по ньому чергою вбивчих слів: Ти мені не син, блазню! Твоє місце на смітнику! Чуєш ти, бовдуре?! На найбруднішому смітнику!!! (Розмахується і б’є по манекену).

…І тоді я вперше вдарив його, хоча зробити це мені кортіло завжди… І не дозволяв я собі цього не тому, що батько був великим та дужим… Я не дозволяв собі підняти на батька руку тому, що він був моїм батьком… Проте, у той день я побачив чужу людину, котра взяла на себе сміливість ображати мене, моє минуле… Я не просто тоді вдарив його… я його побив… Саме там і саме тоді я зрозумів, що в кожній людині дійсно спить звір! …І, мабуть, він повинен там бути! Бо, коли чиїсь брудні ноги починають вчавлювати твоє єство в смердючу багнюку неправди, той звір, що спить у тобі, повинен відгризти ті брудні ноги по саме коріння! …А інакше ти нічим не ліпший за хробака, котрий необачно виліз на світ Божий… Правда, хробак цього ніколи не зрозуміє, на відміну від нас, людей…

…Доволі часто можна почути буцімто всі моральні правила – умовності людства… І життя, по великому рахунку, змагання протилежностей… З останнім можна погодитись…

 

Знімає з манекена піджак та капелюх, повертає їх на вішалку, сідає за столик під парасолю.

 

 Що ж до першого ствердження, то при такому підході, при подібному розумінні моралі, змагання протилежностей завжди переходить у брутальну бійку. …Так, каюсь… Мабуть, я не повинен був робити це подібним чином… Навіщо меч, коли є слово! Але, очевидно, на той час у мене не було напоготові слова, сильнішого за кулак!

 

Бере зі стільця, що стоїть поруч, гітару, кинувши погляд на плаху, починає співати.

 

 

 

Свій перший вірш я написав у десятому класі на контрольній з математики... Наслідки були жахливі! Дружні шаржі на вчителів було конфісковано і по закінченню школи ображені метри середньої освіти дружньо відповіли на мої дружні шаржі випускною характеристикою, в котрій відзначалося, що єдине, в чому яскраво проявився мій геній, так це в грі на гітарі! Згодом виявилося, що з подібними характеристиками до інституту приймати не дуже хочуть… Непоганий початок, як для самостійного життя! Втім, у невдач теж іноді бувають позитивні моменти…

Одного дня багато років по тому, я сидів у львівській кав’ярні, смакував міцну каву й гортав засмальцьовані сторінки "Метаморфоз" Овідія у гидкому перекладі якогось Слюсаренка. Накрапував дощ, я гортав першоджерело Шекспірівської "Ромео та Джульєтта", щиро дивуючись безцеремонності класика… – Богдан? – почув я раптом… Піднявши голову, я побачив поряд зі столиком наскрізь пропитого мужицюру у брудному одязі з пакетом у руці, в котрому подзенькували пусті пляшки… – Не впізнаєш? …Я Григорій Степанович… колись у школі я викладав математику… Згадав? Чи, може, до тебе зараз потрібно звертатись на "Ви"? Можна присісти? Вибачай мені за мій вигляд… Пам’ятаєш, одного дня я забрав у тебе книжку Генріха Самарійського… "Про мінливість долі"? – Григорій Степанович раптом випустив з давно немитої руки свій пакет і дико розридався… Він сидів переді мною сивий, нещасний… З його червоних від горілки очей текли важкі чоловічі сльози… І тоді я вперше у житті побачив, як разом зі слізьми каяття із людини виходить гріх! Через хвилину я побачив зовсім інше обличчя, зовсім іншу людину... Наплакані очі Григорія Степановича дивилися на світ, на мене не через завісу вічного похмілля, а через кришталево чисту призму внутрішнього щастя… – Дякую тобі, тихо сказав він… – Мабуть, ти не зрозумієш, але цієї миті я чекав все своє понівечене життя… Тепер я знаю, що мені робити… – І він пішов геть, кинувши презирливий погляд на свій пакет із порожніми пляшками…

 

Читає:

 

І сказав Будда: Просвітлене моє серце забилося гарячою любов’ю до людей, охоплених стражданнями і вирішив я, що побудований з такими зусиллями пліт, на якому я переплив через потік страждань, повинен бути залишений іншим і не повинен щезнути…

Через два роки я випадково зустрів Григорія Степановича у Тобольському монастирі… Отець Серафим на прощання сказав мені: "Хто йде за великим у собі, той досягає вершин… Своєї я вже досяг, бо зрозумів, що немає щастя, рівного спокою… Проте, це зовсім не означає, що всі повинні міркувати про небо… Хтось повинен створювати речі… Я благаю тебе… зроби все можливе, щоб на туніці твоєї душі з’явилася пурпурова смужка мудрості, бо інакше тебе прийматимуть за раба!"

 

Відкладає гітару, йде до вішалки, знімає з неї плаття і, не поспішаючи, одягає плаття на манекен.

 

…Я закохався в середу сімнадцятого листопада одна тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року… Була пізня осінь, був холодний, набряклий від дощу Львів, знаменита львівська стометрівка і була ВОНА… Тобто, до тієї хвилини було все і раптом – бац! Все навкруги щезло і тільки ВОНА невагомою пір’їнкою пливла понад асфальтом, над чорними калюжами і над моїм здоровим глуздом… Прохромивши моє зацьковане серце кинджальним поглядом, вона підійшла і, якусь хвилину порившись у своїй сумочці, подала мені своїм малесеньким рученятком таблетку валідолу.

…Уявляю, який у людини мав бути вигляд, щоби перший-ліпший перехожий подав тобі таблетку валідолу! …Від цього жесту мій мозок втратив здатність аналізувати… Я закохався миттєво й остаточно! Ковтнувши валідол, я на протязі п’ятнадцяти хвилин щиро дякував дівчині, лихоманково метикуючи, де взяти карбованця на каву… Я не міг просто так розпрощатися! Я на очах божеволів!!! …Вона виявилась у той день багатшою за мене: у неї був карбованець, а її тактовність не знала меж…

А потім… потім я впродовж двох років по ночах розвантажував вагони з вугіллям, борошном, скловатою, цементом, щоб заробити той клятий карбованець і тим самим утримати біля себе Єлизавету…

Жителі острова Кріт, про яких ще з античних часів говорили, як про славетних брехунів, напевне, вдавились би, коли б довідались про моє існування! Ці два роки я брехав неперевершено!!! Вмираючи від втоми, я хизувався перед Лікою своїми кровними, видаючи їх за батькові… Каюсь… Був неправий, але така вже молодість… Боячись, що один згаяний день може потягти за собою все життя, не думаєш про те, що приручати когось потрібно за правилами, бо все живе має здатність кусатися… (Обнімає манекен за плечі).

…Вперше Єлизавета назвала мене нікчемою у день нашого весілля, коли раптом з’ясувалося, що моїм рідним глибоко начхати на цю знаменну для їхнього сина подію… Проплакавши всю ніч, Ліка на ранок подзвонила своєму майже гіпотетичному свекру і зажадала пояснень… І вона їх отримала! …Я ніколи не думав, що з такого маленького, майже лялькового ротика можуть витікати потоки розпеченої магми!!! Вона щось довго кричала про мою вроджену брехливість, інфантильність, про те, що на кожну довірливо підставлену спину завжди знайдеться ніж і… грюкнувши дверима гуртожитку, вона пішла… щезла… На довгих два роки.

 

Відходить від манекена, сідає на канапу.

 

…Є люди, котрі народжуються мудрими, бо мудрість їм подарована небом. Є люди, котрі досягають мудрості, навчаючись; є люди, котрі вчаться, незважаючи на труднощі, та є люди, котрі живуть труднощами, але не бажають вчитися життю… На той час я був саме такою людиною… Я часто примушував свої ноги ходити не по широкій дорозі знання та істини, а по укритих колючками помилок манівцях… Я про щось думав, про щось мріяв, та чи ж багато хліба пожнеш на піску?

…Затертий з усіх боків, наче крижинами, важкими обставинами, я все більше й більше схилявся до думки, що батько був правий, пророкуючи мені жалюгідне існування… Жодна справа, за котру я брався, не була з тих чи інших причин, доведена до кінця. Моя начитаність виявилась корисною тільки мені, те, що я вмів робити руками, не приносило мені грошей. …Я гинув…

Виявляється, іноді присуд обставин буває набагато гіршим за вирок суду! Людство завжди стояло на перехресті чотирьох доріг: довголіття, рангу, слави та багатства… Комусь не випадало нічого… Коли тобі в твоєму житті не випадає нічого, починаєш погоджуватися з фаталістами, котрі стверджують, що безглуздо робити спробу змінити хід речей, оскільки життя обумовлене природною необхідністю… Втім, якщо погоджуватися з фаталістами до кінця, твій власний кінець можна доволі точно спрогнозувати: синє обличчя, лічильник у голові відраховує не прожиті дні, а пляшки… Далі – морок.

Я лежав третій тиждень на канапі у своїй львівській квартирі… Грошей та горілки вже не було, я тупо дивився телевізор, не маючи бажання навіть поворухнутись, і тихо зневажав себе, зрозумівши, нарешті, що зло – поняття завжди конкретне і що немає більшого нещастя, ніж власне тіло.

…Вона довго мучила дзвінок у передпокої, настійливо гупала носаком кросівки у двері і ніяк не хотіла йти… Я мусив її впустити!

 

Підходить до вішалки, знімає з неї симпатичний жіночий капелюшок і одягає його на манекен.

 

 …Ліка принесла сигнальний екземпляр моєї повсті "Сни неживої людини", котру я два роки тому відніс в "Каменяр" та й забув про неї…

 

Читає:

 

 

 

…Правду кажуть, добро років не додасть, але плече завжди підставить… Того вечора ми з Лікою добре таки порюмсали чи то від радості, чи то від жалю за змарнованими роками… Цілий вечір я притискав до грудей це доросле дитинча, ковтав солоні краплі й дякував Богові за такий щедрий подарунок… Я не вірив своєму щастю! …Я носив мою маленьку знахідку на руках довкола столу, а Ліка плакала мені в шию теплими сльозами й шепотіла щось ніжне, давно не чуване мною. …Немає потреби казати, що душа, схвильована великими змінами, не може бути врівноваженою, та й правильні слова бувають не завжди вишуканими… Того вечора я не міг зупинитись… Мене прорвало! …Пам’ятаючи, що зів’яле кохання потрібно поливати надією, я читав Ліці свої нові вірші, бездумно лопотів про своє кохання, цілував її малесенькі рученята, забувши про почуття міри…

…А на ранок з’ясувалося, що між нами, наче привид, коливається віртуальний Юрій Іванович – сановний коханець моєї законної дружини… Смішно, але я знав цього жирного пацюка з вічно мокрим носом ще зі школи! Юрій Іванович в підлітковому віці мав гидку пристрасть до зрадництва... Покурюючи з нами на перервах у туалеті, розумний Юрко мотав на ріденько посіяний рудий вус все, про що ми мали необережність говорити між ковтками диму і доповідав директору школи, старому комуняці з будьонівським стажем… Дізнавшись про цю самодіяльність, ми затягли майбутнього директора заводу до шкільного підвалу, до якого ніхто ніколи не потикався, і добре нам’явши йому боки, зачинили його там… Через два дні Юрко все ж видерся звідти через малюсіньке віконечко й заклав нас ще раз… Правда, чомусь на облік в міліції поставили тільки мене одного… Рудий Юрко з цього приводу влаштував у школі особисте свято з печивом та солодкою водою "Буратіно"…

І тоді я побив його по-справжньому! …Я зламав йому ніс, понабивав до синього його вицвілі оченятка і примусив випити пів бачка води, котрий стояв у коридорі… Наслідки для мене були жахливі!

– То що будемо робити, Єлизавето, – спитав я вранці у неї…

– Не знаю, – тихо відповіла вона… – Юрій Іванович добрий… У нього велика квартира, він міцно стоїть на ногах… і він відбувся, як особистість… З ним не виникає запитань на кшталт, а що буде завтра, через місяць, через рік…

– Ти прийшла за розлученням? – спитав я її…

– Так, – тихо відповіла вона… – Якщо можна.

…Набравши повітря у груди, я раптом пригадав прислів’я: у крику хиткі ноги! І дійсно… Хіба можна криком схилити до себе чиєсь єство? (Знімає з манекена плаття і капелюшок).

– Я впевнений, що ти робиш велику помилку, – сказав я їй. – Вдруге ти наступаєш на одні й ті ж граблі… Ти не боїшся, що твоя голова може не витримати?

 

Йде до вішалки.

 

…Юрій Іванович з молодих літ був зрадником.

…І раптом жахливий в своєму цинізмі здогад, кілком розпачу прохромив моє серце!

– Зачекай-но, – зупинив я Ліку коло дверей… – То, може, оце, – підніс я книжечку із повістю до її обличчя, – його відступні?!

– Випала нагода допомогти тобі, Богдане, – сказала вона. – Хіба ти маєш щось проти? …Я зробила все, що могла… Певна кількість примірників потрапить днями до рук дуже впливових людей, тебе обов’язково помітять і ти більше ніколи не матимеш потреби місяцями гнити ось на цій канапі, забивши памороки дешевою горілкою!

– Так це допомога?!! – дико закричало все моє єство і, мабуть, так само дико закричав і я сам, бо Ліка, затулившись рученятами, присіла коло дверей і чекала на мої кулаки. …Я допоміг їй встати і, відкривши двері, безсило сказав: Це не допомога, дитино, це – зрада з твого боку і ниций крок твого коханця… Невже ти цього не розумієш? Якщо ні, то я радий твоїй зраді… Ви з Юрієм Івановичем ідеальна пара!

 

Чіпляє речі на вішалку, підходить до журнального столика, бере одну з газет.

 

Мене дійсно помітили. Через місяць мені запропонували посаду в одному товстому журналі і… весь жах був в тому, що я погодився! – Богдане, – кричав я майже щодня своєму відображенню в дзеркалі, бриючись в ванній кімнаті, – куди поділося твоє загострене почуття самоповаги?! Невже гендлюючи совістю та власним "я" можна досягти чогось суттєвого в житті?! Тебе ж елементарно купили! – А коли б не купили? – шепотів у вухо гидкий голосок марнославства… – Ти ж талановитий, хлопче! …Все одно ти б не втримав Ліку коло себе! Знову на вагони? В твоєму віці?

Як там у притчах Соломонових: "Бідного ненавидять всі брати його, друзі ж тим більше віддаляються від нього. Женеться він за ними, щоб поговорити, але й цього немає! Навіщо жити з милим у курені, коли можна жити з коханцем у палаці? А звідси резюме: Корисне і доброчесне поєднується не завжди… саме так… поєднується не завжди…

Через дев’ять місяців Юрій Іванович подзвонив мені на роботу й радісно повідомив, що сьогодні у нас із ним народилася донька! Тобто донька від мене, бо він не репродуктивний, але він має намір удочерити її! Рудий пацюк продовжував знущатися! Тієї ночі, дев’ять місяців тому, він одержав не тільки мою дружину, але й доньку! Я кинув слухавку і поїхав до церкви, бо мені раптом захотілося вбити цього негідника! (Сідає на канапу).

...Я безсило стояв посеред церкви, вдивлявся в просвітлені обличчя святих і просив у Бога поради: що я маю робити тепер? …Може, поїхати на війну? Щойно радянські війська вдерлися з братньою допомогою до Афганістану і я міг напроситися на творче відрядження… А, з іншого боку, хіба це добре вболівати за справи іншого, забуваючи про свої? Втім, я, мабуть, думав зовсім про інше… Жага помсти кликала мене туди, де вбивають!

…З церкви я вийшов ще більш спустошеним, а наступного дня пішов у розвідку до знайомого воєнкома. Мене не взяли… Зате мобілізували Юрія Івановича і через рік його руду голову, насаджену моджахедами на кілок, роздрукували майже всі впливові газети світу! Це було занадто жахливо для того, щоб радіти… Рудий Юрко, якому я колись зламав ніс, дивився на мене напіврозплющеним оком з передовиці "Таймс" і буцімто питав: "То ти цього хотів, Богдане?"

Присягаюсь, я цього не хотів! …Одна справа подумати щось зопалу, інша – зробити це… Власне, чи має, взагалі, вагу чиєсь: хотів-не хотів? Небо приводить у рух речі і чи людина в змозі привести у рух небо? Комусь випадає пити вина з Монтефіасконе, іншому – давитися смердючою водою із проржавілого водопроводу…

…Ліка вперше принесла доньку у день відкриття Московської олімпіади. Я саме сидів серед купи словників, порівнюючи тексти двох Нових Завітів: Нового Завіту Еразма Роттердамського, виданого грецькою мовою в Базелі в тисяча п'ятсот шістнадцятому році з присвятою папі Льву десятому і сучасного Нового завіту. Робота йшла доволі повільно і тому я навіть зрадів, коли хтось подзвонив у двері. …І даремно… Те, що я побачив на руках у Ліки, було скоріше подібне на маленький клубочок нервів, ніж на дитину… Маленька Устина борсалася в материних руках, раз по раз сіпала її за волосся, била маленькими ніжками в материн живіт… Щось в цій дитині було не так… Від кохання народжуються зовсім інші діти…

– Наша донька випадковість? – запитав я Ліку.

– Запланована випадковість, – відповіла вона.

– Побавитись не хочеш? Вона вже мені набридла! У цій дитині сидить чортенятко! Маленьке і дуже брутальне… Мабуть, тієї ночі ти ненавидів мене…

– Ти ж знаєш, що це неправда, – відповів я їй і спробував взяти доньку на руки. – У той вечір я тобі все пробачив! – дитина, шаленіючи, вп’ялася малесенькими нігтиками в мої очі і я мало не впустив її на підлогу!

– А тобі не здається, Богдане, що пробачати повинна була я, а не ти? Це ж ти два роки клеїв дурня, вдаючи з себе ситого синочка багатенького татуся! А я, дурна, купилася! І, взагалі, пішов ти!!!

 

Вихопивши з моїх рук Устинку, Ліка гримнула дверима й знову пропала на довгі вісім років…

Встає з канапи, сідає за столик і, відпивши кави, бере до рук гітару.

 

…Що я робив ці роки? …Багато чого… Якийсь час продовжував плазувати перед владою, видаючи на гора стоси лизоблюдських віршів, пив горілку з місцевими божками, кохав різних, переважно заміжніх жінок, обтяжених владою, котрих цікавив чомусь не стільки мій професіоналізм та вміст моєї голови, скільки вміст моїх штанів… Власне, я захворів… Подібно до того, як буває хвороба тіла, буває хвороба дому та способу життя… Жити погано, нерозумно, нестримано ‒ означає не просто жити недобре, це означає, що ти повільно вмираєш!

…Мене вигнали з тріском! На одній з високих нарад я мав необережність відмовитись від честі представляти наш журнал на ще вищій нараді в Москві… Тоді, з трибуни, я майже прокричав, що я не папський римач Барабалло і більше ніколи не писатиму віршів на честь слонів!

Коли в державі панує безладдя, обов’язково з’являються вірні, у лапках, слуги… Мені набридло бути таким слугою! Мені набридло плазувати попід ногами деяких  тупоголових слуг народу, зазираючи у їхні безсоромні оченята, пити з ними халявну горілку, кохатися з жінками, у яких розум розміщений трохи нижче талії, писати вірші, від котрих хочеться блювати…

…Правильні погляди, сказав колись хтось з великих, формуються лишень тоді, коли людина звільняється від помилок. …Мені здалося, що я зможу це зробити!

 

Співає:

 

 

 Кінець першої дії.

 

 

Дія друга

 

На сцені, окрім перелічених в першій дії предметів, з'явився інвалідний візок, на спинці якого висить розкрита чорна парасоля. Богдан лежить на канапі й проглядає газети.

 

БОГДАН (сідаючи). Чорт забирай! Яка прикрість!!! (Жбурляє газету). Помер Йосип Бродський! Ще один поет помер на чужині! Чому в нашій державі генії тільки народжуються, а помирати їм доводиться під чужими зірками?! …Не інакше, як колишні наші лідери надто переймалися ідеями Платона, котрий задля збереження спокою в державі, пропонував всіх поетів вислати за її межі без права повернення! Господи, за що караєш нас, грішних!? …Мабуть, за те, що ми грішні...

...Того вечора я вийшов з театру далеко за першу ночі… На душі, роз'ятреній спогадами та болючими здогадками, було погано й страшно, наче на цвинтарі… Правду кажучи, я знав, що маю робити, але мої ноги, раз по раз ковзаючись по мокрій бруківці, вперто несли мене геть від будинку, до якого кликало серце… Мабуть, я злякався того, що міг почути в цьому домі… Я не зустрічався зі своєю рідною матір'ю довгих сорок років! Сорок років я зберігав її фото, (Дістає з кишені піджака стареньке портмоне, відшукує в одному з відділів потерту з країв фотокартку). ховаючи його спочатку від батька, згодом і від самого себе… Я знав кожен, тобто майже кожен її крок… Мені було відомо, скільки разів вона виходила заміж, декотрих з її колишніх чоловіків я знав особисто… Перебуваючи у романтичному віці, я навіть додумався вечорами сидіти на горищі будинку, що навпроти, і годинами спостерігати за приватним життям своєї матері у морський бінокль! Правда, одного вечора справедливість взяла гору і я був належним чином покараний: мене застукали двоє немитих п'яниць, котрі, мабуть, планували на тому горищі переночувати… Того вечора я позбувся не лише морського бінокля та окулярів, а й здоров'я на цілий місяць! З того часу я черпав інформацію про свою матусю виключно зі шпальт газет: матуся вибилася у велике цабе. Лишень одного я не знав…

 

Йде до вішалки, знімає дорогу сукню, оздоблену хутром, і одягає її на манекен.

 

 Я не знав, чи пам'ятає матуся мене… Мабуть, саме цього боялася моя душа того дощового вечора… (Відходить на декілька кроків назад). Проте, саме страх іноді робить людей мужніми!

Я прийшов до матері наступного дня, самим брутальним чином укравши в неї її пообідній відпочинок. По дорозі до її будинку я двічі купував запашні троянди і двічі, силоміць, дарував їх переляканим дівчатам просто на вулиці… Врешті решт, я купив у якоїсь старенької бабусі букет конвалій і з цим куцим дарунком кинувся у бій. …Бій не відбувся…

 

Сідає за столик під парасолю, відпиває кави.

 

  У матусі була залізна витримка!

– Ти добре вихований, Богдане, – сказала вона, приймаючи з моїх тремтячих рук квіти… – Я чекала на інше…

– Я не впевнений у тому, що можу кричати на тебе, мамо, – відповів я їй… – Просто у мене є ряд запитань, на котрі я розраховую отримати відповідь… 

– Я ж кажу, що ти добре вихований, – спокійно сказала мати, поставивши квіти у крихітну вазочку. – Бо практика моральних відносин переживає не найкращі часи… Я чекала тебе ще, мабуть, років зо двадцять тому! …Двадцятирічні завжди такі нестримані… Але ти не прийшов, як тепер говорять, на розборки…

– Я й зараз прийшов не задля цього, мамо, – відповів я їй. – Навіть у люблячих матерів іноді гинуть діти… Я прийшов запитати: Навіщо ти народила мене? …Можливо, було б за краще, коли б ти цього не робила?

– А я, власне, цього й не робила, – глухим голосом відповіла вона і з її вицвілих очей викотились дві великі, як її гріх, сльози… – Ми з твоїм батьком взяли тебе у пологовому будинку, Богдане… Я ніколи не вагітніла, розумієш? Ніколи! …Мабуть, з цієї причини, у свій час я була розбещена, як сумнозвісна королева Нань-Цзи! Я міняла чоловіків, наче модельне взуття – до кожного сезону! Я міняла цих покидьків, сподіваючись на чудо… Та чуда не сталося… Мені шістдесят п'ять, у мене купа проблем із здоров'ям, а поруч – нікого.

…Грім прогримів вдруге… (Підходить до манекена).  Виявляється, окрім усього іншого, я ще й безбатченко!

– Не чекав? – вона підійшла до мене й притулилася щокою до моїх грудей… – Мені шкода, що так сталося, сину… І ще більше мені шкода, що я не твоя мати! Дві мачухи на одне дитяче серце, це, мабуть, дійсно забагато… А сорок років тому я елементарно злякалася відповідальності за взяті на себе обов'язки… А ще була надія народити свою дитину… – Через якусь хвилину мати взяла себе в руки і, запаливши дорогу цигарку, запропонувала мені каву… – Сподіваюсь, Богдане, ти не побіжиш зараз з кулаками до батька? Минулого разу, коли ти побив його, ти зробив дуже велику помилку. Ярослав мало не запроторив тебе до в'язниці. На щастя він ходив на той час у підлеглих мого чергового чоловіка і той натиснув на нього…

– А тобі не здається, мамо, – спитав я у неї, – що, взявши мене з пологового будинку, ви вбили мене? Можливо, знайшлись би більш людяні, ніж ви з батьком, люди, котрі любили б мене, як свого сина? Ти про це не думала, мамо?

– Я в міру своїх сил допомагала тобі, Богдане! – майже прокричала вона, – за моїм дзвінком Юрія Івановича запроторили до Афганістану, за моїм дзвінком КДБ залишило тебе у спокої після жахливого скандалу в твоєму журналі, за моїм дзвінком тебе прийняли поза конкурсом до театрального! Я розумію, що всі ці речі не можуть створити "бернське чудо"… Я ніколи не стану святою на кшталт простого кравця Етцера з середньовічного Берна, котрому чотири хитромудрі ченці-домініканці заподіяли п'ять ран, намагаючись зробити з нього святого Франциска! Я слабка жінка і я не проситиму у тебе пробачення… І зовсім не тому, що мені воно не потрібне – стара людина завжди потребує пробачення своїх гріхів, – а тому, що сама скривджена долею. Ми з тобою, Богдане, постраждали в рівній мірі! Сподіваюсь, ти зрозумієш мене…

 – Який жах!!! Мамо!!! …На твоїй совісті смерть рудого Юрка?

 – Я хотіла, щоб твоя дружина повернулася в сім'ю! – відрізала мати й різко піднялася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. – Сподіваюсь, коли прийде час, ти прийдеш на моє поховання? …Бо я не хочу йти з цього світу геть самотньою…

– Ти добре виглядаєш, мамо, – відповів я їй і всередині у мене щось обірвалося…

 

***

 

 …Вона померла через два дні від серцевого нападу. …І вона сказала тоді правду – крім мене на цвинтарі не було нікого. То ж чи варто було жити задля того, щоб тебе поховала людина, котру ти так брутально зрадила?

…Сіяв ріденький дощик, копачі вже давно забрали гроші та торбу з горілкою, а я все стояв і не мав сили зрушити з місця, бо кожним нервом відчував, що ця нещасна жінка лежить під купою свіжої землі саме через мене… Я стояв посеред Личаківки, мок під дощем, а з безмежної глибини пам'яті виринало невмируще:

 

Цитує.

 

…Важко знайти благородну людину – не всюди вони народжуються, але, де все ж народжується мудрий, там квітує щасливий рід… Якраз у цьому плані мені й не поталанило… Стоячи під дощем на кладовищі, я раптом отримав чудову нагоду відчути на власній шкірі, як це бути людиною без роду і племені!

– Але ж, чорт забирай! – сказав я чи то собі, чи то матері, котру щойно закидали важкою мокрою землею напівп'яні копачі… – Врешті решт, хтось же мав мене народити! І цей невідомий "хтось" був винен у всьому, що сталося зі мною набагато більше, ніж ця нещасна жінка, котра в свій час так необачно зголосилася стати моєю матір'ю! А коли є на світі жінка, яка дала мені життя, значить, який-не-який, а рід все ж у мене був!

– Ти, Богдане, раб обставин! – шепотів мені на вухо гидкий голосок нерішучості. – Навіщо тривожити це болото людської зради? Мало ґуль тобі наставило життя? Хочеш ще декілька?

– А що в такому випадку робити з таким поняттям, як справедливість?! – заволало у відповідь моє понівечене "Я"… – Чи може сьогодні вранці хтось відмінив Бога?! Ні, мої любі! Я хочу правди, бо маю на неї право!

– А що, коли жага правди по дорозі до істини випарується і на дні твоєї душі залишиться сама лише ненависть? – знову подала голос клята нерішучість… – Немає більшої біди, ніж ненависть, хлопче! …Ненависть? (Сідає на канапу). А що… цікава думка… (Замислюється). Мені сорок п'ять років, а я навіть не можу сказати собі напевне, чи був у моєму житті той, кого б я дійсно ненавидів… Так, злість була, була відраза, була гостра нетерпимість до деяких двоногих тварюк, але щоб ненавидіти? …Я навіть не відчував це до батька та бабулі, котра вчила мене життю з допомогою клятого керогаза! В дитинстві мої почуття до них зводились до формули: хороший-поганий і базувались на нестримному бажанні за будь яку ціну ініціювати непокору. Згодом мої почуття до них трансформувались у відверту відразу, та й так залишились у цій фазі по сей день. І, власне, про що мова? Зло, воно і в Африці зло, а тримати його на душі, це все одно, що котити вгору камінь: і тяжко, і безсенсовно…

…Йдучи по алеї до виходу, я краєм ока побачив коло могили Франка згорблену постать батька… Мабуть, він чекав, доки я піду. …Мені стало шкода цю стару, потонулу у власному снобізмі людину, котра так і не зрозуміла, що абсолютизуючи у повсякденному житті відносний характер етичних принципів, неважко прийти до повного заперечення моралі… Крадучись, наче злодій, на могилу колишньої дружини, котру колись зрадив, важко переконати самого себе в наявності добрих почуттів… Скоріше за все, то була наївна спроба відбілити бодай хоч трохи свою чорну душу… Що ж, нехай спробує… Іноді через каяття до людини приходить прозріння. …Якщо він взагалі сьогодні прийшов на кладовище з цією думкою…

Достеменно відомо, що жити стає набагато приємніше, коли відчуваєш, що робишся кращим, але щоб це відчути, потрібно, принаймні, зробити щось таке, від чого тікала впродовж життя твоя розбещена безглуздими вчинками душа…

Як з'ясувалося, далеко не завжди сиве волосся є ознакою мудрості. Можна перечитати купу книжок, але пам'ятати лишень їх обкладинки, можна все життя керувати людьми, але так і не навчитись керувати собою, можна все життя продиратись крізь чагарі труднощів до якоїсь примарної мети, а озирнувшись в кінці назад, побачити за собою випалену пустелю… Подібні речі трапляються не тільки з дурнями… Подібні речі трапляються з людьми, котрі не розуміють, що мудрість і доброчинність неподільні.

Саме доброчинна мудрість, як на мене, дозволяє пізнати істинну ціль свого життя, котра, в свою чергу, полягає в бездоганній діяльності… Бездоганними можуть бути хіба що святі, скажете ви… Що ж, мабуть, ваша правда, проте коли людина навіть не намагається жити бездоганно, у неї досить мало шансів пізнати справжню ціль свого життя, бо ніхто не народжується закінченим негідником… Звичайно, негідника також можна примусити бути доброчинним, запхавши його до в'язниці, проте ця людина завжди буде мріяти про злочин… Добрі душі не народжуються під тиском закону…

 

Встає, підходить до помосту.

 

...Я зробив вигляд, що не побачив батька… І, сподіваюсь, він подякував мені за цей крок… (Дивиться на плаху). Як це і не прикро, але саме смерть жінки, котра так невдало скористалася своїм шансом мати свою дитину, поставила всі крапки над "і" у відносинах з моїм, як тепер з'ясувалося, несправжнім батьком, з моїми несправжніми братами. …То що ж далі? Прислухатися до голосу своєї нерішучості й поховати разом із псевдо матір’ю бажання у всьому розібратися? …Тобто, зрадити собі? …Ні, мабуть, так не буде, бо я вже доволі давно демобілізувався з армії слабодухих, котрі завжди перекладають тягар власних невдач на богів, долю та випадок! Тому я не міг погодитись зі своєю нерішучістю і визнати себе рабом обставин…

Бог створив людей вільними… Природа нікого не створювала рабом! …До того ж, смерть матері та смерть її таємниці звільнила мене ще й від ланцюгів упередженості по відношенню до самого себе… Я був дійсно вільний і трохи злий тією спортивною злістю, котра стимулює прагнення перемоги. …Та не все так просто… Мені добряче дали по руках, щойно я спробував добратися до інформації про своє походження. Сподіваючись, що моральні якості декотрих людей дійсно пов'язані з матеріальними умовами життя я, в досить відвертій формі, запропонував одній посадовій особі гроші… тобто хабар.

Початок мого розслідування був не дуже вдалим: я помилився і, як наслідок, втратив свій шанс… Втім, я так і не зрозумів, був той посадовець людиною чесною, чи його образила та мізерна сума, котру я намагався запхати до широкої кишені його дорогого піджака у сріблясту нитку… Так чи інакше, мені недвозначно натякнули, що місце моє на нарах і коли б не сумні обставини, смерть матері, тобто моєї мачухи, і таке інше… Задкуючи й червоніючи, я на дерев'яних ногах вийшов з кабінету і швидко задріботів геть, боячись, що чиновник передумає…

…Хтось колись сказав, що сором найкраще зміцнює таку рису характеру, як доброчинність. Той сором, котрий я пережив у високому кабінеті, мав би зробити з мене святого!

Того нещасливого дня вдома на мене чекало ще одне випробування: Єлизавета, в котре позичивши у Сірка очі, вирішила повернутися у лоно сім'ї! Отакої! Прочинивши двері, я мало не збожеволів: Ліка з двома протертими валізами в руках радісно демонструвала світу прокурені жовті зуби, а за її спиною такою ж посмішкою сяяло обличчя нашої двадцятилітньої дочки! Це вже було занадто! Вакх народжувався двічі, а Ліка вирішила, що може народитися всьоме! Ліка довго кричала під дверима, що у мене немає серця, що той козел, вона так і сказала, що той козел, якому вона присвятила чотири роки свого життя, нещодавно ганебно втік до Ізраїлю, прихопивши із собою свої гроші і тайкома продавши квартиру, що моя дитина травмована і їй потрібен батько… Врешті решт, нажахавши мене карами небесними, Ліка пообіцяла на пару з дочкою кинутись під потяг, але чомусь попросила на цю акцію грошей. Я пропхав їм у щілину злощасного конверта, котрим мав надію задобрити чиновника, а на ранок, віднісши клітку з папугою Кешею до сусідки, подався до Ворохти… Там, коло витоку Прута, в забутій людьми старій колибі я доволі часто лікував самотністю свою душу…

…Господи! Як добре в липні в Карпатах! Яка краса! Яке повітря! Яка спокійна велич! А яка юшка з самотужки зловленої рибини?! Швейцарія?! Швейцарія нехай сховається… Швейцарці ніколи не навчаться робити таку смачну бринзу, як її роблять тутешні вівчарі, а французи ніколи не надавлять такого вина, яким мене завжди пригощає старезний, страшний лицем, але такий гарний душею, вуйко Міклош…

Цілих два тижні прохолодними ранками я витрушував своє ледаче тіло зі спальника і в костюмі Адама пірнав у молочне озеро туману, котре щоранку народжувалося на місці великої западини поряд з моїм житлом. Я збирав ягоди, вудив рибу, щось писав, гасав по навколишніх селах на своєму старенькому гірському велосипеді, збираючи пісні, коломийки та старі казки… Я примусив себе забути про все… Я поділив свій час на тепер і тоді, моє серце перестало по ночах здригатися від образи, а очі, нарешті, почали розрізняти навколо мене зовсім інші кольори…

…Чорного кольору в житті кожної людини не повинно бути більше, ніж якогось іншого, бо чорне в людині ніколи не даруватиме світло її душі… Мені здалося, що за ці два тижні я зміг дещо побороти в самому собі й тому, піднявшись одного погожого дня на Говерлу, я почував себе міфічним богом Аполлоном, котрий щойно вбив страхітливого змія Піфона!

…Мужній не тільки той, хто сильніший за своїх ворогів, але й той, хто сильніший за свої пристрасті…

 

Йде до столика під парасолю, сідає, бере гітару.

 

 Відсапуючись на маківці Говерли, мені чомусь спало на думку таке: саме на вершини гір потрібно тягти за ноги декотрих людей, щоб вони на власні очі побачили – їхня роздута власними амбіціями велич – ніщо в порівнянні з величчю принаймні однієї цієї гори! Єдине, що пригнічує мене на вершині Говерли, це те, що даючи людині відчуття польоту, вона не дарує їй крила!

 

Співає:

 

 

 

…Останні два рядки, напевне, потребують доповнення… Окрім свободи тіла кожній людині потрібна ще й свобода духу, бо без внутрішньої свободи важко розраховувати на гідне майбутнє…

А, власне, на яке майбутнє, в даному випадку, міг розраховувати я? І чи мав я на той час право сказати самому собі, що дух мій не обтяжений нічим таким, що відмовно впливало б на його свободу? Звичайно ж, ні… Сидячи на маківці Говерли, я почував себе мало не янголом, котрому нічого не болить, бо він янгол, і у котрого майбутнє біліше за ту пухнасту хмаринку, що нечутно пропливала трохи нижче моїх босих ніг… Це казкове відчуття спокою панувало наді мною доти, доки мої ноги не торкнулися землі, тої, що була внизу…

Далі місце поезії зайняла брутальна проза життя, з якою я зіткнувся, сівши до автобуса під саму зав'язку набитого брудними мішками та товстими, оглухлими від власного лементу тітками, котрі їхали того ранку до Надвірної на базар… Боже, про який політ може йти мова?! Щойно автобус рушив, як якась нахабна тітка з великими конячими зубами, не питаючи дозволу, вмостила на моїх колінах великого кошика з яйцями! …Отримавши від мене відкоша, тітка здивовано закліпала вицвілими повіками й закричала на весь автобус: – Ні, ви чули?! То я маю тримати того кошика в руках?! ...І все… Мене миттєво зненавиділи всі і я зрозумів, що повертаюсь до реальності… (Кладе гітару).

Мені не хотілося в таку реальність… Приїхавши додому, я декілька днів просидів коло телевізора, дивлячись все поспіль, пив пиво з канівською чехонею, передзвонював друзям, знайомим і думав, думав, думав… Нічого в світі так не сприяє доброму настрою, як байдикування! Я намагався робити це якнайкраще, брешучи самому собі, що у мене все гаразд… Брехав і байдикував… байдикував і брехав…

 

Встає, йде до журнального столика, бере Біблію.

 

А, втім, немає більшої хиби, ніж брехливість… Коли ти брешеш самому собі, це означає, що в тобі щось не так. …Саме цікаве в тому, що я знав, що відбувається насправді. Я елементарно злякався… Злякався того, що може чекати мене в кінці шляху, котрий я намітив для себе, перебуваючи в Карпатах. І вдома, вступивши в каламуть повсякденного життя, обережність почала нашіптувати мені зовсім інше… А те інше, в свою чергу, позбавляло мене права вибору.

...І тоді я поїхав до Тобольська… Точніше полетів, бо з дитинства ненавиджу потяги… Колись, дуже давно, коли я вирішив, що вже можу заробляти власні гроші, на літніх канікулах вдвох з приятелем підрядився збивати ящики під яблука. Ціле літо кожного ранку ми з приятелем бігли на вокзал, сідали в потяг, їхали в одне містечко під Львовом і там, на просмерділій кістками, гнилими огірками та ще якоюсь гидотою території заготконтори клепали ті кляті ящики по три копійки за штуку!

...Того літа ми майже нічого не заробили, зате я затямив, що за виконану роботу у нас можуть не платити, а коли тебе це не влаштовує, з тебе можуть зробити злодія іржавих цвяхів. …Я вирішив не чекати, доки Бог покарає п'яницю – начальника, і в ніч на сьоме листопада, так співпало, в ніч на сьоме листопада, добравшись потягом до містечка, через дірку в паркані заліз на територію заготконтори й підпалив величезну піраміду зі своїх та товаришевих ящиків… Цілу ніч я йшов колією до міста, витираючи злі сльози та час від часу тікаючи від прожекторів зустрічних потягів у кущі… Через балкон я заліз до своєї кімнати, а ввечері батько пошепки розповідав матері про диверсію націоналістів в заготконторі під Львовом… Виявилось, поруч з заготконторою знаходились артилерійські склади і доки приїхали заспані пожежники, вогонь вже добирався до цистерни з соляркою… Ото б був феєрверк на честь Жовтневої революції! …Та Господь милував…

 

***

 

Я знайшов Григорія Степановича хворим і зовсім сивим… Поцілувавши мене, він довго й уважно дивився мені в очі, ніби щось в них читав, потім, взявши мене під лікоть, повів до альтанки, що притулилась одним боком до монастирського муру…

– Мабуть, сталося щось досить серйозне, коли ти зважився на такий далекий політ? – запитав він, покашлюючи у сухенький кулачок… – Давай, розповідай, доки я можу слухати…

– Ви хворі? – запитав я.

– У мене рак, Богдане, – спокійно відповів Григорій Степанович і стиснув легенько мою руку… – Ну ж бо, розповідай, що сталося…

Я розповів йому все: про батька, про нещодавно померлу мачуху, про пологовий будинок, а також про те, що не знаю, як жити далі…

– Перше, що ти маєш зробити, – тихо сказав він мені, – це прогнати зі свого серця жагу помсти і скинути з душі тягар образи… І живи, як жив… Друзі мені надіслали кілька касет з твоїми спектаклями… Ти добрий актор, Богдане… і те, що ти робиш, конче потрібно людям. Повір мені… Працюй, покращуй свої знання, бо професіоналізм потребує насамперед компетентності, а не гарного обличчя. Крім того, знання і доброчинність неподільні тому, що доброчинність залежить від знання, а вдосконалення знань неможливе без доброчинства… Як на мене, то це закінчена концепція морального самовдосконалення. Пробач за красномовство…

Що ж до твоєї проблеми, то я би хотів почути від тебе наступне: ти впевнений, що маєш право втручатися в життя жінки, котра дала тобі життя? Ти навряд чи щось виправиш у своєму, та й, мабуть, у її житті, відшукавши її… То ж чи варто це робити? Лихому нічого не доведеш, а слабкому роз'ятриш душу… Небо породжує в людині моральні якості, але, якщо в людині відсутні принципи, то навіщо йому рамки моралі? І останнє… В Святому Писанні говориться: не обурюйся на лиходіїв і не заздри нечестивим, бо злий не має майбутнього, світильник нечестивих згасне…

– Але ж у Святому Писанні є ще й таке: – озвався я у відповідь. – Хто каже винному: ти правий, того будуть проклинати народи!

– Ти зробиш велику помилку, взявши на себе роль судді власної матері, – тихо сказав Григорій Степанович, важко встаючи з лави. – Впевнений, що, поклавшись на провидіння Господнє, ти, врешті решт, отримаєш нагороду за мудрість і терпіння… А тепер йди… Я не хочу, щоб ти бачив мої муки… Іди й постарайся бути мудрим… І, – він знову зробив паузу, – якщо колись будеш у Тобольську, провідай старого грішника… Мене поховають он там, – показав він рукою у бік монастирського кладовища. – Мені буде приємно…

Григорій Степанович різко набрав у груди повітря і майже бігом подався до помешкання. Через хвилину до мене долинув нелюдський крик, а на дзвіниці тяжко вдарив сумний дзвін. …Я полетів додому…

 

Кладе Біблію, підходить до інвалідного візка, спирається на нього.

 

Пройшло три місяці… Через тиждень після мого повернення з Тобольська я отримав листа від настоятеля монастиря отця Харлампія, котрому перед від'їздом залишив свою адресу… Григорія Степановича не стало… Того ж вечора я пішов до церкви, поставив свічку й довго стояв перед іконою Матері Божої, розганяючи невмілою молитвою важкі думки… А ще через тиждень сонце засяяло і в моєму вікні – я отримав листа від свого друга, театрального режисера з Відня… Ганс запрошував мене взяти участь в постановці "Калігули" Альбера Камю. Я був на сьомому небі! Не інакше, як Григорій Степанович там, на небі, замовив за мене слово!

"Як холодна вода для змореної спрагою душі, так і добра звістка з далекої країни" – сказано в притчах Соломонових… Хочеш, не хочеш, а повіриш після цього в провидіння Господнє! Я знову ожив! Клопотав про візу, збирав речі, щось пописував для нової збірки, лаявся через двері з Лікою, у котрої не вистачило грошей на самогубство і тепер вона вирішила покласти край моїй жалюгідній свободі, вчив потроху німецький текст п'єси.

…Двадцять шостого жовтня, в неділю, я, як звичайно, вийшов трохи пройтися… (Бере парасолю). Накрапував дощ, порівнявшись з жінкою-калікою, що вже років з вісім за будь-якої погоди сиділа в своєму старенькому інвалідному візку під книжковим магазином на розі Пирогова, я за звичкою, поклав до її руки пару копійок, зробив два кроки й почув за спиною: "Зачекай, Богдане"… Озирнувшись, побачив її очі, повні сліз і якесь незрозуміле передчуття перехопило моє горло пружним зашморгом…

– Ви мене знаєте, шановна? – спитав я, витираючи невідомо від чого спітнілого лоба…

– На жаль, – сказала вона й дістала носовичка. – На жаль? – перепитав я, серцем відчуваючи, що зараз повинно статись щось жахливе…

– Так, на жаль, Богдане, бо… – вона підняла очі до неба і побілілими губами прошепотіла: – бо я твоя мати… Мені здалося, що само небо здригнулося від її тихих слів і краплини дощу заклякли в польоті!

– Моя мати?!! Ні!!! Це неможливо!!! Так не буває!!! Все, що завгодно, тільки не це!!! Не так! Не тут!! Не під цим клятим дощем!!! Не під здивованими поглядами перехожих!!! – кричала моя душа.

– Пробач, Богдане, але це правда, – ледь чутно сказала вона, витираючи носовою хустиною почервонілі очі… – І колись я все ж мала сказати про це тобі…

 Я дивився на цю нещасну жінку в інвалідному візку божевільними очима, не в змозі прийняти серцем цю вбивчу новину… Господи! Чому ж ти не приклав свою руку до вуст цієї жінки раніше? Чому, скажи, я на протязі стількох років проходив повз цю жінку, не відаючи, хто вона? …Чому, віддаючи їй іноді останні копійки, я не відчував серцем нічого, крім простого співчуття? …Хіба не можна було зробити все це якось інакше?!

Небо мовчки плакало холодним дощем, а я стояв поряд з візком на дерев'яних ногах, не маючи сили ні плакати, ні кричати…

– Відвези мене додому, сину, – тихо сказала вона й приречено зітхнула.

 

Підходить до помосту, дивиться на сокиру.

                      

...Цікава штука це життя! …Особливо моє… Мабуть, не багатьом скривдженим видавалося на власні очі бачити свого кривдника на пласі…

 

Читає.

 

…І повернувся я і побачив під сонцем, що не проворним дістається успішний біг, не хоробрим – перемога, не мудрим – хліб, і не у розумних – багатство, і не у вправних – прихильність… Для всіх час і випадок…

...В моєму житті час від часу відбуваються події, котрі назвати випадком не можна… І все ж, жахливо подавати милостиню рідній матері, залишаючись при цьому в невіданні! ...Мати жила неподалік у крихітній напівпідвальній квартирі з заґратованими вікнами. Те, що я побачив, не можна було назвати житлом людини… Обшарпані запліснявілі стіни, не білена, вся в павутинні стеля, гнила підлога, жебрацьке обмелювання: залізне ліжко, стіл на хитких ногах, стілець. Замість килима зі стіни сонячно посміхався своїми рідкими зубами рекламний Кікабідзе…

– Колись тут було значно затишніше, – невесело промовила вона й показала рукою на стілець. – Може присядеш?

…Я був настільки шокований сказаним і побаченим, що навіть не спромігся вичавити з себе бодай одне слово… Невірогідність і жахливість того, що сталося, не вкладалося в голову, а моя, випестувана ж мною впевненість в собі, непомітно розчинилась у цьому царстві злиднів, залишивши по собі лишень сморід переляку… Я механічно сів на брудний стілець, розуміючи, що коли негайно не візьму себе в руки, то мій мозок закипить…

– Мене звуть Лідія Марківна, – тихо сказала вона й підкотила візок до ліжка. – Колись, дуже давно, коли я була молода, гарна і не така бідна, твій майбутній батько доволі часто проводив в цій кімнаті свої вихідні, тікаючи від занадто балакучої й абсолютно непридатної для постелі дружини… Втім, всі його магічні заклинання, на кшталт: "Я не зможу без тебе", згубили свою силу, тільки-но я завагітніла тобою!

Молодий номенклатурник зник з поля мого зору так само швидко, як і з'явився… Потішився, немов іграшкою, і кинув, – вона зробила паузу й звичним рухом заклала сиве пасмо волосся, що впало на очі, за вухо. – Я була молода, дурна, без освіти, без особливих талантів і серйозних намірів щодо своєї кар'єри, бо у мене з дитинства боліли ноги… Звичайно, я не сиділа на той час у візку! Я ходила, бігала… Хто ж міг подумати, що рідкі приступи болю можуть призвести до паралічу! А саме це й сталося під час пологів, – Лідія Марківна витерла носовою хустиною заплакані очі й продовжила. – Другого дня, коли вже стало остаточно ясно, що з ногами у мене біда, крізь прочинені двері я побачила твого батька у супроводі головного лікаря. Боже, як я зраділа! "Він все ж таки згадав про мене!" – кричала моя душа… "Він порядний! Він виконав свою обіцянку!" – Як би не так, Богдане… Того дня батько приходив до пологового будинку у іншій справі: у них з Тетяною Сергіївною підійшла черга на всиновлення дитини!

– Хвилинку, – перервав її я. – Ви сказали з Тетяною Сергіївною? Дивно, але мою нещодавно померлу мачуху також звали Тетяною Сергіївною…

– Немає нічого дивного, Богдане, – відкашлюючись, промовила вона. – Це одна й та ж людина.

– Ви хочете сказати, що… – прохрипів я, приголомшений дикою звісткою…

 – Саме так, Богдане, – напрочуд твердим голосом відповіла Лідія Марківна й дістала з ящика столу протерту теку-швидкозшивач. – Розуміючи, що у мене, як у каліки, вже не може бути нічого спільного з твоїм батьком і немає жодних шансів на гідне майбутнє, я вирішила не забирати цей шанс у тебе… Того ж вечора акушерка Леся, моя давня подруга і колишня однокласниця, поміняла в інкубаторі тебе на хлопчика, котрого вибрав твій батько… Справа була зроблена… Від того хлопчика я потім відмовилась і він, дякувати Богу, попав до хороших людей. Зараз твій рятівник працює завкафедрою держуніверситету. Йому дуже поталанило… – Лідія Марківна подала мені якісь папери й дістала з шухляди велику бляшанку з-під індійського чаю. – А у цій бляшанці я зберігала всі твої гроші… копієчка до копієчки… Зараз тобі, мабуть, не так шкода мене, як це було завжди, коли ти клав до моєї долоні монетку? – стримуючи себе, щоб не розридатися, вона підняла бляшанку над головою й перевернула її.

Сотні монет і рідкі папірці полетіли на підлогу. Розкочуючись по всій кімнаті, монети провалювались у щілини, крутилися дзиґою на одному місці, відбиваючись від брудних стін, плюхалися у пиляку в темних кутках...

 – Ось і все, Богдане, – нарешті вимовила вона. – Сподіваюсь, ти більше не подаватимеш мені милостиню… – Затуманеним поглядом я дивився на розкидані по всій хаті монети, на цю сиву, ображену долею нещасну жінку й серце моє відмовлялося працювати…

– Що ж ви наробили? – скрегочучи від болю зубами, прошепотів я. – Що ж ви наробили? Того вечора в пологовому будинку ви дали мені шанс потрапити не у батьківські теплі руки, а у пекло! Господи, невже цей злодій, котрий вкрав у мене дитинство й кращу половину мого життя, мій справжній батько?! Чорт мене забирай! Це не може бути правдою!!! Він мав би здогадатися, що я його рідний син! – поклавши під язика валідол, я встав на слабкі ноги й запитав: "Невже обов'язково було робити це визнання через сорок п'ять років? Це тому, що ви каліка? Так ось що я вам скажу: Каліцтво тіла не йде ні в яке порівняння з каліцтвом душі! Тому хлопчикові дійсно поталанило… Не те, що мені"…

– Але ж я цього не знала! Я сподівалась, що моїй дитині буде значно затишніше в батьківському домі, ніж у чужих людей… – Лідія Марківна зацьковано зіщулилася в своєму возику й впустила бляшанку на підлогу. – І ще я боялася, що ти не зрозумієш мене, – вона зробила довгу паузу і з надією подивившись мені в очі, закінчила. – І не пробачиш мені…

– А сьогодні вам здалося, що я вас зрозумію і пробачу?! – майже прокричав я, також дивлячись їй просто у вічі. – Хіба сьогодні міжнародний день всепрощення?!! А як же бути з моїм спаплюженим життям?! Розповівши мені правду, ви вбили мене вдруге. Як я тепер маю жити, знаючи, що мій рідний батько негідник з великої літери?! Ви не мали права розповідати мені всю правду! Це не по-людськи… Сповідаючись сьогодні переді мною, ви очистили свою душу від гріху, переклавши його тягар на мою… Тепер ви вмрете з чистою совістю?!

– Не кричи на мене, сину, – тихо промовила вона, дивлячись у заґратоване вікно. – Коли твоє тіло наполовину мертве, світ сприймається в дещо іншому ракурсі… З інвалідного візка він не такий гарний і великий, яким є насправді… Що ж до сповіді, то я просто хотіла сказати... сказати так, щоб ти зрозумів: не все однозначно гидко стосовно мого вчинку... У будь-якому разі, мені так здавалося... Я не могла знати, що Ярослав, взявши на виховання дитину, міг так поводитися з нею. – Лідія Марківна підкотила візок ближче до вікна і довго дивилась крізь брудну шибку на ноги перехожих, котрі тільки й було видно з цього похмурого напівпідвалу. – Все ж хочу тебе попросити передати твоєму батькові цього конверта і папери. Хай це буде моїм подарунком до його сімдесятиріччя. – Вона повернула до мене голову і я мало не відсахнувся: на мене дивилися очі розлюченої змії, готової до стрибка. – А тепер йди, – глухим голосом сказала вона й додала. – Я зрозумію тебе, якщо ти більше не захочеш мене бачити…

 

Богдан підходить до вішалки, знімає з неї дорогий піджак, краватку і все це одягає на манекен.

 

…Того страшного вечора мені довелося двічі викликати швидку допомогу… Плаха й цього разу спрацювала справно…. Врешті решт, мене добряче накололи і я заснув. Втім, мабуть, то був не сон, а політ до пекла, бо прокинувшись о пів на одинадцяту ранку, я побачив у дзеркалі мерця, котрого якимось чином вдалося оживити…

– То що ми маємо на сьогоднішній день? – запитав я мерця і пішов варити каву. – А що маємо? Маємо купу негативу, біль у серці і не маємо відповіді на класичне запитання: що робити… Парадокс... Одержавши від долі такий своєрідний подарунок, тобто батька й матір, я усім своїм єством волав до сил небесних, щоб все це виявилось неправдою! Я не хотів цієї правди! Вона лякала мене! І куди, чорт забирай, поділася справедливість?! Чому я, винний лишень у тому, що мав необережність народитися, мушу тягти на собі гріхи інших!? Чому ця жінка, котра називає себе моєю матір'ю, через сорок п'ять років вирішила, що має право переїхати брудними колесами свого візка мою душу?! Романтизуючи свій гріх, шляхом прийняття милостині від власного сина, котрий навіть не здогадується про це витончене знущання, ця жінка, скоріше всього боялася не мого не сприйняття правди, а власного розуміння того, що зрада, в який одяг її не одягай, залишається зрадою.

...В суботу, прихопивши конверт і папери, що передала мені Лідія Марківна, я поїхав у Брюховичі, на дачу до батька. Не дуже поспішаючи, я пройшовся трохи лісовими стежками, в думках пом'янувши Володю Івасюка – десь тут його змусили прийняти таку жахливу смерть. …Близько другої години я рушив в напрямку дачі, сподіваючись, що до цього часу всі тости на честь батькового ювілею буде вже проголошено і мені не прийдеться зайвий раз говорити те, чого я не хочу…

            – Які люди! – не випускаючи з рук ніж та виделку, вигукнув батько. – Сподіваюсь, ти на хвилинку, бо у нас, на жаль, немає зайвого столового прибору? – Гості п'яно зареготали, а мачуха, мабуть інтуїтивно відчуваючи щось недобре, вибачившись, встала й пішла геть…

 – Хіба ж то можна їсти з твого столу, батьку?! – відрізав я. – У тебе ж навіть погляд отруйний… На ось, тримай… Це тобі передала Лідія Марківна Бокій… Пам'ятаєш таку? Колись вона була твоєю коханкою і ти, зробивши їй дитину, ганебно втік з поля бою…

– Ти при своєму розумі, Богдане? – прошипів батько, тремтячою рукою вирвавши в мене папери. – Тут сторонні люди… Ти що, пішов у адвокати до цієї повії?

– Я син цієї, як ти щойно висловився, повії, тату!!!

…Немає, мабуть, нічого жахливішого, ніж мати можливість бачити, як у людини вибухає його мозок… Декілька секунд батько стояв скам'янівши, намагаючись второпати, що я йому сказав… Потім очі його враз скаламутніли й згасли…

– Цього не може бути, – прохрипів він і розірвав конверт. На стіл випали дві бирки з зеленої клейонки, що їх чіпляли раніше у пологовому будинку новонародженим і складений вчетверо аркуш паперу… – Вибачте, – ледь чутно сказав батько і, схопивши зі столу бирки та лист, побіг по сходах до свого кабінету.

…За хвилину згори долинув несамовитий регіт і один за одним пролунали постріли. Випереджаючи брата, я кинувся по сходах нагору. Те, що я побачив, придумати неможливо: батько стояв посеред кімнати і, регочучи, розстрілював з пістолета папери, котрі я йому приніс. …Я розвернувся і пішов геть…

 

Йде до столика під парасолю, сідає.

 

…Мабуть, я не повинен був цього робити… Бути катом у власного батька, нехай навіть негідника, занадто важка місія! (Відпиває каву).

То чи ж багато я придбав? Отримавши від матері милостиню у вигляді правди про себе, я збіднів у сотні разів. Маючи, нарешті, справжніх батька й матір, я не міг примусити себе водночас полюбити їх, бо полюбити зло неможливо… Моїм батькам також навряд чи вдасться полюбити мене…

Батько лежить у божевільні, а мати щезла як з вулиці, так і зі своєї занедбаної квартири… Вони обоє щезли… Тоді виникає запитання: Навіщо вони з'являлися?

…Vita varia est, життя мінливе, – як говорили латиняни. – На жаль, воно буває іноді занадто мінливим… як для однієї людини… Чи не правда, панове?

Кінець другої дії.

 

Baby by hydr0choerus on DeviantArt​.

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

 

 

Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":

Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", в ж-лі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (Вид-во "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів";  автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".