Оксана Іваненко
МАЯК
Завантажити текст казки Оксани Іваненко "Маяк" (txt.zip)
Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!
* * *
На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою.
Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози.
Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті.
Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки.
Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки.
Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей.
Місяць кидав на них своє срібне сяйво, і спала Ганка ніби в срібному найвигадливішому палаці, і снилися їй срібні води, золоті квіти, незнані пташки й метелики і всі ті пригоди, про які згадував дід, коли плів свій невід.
А під ноги клав дід Ганці тюленячий ласт, який здобув колись у крижаному північному морі. Ще прадіди-моряки казали, що тоді спиться спокійно навіть в бурю, коли море лютує, а вітер дражниться з хвилями і піднімає їх вище за старий маяк.
Навіть тоді спала спокійно Ганка і вірила, що море їй рідне і нічого лихого не заподіє.
Якісь дивні нові сіті накинув їй сьогодні дід на шатро. Приснилось Ганці синє море, а там, в далині, легкий кришталевий човен. Розгорнув човен парус і не поплив, а полетів над синіми хвилями, і паруси були червоно-золоті, грало на них сонячне проміння, і летів перед ними красень морів — альбатрос, і де пролітав він — там не могло бути лиха й нещастя.
Хто був на тому човні, хто правив ним і напинав паруси,— не розгледіла Ганка, та тільки відчула вона, що й човен той чарівний рідний їй.
Ганка засміялася від щастя і прокинулась.
Золоте сонце сходило над морем, і її палац був весь золотий.
— Дідусю! — закричала Ганка. — Які хороші сіті ти сплів мені вчора! Мені снився парусник, він літав над хвилями, і паруси на ньому були золоті й червоні. Він рятував усіх на морі, під ним хвилі ставали спокійні та лагідні. Хіба може таке бути?
— Може,— сказав дід. — Мені не вдалося тільки плавати на такому човні, а комусь може й пощастить!—І він побрів до моря, а Ганка побігла попереду й стрибнула босими ногами на камінь, що стирчав з води. На ньому було м’яко стояти, він поріс довгими морськими водоростями, і водорості розвівались за хвилями, як зелене волосся таємничих морських істот.
— Доброго ранку! — гукнула Ганка дзвінко й усміхнулася крабові, що виліз з-під каміння, помахала рукою білосніжним чайкам і побовтала ногою в воді, з якої висунули голівки дві крихітні рибки — подивитися, хто їх турбує.
— А, це ти пливеш! — закричала Ганка і погрозила пальчиком. — Пізно, пізно! Так ти прогавиш усіх риб!
До неї зовсім близько підплив дельфін.
— Дивись мені! — продовжувала Ганка, присівши. — Зажени в дідів невід бичків, багато-багато бичків, зажени камбали — і ти заробиш собі білого-білого хліба! Чуєш?
— Іди, іди, пустунко, твої кози вже мекечуть,— мовив дід і вклонився морю: — 3 добрим ранком! Будь і сьогодні до мене хорошим, як і досі було. А мені небагато треба — мені й Ганці. Та не топи наших човнів і не заливай наших берегів.
Ганка пострибала до кіз. Усі гори, пагорки й долини немов зараз були розмальовані тонкими й ніжними зеленими фарбами всіх відтінків і ніби коливалися в чистому ранковому повітрі. Кози пощипували жорстку травицю, потрушуючи бородами, неначе старі, підтакували одна одній мовчки, без слів розуміючи все, що треба. Ганка рвала рожевий дикий горошок і м’якенькі ведмежі вушка, коли-не-коли гукаючи до кіз. Раптом вона побачила, що стежкою спускаються два хлопці. До них рідко заходили люди з сусідньої слобідки, і вона рідко ходила туди, тому й спинилася, зацікавлена й здивована. Але хлопці не звернули на неї уваги,— а може, тільки вдали, що не звернули,— і спустилися до моря. Що вони там шукають? Адже Ганка все тут знає, кожен камінець на березі і в воді! Вона могла б повести їх до самого маяка, вона показала б їм навіть печеру і джерело, яке співає, стрибаючи з каменя, і, коли б вона захотіла, припливло б багато дельфінів і великих риб, і всі вони танцювали і гралися б на хвилях. Напевне, ці хлопці ніколи такого не бачили!
Враз Ганка відчула, як цікаво могли б вони гратися, — адже тут, на самотньому пустинному березі, не було дітей, крім неї. Вона гралася тільки з козами, крабами і добродушними дельфінами. Вони, звичайно, завжди розуміли одне одного, але ж з дітьми було б ще веселіше й цікавіше!
Ганка сумно подивилася вниз — як це так, хлопці пройшли і ні про що не спитали в неї? А може, вона мусить перша привітатися і заговорити до них?
Ганка підійшла ближче, спинилась, ніяково покрутила хворостину в руках і підвела очі. Хлопці були такі, як вона, ні, трошки старші, смагляві і схожі один на одного. Тільки один тонший, а другий, певно, старший, кремезніший.
Вона подивилася па них, усміхнулась і сказала:
— Здрастуйте!
Старший подивився недовірливо, молодший глянув на нього, мовляв, і мені також насупитися? Але раптом глянув в очі дівчинці, і його вразило: і небо, і ці великі очі були зовсім однакового кольору. Він мимоволі усміхнувся і відповів:
— Здрастуй, а хто ти така?
— Я Танка,— швидко заговорила дівчинка, радіючи, що знайомство вже відбулося, і боячись, що, може, щось вийде не так, як їй хочеться. — Я дідова внучка й живу он у тій хатинці і вже вчуся в діда плести сіті. Тільки я ще дуже плутаю, і туди попадають самі морські коники,— додала вона й щиро засміялася.
Хлопці мовчали, старший — ще насупившись, а молодший, не знаючи, про що заговорити.
— Коли хочете,— сказала вже тихіше Танка, так аби щось сказати, — я засмажу вам бичків, це я добре вмію... Я вам ще можу показати печеру, там джерело стрибає з каменя і співає: джур-джур...
— Ні, нам треба зробити човен... — обізвався молодший.
— Човен! — скрикнула дівчинка.
— Марку! — сердито перебив його старший брат. — Ти першій зустрічній дівчинці хочеш виказати нашу таємницю.
Марко почервонів, але Танка прийшла йому на допомогу.
— Ну, так що, як він мені сказав? Адже мені нікому розповісти про це, і, коли ви цього не схочете, я нікому не скажу, навіть дідові.
— Однак тільки вдвох ми нічого не зробимо, Петре, — сказав Марко.
— Авжеж, ви нічого вдвох не зробите! — підхопила Танка. — Вам треба розпитати мого діда. О, він усе, все знає про човни й про море. Як йому не знати,— може, йому навіть уже сто років, і він усі сто років живе на морі!
— А що, Петре, може й справді піти нам до її діда?
Петро подумав і нарешті серйозно відповів:
— Гаразд, ходімо до її діда!
Дід сидів на камені і вибирав з сітей рибу, розмовляючи про щось із нею,— у них були свої справи.
— Діду! — гукнула Танка. — Я привела тобі хлопців. Вони хочуть зробити човен, ти ж їм допоможеш?
— А який же човен хочуть зробити хлопці? — спитав дід, усміхнувшись у довгі вуса і жмурячи на гостей очі. Розумні й хитруваті були в цього діда очі, дарма що старий-престарий він був.
— Розкажи ти! — сказав Марко Петрові.
Але Петро мовчав. Як то йому розказати про свою мрію? Вони обидва ніяково мовчали.
— Я знаю, я розкажу,— раптом заговорила Танка. — Ви хочете зробити човен такий легкий, що він міг би літати по хвилях! Я бачила ваш човен уві сні. У нього червоно-золоті паруси, і ніхто-ніхто на світі не зможе потопити його! Так!
— Так! — усміхнувся нарешті й Петро, а Марко вже знав, напевно знав, що Танка їхній друг. — Так,— підтвердив Петро ще раз,— ми хочемо зробити такий човен, щоб ніхто не міг його подолати, потопити. Ми будемо на ньому стояти на дозорі.
— І рятувати, коли треба, всіх у морі,— підхопив Марко.
— Трудну справу ви задумали,— похитав головою дід.
— Ні, ні, ми мусимо зробити такий човен,— палко заговорив Марко. — Ми ще змалку вирішили це!
— Ще тоді, як був потоплений корабель, на якому плавав наш батько, — суворо додав Петро.
— Може, на тому кораблі був і мій тато? — тихо спитала Танка. — Він теж загинув у морі, тільки не через море, ні, море до нас добре. Він повертався з рейсу, коли вони возили хліб на далекі острови, на них напали розбійники і потопили корабель.
— А возили вони хліб на далекі острови, де було повстання, — додав Петро. — Так, це був той самий корабель.
— Ваші батьки загинули разом,— сказав дід,— батько Ганки був мій син, хоробрий матрос...
— Так ми разом будуватимемо новий корабель! — схопила Танка хлопців за руки. — Діду, хіба я нічим не можу допомогти? Я зшию широкі паруси, я вишию на них червоні зорі. Діду, ти розкажи хлопцям, як зробити його!
— Розкажіть нам, діду! — сказали обидва хлопці.
— Тільки щирі друзі можуть зробити його! Вірні друзі, без заздрості, без зради, без брехні,— мовив дід, дивлячися пильно па хлопців.
— Хіба ми не друзі? — спитав твердо Петро і поклав свою руку па плече Маркові. — Скрізь за собою веду я Марка!
— Хіба ми можемо заздрити один одному, коли в нас усе однакове? — сказав Марко. — І мріємо ми про одне. Куди Петро, туди і я.
— Скажи їм, діду, — мовила Гайка, — хіба вони не одного батька діти!? А батько ж їх був сміливий матрос! Ну, а про мене ти знаєш краще, ніж я сама!
— Дивіться ж, хлопці, — сказав дід, — міцно тримайтеся один одного — зробите тоді чарівний корабель, і буде він гордістю і щастям усієї нашої землі. Плаватиме, літатиме він по всіх морях і океанах світу. Жодна куля не влучить у нього. Але мусить бути міцний, непорушний зв’язок того корабля з рідною землею.
Не зрозуміли одразу хлопці дідових слів.
— А бачите он той древній маяк? — хитро усміхнувся дід. — На тому старому маяку, бачите, он на тому острівці, сидітиме один з вас і освітлюватиме шлях кораблеві, а другий полетить під парусами. Той маяк будували багато років, бачите, який він високий. З нього видно далеко-далеко навколо.
А поки з корабля бачитимуть вогні рідної землі, доти з ним нічого не трапиться... Я нікому ніколи не говорив про це, і вам не слід нікому казати про цю таємницю, коли не повірите, як собі. Якщо міцна ваша дружба, я дам вам ключ...
Хлопці подивились один одному в очі і міцно обнялись.
— А коли б ми гукнули ще хлопців будувати наш корабель! — сказав Марко. — Ми не казали б їм про нашу таємницю, але коли б ми відібрали собі на допомогу вірних товаришів, це було б ще радісніше! Попливли б разом у море! Адже на такому кораблі можна багато побачити!
— Не треба нікого кликати до нас,— сказав Петро. — Чим більше нас буде, тим небезпечніше. Тільки один одному будемо вірити. А що з того, що багато можна на ньому побачити — ми ж збудуємо чарівний корабель, ми й побачимо!
— Ні, Петре, не так,— гаряче заперечила Ганка. — Добре тому, хто сидітиме на маяку. Він бачитиме все, де не буде корабель; коли схоче, він зійде сюди, до нас, може поговорити, порадитися, а як тому, другому, що плаватиме в море? Чому ти не хочеш, щоб і коло нього були товариші? Адже нічого не станеться з кораблем, поки на маяку буде все гаразд. Я так зрозуміла, діду?
— Так, внучко,— підтвердив дід.
— А як весело буде гуртом робити! — сказав Марко. — Як гарно буде пливти по морю і співати всім разом!
Петро замислився. Не вірив він людям. Але коли він сам, старший брат, сидітиме на маяку, тоді з кораблем нічого не трапиться.
— Він згодний! Він згодний! — застрибала від радості Гайка. — Поклич, Марку, своїх товаришів!
Йде попереду Марко, а за ним ідуть хлопці з слобідки. Тут і білявий Данилко, мастак на співи, танці та різні витівки, тут і Левко, розважливий та спокійний, і ще багатьох веселих смаглявих хлоп’ят покликав Марко в свою команду.
Ідуть хлопці в ліс рубати дерева на свій чарівний корабель.
Здрастуй, ліс!
Ріс ти, зелений, дужий, нагинав свої віти до моря, простягав їх до хмар, що спочивали поряд з тобою на горах, міцно схопився ти цупким корінням за рідні гори, і не страшні були тобі ні вітри, ні обвали. Будь же ти нам рідним домом на хвилях у морі.
Здрастуй, ліс, зелений ліс!
Чи пізнав ти діда, старого матроса? Хлопчиком лазив він по твоїх деревах, лякав білок і лисенят, ховався в твоїх дебрях, а потім бачили верхів’я твоїх дерев, як плавав він у далекому морі, і кивали йому різнолисті ясені головами.
Здрастуй, ліс! Дід привів до тебе своїх онуків, не зрадь його. Хай зроблять вони чарівний корабель з найкращих, найвірніших твоїх дерев, і цей корабель буде радістю всім друзям і загрозою всім ворогам.
Розбрелися хлопці по лісу. Поки вибере старий дерева, назбирають вони ягід, горіхів.
Нахиляється дід до кожного дерева, притуляє вухо до стовбура, гладить його шорсткою старечою рукою.
— Що ти кажеш, друже дубе? Ти міцний і непохитний, так не зраджуй моїх внуків в шторми й бурі ти на морі. Будеш ти міцна опора, хай підводні гострі камені не розріжуть, не зламають і не стануть на дорозі, як пливтиме корабель!
Міцний дуб шарудів листям, слухав уважно шарудіння дід.
— Агей, хлопці! Цей дуб буде вам вірна основа. Він не зрадить.
Підійшов далі до сосни дід. Злякана білка метнулася вгору. Провів дід рукою по стовбуру, послухав, що шепочуть віти.
— Будеш палубою, сосно! Будеш ти у нас красуня! Не хитайся ж під ногами, як почнуть вітри хитати з боку на бік корабель!
— Ну, а ти, струнка ялино, ти з усіх найкраща в лісі. Ти не гнешся під вітрами, ти стримиш завжди угору. На тобі напнуть, як прапор, білий парус бистрокрилий, червоніти, золотіти будуть наші паруси. Ти тримай високо крила і лети завжди вперед!
— Вже можна починати. Агей, хлопці! До роботи! — гукнув Марко, і залунала пісня, загупали сокири, затріщали дерева.
* * *
Летять чайки до маяка, тріпотять крилами у вікна, стукають дзьобами у дивні вікна, питають:
— Що робиш ти там, Петре?
— Я ладнаю чарівне світло, світитиму братові моєму Маркові на всіх морських шляхах. Я не спатиму дні і ночі, берегтиму його корабель.
Хвилі тихо плесь-плесь.
— Що ти робиш, Ганнусю?
— Я шию паруси, полетить на них Марко з своїми товаришами; я шию паруси, вишиваю їх червоними і золотими зорями, вишиваю на них пісні. •
Летить вітер на берег.
— Може, жарко вам, хлопці? Що це робите ви з ранку до ночі?
— Агей, вітре, справді жарко нам, дми, вітре, прохолоди нас! Ми будуємо чарівний корабель, полетить він по всіх морях і океанах. Хай він радістю буде всім друзям і загрозою всім ворогам!
* * *
Плив корабель у свій перший рейс. Виряджали його Ганнуся і дід, виряджали його ходові вітри й чайки. Світив Петро з своєї високої вежі — і ще далеко чули вони напутню пісню, що співала її Ганнуся:
Полетіть, як чайки,
Попливіть, як риби.
Хай грайливий вітер
Підганяє вас!
Паруси-вітрила,
Надимайтесь сміло!
Хай щастить вам, хлопці,
У хороший час!
Дужий альбатросе,
Ти лети над ними,
Бережи наш човен,
Вказуй йому путь,
Будь моїм матросам
Другом в синім морі
І пісень відважних
В бурях не забудь!
Марко дихає на повні груди, сміється.
Привіт тобі, море! Привіт вам, незнані далекі шляхи!
— Ходімо, Ганнусю,— сказав дід до дівчинки, що все не могла одірвати очей від чарівного корабля,— Ходімо, та витягнем сіті. От бач, які сіті хороші? Я довго їх плів, думав над ними багато. Думав про друзів, про вірну любов, і поки міцні вони і не рватимуться, значить, все гаразд у наших хлопців і на кораблі, і на маяку.
— А як порвуться? — злякано спитала Ганнуся.
— А як порвуться, значить, і дружба порвалася, і зрада між ними проклала зміїні стежки. Та чого б їм порватися? засміявся дід. — Я міцно їх сплів, ці сіті. їх досі ні дужі акули, ні камінь, що з гір покотився у бурю, ні хвилі скажені не рвали. Я міцно їх сплів,
— А все-таки, діду,— хитро всміхнувшись, сказала Ганнуся,-— я їх краще візьму до себе, тоді вже я певна буду, що ніколи вони не порвуться. А на рибу ти інші поставиш,
— Дурненьке дівча! Ну, вішай у себе. Як дружба міцна — і бурі її не зламають, а як зрадять кого — і на пічці людина загине.
Йому, Петрові, далеко-далеко видно навколо. Ходить хвилями море, шумує, вирує, а цей з каменю та заліза високий старий маяк стоїть твердо й непорушно. Страшні кам’яні глиби затиснув в обійми велетенський ланцюг і тримає їх міцно, навіки. А далі ведуть високі гвинтові сходи, здається, оці три східці й кінець, але ні — ще три, а за поворотом ще три, а потім ще три, а там знову три, і навіть важко полічити їх. Високо-високо ведуть вони Петра до вершечка маяка, звідки подає він світло.
Дивиться він навколо і каже з погордою:
— Я тут вище за всіх!
Він сидить впевнений у собі і міцний.
Там, далеко, як у зменшувальні скельця, він бачить — пливе корабель. Паруси червоніють під сонцем Поки видно кораблеві світло маяка, з хлопцями нічого не трапиться. Звичайно, якщо вони самі не зроблять чогось лихого. Бачить Петро — пливе корабель туди, де шторми і бурі, рятує човни й пароплави, рятує людей, що заблукали на водних шляхах. Зупиняється корабель коло далеких берегів, і Марко розповідає про свій вільний чарівний край. Бачить Петро, як слухають його з заздрістю старі, що прожили в лютій скруті, слухають і сповнюються надіями молоді, адже й вони зможуть зробити так! Слухають і мріють маленькі діти. Як вільна пісня, летить по морях корабель. Невловимий він, не згубити його, не спалити, не потопити.
Пливе корабель, зупиняється коло незнаних, невідомих досі нікому земель, де ростуть невідомі золоті плоди, цвітуть невідомі квіти. Петро бачить: зупиняється корабель коло червоних казкових островів; навколо блакитних озер виросли червоні дерева, кущі, наче тонке візерункове мереживо, і збирає там Марко корали на намисто Ганнусі.
Спокійний Петро поправляє впевненою рукою чарівні ліхтарі.
Танка біжить у слобідку. У діда ноги зовсім слабі стали, та, крім того, у слобідці так люблять,, коли прибігає Гайка. Від неї віє солоним морем, вона завжди принесе їм новини про корабель, що на ньому попливли їх сини й брати, їхні веселі хлопці, без яких так тихо стало в слобідці. Ганка усміхається всім, і для всіх у неї є привітне слово, навіть для напівглухої, напівсліпої старої-престарої бабусі Катерини, що отой танцюрист Данилко її правнук. Сьогодні очі в Ганки аж палають і вигляд такий таємничий, видно, знає щось важливе, і важко їй тримати це про себе. її відразу обступили жінки й дівчата.
— Ганнусю, любко, що, що таке? Кажи швидше!
— Незабаром повернеться наш корабель! — закричала радісно всім разом Танка. І всі — і малі, і дорослі, і навіть стара-престара бабуся Катерина — зібралися йти зустрічати свій корабель.
— Хто це, дівчата, йде сюди?
— Ми не знаємо, Ганнусю, він усе питав про корабель, про Петра, про Марка, про хлопців.
— Він схожий на моряка, правда, дівчата? Чому тільки він придивляється так до^, всього, ніби читає на кожному камінці?
— Ми не знаємо, Ганнусю. Він ще питав, як дістатися на маяк, та сказали ми, що, крім Петра, ніхто не наважиться пливти туди.
— Може, то лиха людина, дівчата?
— Ні, Ганнусю, він учора співав гарних чужих пісень і веселив нас усіх. Хай і він святкує з нами. Хіба нам жалко радості?
— Справді, дівчата, хіба в нас мало радості, щоб її жаліти комусь?
* * *
Небо вкрилося рожевими хмарами, палає заграва на заході. Це сонце прикрашає путь кораблеві. Без жалю віддає небо всі свої кольори мінливому морю, і мінливе, зрадливе, тільки небу вірне море відбиває всі ці палкі барви.
На березі, у широкій долині під горою, розстелили дівчата килими, принесли високі жбани з виноградним прозорим вином, поставили блюда з найсмачнішими стравами. Шлях до берега вони всипали квітами і всі до одної були у вінках; стільки квітів було, що пташки вже не пізнавали рідного берега.
Ганка стрибнула на великий камінь і відтіля махала рукою, їй хотілося, щоб побачив її Петро з своєї вежі і швидше йшов до них. Вона знала, що з вежі маяка люди здаються малесенькими, як комахи, та вона знала також, що між усіма квітчастими метеликами, якими, напевно, здаються згори всі дівчата у вінках і вишиваних сорочках, Петро таки пізнає її, Ганну.
— А ти ніколи не була на маяку? — раптом почула вона запитання.
Коло неї стояв чужий матрос.
— Ні, я не була,— сказала Танка і подивилася спокійним відсутнім поглядом йому в очі.
Так вона дивилася раніше на людей у слобідці. Тоді людям здавалося, що вона їх не бачить або принаймні думає про щось інше.
Але це було не так. Навпаки, тоді вона лише дивилася і нічого не думала, не відчувала.
— Там, напевно, дуже цікаво! — сказав чужий. — Невже твій брат не згодився б узяти тебе туди?
— Я б хотіла плавати на кораблі,— мовила Танка, і сама не впізнала свого рівного чужого голосу,— але дід каже, щоб я ще почекала.
— Але ж при тобі будували корабель, і він тобі добре знайомий.
— О, я знаю там кожну дощечку,— не стрималась і запалала Ганка.
Чужий усміхнувся і раптом урвав розмову.
— Ну, ходімо до ваших. Чуєш, тебе кличуть дівчата? — він і узяв її за руку і повів до святкової поляни. Дівчата справді [аукали Ганку, адже вона красивіше від усіх складала квіти, а вони готували їх Петрові й Маркові і всім хлопцям з корабля.
* * *
Він прилетів на всіх парусах, досі невиданий, незнаний, чарівний корабель. Здавалося, він дихає на повні груди і живе на повне життя, так міцно напнулися паруси від швидкого польоту.
— Слава! Слава!
— Слава нашому кораблю! — кричали дівчата і кидали оберемки маків і волошок.
На палубі стояв Марко, тонкий, високий, смаглявий, і за ним уся його команда.
— Слава нашому маяку! — кричали хлопці з корабля.
На легкому човні підплив Петро, і дівчата в Петра кидали квіти також.
— А чому маяку кричать «слава»? Хіба він що-небудь значить? — спитав чужий якусь дівчину. Але дівчині було не до нього.
Два брати зустрілися після довгої першої розлуки. Петро й Марко стояли поряд, і їх обох вітали всі моряки і всі слобожани.
Почалося свято.
Ганка не могла й хвилинки посидіти спокійно; вона стрибала, танцювала й хвилювалася більше за всіх.
Раптом вона стрибнула на камінь у морі, помахала руками й закричала:
— Дядечку! йди до нас на свято!
І приплив її старий дельфін, а за ним ще багато дельфінів і дельфінят. Всі вони танцювали кумедні танки напів у воді, напів над водою. Старий дід за старим морським звичаєм налив у велику раковину вина, накришив туди білої паляниці і підніс старому дельфінові, а за ним так зробили і Ганнуся, і Марко, і Петро.
Море мусило святкувати разом з ними. Вже зовсім зайшло сонце, стало поночі, тільки горіли смолоскипи на березі та виблискували намиста на дівчатах, як раптом усе море запалало, вся вода стала срібною. Танка підбігла до самого берега, плеснула водою на Марка, і з її рук покотились не краплі води, а чудові срібні зірки, і зорі засвітилися на Марковій одежі. Море котило зорі до берега,— це засвітилось безліч морських істот, і не можна було пізнати його.
— Нам щастя,— сказав дід,— море не зрадить нас. — І він підняв ківш з вином за море, за безкрає, за рідне, за вільне. І потім підняв ківш Петро — за нові шляхи, за чарівний корабель, за брата капітана.
Тоді Данилко заспівав ту пісню, що вигадав її для корабля, і всі матроси підхопили її:
Наш парус зоріє, як стяг бойовий,
Веде корабель капітан молодий,
Веде капітан молодий!
Хай шторми лютують і віють вітри!
Ні бур, ні вітрів не злякаємось ми!
Вітрів не злякаємось ми!
Підводне каміння стирчить на шляху.
Та ми подолаєм пригоду лиху,
Здолаєм пригоду лиху!
І кулі ворожі корабль не беруть,
І в хвилях безодніх йому не втонуть,
В безодні йому не втонуть!
І сила ніяка йому не страшна,
Бо в дружбі і вірності зради нема,
Бо зрадників з нами нема!
До різних земель, до чужих берегів
Ми рідного краю доносимо спів,
Наш вільний, наш радісний спів!
І нашого щастя ніяк не злічить,
І світить маяк наш удень і вночі,
Маяк той нам світить вночі!
Наш парус зоріє, як стяг бойовий,
Веде корабель капітан молодий,
Веде капітан молодий!
А потім він співав ще інших веселих і жартівливих пісень: про пригоди в далеких краях і про одчайдушного матроса, який спіймав на дні морському рибу-чорта і міняв її у самого чорта. Це була старовинна моряцька пісня, її підтягував дід, і під цю пісню хлопці повели дівчат танцювати, і навіть стара бабуся Катерина притупувала і шамотіла щось у такт.
Марко вирвався від них і майже знеможений сів на камінь. Він усміхався, дивлячись любовно на корабель, на його паруси, на альбатроса, що сидів зараз на найвищій щоглі.
«Ми багато ще зробимо!» — подумав він, і саме в цю хвилину до нього підійшов чужий матрос. Він сів поряд, надто спокійний для такого шумного вечора.
— Але ж без Петра ви, здається, нічого зробити не можете! — ніби продовжуючи перервану розмову, сказав він.
— Звичайно, ні! — відповів, усміхаючись, Марко.
— Хто ж головний? Петро чи ви?
— Дивак! — засміявся Марко щиро і плеснув його по плечу. — Хіба в цьому справа? Головні — ми всі! — і, побачивши, що Танка шукає його, щоб знову побігти в танок, він встав і гукнув, простигши обидві руки: — Ганнусю, я тут! Чому не танцюєш ти? — звернувся він до чужого. — Сьогодні вечір розваг і жартів!
Але чужий похитав головою і залишився на камені. З-під опущених повік він поглядав, що робиться навколо, і побачив, що сюди прямує Петро. Він теж поспішав до молоді, щасливий, веселий, як ніколи.
— Ганнусю, Марку! — гукнув Петро, як тут перед його очима виріс чужий.
— А чому тільки Маркові склали пісню і Марка вітали найбільше? — спитав чужий байдужим голосом і пішов собі далі.
Петро на мить зупинився, хотів щось відповісти, але чужого вже не було.
— Петре! Де ти? йди до нас! — закричали дівчата, підбігли, схопили його за руки, потягли в коло, де були всі хлопці і між ними найстрункіший, найкрасивіший його брат Марко. Вони грали в старі ігри, які перейшли ще від прадідів, і всі щиро веселилися.
«Всі навколо Марка»,— подумав Петро, і раптом у нього стислося серце, і раптом йому здалося, що хлопці, дівчата, й Ганнуся, й дорослі — всі, всі дивляться на Марка, і Марко веселий, привітний з усіма, а от про нього, про Петра, ніхто не згадає.
«Та ні ж бо,— відігнав він цю лиху думку,— самі ж дівчата гукнули мене зараз».
Він поглянув на свій маяк, що височів неприступно над хвилями, над безоднім морем. Він засвітив там на всю ніч яскраве світло, щоб цієї ночі бачили його всі кораблі і щоб жоден не потонув.
«Адже без моїх вогнів неможливо!» — подумав він, заспокоюючи себе, сам не знаючи в чому. Та на серці було чомусь важко до кінця свята.
Ходить дід по кораблю, і не пізнати діда. Тільки ступив він на палубу — випрямилась зігнута спина, розправились брови, ноги ступають міцно й молодо.
— Що ти робиш там, діду?
— Е, внучко, дивлюся я, чи міцний наш корабель, чи не завелася де хитра шашіль у закутку. Залізе вона непомітно й ростиме, як зла думка, все більше й більше, там і загине і корабель згубить.
— Хіба бачиш ти її, діду?
— Ні, все гаразд, внучко. Вірне дерево ми вибрали, аби всі були вірні, як воно
— За це вже я спокійна, правда, Петре?
— Звичайно, поки світить маяк і поки я там, можна бути спокійною! — немов згорда, презирливо каже Петро.
— Хіба в маяку вся справа? — здивовано спитала Ганка.
— А хіба ні? Ну, прощавай, Ганнусю, мені треба поспішати. Бачиш, корабель уже збирається в путь. Чого ти сумна, Банко?
— Корабель відпливає... Стануть вони на дозорі, і не знати, коли повернуться.
— А за мною ти не сумуєш? — м’яко й тихо спитав Петро. — Адже я там сиджу один, завжди один!
— Візьми мене з собою, Петре! — спалахнула Банка. — Ми будемо вдвох світити кораблеві, я співатиму тобі пісень, коли ти довгі ночі сидітимеш над ліхтарями Візьми мене, милий Петре!
Петро на хвилинку завагався.
— Ні, не можна. Я один мушу там сидіти. Це так високо, ти не знаєш, Банко, як це високо. Іноді паморочиться голова. Але потім згадаєш: адже там я вище за всіх, я всіх бачу, я показую шлях кораблеві, нашому чарівному кораблеві... Та ти не слухаєш мене, Банко?
— Уже хлопці збираються в путь... — прошепотіла Банка, дивлячись на берег.
Пожовклі сухі квіти валяються де-не-де на стежках, і лише вони й нагадують про гомін, вогні, пісні. На березі безлюдно, тоскно. Ганка сидить на своєму камені, вдивляється в далечінь, перебирає в руках намисто і тихо наспівує журливу пісню:
Ой, у батька-вітра були два сини,
Леле моя рідна, два сини.
Перший братик-вітер по морях гуляв,
Кораблі веселі по морях гойдав;
Другий брат сердитий — вітер-суховій,
Плакалися люди — вітречку, не вій.
У братів у вітрів та одна сестра,
Леле моя рідна, та одна сестра.
Вишивала небо та сестра зірками,
А зірки низала срібними нитками,
Гаптувала місяцю уночі одежу,
З проміння сплітала та й тонку мережу,
Ой, сердитий вітер чорні хмари гнав,
Леле моя рідна, чорні хмари гнав,
Він з зірок намисто люто розірвав,
Леле моя рідна, люто розірвав...
Братику коханий, хмари розжени,
Ти у синім морі позбирай зірки!
Леле моя рідна, де ж моя краса?
І нема намиста, розплелась коса,
Леле моя рідна, розплелась коса!
Вона сумно дивиться на холодне море з важкими свинцевими хвилями, на чорні сердиті клуби хмар, на сірий берег і раптом помічає, що вона тут не сама. Усміхаючись, підходить до неї чужий. Він завжди лагідний і привітний до неї.
— Ти все сумуєш за кораблем, дівчинко? — каже він, беручи її за руку. — Хіба він ще не скоро повернеться?
— Я не знаю,— відповідає байдуже Танка.
Цього разу Марко велів нікому не казати, коли повернеться корабель. Дуже важко не сказати, що корабель повернеться незабаром, — може, завтра, може, позавтра. Це ж вона виглядає його.
— Дивна у вас країна,— каже чужий, сідаючи поряд. — Я об’їздив багато земель на своєму віку, але такої суворої країни, як у вас, я не бачив ніде.
— Суворої?! — дивується Танка.
— Так, суворої. Адже ти — душа корабля, адже ти — світло маяка! Так, так, не перебивай. Коли б не ти, нічого цього не було б, а про тебе ніхто не знає.
— Ха-ха-ха! — засміялась Танка, схопившись із каменя. — Про мене ніхто не знає? Я зшила паруси, і вони співають на весь світ! Ви кажете — коли б мене не було, не було б нічого?! Як ви помиляєтесь! Я тільки зшила паруси, а коли б ми всі не були вірні один одному, все загинуло б.
— Так оце вся таємниця? — зрадівши, скрикнув чужий, але за мить знову взяв себе в руки. — А коли хтось зрадить?
— Цього не може бути! — палко сказала Танка і побігла додому. їй раптом стало страшно з цією чужою людиною, яка не розуміла таких простих речей. Та вона вже й не була потрібна чужому. Він усміхався. Він вивідав уже половину таємниці, більшого від цієї дівчини нічого й не доб’єшся. Це нічого. Він спробує інші шляхи. Тихо й непомітно, як непомітна морська шашіль, він точитиме і вгризатиметься глибше й глибше. Треба тільки дізнатися, де найм’якше дерево. Ні, це не Танка і не Марко. Вони надто міцні, як ті молоді дубки, що ростуть, незважаючи ні на що, ні на спеку, ні на бурі.
* * *
Петро сидить похмурий і мовчазний. Вони на своїх червоних парусах повернуться з важливими вістями для всієї країни, і про них знову загримлять пісні... Як важко тут сидіти самотою. Але він сам не схотів нікого взяти з собою. Чому? Він казав, що нікому не може довірити чарівних вогнів. Ні, це неправда, йому ні з ким не хотілося ділити свою славу, славу цього маяка. Навіть Ганнусю не хотів він привезти сюди. Навіть Ганнусю. Він думав — він тут на маяку, Марко — на кораблі. Він сміявся про себе з Марка, що той покликав своїх товаришів, а проте товариші складають пісні про корабель і про Марка, у всіх у них горять очі, і невже нікого з них не точить заздрість? Напевно ні, бо паруси їхні золотяться, бо червоні їхні паруси дихають на повні груди.
Що? Що таке? Чиїсь кроки? Як це може бути? Невже Ганнуся вирішила самовільно припливти до нього?
О! Якби це було такі Він, звичайно, дорікнув би їй за неслухняність, але в серці був би такий радий, такий радий! Він посадив би її на м’яку шкуру, яку привезли йому хлопці. Він дозволив би їй дивитися у чарівні ліхтарі й розповів би про все, про все, що бачив за цей час. А вона, напевне, заспівала б своїх хороших, милих пісень, і всі морські пташки злетілися б її послухати.
Він зупинився, прислухається. Ні, то почулося йому. Ніяких кроків, ніяких кроків. Але знову якийсь рух на сходах. Він знову схоплюється, і знову кроки затихають. Може, то кажани літають і шумлять? Ні, знову чітко лунають кроки. О, ці незчисленні східці! Коли б це була Ганнуся! Коли б це була жива людина, з якою можна було б розмовляти тими людськими земними словами, а не знаками, як тут, з маяка... Коли б це була Ганнуся!
Двері відчинилися, і він побачив чужого матроса.
— Тобі сумно тут самому, я приїхав тебе відвідати, — спокійно і привітно мовив той.
На мить майнув у голові Петра дідів наказ — нікого не пускати на маяк, та чужий дивився так привітно, як близький товариш, а в Петра так розривалося серце від тих думок, які точили його на самоті, що він сказав:
— Що ж, сідай, будь гостем!
Чужий скинув кашкет, сів на стілець.
— Ну, що ж, на березі все гаразд. Дід сіті плете, Ганнуся корабель виглядає. Все, як було.
— Корабель Ганнуся виглядає? — ледве помітно здригнувся Петро, та чужий це помітив.
— Еге ж! Кликав її з собою — не схотіла.
— Не схотіла? — питає Петро з болем і здивуванням.
— А бачиш, починається негода,— раптом сказав чужий, підійшовши до вікна. — От шкода! Як же я повернуся додому? Може, я заночую тут з тобою?
— Звичайно,— сказав Петро. — В таку негоду небезпечно пливти човном, ти можеш лягти там на шкурі.
* * *
Другого дня море лютувало ще дужче, і чужий знову залишився на маяку. Велетенські вали підіймалися до найвищого віконечка маяка і падали вниз. Цієї ночі мав повернутись корабель. Знав Петро, що треба їм своєчасно прибути. Вже третю ніч не спав він і боровся з важкою втомою.
— Спочинь хоч на хвилинку, — умовляв чужий.
— Ні, сьогодні і на хвилинку не відійду я від ліхтарів,— сказав Петро.
— Чому?
— Сьогодні повернеться корабель.
— Ну й що з того? Хіба чарівний корабель не повернеться сам без твоєї допомоги? — вже з явною насмішкою, глумливо спитав чужий.
Петро раптом спалахнув, зірвався з місця, аж затремтіли ліхтарі, зачеплені необережним рухом, і промовив гордо:
— Вони нічого не можуть без мене, нічого! Я освітлюю їм шлях — і вони непереможні, я загашу вогні — і вони загинуть навіть тут, в прибережних рифах, де не проходив жоден корабель.
— Невже? — спитав радісно чужий, але враз опанував себе і тихо підійшов до ліхтарів.
— Без моїх вогнів вони ніщо! — запально продовжував Петро і відштовхнув чужого. — Не підходь до них! Однаково, крім мене, ніхто не зуміє їх погасити. Тільки мене навчив цього дід!
— Тебе одного? — чужий відступив од ліхтарів, на мить замислився, потім знову, усміхнувшись, підійшов до Петра, поклав йому руку на плече.
— А може, ти помиляєшся, Петре? Може, вони самі по собі, а ти світиш тут на море, як той місяць, байдужий до всіх, поки вони здобувають собі славу. От перевір навмисне!
Петро злякано подивився на чужого.
— Вони ж мусять сьогодні повернутися...
— От ти й спробуй. Якщо вони повернуться навіть тоді, коли ти загасиш вогні, значить, твої вогні ніщо, а якщо навпаки — о! тоді всі взнають про тебе, й ім’я твоє і твій маяк уславилися б на весь світ. Та ні! Я бачу, ти просто боїшся переконатися, що твої вогні — це вигадка божевільного старого діда!
Петро рвучко підійшов до ліхтарів, поглянув у скельця, і враз перед очима виріс корабель: стоїть Марко, віддає весело і впевнено накази, працюють бадьоро й щиро хлопці, і співає біля руля Данилко корабельну пісню:
Наш парус зоріє, як стяг бойовий,
Веде корабель капітан молодий,
Веде капітан молодий!
Петро одвернувся із скривленим заздрістю й люттю обличчям.
— Загаси вогні. Ти будеш тоді найстарший! — почув він шепіт чужого.
На вікні Танка повісила сіті, бо вже холодно й вітри дмуть у всі щілинки. Танка довго не може заснути: вранці повернеться корабель, але в неї тривожно на серці.
Море з гуркотом кидає хвилі, і раз у раз здається Ганці, що ламаються скелі, що розбиваються кораблі. Там, за стінами, така негода! У віконце б’ються крилами чайки, певно, хочуть заховатися від бурі.
«А як там Петрові, а як Маркові і всім хлопцям?» — з жахом думає Танка, і їй стає соромно, що лежить вона в ліжку, під дахом, і дощ її не мочить, і не хитає вітер підлогу.
А чайки б’ються все дужче й дужче своїми крилами у маленьке віконце. І раптом дужий порив вітру розчинив вікно і розірвав сіті.
— Ой, сіті порвалися!.. — скрикнула Танка і в одну мить вибігла за двері.
Дід спить у кутку, не чує, як зарипіли двері. Раптом страшний крик будить його.
— Діду! Діду! Маяк погас!
Танка метається, як підбита пташка.
— Це він, це той чужий наробив, я знаю, він усе питав і розпитував мене. Але невже ж він зміг підбити Петра на зраду?.. Діду, діду, дивись, жоден маяк не світить ніде. Загине наш корабель!
— Нема в нього тепер зв’язку з рідною землею, — шепоче дід.
— Діду, запалимо всі вогні в нашій хатинці.
І вони запалюють ліхтарі й смолоскипи, але буйні пориви вітру в одну мить гасять їх.
— Невже він загине? Жоден маяк не світить. Жоден вогонь не горить більше! Невже, діду, ти нічого не можеш зробити^
— Запалюйте всі вогні! — кричить у розпачі Танка, ніби її голос можуть почути у слобідці.
Та в слобідці вже побачили теж — погас маяк!
Біжить дівчина, стукає у віконце:
— Маяк погас! Загинуть хлопці!
І з усіх хат вибігають люди з свічками, смолоскипами, ліхтарями, поспішають до берега. Але ж це не близько...
страшний парус, і інші паруси чорніють. Корабель, як поранений, хитається то в один бік, то в другий.
— Хлопці, між нами зрада! — кричить Марко. — Ану, всі на палубу!
Всі п’ятнадцять хлопців і шістнадцятий Марко стоять на палубі і дивляться один одному в очі.
— Ні, між нами зради немає! — кричать усі. — Гляньте, маяк погас...
Марко підносить руку.
— Хлопці,— каже він твердо. — Нам треба на ранок бути дома. Хлопці, ми мусимо перемогти!
— Мусимо перемогти! — кричать матроси, і в одну мить — кожен на своєму місці, і починається запекла боротьба з бурею.
Гнуться й ламаються щогли, чорні паруси, як ганчірки, обвисають на них. Шквал крутить корабель, нахиляє його і от-от перекине в безодню. Страшна темрява нависла над ними.
— Ще трошки, хлопці! Ще трошки! — підбадьорює всіх Марко, але вже чує: ще хвилина — й кінець. Невже кінець їхньому чарівному кораблеві? Він згадав дідові слова: «Поки ви вірні і зв’язок ваш з рідною землею міцний, доти й корабель ваш не загине». Ні, ні, не можна йому загинути! Але куди кермувати? Жоден маяк не світить на землі! Куди тримати путь?!
Гайка хоче вище підняти смолоскип, але порив вітру гасить його. Знову й знову вона запалює вогонь. Вона бачить: несуть люди з слобідки вогні, затуляючи їх від дощу й вітру.
— Я попливу до маяка! — кричить Ганка дідові. — Я засвічу знову вогні. А коли корабель загине, нехай загину і я.
І вона біжить до берега, відв’язує, незважаючи на вітер, на солоні хвилі, маленький човник.
Дід тремтячими руками допомагає їй.
— Засвіти маяк! Якщо на кораблі не зрадив ніхто — вони не загинуть! Поспішай!
— Ой, діду, вітер гасить вогонь! — розпачливо кричить Гайка, бо небо в чорних хмарах, важке, страшне, нависло над морем низько й невблаганно.
А з гори вже біжать люди з низкою вогнів до самого берега.
— Рятуй, Ганко, наш корабель!
І хвилі кидають човен у чорний розлютований простір. Пливе човен, і злітають над ним чайки, оточивши Ганку з усіх боків і захищаючи її своїми крилами від вітру і хвиль.
Танка пливе в човні, затуляючи вогонь руками, а за нею ще човни і ще вогні. Вона підпливає перша, поспішає до дверей. Але що це? Двері зачинені! Вона стукає, ламає, але що вона може зробити, маленька дівчинка?
— Швидше! Швидше! — кричить Танка рибалкам у човнах.
Нарешті вони тут, натискають на двері, і двері піддаються їхній силі. Першою по східцях біжить Гайка. Як високо бігти.
* * *
В кімнаті, де стоять ліхтарі, темно. Але подивився Петро у вікно і побачив: гине корабель.
— Ой! Що я наробив! — кричить він. — Я ж хотів бути лише вищим за Марка!
— Ти будеш тепер завжди вищий за нього. Від нього і сліду не лишиться. І тобі треба бути з нами, тільки з нами. У нас ти матимеш і славу, й честь. Назад тобі нема вже вороття. Тікаймо мерщій!
— Так, так, тікаймо! А дід? А Ганнуся? Вони ненавидітимуть-мене! Тікаймо швидше!
Але в цю хвилину відчинилися двері і з ліхтарем у руках вбігла Гайка.
— Цей зрадник загасив вогонь! Але наше світло невгасиме! — кричить вона й високо-високо піднімає ліхтар, і зіркою палає він.
Дужі руки рибалок схопили Петра й чужого.
З останніх сил бореться Марко з хлопцями проти бурі. От-от і вже кінець...
Раптом виправляються щогли на чарівному кораблі, червоніють і напинаються паруси.
— Нас бачать, нас чують з рідної землі, загинути нам не можна! — кричить Марко радісно.
Там, далеко, знову засвічується вогник, все вище, все вище, і знову чарівний корабель, легкий і прекрасний, злітає вгору, і заспівують хлопці корабельну пісню:
Наш парус зоріє, як стяг бойовий,
Веде корабель капітан молодий,
Веде капітан молодий!
Сяйво від корабля, як від сонця, освітило берег; стояли на ньому радісні, щасливі люди, дід, Ганнуся і вітали свій корабель.
* * *
— Ми на ранок будемо дома! — каже Марко,— Ще, хлопці, трошки. Ану, хлопці, прямо в вітер!
— Я ще ніколи не бачив такої бурі,— признається Данилко.
— Ми ще мало бачили з тобою,— сміється Марко. — Ти краще заспівай, Данилку, щоб веселіше було в’язати паруси й кермувати.
— Яка темна ніч! Жодної зірки на небі.
— Нічого,— сміється Марко,— дивіться, як нам ясно світить наш маяк. — Він іде до руля і раптом чує з палуби, де хлопці піднімають найвищий парус, крик. Він підводить голову і мимоволі хитається. Над кораблем напинається чорний страшний парус, і інші паруси чорніють. Корабель, як поранений, хитається то в один бік, то в другий.
— Хлопці, між нами зрада! — кричить Марко. — Ану, всі на палубу!
Всі п’ятнадцять хлопців і шістнадцятий Марко стоять на палубі і дивляться один одному в очі.
— Ні, між нами зради немає! — кричать усі. — Гляньте, маяк погас...
Марко підносить руку.
— Хлопці,— каже він твердо. — Нам треба на ранок бути дома. Хлопці, ми мусимо перемогти!
— Мусимо перемогти! — кричать матроси, і в одну мить — кожен на своєму місці, і починається запекла боротьба з бурею.
Гнуться й ламаються щогли, чорні паруси, як ганчірки, обвисають на них. Шквал крутить корабель, нахиляє його і от-от перекине в безодню. Страшна темрява нависла над ними.
— Ще трошки, хлопці! Ще трошки! — підбадьорює всіх Марко, але вже чує: ще хвилина — й кінець. Невже кінець їхньому чарівному кораблеві? Він згадав дідові слова: «Поки ви вірні і зв’язок ваш з рідною землею міцний, доти й корабель ваш не загине». Ні, ні, не можна йому загинути! Але куди кермувати? Жоден маяк не світить на землі! Куди тримати путь?!
Гайка хоче вище підняти смолоскип, але порив вітру гасить його. Знову й знову вона запалює вогонь. Вона бачить: несуть люди з слобідки вогні, затуляючи їх від дощу й вітру.
— Я попливу до маяка! — кричить Ганка дідові. — Я засвічу знову вогні. А коли корабель загине, нехай загину і я.
І вона біжить до берега, відв’язує, незважаючи на вітер, на солоні хвилі, маленький човник.
Дід тремтячими руками допомагає їй.
— Засвіти маяк! Якщо на кораблі не зрадив ніхто — вони не загинуть! Поспішай!
— Ой, діду, вітер гасить вогонь! — розпачливо кричить Гайка, бо небо в чорних хмарах, важке, страшне, нависло над морем низько й невблаганно.
А з гори вже біжать люди з низкою вогнів до самого берега.
— Рятуй, Ганко, наш корабель!
І хвилі кидають човен у чорний розлютований простір. Пливе човен, і злітають над ним чайки, оточивши Ганку з усіх боків і захищаючи її своїми крилами від вітру і хвиль.
Танка пливе в човні, затуляючи вогонь руками, а за нею ще човни і ще вогні. Вона підпливає перша, поспішає до дверей. Але що це? Двері зачинені! Вона стукає, ламає, але що вона може зробити, маленька дівчинка?
— Швидше! Швидше! — кричить Танка рибалкам у човнах.
Нарешті вони тут, натискають на двері, і двері піддаються їхній силі. Першою по східцях біжить Гайка. Як високо бігти.
В кімнаті, де стоять ліхтарі, темно. Але подивився Петро у вікно і побачив: гине корабель.
— Ой! Що я наробив! — кричить він. — Я ж хотів бути лише вищим за Марка!
— Ти будеш тепер завжди вищий за нього. Від нього і сліду не лишиться. І тобі треба бути з нами, тільки з нами. У нас ти матимеш і славу, й честь. Назад тобі нема вже вороття. Тікаймо мерщій!
— Так, так, тікаймо! А дід? А Ганнуся? Вони ненавидітимуть-мене! Тікаймо швидше!
Але в цю хвилину відчинилися двері і з ліхтарем у руках вбігла Гайка.
— Цей зрадник загасив вогонь! Але наше світло невгасиме! — кричить вона й високо-високо піднімає ліхтар, і зіркою палає він.
Дужі руки рибалок схопили Петра й чужого.
З останніх сил бореться Марко з хлопцями проти бурі. От-от і вже кінець...
Раптом виправляються щогли на чарівному кораблі, червоніють і напинаються паруси.
— Нас бачать, нас чують з рідної землі, загинути нам не можна! — кричить Марко радісно.
Там, далеко, знову засвічується вогник, все вище, все вище, і знову чарівний корабель, легкий і прекрасний, злітає вгору, і заспівують хлопці корабельну пісню:
Наш парус зоріє, як стяг бойовий,
Веде корабель капітан молодий,
Веде капітан молодий!
Сяйво від корабля, як від сонця, освітило берег; стояли на ньому радісні, щасливі люди, дід, Ганнуся і вітали свій корабель.
За матеріалами: Оксана Іваненко. "Казки". Художник Василь Євдокименко. Київ, державне видавництво дитячої літератури, 1964, стор. 328 - 355.
Більше творів Оксани Іваненко на "Малій Сторінці":
"Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років... Псувала на своє безліч паперу... і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався "Гриб". Мій журнал, правда, після кількох номерів "прогорів"... Але я продовжувала писати нескінченні повісті." (Оксана Іваненко)
Читаймо на "Малій Сторінці" повісті, оповідання та казки Оксани Іваненко.
