Наталена Королева. Історична повість "Предок"


 

Наталена Королева. Предок. З анналів і легенд. Історична повість.

 

 

Наталена Королева

ПРЕДОК
З анналів і легенд

(історична повість)

 

Орфографія твору максимально наближена до авторської.

 

Завантажити текст історичної повісті Наталени Королевої "Предок" (txt.zip)

 

 

 

Зміст:

I.    У сподіванні чуда      
II.   "Чисті"
III.   Джура

Продовження:

IV.  У видіннях минулого
V.   Казки життя
VI.  "Була інна Русь старинна"

 

 

 

 

 

У СПОДІВАННІ ЧУДА

 

— Ultimo veritas ? Останньому — правда?
— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі «el Sabio» — «мудрець».
Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.
Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.
— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш «останнім»… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш «предком!» Заложиш «новий» рід… з двох «старих», разом з’єднаних…
Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.
Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.
— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…
Дон Фернан сперся на масивний том «Хуан-Міґуелевої хроніки».
— Сину моєї душі! . Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!… Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.
— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі «правди»… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури ).
Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за «члена роду» вважати себе не міг, але зачислював себе «до родини». І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.
Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках «Хроніки»: — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.
Карльосові очі блиснули з-під темної лінії зрослих брів: — І такі ж таємничі… Бо стають зрозумілі занадто пізно… Коли вже сталося те, що вони пророкували, або назначали… Ліпше було б знати свою долю — наперед!
Дон Фернан покрутив сивою головою по широкому, руркованому, округлому як тарілка, комнірі «фрезі»: — Милишся, друже мій! У тому велике Боже милосердя, що не дано нам бачити майбутнє!…
— Але ж — питатися не заборонено! — знову покотився з пітьми Херонімів бас. — А тут, із дозволу їх милостей, у Бурґосі, недавно об’явилась…
— Напевне, «знаменита гітана», Херонімо? — мов до дитини всміхнувся де Кастро.
— А саме так! Гітана! Звуть Маріленою . Та дарма, що циганка, за гроші не ворожить! Тільки з надхнення, коли «прочуває» майбутнє тієї людини, що її питає… В біді людям помагає! Де знайти згублену річ — укаже. Чи живий, чи вже неживий хтось довго відсутній — скаже. І коли чуває — дівчина, як дівчина! Але часами впадає в дивний сон. Тоді — хоч голкою її вколи — не чує! Води ж свяченої не сахається, і в сні своєму дивному Господеві хвалу віддає, церкви не цурається…
— Хто знає, які здібності має людська псіхе?… — задумливо промовив учений.
Херонімо ж, опанувавши мову, вже не спинявся… Та бо та ворожка зі славного роду! Від Марії Паділлі  походить! Що то так зачарувала колись короля дон Педра, що аж із нею оженився!… Марілена ж не князівна ні принцеса, а звичайна різникова донька! …. Тож їхні милості дозволять привести її сюди? Кому ж це шкодить?
Дон Карльос знав, що ось-ось мала повернутись із королівської палати Беата, бо на зміну їй уже поїхала його наречена Каталіна, Беатина сестра.
Там, при змученій королевій, що й на мить не покидала ложа смертельно немічного короля дон Феліпе, за чергою змінялися сестри. Чому ж би не стравити час за гаданням?…
Незабаром міцна Херонімова рука піднесла заслону з кордобської цяцькованої шкіри і впустила ворожку.
З нею прийшов і її батько. Без остраху й позування, циган спитав доньку: — Чи могла б ти, Марілено, доглянути шляхи цього кавалеро? .
Гітаніта з гідністю схилила голову: — Спробую, тату! — і сіла в фотель, що його вже підсунув Херонімо.
Простягла до Карльоса руки, повернені долонями догори.
Лясерда не зрозумів і взявся за гаманець. Але циган покрутив головою і знаком показав: покласти руки на Марілинині.
Гітана якийсь час майже суворо дивилася Карльосові в вічі. Потім спустила повіки, глибоко зітхнула. За хвилину дихала рівно й спокійно: спала.
Циган усе уважніше вдивлявся в доньку. Діткнувся до її плеча.
Дрібне тремтіння пробігло невеличкою постаттю циганки. Напружилась, витяглась і вгрузла в подушки фотеля.
Дон Фернан і Херонімо присунулися ближче.
Карльос споважнів. Чув тепло циганчиних долонь, що ніби «відбирали» його власну теплоту. Почував кволість, як від утоми. Здавалося: ось-ось засне й сам… Було неприємно. Але ніби не вистачало сили, щоб струснути цю дрімливість і припинити гру.
— В ім’я Господнє! Чи чуєш мене, Марілено? — озвався циган.
— Чую… Нехай буде благословення Всемогутнього… Бачу години й дні… довгі дні… що йдуть над головою кавалеро…
Уста гітани ледве ворушились. Голос був тихий, безбарвний.
— Що загрожує людині цій? Залізо, отруя, вогонь?…
— Залізо… малі звірята, подібні до псів… Пам’ятай: утрачене знайдеш, коли вважатимеш, що втрачене воно навіки…
Раптом скрикнула: — Б’є година долі його! Хитнулись терези життя й смерти…
Далі шепотіла ледве чутно…
А в дверях стояла стривожена Беата.
Вся, як квітуча ніжність, дивно не в’язалась вона зі своїм важким, двірським одягом.
Блискучими очима вп’ялась у Карльоса, що вглядівши її, вже зірвався з місця.
Але в тій хвилині гітана скрикнула знову: — Слухайте!…
Над Бурґосом упав, як чорна заслона жалоби, похоронний дзвін  — «Togue a muerto». За першим покотилися хвилями — все наростаючи — тужні голоси інших дзвонів. Мідяний хор дзвонів із усіх церков приносив Еспанії вістку, що король Феліпе достраждав.
Беата й гітана стали навколішки. Чоловіки хрестилися.
А за мить Беатин повіз і Карльосів кінь гнали до Бурґосу.


* * *


У великій кімнаті королівської палати тривало гнітюче, як загроза, мовчання. Мов перетворені на статуї, без руху, сиділи в ній дві постаті: королева-вдова, донья Хуана, та її сповідник, падре Інніго де Санто Еспіріто.
Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.
Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.
Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.
Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль , молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.
Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?
— Милостива володарко — почав Сандоваль.
Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його «неземським» , зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…
Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.
— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії . Вирушимо ще цієї ночі.
На мовчазний поклін здивованих, увійшовших за Сандовалем грандів, що вже заповнювали залю, додала: — По дорозі заїдемо у визначні церкви Еспанії. Помолимося перед чудотворними мощами та іконами. Прохатимемо чуда… Чуда, що не може не прийти! .
І почалася дивна мандрівка живих із мертвим…
Слаба здоров’ям, але призвичаєна до аскези й самовмертвіння королева , не знала втоми. Не бачила перешкод, ані перепон. Скелі чи провалля, річки й потоки — скрізь мусіла бути дорога жалібному походові.
Скрізь у кожної чудотворної ікони, у кожному Божому храмі, донья Хуана просила чуда: воскресіння забальзамованого тіла короля! .


* * *


Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану «callina», — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.
На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.
Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею .
Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…
Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І «попустили поводи» своїх думок.
— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — «Semana Sапta»… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних «рухливих» статуй. «le movimiento»… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі «рухомі», дерев’яні статуї « le movimiento»…
Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?
— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?
Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею. 
— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.
Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.
Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.
«…в день останній землі воскрешу його…» — метав вітер звуками між коругвами.
Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну. Довкола неї розставляли великі ставники з великими свічками. Розкладали килими, подушки, щоб ставати навколішки. Уставляли стільці для дам із почоту.
Жіноцтво вийшло з повозів, посходили з коней. І неначе табун чорно-білих птахів, утомлених довгим пролетом, оточили домовину. Мармурово-біле обличчя королеви схилилося над труною. Широкий, жалібний одяг перетворював її на зломлену бурею й перехилену до землі величезну квітку кампанулі.
Схилилась іще нижче. І аж тоді збагнула, що домовини ще не відчинено. Зробила знак рукою.
Як уже ввійшло в звичай, на кожній зупинці, шестеро слуг відчиняли тяжке віко труни. І всі, що були довкола, відійшли «на віддаль людського голосу».
Донья Хуана незабаром сподівалася знову стати матір’ю .
Вірила, що незвичайні враження можуть відбитися на вигляді її дитини. А всежтаки не могла відірвати очей від обличчя «свого Феліпе» — обличчя, що за життя видавалося їй таким винятково гарним, винятково досконалим!
Боже, Боже!… Якже страшно видовжився його, ще й за життя трохи задовгий ніс! Як стемніла скіра на «світлі її життя!» . Як здеформувались від бальзамування уста, що так жадібно пили з келиха життєвих утіх…
А очі! Прикриті зсинявілими повіками… Тепер уже ніколи й нічого не побачать! Не побачать і тієї, — другої дитини! — що народиться погробком: по смерти батька.
Охоплена жахом порожнечі, що не має дна, донья Хуана тремтить перед уявною безоднею відвічних таємниць… 
Ноги вгинаються під нею. Падає обличчям на труну і, не голосом, тільки «тінню голосу» стогне: — Феліпе! Ти, ще побачиш!… побачиш?..
І вухо ніби вловлює в органі вітру відповідь-подих: — По-ба-чу-у-у!
Донья Хуана тремтить, із жаху й радости одночасно. За ввесь бо довгий час блукання, це вперше «озвався» до неї її Феліпе!… Це знак! Він таки живе!
І чудо буде!
Подвійне коло палаючих восковиць та заслона з кадильного диму відділює від світу королівську пару: труну й удову. І не знати, що замкнене в тім колі: життя, смерть чи божевілля?…
А там, де дами з почоту розмістились на подушках і складаних фотелях, чекаючи приходу королеви, — також не реальне життя, тільки маячення й мука… Пошарпані думки, розшматовані серця… Уста — без слів, сумні очі — без сліз.
Беата де Кастро заплющила очі й сперлась головою на рамено Інес де Валькорсаль. Мовчать, і ця і та.
Ця умова «мовчати вкупі», в’яже їх. Ні, не тільки це! Хоч ніколи й ніхто не промовив те слово, тож — не таємниця, що Інес не має щастя з чоловіком.
І в цій кошмарній мандрівці може і ліпше їй, ніж у власних палатах-в’язниці…
А Беату чекає така сама доля! Хіба ж не бачить Інес, як усе густішим серпанком жалоби заволікується Беатина ясна молодість?
Хіба ж це так собі, ні з чого, на її гарному юному личку все триваліше спочиває вираз «Семиболісної Діви Марії» — як говорить донья Кляра, маркіза де Алькатраз, головна дама — «camerera mayor» королеви, що сама — он! — підходить до мовчазних приятельок.
Та ж несе за нею світильню з оранжево-чадним прапорцем угнутого світла, що від нього на мить зазолотилось біле волосся під удовиним чепцем-«квефом» камерери. Усміх її також засвітився відблеском минулої краси.
За старою дамою йшов патер Інніґо де Санто Еспіріто. А за ним фрай  Антоніо, предобрий чернець-францисканець. Обидва ніколи й ні в чім не погоджувались. Однак увесь час шукали один одного. І тому, де білів домініканський одяг падре Інніґо, там не могла не бути й брунатна францисканська ряса з довгим каптуром і білим мотузом-поясом цінґулюма.
За ними пажі також несли світильники.
— Не помилялась, слухаючи вас обидвох заразом, — промовила донья Кляра до Інес і Беати. — Не перешкоджу вашій приятельській конфіденції? 
Із темряви надходили ще дві постаті: Карльос Лясерда і Сандоваль.
— Приємна нагода,— почала було камерера, сідаючи в фотель, — доки я шукала цих славних дам, що їм сьогодні припадає варта при королеві, нагода приводить і вас обох, кавалерос…
Маркіза дістала з прив’язаної до пояса, що нагадував вервицю з великих дорогоцінних зерен-кабошонів , — омоньєри-торбинки малу, оправлену в золото книжечку.
— Так… я не помиляюсь — підвела очі на Сандоваля. — Вам, доне Кристобалю, припадає головний догляд над вартою табору, а дон Карльосові — при володарчиному наметі.
— Не нагода, маркізо, що ми тут! Іти за маркізою де Алькатраз, тож те саме, що йти за голосом обов’язку! — відповів, уклонившись, Сандоваль.
Очі Інес тьмяно блиснули: яка їй була мила стримана мова дон Кристобаля! І яку своєрідну красу мало його молоде обличчя під передчасно сивим волоссям…
— Я зранку чекав наказу, маркізо, — коротко промовив Карльос.
Беата нижче спустила голову. Її обличчя трохи зблідло. Відчула, що ті слова були сказані для неї.
— Чекаємо… — ніби сама для себе промовила маркіза. — Всі чекаємо!… А обов’язок? Часами здається, що я вже не визнаюсь — де він?..
Беата стривожено підвела очі, а в них стрибали хисткі вогники світилень.
Повела поглядом по засмученому обличчі маркізи й затрималась на очах Лясерди. Той, на хвилинку витримав любий погляд. Потім спокійно, але твердо, впевнено зробив повіками рух, немов, не хитаючи головою, сказав ними: — Так!
Беата знову схилила голову й сховала очі.
— Чекання… обов’язки… Щодо молитов за воскресіння померлого — і набальзамованого! — короля нашого, — озвався фрай Антоніо, — то, справді, тяжко зрозуміти…
Виголена голова патера Інніґо різко обернулась на жилавій шиї: — Коли б тієї віри було в нас, як зерно гірчиці… — очі його розсвітились, немов хтось ізсередини роздмухав тільки пригашений, але ніколи не гаснучий у них вогник.
Францисканець не дав закінчити. Підвів руки, немов обороняючись: — Отче! Отче! Та ж мусить бути віра й міра!
— Ні! Віра — без міри! Бо ж, поможи мені, Боже, — коли для віри є межі, так це — не віра, а спокушування Господа! Безмежна віра провадить до здійснення найнеймовірнішого!
Знову німим поглядом уперлась Беата в очі Лясерди. І щераз Карльосові повіки відповіли їй упевнено: — Так!
— Отче, — враз почав дискусію францисканець, — та ж тіло набальзамовано! Ну, нехай оживе серце, що перестало битись, але ж — іще в грудях! Але вийняте з грудей? Відсутнє!… Мені це сюди не вміщується! — торкнувся рукою свого чола.
Домініканець простяг руку й торкнувся Антонієвих грудей: — Не там, — підвів очі на чоло францисканця — а тут! — іще раз торкнувся грудей фрай Антонієвих. — Бо ж серце, а не розум приймає віру, прохає чуда. Тридневий труп Лазаря…
— Але ж то — по слову Христовому! Не по молитві ж людській!
— Як? — запалився патер Інніґо. — Та ж ваш патрон, св. Антоній, воскрешав мертвих! Ще за свого життя! Не канонізований іще св. Церквою!
— Так тож святий! Великий Святий! Але ж нам, грішним…
— А хто ж велить нам бути грішними? — вступив спокійний і певний погляд патера Інніґо в супротивника суперечки. І, повернувшись до приявних, лагідно, як у звичайній, буденній розмові, продовжував: — Із привілеями ґранда треба народитись. Учений ступінь, як і славу — як і все на світі, — треба здобути, пройшовши всякі зовнішні перешкоди, формальності… А Святим може бути — кожний: і вчений, і гранд, і пастух, що не вміє читати, і проста сільська жінка… Ні патентів, ані титулів на святість не треба! Тільки милости Божої та доброї волі! А щира й добра воля привертає й милість Божу!…
— Як просто це у вас, падре! — притишеним голосом промовив у задумі Сандоваль.
— Божі речі, дон Кристобале, завжди прості! То людські — заплутані й тяжкі. Тяжкі, щоб виконати… тяжкі і щоб зрозуміти їх… — і задивився в темну далечінь.
Беатині повіки затремтіли, як крильця зловленого метелика. Але… метелик не злетів! Повіки не піднеслись!
— А як же, падре Антоніо, ваші календарні розчислення? — спитала камерера, щоб змінити тему розмови.
Францисканець ураз оживився: — Сьогодні — досить убогі! Але, послухайте, коли припадатиме Великдень у прийдешніх століттях — якщо, нарешті, справлять ту формальну помилку в календарі…
Він витягнув із кишені в рукаві записник і читав: — У цім 1506 році, як знаєте всі, Великодні свята почались 12 квітня. За сто літ будуть 26 березня. Року 1706 — 4 квітня, 1806 — 6 квітня. Року 1906 — 15 квітня…
Звук мисливського рогу розтяв тишу. Сповіщав, що володарка на хвилинку повернулась до світу живих: почот має зібратись до вечері.


* * *


— «Не спить Той, Хто опікується тобою…» — стелиться нічним повітрям уперто-монотонний спів псальмів на всеночному чуванні ченців біля домовини.
Полум’я свічок і світилень тихим шелестінням і потріскуванням супроводить меланхолійну мелодію. Тільки часом дзенькіт кадильниці чи брязкіт срібного свічника увірветься в сумний спів короткою, дзвінкою ноткою. Ніби звільнена з тіла душа розриває останні земні пута…
Вогні ранами кривавляться в соковитій пітьмі і тчуть світляний балдахим над труною короля.
Далеко, під Сієррою, жалібним килимом лягає чорна тінь.
Залита ж. примерклим в імлі, місячним світлом рівнина видається засипаною снігом. На тих сріблясто-білявих просторах видно ген-ген, аж до чорної смуги лісу попід горами…
Найближче до труни — перше коло сторожі достойно й пильно тримає свою варту: не «охорону» бо творить, а віддає «останню пошану» володареві, В найдальшому ж колі, — що замикає ввесь табор, — сидять біля ватер. Нудяться…
Якої ж бо «небезпеки» сподіватись мертвому королеві серед спокійної країни власного королівства?
Але… ніяково грати в кості так близько від володаря… хоч і мертвого! І манить солодка мрія наймленого вояка-швайцарця: — Ех! Аквіти  б кухличок!.. Від цього безнастанного скигління, і вдень і вночі, аж думки ковтунами, як куделя!
— А в тебе ж їх — думок тобто, — так багато? — глузливо кидає кондот’єр-ґенуезець.
— Ау, hombre . На докуку вистачить.
— Хоч би хтось розповів щось! — плює з досадою вбік старий вояк.
— Правду кажуть тутешні люди: як нема дівчат, ні вина, то найліпша річ — казка!
Привабливе слово «казка» — відгук маврської спадщини, — притягає ближче до ватри людей. Та й не сама ж нудьга притягає ближче до ватри: від Сієрри тягне холодом «як із відчиненого льоху».
— Говори ти, Пельо, el artillero!
— Але! Що я?.. Он, Санчо Кривий, той бував у бувальцях!… Най він…
— Тривай! Он, іде старий Херонімо! Той, братця, стільки знає, що хоч єпископом Севільським його настанови!… Вуйку!..
— Єпископом? Хіба ж він тобі пан-отець, священик?!
— А ти ж, потятко, звідки, що не знаєш, як у Севіллі був за єпископа чабан?
— Тю-тю на тебе! Та не бреши такого!
— Ой, не бреши! Карамба ! Так слухай!
Оповідач зісуває бриля на потилицю: — Колись — може тоді наші прабабуні ще й у колисках не кувікали! — був у нашому ж таки селі — в Араґонії таки! — один падре, священик тобто… Не дуже мудрий і не той… не добрий і не злий. Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!… От, такий собі «звичайний син Адамів»!
І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre , і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!
А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: —  Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..
Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!
А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.
— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві:
— Падре, — говорить. — загадаю я тобі три загадки. А ти, якщо до Вознесіння відгадаєш — будеш Севільським єпископом. А ні, то поїдеш до манастиря і там аж до смерти мудрости набиратимешся. Питання ж мої — говорить — такі: яку має ціну король? Скільки часу треба мені на подорож довкола світу? А третє — коли ти мені відповідатимеш — про що сам я думатиму й помилятимусь?
Прийшов ясний ранок. Король поснідав по Службі Божій, що перш її був вислухав, побожно, якслід, навколішках, цілісіньку. Та й на коня. Тільки його й бачили!
Ну, а парохові, Світлий Великдень — чорніший за чорну ніч…
І сам, — як ніч сумний! — ходить. Аж тут — гульк! — іде чабан.
— Слава йсу! — як слід вітається. — Радісного вам Агнця , пан-отченьку!
— На віки… і тобі так само…
— Чи ж це ви, падре, на Свят-Великдень сумуєте, як у Велику П’ятницю?..
Забуз парох, що чабан — на його гадку — йолоп… — Так і так… — каже. І все чабанові по чистій правді розповів.
А вівчар вислухав — та в сміх!
— Тільки усього? Та, не майте, пан-отченьку, клопоту! На ці питання, і я комунебудь відповім.
— Невже ж?
— Авже ж! Ви тільки до Вознесіння постіть та схудніть! А потім позичте мені своєї реверенди. То я за вас піду до короля.
— Ти, — злякався парох, — до короля?.. Схаменися, йолопе! Та ж ти там тільки сорому наробиш!
А чабан своє: — Та що там «сором»? Хіба ви мене перед людьми, пан-отченьку, не соромили? Та й нічого!… А отже, вам, у манастирі та при покуті — гірше буде!
Ну, гадає падре, най же хоч на нього — першого, — впаде королівський гнів!
І, як надійшло Святе Вознесіння, — чабан у реверенду та мах-мах! До короля. А там,— людоньки! І принци, і князі, і князівни, і принцеси! І лицарі й учені… І купці й отці — повно!
— Помилуй мене, Боже! Я б ізлякався! — раптовно вирвався з гурту молодий голос.
— А цить!.. Мовчи! — гукнуло на нього кілька зацікавлених. — Кажи далі!
— Та ж кажу!.. Звичайно, наш чабан — не з таких: не злякався! Він бо при отарі і не такі дива бачив… проти ночі їх згадувати не буду!…
— Ну, що? — питає король.
А чабан чемно привітався та й викладає: — Ціна ваша, королю, двадцять дев’ять срібняків!
— Caspita! — каже король, — це якісь жарти!
— Ніякі жарти! — відповідає вівчар. — Поміркуйте но, ваша величносте! Коли ж за самого Господа Христа невірні жидове тільки тридцять срібняків дали, то хто ж себе може з Божим Сином рівняти? Тож і ваша величність, — хоч на один срібнячок! — а все ж дешевша!
Подумав король, помислив: — Правда, — говорить, — ніби воно таки справді так, видається.
— Ну, а подорож довкола світу, — продовжує чабан, — могли б ви, королю, зробити за одну добу, коли б замість коня, та на сонце сіли.
Усміхнувся король. Ця мова йому сподобалась. — Видко, — міркує собі, — шанують мене дуже піддані, коли й на сонце, замість на коня, радніше посадили б?
— Ну, — каже далі, — а про що я в цій хвилині думаю й помиляюсь?
Тут уже чабан щиро засміявся. — А про те, — каже, — ніби я парох, а я…
Тихий посвист перервав мову оповідача. Вояки зірвалися з місць.
На крейдяно-білій рівнині химерно посувалась до табору темна цятка.
Спинялась і нагло починала робити коло на одному місці… Потім знову мчала просто, як стріла…
— Людина? Втікач із в’язниці? Що по тортурах не може на двох і сувається на всіх чотирьох?
Частина вояків повернула до оповідача: на одну, єдину істоту — та ще якусь скалічену! — вистачить і передових вартівників!
— Ну, як же там той чабан? Став таки єпископом?…
А той, що то там біг — на рівнині! — ніби чарував.
Тепер уже було видно, що це — не людина…
Але в імлистому серпанку не можна було впізнати, що то за тварина?
Вартові спочатку чекали з цікавістю. Та ж незрозумілі рухи нефоремної тварини, що її велика голова сиділа, немов без шиї, просто на кадовбі, засівали в душах забобонну тривогу.
— Якийсь вовкулака… Господи, захисти нас! — прошепотів хтось і перехрестився.
— Самі накликали Нечистого! — підтримав першого другий голос.
— Тиняємось бо з мертвим тілом християнським… як чарівники…
А потвора вже наблизилась до табору. Виглядала мов великий, старий вовк, що ніби загубив щось і поспішно шукає в траві, у піску, крутячись на одному місці…
Палаюча головня з багаття полетіла в звіря…
Та ж він ніби не завважив її. Зробив клесок і побіг просто на варту.
Досі спокійні коні, раптово схарапудились і захропли.
Кілька псів протяжно завили й наїжачившись, порачкували за спини людей.
А там знова прокидався панічний жах.
— Ані перед князем пекла не відступить Педро з Орвієто! — викрикнув молодий аркебузіер і вискочив уперед. Та ж у ту мить упав, збитий із ніг.
Звір скочив на вояка, прудко підімняв його під себе і, на бігу, не спиняючись, вирвав із воякового обличчя шмат тіла зі щоки.
Проспівало кілька стріл. Блиснули списи. Таж варта вгнулась.
І «пекельна потвора» гнала табором просто до катафальку, на вінець вогнів, що був довкола. 
Але метка рука таки влучила палаючим патиком у стегно потвори. Вовна на звірі заграла вогненними кучерями…
І, може саме від того, ще більший жах біг поперед звіря й відтулював йому широкий шлях. Зненацька потвора зробила кілька менших кол і замість до труни — погнала на горбок, до намету королеви.


* * *


Ніжно, як любу дитину, прикрила Інес королеву.
Беата розпустила срібні шнури, що підтримували балдахинові згортки над ліжком доньї Хуани й тихо затягла довкола ліжка чорні запони.
Бідна коронована вдова заснула сьогодні раніше й спокійніше: адже до неї «озвався» з труни дон Феліпе!
Інес вийняла з омоньєри перлову розаріо-вервицю й сіла на долішній сходинці піднесеного вище підлоги королівського ложа. Беата вийшла до передньої частини намету, відділеної двома важкими килимами.
Тут також стояло ложе, прикрите тканинами й велетенською ведмежою шкурою. Було приправлене для дами-вартівниці, що виконувала «нічну варту» біля королеви. Чергуючись із товаришками, —  бо завжди виконували службу дві дами, — обидві могли частину ночі дрімати, звичайно, не роздягаючись.
Біля ліжка, під великою олійною лямпою, коло шпаристого глиняного жбана, що зберігав воду холодною, стояла ціла аптека: трояндова вода, що вживалась із медом на безсоння, вивар із вербової кори на пропасницю, лявендова вода — проти млости, «скорпіоновий олійок» та «олій із білими лілеями» на випадок, як би появився в наметі кліщак або скорпіон. Не позабули про найпевніший — за ті часи, — десинфектор на рани: березові бруньки, настояні на оковиті.
На другому столику лежали різні розпочаті вишивання й кілька книжок, — на випадок, коли б відпочиваюча вартівниця не хотіла чи не могла спати.
Беата взяла том поем Альфонса X . Були написані «мовою трубадурів» — провансальською, загально признаною за «мову поезії». Беата також знала ту мову любителів літератури.
Розгорнула книжку, але не читала. За хвилинку почула, як невидимий шашіль точив різьблену ніжку малого столика з писальним приладдям.
Чомусь майнула думка: — Може за цим столиком писав свої поеми цей перший поет Еспанії? Але цю мирну думку враз розбила якась безпідставна тривога.
Прислухалась знов і вчула, що за наметом, тихо шустять розмірені кроки все тією ж короткою дорогою: вперед і назад, вперед і назад…
Не мали немов відваги наблизитись. І не мали сили відійти.
Беата не бачила, хто ходить. Але відгук цих кроків відбивався в її серці. І з тисячі ходців вона непомильно пізнала б по них Карльоса Лясерду…
Оберегає спокій володарки? Чи на неї, Беату, чекає?..
І чи втече вона від нього? Та ж, зрештою, чи мусить вона втікати від нього? Нехай прийде, що має прийти!
І нагло, всю її істоту залило сяйво й тепло…
Надія заспівала безжурним, радісним жайворонком:

— Огорнула мене твоя тінь,
І стали ми в ній душею єдиною 

Має вона хіба й далі дурити себе? Та ж вона кохає дон Карльоса! Так: кохає, без огляду ні на що! Наречений сестри? Кохання недосяжне? Хай! Може тим самим це кохання дорожче!
Простягнула руки в напрямі до кроків. І ніби вхопила ними страшну згадку. Згадала одну зі своїх прабабунь: Інес де Кастро! «Португальську Інес», «Зеленооку»… як співають про неї в піснях рибалки й ослярі…
І всі знають: діти й старі бабки, історію її кохання й нещастя.
По смерти доньї Констанси, еспанської інфанти, з якою Інес де Кастро приїхала до Португалії, як найближча приятелька доньї Констанси а також її родичка, — Інес де Кастро вийшла заміж за повдовілого португальського інфанта, дона Педро, тоді ще все інфанта, бо батько його, дон Альфонсо IV, португальський король, іще жив.
Був це грішний і недозволений шлюб, бо Інес була кумою дон Педра, як того собі бажала донья Констанса, коли їй народився її перший син — дон Люїс, що недовго по своєму охрещенні й помер.
Та ж ані Інес, ані дон Педро не вбачали у смерті тієї дитини перестороги. Навпаки, вирішили, що нею як би зрушуються пута духового зв’язку між ними. І коли донья Констанса померла, — одружились. Спочатку в тайні, потім уже не крились.
Але дон Альфонсо IV, португальський король і батько дона Педро, дивився на це інакше. Він послав гурток своїх придворних, що думали як він, і вони закололи Інес у її кімнаті, за відсутности дона Педро .
Чи ж би Інес де Кастро стягла прокляття й на ввесь рід?… І бути де Кастро — означає бажати того, на що посягати не вільно?…
Заметушилася. Вхопила плащ і, як кидаються з берега в річку, пірнула з намету в ніч…
Чи ж це та ніч, — де вона шукала рятунку — обіймає її? Схилившись над нею, заглядає Беаті у вічі очима-зорями?…
Зникла дійсність…
Але ж… не було це й у сні, чи мрії! Карльосові уста припали до Беатиних рук, цілували їх іще й іще… без ліку, без міри…
Безсило схилялась… нижче й нижче, поки не зустрінулись її уста, в присмерку, з Карльосовими устами.
І згасла — мов зоря на світанку! — тривога. Вмовкли болі серця. Втихла боротьба…
Який же спокійний довкола океан радости й сліпучого сяйва!
Тепер — тільки смерть! Щоб — ось тут! — враз за брамою кохання обірвалась нитка життя… Тільки так повинно бути!… Тільки так, перестане бути «скороминущою», а стане «вічною» ця сяюча радість…
Вигуки, посвист, виття псів, брязкіт зброї, звиті клубками вогні… А попереду всього — вогненна куля летіла на них… до намету…
І вже — кара? Вже летить на них пекло? За одну лише мить надії?… 
Беата вирвалась із Карльосових обіймів. На себе, тільки на себе! — готова вона приняти всю кару, всі муки!
Зробила крок назустріч вогненній істоті, що шалено крутилась перед нею на однім місці в жахливому танку…
Карльоса залили вогні сплутаних думок.. як у хвилину смерти… Лицарська честь… образ нелюбої нареченої… розшматована вогненною потворою Беата… Перемога «Звіра»!… перемога сатани…
Вирвав з піхви шпаду. Була це та «щаслива, благословенна»: ще з хресних походів!… У рукоять вправлено частину правдивого Голготського хреста!  
Немов навмисне подав її Херонімо при відході дона Карльоса на варту!
Ще мигнуло в думці: — Не моєю силою! Твоєю, Архангеле Святий, що переміг зло!
Стрибнув перед Беату…
І, — як за Сідові часи, — коли не платні тореро , а лицарі й гранди, — за честь показати свою сміливість і зручність, іще воювали з биком — підніс шпаду, нахилився прудким рухом, натис тягарем усього тіла…
Шалений звір лежав, приткнутий до землі у ніг дон Карльоса…
Гамір і метушня гонили табором, як хвилі прибою. Але завмирали біля володарчиного намету. Лясерда нічого не чув і не бачив довкола. Гнітючий сум і смертельна втома обхопили його.
Сморід спаленого вовчого м’яса й обгорілої вовни викликали незносиму фізичну огиду.
А думки, — мов молоти по наковальні — дзвонили в скронях: чей же так заб’є він те — найліпше! — що виросло в його душі?
Сказано бо: — «Коли око твоє, чи правиця твоя спокушує тебе — вирви їх і відкинь від себе…»
Раптом охолов. Оглянувся довкола.
Серед тих, що витали його, Беати не було.


* * *


Донья Хуана турбувалась у сні, маячила: — Пам'ятаєш, мій Феліпе? Той день… хмари над морем… Але, дарма, що випили вони море до дна, принесли вони спрагу… Спрагу й посуху… І лягли мені на серці цілою своєю вагою… Чом-бо не дали мене до манастиря? Чому?… Прецінь я була приправлена… готова… Потім прийшов ти, мій Феліпе, до мого життя… і став моїм життям! Щастям… усім для мене!… Ах! Ті на гарт розпечені хмари! Вони — як смерть твоя! Вони нищать усі мої надії, всі мої пляни!… А час летить, скоками Титана і топче все…
Застогнала болісно.
Схилена над нею Інес почула близько біля намету метушню і крики. Рух, що ним перед хвилиною хотіла збудити королеву, перервати її змору, — завмер.
А донья Хуана маячила далі: — Йшла я, ступаючи по тернях… Як би ж то не ті брами!… Ах! Брами! Скільки їх у житті! І всі, всі— замкнені…
Голос стихав. Заспокоювалась.
І за наметом заспокоювалась метушня. Та ж, коли стало цілком тихо, королева розплющила очі, немов саме ця тиша збудила її. Затримала погляд на Беаті, що стояла біля заслони в ліжницю.
— Яка ти втомлена, бідна Беато! — промовила донья Хуана ласкаво, ніби продовжувала почату розмову. — Відпочинь, дитино!
Підвела руки до чола.
— Щось таке сумне мені снилося! Забула що!.. Але так темно в моєму серці!… Так темно… Договорила вже в півсні.
Інес обтерла її скроні лявендовою водою. Королева не розплющила очей: спала.
— Що сталося? — пошепки запитала подругу Інес.
Глянула і злякалась: така, до непізнання змінена, стояла перед нею Беата, з рисами загостреними, неначе в мерця.
— Чейже не вертався, справді, з гробу дон Феліпе? — підсвідомо майнуло в душі. І серце захололо жахом. А донья Хуана знов опритомніла: — Вже близько потішення! — промовила цілком упевнено й спокійно. — Ти це чуєш також, Беато! Я знаю: саме ти мені скажеш… Іди, відпочинь, бідна моя…
Беата схилилась до королеви. Ні, це не була для неї «королева!» Була це вбога, нещасна, близька й рідна істота… яка терпіла — аж до втрати розуму! — від кохання.
Яка їй ближча й рідніша була в цю хвилину донья Хуана за сестру, за Каталіну! Так: і донья Хуана — як і сама Беата! — гине від муки кохання… І її — як і Беатине! — життя розбите…
Обняла донью Хуану, як подругу. Хотіла сказати їй так багато, ніжного, доброго!… Але слова не йшли. Ворушила губами, чула як тремтять вони… Але звуків не було.
Королева припала головою до Беатиних грудей. І вперше по смерті дон Феліпе розплакалась…
Але прокинулась ранком донья Хуана надиво спокійна. Навіть усміхнулась до приявних, коли одягали її.
При Службі Божій підійшла до Божого стола, а за нею дами…
Бідна Беата не порушилася з місця, занурена в глибоку молитву.
Тричі бо того ранку підходила вона до сповіді. Але ж марно прислухався патер Інніґо: ні слово не злетіло з її уст. Тільки сльози заливали обличчя, як літня злива заливає вікна.
— Заспокійся, доню: прийдеш завтра, як пошле Господь мир у твою душу — тішив її сповідник.
Але ні завтра, ні пізніше не прийшла Беата до сповіді. І ніхто не знав, чи зійшов мир у її душу.
Двір захвилювала трагічна новина: красуня Беата де Кастро, злякана скаженим вовком, утратила дар слова! Беата де Кастро стала «Беатою Німою». Зітхали, жаліли, спочували…
Одна тільки донья Хуана радісно дивилась на Беатине нещастя. — Нема в цьому біди! Це — знак на хвалу Божу! Беата заговорить, як прийде час! Вона нам скаже, коли оживе король… Тепер немає найменших сумнівів.
Францисканець, патер Антоніо, підводив очі до неба: — і Senor, dad уа luz! Господи, пошли вже нам світло!… Верни нам світло розуму!…
А в таборі все частіш пролітало ледве вловиме — як зітхання! — коротке слово: — i Loca! «Безумна!»…
Здавалось, тільки трьох на цілий табір, не зворушував безнадійний стан божевілля володарки: патера Інніґо, Беату і дон Карльоса Лясерду.


* * *


Три доби мучився могутній аркебузієр Педро. Вирвана щока, що відслонювала зуби в обох щелепах, завдавала йому страшні муки. Свербіла й пекла справжнім «пекельним» вогнем.
Педро рвався, зривав пов’язки, ридав, вив, міцно прив’язаний до носилок для ранених.
На третій день вкусив доглядача францисканця, брата Норберта, що небачно наблизився з питвом до хворого.
Жадні ліки не втишували шалености. І духовник прийшов із екзорцизмами — «страшними молитвами».
У хворого налились кров’ю мученицькі очі, пов'язка сповзла з рани й піна, — як у змиленого коня, — наповнила жахливу діру в обличчі.
Коли ж його погляд упав на блискучий, золочений хрест і коли священик бризнув на немічного свяченою водою, Педро, мов ножем розрізав мотузи, що зв’язували йому руки, кинувся на срібний казанок зі свяченою водою й угризся до металю зубами так, що закляк на ньому. Більше вже до тями не прийшов.
— Диявол увійшов у Педра! — була загальна, нерушима думка табору, хоч лікар-астурієць стокрот розповідав про те, що в рідних його горах, в Астурії, така смерть досить часта. Так умирають покусані скаженими вовками.
Люди годились. Однак додавали: — Але в Педра ввійшов нечистий!…
Доглядачеві-«фраєві» вже тричі — «на честь Пресвятої Тройці!» — припалювали вигрижену рану розпеченим до білого гарту мечем.
Змінила подія з вовком і Карльоса Лясерду. Він кілька день не виходив із свого намету. До всього байдужий і задуманий, довго радився з патером Інніґо. І попрохав у королеви дозволу та від’їхав до Бурґосу.
А по його від’їзді домініканець прийшов відвідати німу.
Здавна знав бо родину де Кастро й обох дівчат любив, як вуйко небожок. Ніби ще вчора бачив їх — і Каталіну й Беату, — як підходили до першого св. Причастя.
І — незвичайні в устах падра Інніґо! — зазгучали ніжні ноти: — Не журись, доню. Людина здебільше не знає, чого хоче. А як і знає, — чого саме, то не знає — нащо. Господь не бажає, щоб обвинувачувала ти себе в тому, в чому немає твоєї провини. Він знайде вихід…

 


«ЧИСТІ»


Перед світанком того дня, коли похід мав увійти в Толедо, до табору прибились два подорожні. Сандоваль — він тієї ночі командував табором, — із цікавістю дивився на прихожих і не міг не згадати, коли вже бачив такі ясні обличчя, таких спокійних людей.
— Diaos vos benediga! — привітався старший старо-провансальським привітанням.
Широкі, чорні плащі й чорні ж баскійські берети не робили приходьків подібними ні до гірських пастухів, ні до селян.
— Лікарі?… Астрономи з Провансу? .
— Слуги Божі з Романії, — пояснив старший, із блідим обличчям аскета й глибоко запалими очима.
Мешканці долини Родану  та Піренейських країн не признавали себе васалами ані Франції, ані Араґону. І давали своїй країні невтральну назву, пов’язану з давниною: Романія.
— Прохаємо милостивої авдієнції в королеви доньї  Хуани.
Сандоваль пройшов рукою по білій щітці свого густого, сивого волосся й наказав чекати: — До відповідної хвилі.
Але щиро додав: — Тільки не можна сказати, коли вона прийде.
— Вона прийде! — так упевнено притакнув старший прихожий, ніби це залежало від нього, а не від доньї Хуани.
— Вона прийде! — і попрощався тими ж словами, що сказав вітаючись: Diaos vos benediga!
І справді, швидше, як можна було сподіватися, дочекались «слуги Божі з Романії» приобіцяної Сандовалем «відповідної хвилі».
Доньї Хуані настільки полегшало перед Толедом, що того ж таки дня вона прийняла чужинців.
— Колись король дон Педро Араґонський обставав за тими, що переслідувані були несправедливо … його шляхотна рука простяглась над розпорошеними…
Далекий погляд доньї Хуани затримався на старшому, романському втікачеві — Монфорові. Думкою пролетіло: Монфор! Це ж нащадок саме найжорстокішого з переслідників! А тепер він просить захисту перед переслідуванням! Дивні діла Господні!
— І я не замикаю дверей перед переслідуваними, — промовила задумливо. — Сонце Еспанії, — як і за часи дон Педра, — так і нині світить усім пригнобленим і нещасливим… Сини ж Еспанії, її шляхетні лицарі, обороняли завжди й оборонятимуть усіх покривджених. Тільки… не знаю, як свята Церква …
— А чи ж не називали богобоязливого короля дон Педро «ель Католіко»?  Чи ж не дав йому Господь перемоги над маврами, що віддавались справам матерії й тіла , цим принадам диявольським?
Замовкли. І німа тиша немов притакнула: — Так!..
— Давні події нагадали ви, — ніби прокинулась із думок володарка. — Я гадала, що вже давно розвіявся дим каркасонських кострів!.. Думалось, що з ним зникла й пам’ять по тих «досконалих» , «чистих» альбіґейцях…
— Дим… може! Але непереборною фортецею стоїть «Гора Спасіння» — «Монсеґюр»  із своїм найсвятішим скарбом. І ні спалити її, ні знищити — не можна.
— А в серцях вірних горить посвятний вогонь науки Гільбера де Кастро  — тихо додав другий романець.
Був стрункий, високий із трохи закрученим волоссям.
Хуана обернулась до нього. На хвилину затримала свій погляд на різко вирізьбленому профілі романця і трохи схвильованим голосом промовила: — На що згадуєш, чужинче, наймення, про яке що можеш знати?
З-під широких брів блиснули вогники очей:
— Згадую, володарко, бо забути не можу, хоч би й хотів! Це ж бо — ім’я мого роду. Знаю ж про нього те, що тепер у Піренеях я — єдиний його нащадок.
— Помиляєшся, мій гостю…
— Мабуть ні, ясна володарко! Вогнем і мечем до коріння винищено все, що було в Романії з роду де Кастро. Лишились тільки двоє. Один помандрував у світ за очі, на Схід, у країну скитів чи ґотів … Хто визнається в назвах тих диких пустинь? Із насіння ж другого був я, останній, бо ж посвятив себе Богові.
Хуана вказала на Беату, що немов неприявна думками стояла байдуже, спершись на вікно. — Знайдеш тут іще декого зі свого роду! З нього — ця дама, графиня Беата де Кастро. Говорити з нею можеш. Але відповіді не чекай: вона — німа.
Романський де Кастро зробив кілька кроків до Беати й глибоко вклонився.
— Незбагнута Мудрість Вічна! В наших сумних, налитих підлістю часах, єдина справна доля для нащадків того, що беріг і сховав св. Ґраля в Монсальваті, це — жити в мовчанню…
— Або служити духові Істини, — додав лагідно Монфор, — що його світ приняти не хоче… Ми бо не сміємо «прожити життя марно»…
— Не жити марно! — зітхнула королева. — Хто скаже, що це означає? І як це зробити… Коли згасло сонце життя й не освітлює більше мети?..
— Велика Мета не гине ніколи, володарко! А Сонце Правди ніколи не гасне.
Під восковою церою обличчя доньї Хуани виступив блідий рум’янець. Королева стала подібна до освітленої з-середини камеї. Уста її затремтіли. Але вона згасила готові вирватись слова. Знову якусь хвилину тривало мовчання. Погляд королеви торкнувся Беати, нерухомої, як статуя резиґнації. Потім, по черзі, перейшов по обох прихожих, ніби хотів побачити їхні думки.
— Шукаєте моєї охорони… — Гармонійний «неземний» голос доньї Хуани тремтів. — Дам вам її. Навіть більше: подарую вам і приязнь свою, якщо… Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь «скарбом найціннішим»… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову … що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!
Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло . Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.
— Багато вигадок і неправди оточує наймення «чистих-катарів». Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але «таємниці життя і смерти» не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…
Обличчя доньї Хуани заясніло надією. Але запанувала над своїм зворушенням. — Чиніть, що треба… Але скажіть — і матимете…
Монфор похитав головою. — Відмовити в науці нашій тому, хто її просить, не сміємо. Але не можемо її продавати!
— Та ж прохаєте в мене захисту?
— Прохаємо, володарко. Але — не «купуємо»!
Беата не слухала розмови. Що поможуть їй усі науки й таємниці світу, Але вухо вловило слова: — Одна з таємниць життя, володарко, у тому, щоб смерти не тільки не боятись, але бажати її, як початку вічного, щасливого життя. І слід шукати смерти не в хвилину розпуки чи безнадії, але в хвилину найвищого земного щастя. 
Беата прислухалась уважніше: — Може й справді не помилялась вона тієї ночі — «з вовком»! — коли бажала смерти?.. Але… хіба вона лиш одна така на світі, що мусить жити без щастя?…
І знову, — ніби далекими хвилями, — докотились Монфорові слова про «гріх тілесного кохання, що ув’язнює духа в путах матерії», то знову про «недосконалість світу цього, повного болів, лиха і зла. Бо ж із Божого дозволу, в ньому володіє диявол» .
— Так от, — думала Беата, — пекельна безодня вже роззявлює пащу, саме біля моїх ніг?.. Упаду в неї?…
А замислена донья Хуана вже давно не вловлювала слів…
Усі її думки крила та одна-головна: — Вони знають «таємницю життя і смерти!»… Від них її дізнаюсь і я…
Хмари надії, як клуби пари, згортались і розгортались. Підхопили донью Хуану й понесли її, гойдаючи, як на хвилях… Думка заходила одна за одну. Може ще й далі тривало б послухання приходьків, якби несподівано — різкий Беатин рух не вирвав королеву з того виру розбіжних думок.
Беата цілою постаттю схопилась до вікна й це повернуло донью Хуану до дійсности.
— Хочу пізнати науку вашу і таємниці ваші, — озвалась королева до романців. — Залишайтесь серед… поетів нашого двору, — несподівано приділила їхнє місце. І на здивований погляд молодшого альбіґейця додала: — Здається бо мені, що чую більше поезії як науки у ваших словах.
Донья Хуана злегка схилила голову, відпускаючи чужинців.
— Що так схвилювало найулюбленішу, бо й найсумнішу товаришку мою? — звернулась до Беати.
Ця вийняла з омонієри табличку й швидко написала: «Посланці з мого дому, з Бурґосу».
— Тож іди, дитино, і скажи маркізі, що я звільнила тебе.


* * *


Лист випав із Беатиних рук. Зблідле обличчя аж злилось із білим мережевом коміра.
Чи ж була така біло-прозора лілея й душею як тілом?
На серце набігала щораз вища хвиля. Здавалось, що в тому серці все бурлить, стогне й гуде як у хуртовину на кораблі в розбурханому морі.
Писала сестра, Каталіна: запалення легенів, хвороба, що відібрала життя в дон Феліпе, поклала до ліжка й їхнього тата. Він і не сподіється видужати. Тому наказує Каталіні, — не чекаючи закінчення по ньому жалоби, з дозволу королеви, — котрій листа посилає одночасно, — приспішити шлюб із Карльосом де Лясерда.
«…за прикладом доньї Хуани, котра в тільки що вдягненій по батькові жалобі» — писав ослабленою рукою дон Ферман, — «стала до шлюбу з Сідом, найславнішим лицарем Еспанії . Не личить бо стародавньому родові бути без вождя… Тому ж, що по мені рід де Кастро вже не має в Еспанії нащадків-мужів, мусить це ім’я перейти, — як наймення родове, — до нащадків Каталіни й Карльоса, починаючи рід де Кастро-Лясерда.
«Молодша ж донька, Беата, — коли прийде на те Божий дозвіл — принесе своєму чоловікові тільки честь союзу з давнім родом де Кастро і маєток, але не ім’я».
Беата дивилась, як на далеких горах згасає останній усміх дня. І здавалося їй, що це згасає для неї останній проблиск надії…
— Власне, що ж сталося такого непередбаченого, чого б вона не знала, або не сподівалась? Хіба могла вона надіятись, що стане Карльосовою дружиною? Та ж перед хвилиною вона сама собі «написала епітафію», що житиме без щастя!
Дзвони з «Марії Діви Білої» сповістили, що згас іще один день…
Мідяний хор із церкви де ля Люс підхопив, а за ним озвалися й інші…
«…ecce ancilla Domini…» 
Так! Іншого виходу нема.
Беата схилила голову і враз, остаточно вирішила: від цієї хвилини вважати себе за постулянтку босих кармеліток.
Сонце вже цілком сховалось за гори. Сірий, хирявий день над вечір зовсім зчорнів. Холодний піт стікав із дерев і стріх, краплинки падали на пожовкле листя й тихо плакали, немов хтось безпорадний, зрезиґновано, без надії, виливав свою повну жалів душу.


* * *

З подихом вітру від Толедських гір у дворян доньї Хуани прокинулась надія: чи не полегчає володарці в місті, що бачило розцвіт її молодого щастя? Може погляд на миле колись оточення поверне королеву до живого життя? Розжене сумерк позагробних видінь?
Може відвіє божевільно вперту думку, що мертвий дон Феліпе воскресне та ще й… по такім довгім часі?
Раділи й тому, що принаймні мертвий перебуває в храмі, а не в невпинній мандрівці.
Дворяни, так довго позбавлені вигод життя, — відпочивали.
Інес і Беата повертали з прогульки. Коні їх попліч вступали до міста, а перед ними виростала сильвета соборної вежі, одинокої, а не подвійної, як буває звичайно. Був це «палець св. Івана Хрестителя, що вказує на небо», як про неї казали.
Інес відшукала поглядом схований у зелені замок біля річки, поза стінами міста. Промінь сонця торкнувся вікон і вони засяяли разками самоцвітів.
— Замок Ґаліяни  вітає нас усміхом! Може з ласки Божої і ти, Беато, знайдеш здоров’я в Толедо. Я все прошу за тебе «Білу Діву».
Беата ледве помітно всміхнулась: почула полегшу, що їй відняло дар слова.
Скільки дрібної брехні, лукавства та виправдувань обминула вона за тих три тижні! Що відповіла б вона й тепер приятельці, коли завтра має статися така небуденна подія?
Нехай же мовчать її уста, як мусить мовчати серце…


* * *


Коли другого дня в толедській катедралі скінчилась Служба Божа, ні патер Інніґо, ні його асиста не відходили від вівтаря. Не встала з місця й королева.
Тиша насторожилась безконечними рядами статуй, що від тринадцятого століття зігнули коліна чи зіпняли руки в нерухомій молитві під склепіннями просторого храму.
З долішніх сталле , що на їхніх спинках вирізьблено здобуття Гренади, піднявся Карльос Лясерда. Повільним, але певним кроком підійшов до вівтаря, став навколішки й підвів очі на потемнілий від часу образ вирізьбленої з дерева постаті Святої Діви. Як Володарка, що за малолітнього Сина керує королівством, Свята Діва тримала Дитинку-Ісуса на колінах.
Патер Інніґо розкрив євангелію й урочисто, повільно й виразно прочитав: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога…», закрив святу книгу і, передавши її дияконові, промовив до Карльоса: — Тож знай, лицарю Божий, словом в’яжеш себе. Добровільно, не примушено, у стіп вівтаря складаєш його. Скажи ж: чи любов твоя, що її, як квітку, складаєш на Божий вівтар, свята й чиста?
— Така вона і є! — роздільно й голосно, ясно відповів Лясерда.
Легким тремтінням пробігло зворушення по придворних. Душі напнялися, серця — насторожились: відбувалась бо врочиста «присяга лицаря дамі»…
Не було це вже частим явищем, як за часи давніші. Але було це завжди закликом, що підносив від буденної, звичайної щоденности, яка присипала, як порох шляхи, ідеали й лет до них.
А Карльос, поклавши правицю на шпаду, до половини витягнену з піхви, проказував слова присяги: — Перед обличчям Господнім, Марією Дівою Володаркою Небесною, перед королевою нашою, королем і цілим двором складаю на вівтар святий, при твоєму, Отче чесний, свідоцтві, присягу: До останнього зітхання служити дамі своїй учинками й життям. їй присягаюся віддати навіки любов свою чисту й пошану.
— Яке наймення дами твоєї, лицарю Божий? І чи приймає вона присягу твою?
— Перед Богом і людьми називаю наймення її з пошаною: Марія-Беата де Кастро зветься вона на землі, а «Провідна Зоря» моя — ім'я її у вічності.
Домініканець повів очима по рядах двірських дам: — Приймаєш присягу й службу лицаря свого, Маріє-Беато де Кастро?
Беата вийшла з лавок.
Спущений аж по уста чорний серпанок жалоби, — як у всіх двірських дам, приховував її обличчя більше як до половини. Як молода до шлюбу, стала вона навколішки попліч Карльоса.
Домініканець узяв із постави, поданої йому дияконом, дві обручки. Благословив, покропив свяченою водою перстені й надяг їх на руки лицаря й дами. Аколіти  вложили обоїм до лівих рук розсвічені свічки. Правиці обоїх священик покрив своєю рукою.
— На вічність з’єднує вас Господь нев’янучими офірними символами вічности. Нехай любов і вірність, що їх обіцюєте собі взаємно, буде вам світлом і підпорою на шляху до Світла Вічного, що в Ньому з’єднаєтесь навіки.
З хвилину голови обоїх були схилені. Потім помалу піднеслись, повернулись у повний профіль, — як на медалях. — одна до одної. І зустрінулись у поцілунку.
— Єдиним цим поцілунком дозволено вам обмінятись на землі — лунали слова священика. — Можете кожне вступити в подружжя з іншим. Але ніколи — одно з одним. Світло невгасаюче нехай світить душам вашим.
Доторкнувся євангелієм рамени дами, потім лицаря і дав їм поцілувати текст: «І Слово було в Бога.» 
Уклонившись вівтареві й священикові, Беата й Карльос відійшли.
Лясерда врочисто, за руку проводив «свою даму», щоб разом із нею вклонитись королевій.
Коли проходили навами, соняшний промінь упав до ніг Карльоса, немов торкнувся його світляним пальцем.
Лясерда інстинктовно підвів очі й уперся поглядом у кам’яну статую короля Санчо ІV-го — давнього ворога його роду.
Спертий на меч, кам’яний Санчо IV дивився суворо й сумно.
Думкою Карльоса пролетіла історія цієї родинної боротьби за еспанський престіл, що ним заволодів Санчо небіж короля Альфонса Х-го, дарма, що прямий спадкоємець і син Альфонса Х-го, Альфонсо де Лясерда, воював завзято за свої права, маючи за собою, крім свого права, ще й союзників: короля Франції, Англії та ще й «африканського палядина Яакоба бен Юсуфа», як розповідає про це хроніка дона Хуаиа-Міґуеля .
Саме напередодні св. Катерини, ще звечора, нагнало вихором сині, зі споду «підпечені» важкі хмари. Повиростали горами на обрії, обступили отік усе місто, а потім почали на нього наступ лавами грізних велетнів, закутих у бронзові лати зо сталевими шоломами.
Аж моторошно стало мешканцям Толеда. Тужно тривожились серця. Дарма, що звикли до страшних, бурхливих хуртовин, таких грізних і частих над Толедом.
— Добре ж, як буде сніг!… — запевнювали старі люди. — То ж може впасти крига оттакими шматками… — показували жахливі розміри граду. І вираховували, за чиєї памяти вже приходила на край подібна біда.
Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,
— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!… Ніби місячні епакти  встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!
Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.
Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.
— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви «згори»!
І, — мов цвіти на провесні! — «розцвітали» нові чутки: — На чолі святої статуї Христа «де ля Люс», ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!
— Хустина Святої Діви в руках «Семиболісної», що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..
— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви «білої» й тричі кричав: «Pax! Pax! Рах!..»  Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..
Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто «вперту» він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.
Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися «критично»… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх «маловірними!»
А вже, відомо, куди вже звичайним, грішним людям не ставитись скептично! Найгірше ж, що та беззастережна віра домініканця підтримує мрії королеви, що її розум, — із великого жалю! — явно збочив із правдивої дороги!
Це ж — кожному ясно!
Але патер Інніґо «нічого не чув і не помічав». Бо, — на його думку: — Хто керує іншими, мусить часто не бачити, не чути і не помічати, хоча б бачив, чув і помічав… Бо ж його обов'язком є робити висновки…
Тому домініканець «не помічав» навіть тих остовпілих вірників, що зранку в день св. Катерини з жахом дивились на дон Феліпову труну. А було з чого зжахнутись!
Під масивним, кам’яним склепінням катедри, в огнистому вінку свічок, королівська срібна труна була покрита, — мов білою габою, — тонкою верствою блискучого, пухкого снігу-паморозі…
Не падав цей сніг ізгори. Це засвідчували всі ченці, що в нічній зміні молились до ранку над труною. Ні! Сніг виступив із самої труни! Немов би його «випотило» набальзамоване королівське тіло.
Лежав довго , переливався, виблискував то іскрився в рухливій заграві розсвічених свічок, аж поки патер Інніґо не проказав від вівтаря «Requiem aeternam»  наприкінці Служби Божої.
Тоді враз сніг перетворився в краплини чистих сліз…
Спочатку вони вкривали цілу труну, потім чистим дощем упали на мармурові плити підлоги.
Ясно: це ж «плакало тіло померлого» над своєю гіркою посмертною долею блукати непохованим! І вимагало похорону.
Однак донья Хуана ані тепер не хотіла зрозуміти. Наче й не було цього «ясного знаку!»
Вона, як мати над хворою дитиною, схилилась над замкненим віком труни, яку не відчиняли за першою «тихою», не «співаною» Месою. Бо:
— Дон Феліпе не любив вставати рано!.,
І вдова набожно притримувалась тієї привички мертвого короля.
Обережно, немов боялась збудити тяжко хворого, донья Хуана втирала подаваними їй хусточками краплини з віка домовини й дбайливо натягла сама, — власноручно шите — перлинами-сльозами покривало на труну.
— Не збудити!.. Обережно! — затримала переляканим жестом панів, що підійшли нечутним кроком, бажаючи помогти королевій.
Потім відступила на крок. Оглянулась. Розстібнула фібулу-застібку своєї довгої, підшитої хутром, чорної, оксамитної «манти» — плаща, скинула його й ще ним накрила труну поверх покривала:
— Спи, мій Феліпе!
І рухом руки наказала ченцям молитися тихо, без слів…


* * *


Другого дня, по «лицарській присязі дамі», майже підвечір вирушили одночасно Карльос і Беата. Тільки Карльос поїхав до Бурґосу, Беата ж — до Мадриду.
Бути на весіллі сестри рішуче відмовилась
— «Не про земські весілля годиться думати невісті Христовій. Присвячуючи ж себе Господеві, мусить віддати йому своє життя, щоб продовжив життя татові» — написала на листочку королевій.
Патер Інніґо замислився. Добре знав обі сестри. Любив їх, як уміє любити духовник виплекані ним із пуп'янку людські душі.
— «Покликання?..» Ні!.. Здається тільки «альта ораціо!» 
Занадто пристрасно боронилась Беата проти всяких умовлювань — вичекати, чи бодай відкласти свою постанову, хоча б до весілля сестри.
Хіба ж раніше не мав нагоди помічати патер Інніґо, що переважно тихо, непоквапливо й спокійно бороняться ті, хто відчув покликання?
Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..
— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.
Ходив під аркадами «крузієр»-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо —  краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.
Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…
І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх «на лету», а тепер уважно переглядав.
Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?
Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому «своїм»? Може!
Тільки, було щось у цьому ще й інше.. напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…
— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів . 
— Але… але ми вже трохи чули ті їхні «окрасні співи!»
Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.
Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:
— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?
І пішов до своїх покоїв.
Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.
Затривожився прислухаючись.
Брат Домінґо, «охоронець дверей» патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.
Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс , Карльосів джура.
З-під його суконної, довгої «капи» виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана «juste au corps» . ) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена «мізерікордія» — короткий, менший ніж.
Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені «лійкою» чоботи, теж чужим звичаєм  були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході .
Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.
— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!
У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: «Карліто».
— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: «смаженим чути!»  Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… «Синами Беліссени»  називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!
Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:
— Так, у чім же річ, Херонімо?
— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… «Знаком образи Божої» хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: «Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!»  Чуєте?
Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.
— Кажеш, і «лицарської присяги дамі» не визнають?.. Як? Поганська вигадка?
Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:
— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: «Святі не мечем, а вірою перемагали!» Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..


* * *


За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.
У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.
Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…
Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:
— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?
Патер Інніґо спокійно хитав головою:
— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.
Фрай Антоніо аж підскочив:
— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…
— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб,— як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово «нагадувати» й не дозволю собі «підгрівати» жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі «вогників», щоб не робити в очах темної юрби ще нових «мучеників» за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..
— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!
— Кинь, брате! Ти ж добра людина!
— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.
— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.
— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей «чад паленини!» А отруя з Альбі  вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…
— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.
— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…
— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: «антихристовий рік», тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!
— Це справді дивно! — спокійно згодився патер Інніґо.
— Див-но?!! Хіба це відповідне слово для такого випадку?! Це — ди-во-виж-но! А найдивовижніше те, що я ж передбачав! От, що означає добрий, справний календар! І тоді, — фрай Антоніо заговорив спокійніш, аж урочисто — треба знову чекати «нападів антихристових» у роках 1734-му, 1886-му, 1943-му… Це критичні роки для віри й Церкви…  В цих роках буде св. Марко «алилуя» співати, св. Антоніо «Духа Святого взивати», Іван Хреститель «з Христом столувати». А цілий світ…
— Кричатиме: «ой, лишечко!» — додав усміхаючись патер Інніго.
— Правильно! — не помічаючи усміху притакнув фрай Антоніо. — Всі кричатимуть «біда!» Та ж, щоб не було пізно, бо ж хіба «їм» заб’єш у голову заплішку, що календар…
— Ну, а як же рік 2000? Ти вчора був за нього певний…
— Та я, — хвалити Бога! — сьогодні за нього ще певніший. У 2000-му році Великдень припадає на 23 квітня… Це — нормально! Та ж головне — виправити хибу, розумієш? І тоді…
Але домініканець махнув рукою й затримав мову фрай Антонієву. Прислухались: у нічній тиші виразно було чути під домом людські й кінські кроки.
Фрай Антоніо вступив за котару, що ділила вітальню патера Інніго від дальших його кімнат.
За хвилину до покою впровадили Монфора й «запіренейського» де Кастро.
Всі троє чекали поки, віддаляючись, замовкали кроки вартових, що припровадили «чистих». Де Кастро був явно схвильований і перший порушив мовчання.
— Якщо нас чекають муки і смерть…
Патер Інніго посміхнувся:
— Дуже гарний початок для поеми: драматично і сильно! Але, хай вибачать мене панове поети: я дозволив собі потурбувати вас так пізно не для диспутів чи ліричних вправ. До речі: сподіваюсь, нічого прикрого не трапилось у дорозі вашим милостям?
— З нами поводились чемно, — відповів Монфор. — Але ми здивовані такою несподіваною…
Домініканець указав на стільці:
— Спочиньте ласкаво. А щодо несподіванки… Це наше життя, — аж до самої смерти, — сама несподіванка, ваші милості це знають! І часами — найбільша несподіванка, — це власне сама смерть…
Останні слова різнули Монфора неприємним холодом. А в думці майнуло:
— Що ми можемо проти нього?
Патер Інніґо глянув на обох суворо:
— Така моя функція — радити. Як знаєте — я дорадник її величности. Так: вам дадуть охорону, коней, трохи золота, а до всього того ще й мою не найгіршу раду: не зволікаючи, знову повернутись за Піренеї. Ви — поети талановиті. Але тут ваших поезій не доцінюють. Як ваші милості помітили, ми — цілком свідомо, — співаємо інших пісень.
— Але ж королева обіцяла нам…
— І не рушить своєї обітниці. Охорона її величности — над вами, аж до меж її володінь. А зрештою і я маю деякий голос, але особисто я вам нічого не обіцяв. Що правда, не багато може вбогий чернець із мого ордену. Хіба що… показати дорогу в Рай чи попередити проти вогнів… пекельних…
На хвилю спустив додолу очі.
Катари мовчали.
— Так не затримую вас, панове мої, — підвівся патер Інніґо. — Перед вами подорож спішна й довга. Можете йти, цілком самі, без варти. Я вірю вам. А зрештою в наших коридорах нема відчинених дверей. Ваша ж варта чекає на вас при кінці коридору. Con Dios, caballeros … Ага! Ще слово: графа де Лясерду я перепрошу за вас сам. Тож прошу не турбуватись, щоб із ним здибатись.


* * *


Зупинка в Толедо тривала аж задовго. Давно вже повернув до двору Карльос Лясерда з молодою дружиною.
Були трохи дивні й будили цікавість. Але малохто чув їхні голоси. Важко було б знайти когось, хто так досконало, як молода Каталіна Лясерда міг би заступити при королевій «німу» Беату: була це ніби друга квітка лілеї з того самого стебла. Навіть при сумному дворі доньї Хуани, що її тепер усе частіше називали потиху: «ля льока» , не легко було знайти журливіші очі й ходу, як у привида, що блукає серед могил. А тьмяний, згаслий голос Каталіни можна було почути тільки тоді, як до неї звертались із запитанням…
І з дня на день виразно в'янула молода графиня Лясерда. Танула, як офірна восковиця перед образом Пресвятої Діви.
— Мов за життя переходить очистець! — хитав головою патер Інніґо.
Бачив, що лишається одно: розпитати саму Каталіну… Не на сповіді, не «за правом сповідника», але як друг, приятель, що знав її з дитячих її літ.
— Увійти в її душу добровільно відчиненими дверима приязні, — формулював свою думку патер Інніґо.
І на хвилину не припускав, щоб якийсь гріх був джерелом її суму.
— Але, — поможи мені Боже! . — Скільки ще, крім гріха, є «гірких трав» у темному садку людського серця!
Чекав уже чималу хвилину під аркадами Сан Хуана поки Каталіна закінчить у храмі свої молитви.
Прислухався, як молитовний настрій причаївся під склепінням манастирських аркад і ласкавим сутінком згорнувся в кутках довкола ґотицько-мавританських колюмн, що поміж них тихий вітрець приносив свіжий віддих Тахо.
Де ж ліпше як тут відкрити серце й випустити з нього того неспівучого птаха — журбу?
Патер Інніґо тількищо витяг з-за пояса вервицю — улюблену так св. Домініком, — як легке шелестіння шовку повідомило його що донья Каталіна вийшла з храму.
Ще того ж таки вечора, маючи всі потрібні інформації, патер Інніґо замкнувся з дон Карльосом для довгої розмови.
Вже перші речення домініканця схвилювали Лясерду.
— Та ж, отче, — спробував сховати свою стурбованість дон Карльос, — «катарів» уже довго нема! Ніхто бо, — спробував легенько всміхнутись, — ніхто ж бо, більше за ваш святий орден, не допоміг тому, щоб зникла про них і сама згадка…
— Маєте правду. Ось, — підсунув чернець зшиток, — саме читаю повідомлення папі Іннокентієві ІІІ-му, від архиабата Арно де Сіте. Тут зазначено, що одного тільки дня — 21 липня року 1209-го в місті Безіє знищено двадцять тисяч альбіґейців: чоловіків, жінок і навіть дітей. Місто ж підпалено з усіх боків і мало таку температуру, що дзвони танули по дзвіницях… А ось знову… Але, ви самі прочитаєте усі поважні числа й переконаєтесь, що насіння лихих трав росте й там, де його не сіяно. Лихі ж думки не горять і в огні, в якому тануть дзвони…
— Але ж із чого ви бачите мій нахил до катаризму?
— Почнемо з перебільшеної аскези… Саме з такої, яку пропагували оті «поети з Романії», що для них святий хрест є «образою Сотворителя».
Лясерда схвилювався дужче. На мить затримався й спитав:
— А хіба свята Церква не навчає аскези?
— Навчає. Однак не вимагає погорди «до всього сотвореного» нібито «лихим на спокусу душам.»
— Тобто регулює її скажім: «кесарево — кесареві…» — завважив Карльос із ледве помітною іронією.
Домініканець притакнув поважно:
— Власне! Церква наказує пости, у всякі дні. І Христос споживав риби і ягнята. І не заборонив «плодитись і множитись».
Карльос закусив губу й ворушив шпадою. то підносячи, то спускаючи полу свого оксамитного плаща.
— А призирство до даного нам Богом життя неминуче приводить до шукання смерти. — немов думав у голос домініканець і, поглянувши понад голову лицаря, холодно додав:
— А занадто велика чеснота чистоти інколи приведе й до гріха перелюбства.
Карльос зірвався з місця:
— Падре!
Домініканець не поворухнувся.
— Дон Карльосе, я говорю з вами не як «духовник королеви», що бажав би керувати й сумлінням усього двору. Говорю з вами, як домініканець. «Доміні канес» — «пси Господні» називають так нас ті, хто хоче зганьбити нас цією назвою. Та ж я приймаю її як почесну. Для мене це честь залишитись вірним Божим псом, коли «люди» — що хочуть дати «вище людської моралі» — зраджують Бога. І навіть такі, як ви, — сидіть спокійно! — такі як ви, дон Карльосе, втрачають інстинкт порядку і рації.
— Хіба і в це зле вірити, що коли людина спірітуалізується настільки, аж стане вище за звичайний людський рівень, — зблідлим голосом спитав Лясерда, — то не вона Люцібелеві, а Люцібель  мусить коритись їй?
— Кличе до того не прямування до Ідеалу, до ІДЕАЛУ — з великих літер! — а кличе гріх того, кого ви назвали Люцібелем — гордощі й зарозумілість. Я — мовляв, — не такий, як інші!» Так, дон Карльосе! Ви стоїте над самим краєм безодні! Як би ви не пручались, я спробую відтягти вас від неї. Не «чистої» чи «вищої» віри ви шукаєте, дон Карльосе! А віри «легшої». Віри, що потурала б вашим нахилам і… примхам… Я знаю, що говорю: і примхам.
— «Легшої», падре? А як же аскетизм? — боронився Карльос, як вояк, що до останнього мусить устояти на своєму становищі.
— Говорю про вас: ваш аскетизм перетяжує тільки в тому, що не є для вас осередком вашої туги й ваших бажань. Не про «чистоту віри» йдеться вам і «поборникам чистої віри». Вам особисто йдеться про те, щоб розбити прості — страшенно прості! — але невмолимі закони Церкви. Тому ви простягли руку до «чистих» — катарів. Хоч добре знаєте, що коли вони простягають руку, то, тим самим уже… підставляють ногу! Ви не могли відмовитись від подружжя з доньєю Каталіною тоді, як їздили до Бурґосу, після події зі скаженим вовком… Знаєте, також, що лицарська присяга дамі — така ж, як шлюб — непорушна річ. Тепер же ви шукаєте дверей, що ними можна було б «чесно» відійти від дружини — що фактично дружиною вам не є. І от, вам підсувають «віру», яка рве пута, як «темні і безпідставні» та «Євангелією необґрунтовані пересуди», чи навіть «забобони». Рве пута «ваші» і «її» — не Каталіни!
— Її? — ледве чутно спитав Карльос і відчув, що цим словом відкрив своє найслабіше місце, що в нього зараз може прийняти смертельний удар.
— Так: її — Бе-а-ти! — роздільно підкреслив патер Інніго. — Тому ви шукаєте міцної й певної підойми, щоб «звалити Церкву». Бо ж, мовляв, коли її звалите — разом із нею впадуть і її «законні пута…» Розумієте тепер, що мені — ченцеві ще й домініканцеві це не може бути «всеодно», «байдуже»?…
І спокійно розмотував далі клубок думок, ніби читав якісь старі акти.
Не міг не спостерегти драми Беати і Карльоса. Втративши надію на особисте щастя, Карльос шукав спочатку тільки забуття в «гарних прямуваннях» поетів-лицарів до святого Ґраля…
Того св. Ґраля, що його — нібито переховують у печерах Монсеґюру оті ніби «чисті» й «досконалі» катари.
— Отче, та ж хіба лицареві ганьба йти шляхами найшляхетніших із лицарів? Хіба ж не шукали св. Ґраля й Альфонсо II Араґонський, і Ричард Левине Серце й багато інших? Чи ж св. Ґраль не досить висока міра для життя людини?
Голос Карльоса звучав, але пе певністю, тільки глибоким сумом.
— Так, мій лицарю! Все, що ви говорите — так. І все це має своє — страшне: «ні!» Затямте собі одну істину: кожний наливає келих св. Ґраля замість св. Крови Христової власним опоюючим напоєм своїх бажань! А тоді воює за них… а не «за св. Ґраля!» Воює тільки «під прапором св. Ґраля»! Лише під гаслом Святої Крови!.. Це є одна з найбільших пасток злого духа на піднеслі душі… Перед хвилиною я вам цитував про спалення тільки двадцятьох тисяч християн… людей! Тільки — двадцятьох тисяч! Розумієте ввесь жах цього слова: «тільки!..» А це — лише мала часточка всіх спалених, знищених, загинулих! Так, що ж? — патер Інніґо перестав стримуватись і в голосі його зазвучали ноти болю й тривоги. — Гадаєте, що я, домініканець — «пес Божий» — можу спокійно дивитись, щоб лицар вашої вдачі причинився до дальшого палення таких же християн — людей? Наших ближніх, братів! — До дальшого нищення отари Пастиря Доброго?! Чи розумієте ви, дон Карльосе, куди ви йдете? Куди хочете повести християн, людей, наших братів із нашого краю? Я сказав, що хочу вас урятувати від безодні, над котрою стоїте… Врятувати, навіть проти вашої волі. А коли б ви не схотіли свого порятунку, я буду приневолений рятувати тих, кого ви хочете повести за собою! Тож уже навіть іде мені не про вас…
Зблідле Карльосове обличчя враз ніби постаріло.
— Потребуєте часу на розміркування, щоб дати мені відповідь? — спитав хвилюючись патер Інніґо.
Лясерда підвівся.
— Ні, отче. Приймаю відразу ваші рації. Про дальше, очевидно, будемо говорити потім…
Добровільно дане слово сковувало Карльоса нерозривним ланцюгом.
Безпросвітньо-сірий присмерк враз немов упав на його душу, на все дальше життя… Затирав усі обриси, всі барви… Несамохіть зітхнув важко:
— Святий Ґралю!.. Шукають його і в Монсеґюрі й в Монсерраті… 
— А він — у нас самих, дон Карльосе! Це — наше власне серце, налите світлом Божої любови… Любови не до єдиної людини, не до своєї тільки родини, а любови до людства! І треба нести цього «святого Ґраля» світом, іти з ним шляхами й стежками життя так, щоб не розбризькати ні краплини… А обов’язок — не тільки лицаря, але кожної людини завжди подавати спрагненим, знесиленим, хворим, тілом чи духом, цей святий Келих Любови Великої…
— Ах! — зітхнув іщераз дон Карльос. — Шляхи життя! Та хто ж їх укаже?
Чернець витяг зі столу купу зів’ялих пергаментів:
— Ось, я приготовив для вас, приятелю. Розшукав по різних хроніках. Може тут знайдете вказівки… Черпаючи ж, згадаєте, що при посвяченні в лицарі, ви присягали на свого меча: «Товариства людей віроломних уникати буду…»
Карльос просидів до ранку над невідомими йому документами роду де Кастро.
Вичитав у них, що один із його членів із піренейської галузі помандрував до «далекої Скитії» де «тече велика ріка Бористен…» Подався туди, прищепити там і «зберігти віру, яку нищили вогнем і мечем у Романії».
З тієї ночі Лясерда зломився.
Схвильоване до дна його серце не знало де шукати заспокоєння…
Жив, мов у страшній зморі, свідомий, що його найглибші таємниці відомі, і чужі очі читають у його душі ясніше, ніж його власні.
Все здавалось: десь тут чує кроки великого, стихійного, що наближаються до невідомого, що прийде! Неминуче! Коли ж воно прийде, тоді зникне все, що досьогодня було мріями, плянами життя…
Почнеться нове життя — несподіване, неймовірне… Але цілком нове!
Казка? Може! Але не та, де сам собою горішок перетворюється на золотий повіз, що везе в чарівні країни, де все приходить задармо, на мах палички доброго чарівника. Але — що ж? Що має бути й де відтулиться та брама, що про неї раз у раз маячить бідна королева?
І безкраї простори поплутаних думок, поплутаних майже так, як у коронованої «La Loca», це тепер був одинокий терен Карльосових блукань.
І несподівано, зовсім не там, де він міг чогось чекати, його збудили зо сну-життя слова, що їх вчув, входячи до володарки. Одна з дам читала новелу про флорентійського лицаря.
— «… Набравши з собою в запас свічок, лицар сам, без джури й помічників, помандрував до гробу Гсподнього, щоб там запалити для нового життя свічку свою від того небесного вогню, що у Великодню ніч сходить із неба й розсвічує лампаду перед гробом Христовим. І простились йому…»
Більше нічого не чув Лясерда.
По кількох днях домініканин мовчки слухав твердих слів лицаря. Потім зіп’яв руки, ніби молився. А дон Карльос продовжував:
— При гробі того, хто смертельною людиною не був, знайду я більш, як силу людську, щоб воскреснути з гробу душевного, куди поклала мене пристрасть людська…
Був це інший Карльос, заглиблений у гіркі думи, був він, за влучним виразом маркізи де Алькораз, «як постать Йосифа Ариматейського в останні дні Великого тижня». А від кількох днів з його очей розсвітилась лампада серця його під тим небесним полум’ям, що падає з неба у Великодню ніч.
— Ні, отче, — говорив Лясерда, — не як хрестоносець, не із зброєю, тільки з розсвіченою свічкою… А коли поможе Господь, подамся до гробу святого, до того невідомого Бористена… На нещастя собі та їм увійшов я до роду де Кастро. Розбив я його. Тож хочу спокутувати й свою провину й провини того далекого де Кастро, що вчинив їх він у тім краю…
Благословляючим рухом лягли сухі руки ченцеві на Карлосову голову. Був це рух, що ним благословляє священник після своєї першої служби Божої:
— Сину! Досить, коли своє живе серце принесеш ти туди. Іди во ім’я Господнє!


* * *


Все було добре для доньї Хуани, що могло б віддалити бодай один день, коли жалібний похід мав переступити іспанські кордони. Тому, після довгої затримки в Толеді, звелено повернутися до Мадріда. Королева хотіла бути на облечинах Беати:
— Мусимо обоє з королем бути при Беаті в той день, бо ж сирітка не має батьків!
Беаті ж уділено особливої диспензи для вступу до манастиря: вона-бо не народилась німа, тільки з дозволу Божого захворіла на німоту хвилеву. Тому й дозволено їй, як виняток, скласти перші чернечі шлюби, але в кармеліток «Las descalzas Reales»  в Мадріді, бо той манастир вже бачив «чудо сліпої», то ж покаже він нам ще й інші чудеса, — вирішила донья Хуана.
Справді: хто ж не знає про доньку імператора Максиміліяна, «сліпу сестру Маргарету, що ніколи раніш тут не бувши, не тільки сама знайшла головні — «північні» сходи, але ж, ніде не спіткнувшись, дійшла аж до дверей клявзури.
Люди ж із різних місць бачили й одноголосно потвердили: сестру Марґарету провадив Архангел Рафаїл, який їй потім — як колись біблійному Товії! — повернув зір.
Напередодні облечин, як було звичаєм, абатеса запитала Беату, чи бажає вона востаннє попрощатись із дорогими їй могилами, раніш, як замкнуться за нею назавжди двері манастирської клявзури?
— Так. Має це бажання. Бо ж у св. Домініка, при гробниці доньї Констанци, дружини португальського дон Педра, хотіла б іще Беата попрохати вибачення та молитов, щоб витримати їй до кінця.
Чи ж бо недавнє «прокляття роду», — накликане зеленоокою Інес де Кастро, — несе на собі також і вона, Беата?.. Життя своє й двох своїх синів віддала Інес за те, що викликала смерть чистої, тихої й всевибачливої Констанци? .
Мусить платити і Беата, за те, що розбила життя рідної сестри — такої ж тихої й вибачливої, як Констанца…
Бо в світі є рівновага, яка часто збігається з тим, що люди звуть: «справедливістю…»
І востаннє майнула перед вівтарем Беатина постать… Вже у червонаво-гнідій рясі й білому завою постулянтки. Потім вічна заслона та крати клявзури замкнуться за нею, що стала вже сестрою Марією дель Анґустіяс — «Марією від Страждань…» назавжди.
В тій хвилі ще ціла церква була залита вогнями, вся тремтіла переливчастими хвилями світла.
Довкола відтуленої труни дон Феліпе палав світляний вінець свічок.
Але Карльосові здавалося, що скрізь — пітьма, згасло денне й штучне світло, а він у темній крипті, в підземеллі, де нема ні повітря, ні життя…
Дивився сліпим поглядом мертвих очей і не розумів: хто схиляється до нього, хто й що шепоче йому так швидко й так тихо?
А бліда, мов віск свічок, Каталіна повторяла й повторяла знову:
— Ходім… Ходім же… Ходім… Володарка хоче… востаннє розлучитись із Беатою… в розмовниці…
Тільки троє: королева, Каталіна та Карльос пройшли храмом і зникли в захристії, щоб не йти садком черниць, а дістатися до розмовниці церковним подвір'ям. Усі дворяни лишилися чекати на них біля труни короля.
Маркіза де Алькораз проводить поглядом тих троє і переводить очі на тіло бідного мерця.
Високо піднесене тіло короля в парадній одежі, майже стоїть у своїй пишній домовині.
— Як вартовий у вузькій будці! — думає камерера. І переломлює ту думку: — Хто, власне, «вартовий?» Він? Чи ми? Всі ми тут утратили — або втратимо! — розум!
І перед її поглядом пливуть видини-змори: мертвий, висохлий, набальзамований король, що мов неприкаяний блукає по своєму королівстві між живими… Безумна володарка…
Вони «заступають батьків» німій постулянтці. А при них, — мов із гробу вийняті Каталіна та Карльос, що, здається, вже перейняв на себе безумство королеви і німоту Беати…
— Що побачимо ще?..
І холод пробігає думками й тілом маркізи, що її називають при дворі «втілений обов’язок».
— Боже, поможи нам, бідним, безумним, німим, засліпленим і, справді, сліпим!..


* * *


Коли в манастирі замкнулися двері розмовниці, Карльос помалу й з тривогою підвів очі: страшно зустрінути поглядом погляд зелених очей Беати!
А що, як знову налетять вихорем оплакані, віджалувані жалі?
Та ж голі й мертві холодні стіни розмовниці… Тільки знак хреста — знак безконечности!.. Бо ж ніяк і ніколи не зійдуться його кінці — креслять на них чорні лінії круцифіксу…
Кілька грубих, дерев’яних стільців біля кратчастої, залізної перегородки — від підлоги до стелі. За тими густими кратами спадає груба, суконна заслона. Вона відділяє Беату від світу… від них трьох, найближчих, що навіть не можуть її ані побачити, як це наказує устав , — ані не мають надії востаннє почути її голос.
Ніби прозорий і затертий звучить він. То говорить приявна при Беаті сестра:
— Пробачте, ради Господа, якщо засмучую вас: тут немає Беати де Кастро. Тут є наша люба, найсолодша сестричка — Марія Анґустіяс, що прийшла до нас сьогодні. Вона слухає вас.
Всі вже чули це наймення, що відсьогодні прийняла його Беата в храмі. Але Каталіні враз придушують горло ридання й вона квапливо затуляє хусточкою уста.
Карльосові ж видається, що не король дон Феліпе, а він сам стоїть у відчиненому гробі і в ньому віднині мандруватиме світом…
А донья Хуана схилилася до крати й тремтить цілим тілом.
— Сестро Маріє дель Ангустіяс!.. Сестро Маріє!.. Беато!.. — переливається стаккатними акордами володарчин голос. — Молись за чудо!.. Проси, щоб сталося воно, поки перейдемо кордони еспанські! Молись! Беато де мі коразон .
Не може прийняти нового чужого їй наймення, донья Хуана.
— Тут — лицар твій… Карльос… Благослови його в далеку путь!.. Без зброї, босий, сам єдиний піде він до Господнього Гробу!..
— Помолись за мене.,. Сестро… — зривається Карльосів голос, розбитий на останнє слово.
Каталіна плаче. Німа, як її невидима сестра, на тім боці крат.
Обидві вони не мають слів, бо ж мусіли б сказати одна одній так багато, багато…
Та зненацька, по тім боці крат важка тканина заслони захвилювалася, як від подиху бурі.
Видко, що чиїсь руки хапаються за неї. Але вона не підноситься.
Зате не кляшторний — стертий, прозорий, — але живий, давній Беатин голос вогненним язиком злітає вгору й тріпотить, розливаючи сяйво на цілу розмовницю:
— Карльосе!…
— Осанна! Осанна! — лунають там — за заслоною, — як супровід, прозорі голоси черниць.
Тихо дзвенять тінню звуків зеренця вервиць.
У земному поклоні зімнялись шорсткі ряси. Чути як черниці «з Беатиного почоту» впали навколішки. Хуана в екстазі підносить догори руки. Уста її всміхаються, хоч їх усміх — вираз страждання.
А за заслоною Беата поривчасто, квапливо кидає слова:
— Не «воскресне», володарко! Не воскресне! Помилка це!.. Але — відродиться… Дитина твоя, твій новий син!.. У ньому відродиться твоє життя, «воскресне» воно… В нім житиме по смерти дон Феліпе — ніжність твоя, сенс твого життя!.. В нім відродиться для тебе… радість…
Каталіна мовчки впала навколішки, благаюче простягає до крат руки.
А Беата, немов бачить її крізь заслону:
— Каталіно!.. До мене прийдеш, сестро! Господь з’єднає все, що роз’єднав світ… З’єднає і нас із тобою, Каталіно люба… Пробач! Пробач усе! Як я прощаю…
Осяяна внутрішнім світлом донья Хуана обома руками вхопилася за крати:
— Говори!.. Говори ще! Дорога, наймиліша! Тулиться обличчям до заліза крат, голос завмирає на її устах, по щоках швидко збігають — як намисточка з розірваної нитки, дрібні сльози.
І Беата говорить. Поки ще не лягла на уста печать — відтепер уже добровільної! — мовчанки:
— Карльосе! Єдине світло мого життя! Знайдеш утрачене!.. Прийде відродження і для тебе… в далекій, далекій землі…
Голос уривається.
Донья Хуана ще щільніше тулить обличчя до крат:
— Дай хоч руку!.. Хоч через сукно!.. Благословенна! Нехай поцілую на ній ласку Божу…
І, мов останній зліт полум’я — дзвінко озивається Беата:
— Вір, володарко! І дякуй Всевишньому… Голос Беати гасне, як у знесиленні. Зашелестіли ряси сестер, що підносяться з підлоги, на яку були поклякали Десь далеко — в омбітах, — дзвенить дзвінок. Мов розбиває крихке шкельце скороминущої, останньої хвилини.
Але щераз вибухає голос:
— Молитимусь за вас… усіх!.. За тебе, Карльосе!.. Завжди…
І стало тихо.

 


ДЖУРА


Невеличкий, старинний «паляцето Лясерда», загорнувшися зеленню садків, зручно вмостився в глибокій долині за Бурґосом.
Не була це літня резиденція — «фльоріда»; занадто бо гостре для літниська бурґоське підсоння, де взимку замало сонця, а влітку забагато спеки й вітрів.
Інший маґнет притягав сюди здавен-давна рід Лясердів.
З вежі «Каза Лясердо», — як звали в околиці паляцето, — було видно стародавню оселю преславного лицаря Сіда Кампеадора.
Стояла та садиба ще й досі в тому ж самому стані, як тоді, коли тримала рука «Непереможного Сіда» свою грізну шпаду.
Недалеко, в манастирі Сан Педро де Карденья, поставленому тим же героєм, відпочивало тепер тіло Сідове…
А володіння Лясердів межували безпосередньо з манастирськими врочищами. То ж здавалося, що несмертельний дух світлого героя тут ближче до живих, ніж на якомусь іншому місці.
Родинна ж леґенда переказувала, що не за самий престіл еспанський боровся перший Лясердо з доном Санчо IV. Інше, — може міцніше, — полум’я розпалювало ворожнечу і гнало обох суперників до бою: вогники, що палали в очах доньї Соль, Сідової доньки.
Та ж і вона, — так само, як і доля, — вибрала дона Санчо…
А переможений Лясерда постановив хоч по смерти лежати в тій землі, що її торкався вогненний погляд доньї Соль. Тому й виросла під Бурґосом ця «Каза Лясердо», або «Казерон Лясердо».
І Карльос любив мале паляцето. А коли постановив іти до Гробу Господнього, вирішив, що вирушить у мандрівку відсіля, де віяло легендами Сідової слави та його незломного духа.
З них Карльос набирався сили, щоб осягнути тяжку мету, за яку може доведеться заплатити й життям.
Та ж хіба гідний зватись еспанцем той, хто відступить від наміченого пляну?
Треба тільки при собі мати провідну думку. А що ж може бути вище за згадку про Сіда, що є взірцем, дорадником і — може — помічною рукою, коли ослабне втомлений дух?
Дім не вдягався в жалобу, як по смерти голови роду, коли «Карліто» — як називав його Херонімо, — вирушив у далеку подорож, дарма, що сум притис могильною плитою ввесь паляцето.
Всі розуміли: коли б і лишився живий їхній пан, то вже напевно ніколи не діткнеться цих земель його нога…
І не дивувалися, що Дієґо Мартінес, домосправець-мажордом, ходив «немов ішов за труною», забуваючи й надворі покрити свою сиву голову, хоч холодний вітер сповивав сріблястим німбом його кощаве, темне обличчя.
Весна ще не почалася. З гір тягло пронизливим холодом. Хмари розпускали на шпилях гір свої мокрі коси і, хоч інколи проривалася крізь сиву запону блакить неба, ребристі зломи скель ставали від того ще безнадійніші .
Слуги не могли отямитись.
— Як могло статися, що Херонімо і домосправець «пустили» з дому пана в такий час? Та ще й самітнього, без супроводу?
І чого аж тепер приправляється Херонімо сам до подорожі?
Два мули, троє коней… ладяться в супровід і двоє людей. Так наказав Мартінес.
Але куди саме? І пощо?
В неділю перед св. Марком до Каза Лясердо пригнався гонець із Толедо.
Ті, що були з дон Карльосом у похоронній мандрівці володарки, впізнали вояка Пальоміто.
Він це відпроваджував із сумного весілля дон Карльоса тих володарчиних «труверів із Романії», що про них тоді так нагло згадала була королева.
Тепер Херонімів від’їзд затримався, бо ж старий джура мав на цілий день поїхати до Бурґосу.
Другого ранку вислухав Службу Божу в Сан Педро, сповідався й запричащався, ввечорі ж, із Пальомітом та двома людьми з паляцета вирушив до Сарагоси.
Так он куди збирався улюблений панів джура!
Хто ж бо не знав про особливу Херонімову побожність до Nuestro Senora del Pilar! Що на непорушному стовпі — «columna immobilis» з’явилась Апостолові Якову?!
Тільки ж знову було дивно, що перед від’їздом на ту прощу, прощався Херонімо з Дієґом Мартінесом «немов би виїздив на бій із невірними…» Тричі поцілувались обидва. Сльози були на очах в обох…
— І за мене грішного помолися там, брате, як буде на те воля Божа… — аж надто поважно просив наостанку домосправець.
Удорозі, Херонімо їхав усе одалік із Пальомітом.
І що робив у Сарагосі, — також не довідалися люди з паляцето.
А старий, тим часом, довго шукав у Сараґосі гітану Белен, ту, що то звичайно смажила в олії свої оладки під колишнім палацом маврських шейхів — Castillo de la Aljaferro .
А що Белен там не було — мусів попоходити та розпитуватися, де саме торгує вона нині.
Нарешті знайшов. Баба його покликала в своє житло — у печерах Monte Forrero. І аж там вислухала, чого бажає від неї слуга такого великого пана.
А почула — і затрусила штучними цвітами, що прикрашали її сиве долосся.
— Ai! Hombre … Нема в світі такого питва, щоб людині відняло слово навіки! Як би ж було! — додала мрійно і з жалем, — ведрами продавала б! Палаци б мала! На золоті і їла й спала! Бо ж багатьом людям мова — а особливо чужа! — дуже, дуже зайва річ!
Херонімо вже давно тримав на долоні два золотих.
— Твої будуть! — тикав пальцем правої руки дукати, що лежали на лівій долоні.
— Будуть твої — повторив, ніби не чуючи бабиних запевнень. — Наша бо — бурґоська, — Марілена казала, що ти єдина, з роду Марії Паділлі  знаєш таємниці її чарівних напоїв.
І подивився гостро просто в циганчині очі.
— Ще й ручилася за тебе, що отруї не даси!
Бабині очі блищали й усе зверталися до золота. Однак рука до золота не простягалась.
— Марілена — то Божа душа: що скаже — все буде правда. Деякі таємниці Марії Паділлі я знаю. Це — теж правда, як істина і те, що сама Марілена ні чарів, ані напоїв не знає й не вживає. Коли ж майбутнє чиєсь бачить — то через дар від Господа. Бо чесна вона. А чеснота й небо відчиняє!… Чоловіче добрий! Не бійся Белен! Скажи мені щиро: чи тобі таємницю зберегти треба, чи ти помсти шукаєш?
Херонімо закрутив головою:
— Хай Господь захистить! Не помсти. Ні! Але… — путався в словах, висвітлюючи свій замір. — Я… правди ради… аби не плескав, вражий син того, чого не має.
Гітана притакнула головою й простягла руку:
— Добре. Бачу: не хочеш, — чи не смієш! — провітрювати своїх таємниць. Хай! Не я, а Господь судитиме тебе, якщо є за що! Мені ж іще одну монету додай: і Белен тобі дасть, чого потребуєш.
Діставши третього золотого, циганка шугнула ящіркою в розколину скелі. Немов провалилась у безодню.
Бо ж знала стежки, як скельні звірі, і поночі не спіткнулася б на каміння.
Але ж поставила «вартового»: з легеньким шарудінням зі щілини виповз великий гад.
Глянув на тьмяний вогник зачадженого лоєвого каганчика й уперся в Хероніма зацікавленим поглядом золотих, — як намистини круглих, очей.
Немов питався: — А ти ж — хто? І по що до нас завітав?
Немов би прислухався хвилину і, не отримавши відповіді, втяг своє пружне тіло в чорну щілину, зарослу мохом.
Мовляв: досить показатись! Прихожий не матиме бажання зачіпки!…
На старому, посіченому сокирою чи ножами столі, лежав прикритий ганчіркою труп великого крука. Біля нього сидів кіт. Обмотався хвостом, немов йому мерзли лапки, і байдуже обнюхував мертвого птаха. На гостя не зважав.
Незабаром знов з’явилася гітана й піднесла вгору скляну, блакитнаво-зелену пляшечку з прозорою тектиною.
— От! Дай випити в воді. Ліпше в воді, як у вині. Це — наше, циганське питво . Мало коли даємо його не циганам! Своїм же даємо, коли хтось починає зраджувати чужинцям відвічні наші таємниці. Хто вип’є, — забуде все попереднє: і ким є, і як зветься, і де живе. Наллєш усе нараз — впаде як мертва людина та… Але не бійся: не вмре. Ні сил, ні здоров’я не втратить. Тільки саму пам’ять. Очуняє, буде як немовлятко — новою людиною в новому житті. А хочеш, щоб сталася ця зміна непомітною — давай щоденно краплинами: від десять аж до двадцяти. Тільки щодня! Без пропусків.
Херонімо ще дав бабі срібняків.
— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!… Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!
І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…


* * *


Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.
Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.
Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.
Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.
Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.
Спочатку повернули до печер у «Жовтих Горах».
Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…
Різне говорили люди про ці «cuevas» — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.
Але ж усі сходились на одному: «Пилатів дух» — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…
І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.
Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…
Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…
Тоді — не Бог-Отець, що судитиме усіх до одного людей, але Ісус Христос Сам судитиме Пилата «по милості Своїй» …
Інші, знову, запевняли, що не тільки покутує «тетрарх іудейський», але ж іще й стереже скарбу…
Якого й де? Того не знає ніхто напевно. Тільки ж відомо, що «в світі нема рівного тому дорогоцінному скарбові» .
Їздці спинились. На умовлений знак, повторений двічі: по сім разів щоразу кування зозулі — так само двічі відозвався «сміх» ятлика.
У глибині кам’яного коридора-ущелини появилася біло-одягнена постать. Загортка була піднесена аж по очі.
— Mire piscem 
— La Loba guarda! 
Рясні згортки білого плаща африканських маврів, що дуже нагадували римську тоґу, зникли в темних хідниках.
Гасло сказано справно.
Незабаром Херонімо побачив широкі брови на блідому обличчі Енріко де Кастро. З-під них дивились незадоволено й підозріло гострі очі, а рука недвозначним рухом занурилась у згортки завоїв. 
Одалік за спиною Енріко де Кастро, стояла друга, також біло одягнена постать.
Енріко пізнав Пальоміта: йому бо дав гроші, щоб відвіз листа Карльосові.
Знав, що ім’я Пилатове й оповідання про його «несуджеиу тінь» забезпечує йому певний захист… хоча б і до того часу, як нарешті прийде над Пилатом суд!… Але поява узброєної постаті при Пальомітові, викликала досаду й тривогу.
— Господь нехай пошле вашій милості доброго вечора! — привітався Пальоміто.
— Даруйте, що не везу жадного листа, але замість відповіді світлий граф посилає цього кавайєро. Це — найближчий чоловік панові! Його вірний джура — Херонімо Діяз. Та ж ваша милість може собі його пригадати…
Альбігеєць заспокоївся. Кивнув головою і витяг із завоїв руку.
— Мені велено говорити з вашою милістю без жодних свідків із вашого боку. Як розкаже ваша милість?
— «Брат» піде по воду, а вернеться аж під ранок — відповів Енріко. — Прошу далі.
Пройшли кілька вужчих і ширших хідників, аж опинились у великій, круглій печері, що нагадувала собою посудину, відтулену вгорі, мов кратер вулькану.
Посідали на каменях. «Брат», як називав Енріко свого попутника, взяв бурдюка  й уклонившись, вийшов.
Енріко підкинув на середину печери хмизу, що лежав купою в кутку й запалив.
У печеру заглядало небо пильним поглядом золотих зірок-очей. Але той тихий погляд ураз щільніше заволік чорний дим багаття.
Як Авелева офіра, знявся він угору темною свічкою, до зір, немов комином. Із пітьми немов хтось висмикнув кілька чорних стяжок.
То кинулись кажани і з димом вилетіли в отвір.
— Дозволите приладити вечерю? — спитав Пальоміто.
Підходило до півночі, коли співрозмовники закінчили нараду.
З догоряючого багаття втікав останній дух. Енріко був видимо задоволений: без сумніву, все йшло добре! Може навіть ліпше, як можна було сподіватись!
А посланці, — такі прості й нехитрі люди, що від них легко довідатись дуже багато цінного…
Справді «мудрі як змії» ці люди не є!.. Перед світанком вирушить він із ними до Тараґони, де вже його — напевно! — чекає дон Карльос…
Хай іще тільки підкріпляться їхні коні й той третій, що привели його для Енріко… А «брат», що пішов по воду?.. Ну, той мусітиме почекати, аж по нього пришле Енріко, як побачиться з дон Карльосом…
— Так що ж? Заснемо трохи! Ще маємо час! — запрошує де Кастро своїх гостей. І, з явним задоволенням вертається до добрих вісток, що принесли йому ці його гості.
— Це добре, що й на африканський беріг перекине Лясерда своїх людей! Шкода, що Монфор не схотів тут зачекати, а повернув до Романії… Ну, нехай сіється добре зерно й на африканському березі…
— І на африканському й на нашій землі мусить стояти твердо віра… — втомлено погоджується Пальоміто… — В Африці, — додав півсонно, — буде тепліш. А тут, — витягає з-під плаща шкуратяну пляшку-торбинку, обережно розкручує шийку, міцно стиснену сирим ремінцем.
— Смію послужити вашій милості? Поки хмиз горів — було тепло. А тепер тягне холодом…
Але катар не п’є вина. Так само, як ніколи не їсть і м’яса.
— З водою тяжко в цьому краю!.. От, як би ви мали свіжу воду…
— А як же їй не бути в людей подорожніх? — підводиться Херонімо, і повільно йде до коней, що голосно перетирають зубами овес.
Херонімо озивається до них, а вони пирхають і переступають з ноги на ногу.
Щось брязнуло об камінь, бризнувши дзвінкими іскорками розбитого скла.
— Прошу вашої милости! — простягає Ейрікові повний води оливяний пугар тверда Херонімова рука.
Та ж видко, що старий дуже втомлений: трохи стрибає йому рука й через вінця переливається струмочок.
— Хай буде на здоров’я тіла й душі вашої милости!
Альбігеєць п’є зі смаком, до краплини, до дна.
— Давно не пив я такої смачної води… Це — з доброго, мабуть гірського джерела…
— «Джерела спасіння», чув, так його звуть люди — немов трохи шкутильгає Херонімів голос.
Помалу вмощують сідло, розкладають плащі…
— Так на добра… на добра… при… при… — стрибають слова альбігейцеві. Вся його постать раптом витягається вгору. Вимахує білими полами плаща наче широкими крилами, немов би справді хотів злетіти вгору… Хапає повітря, переривчасто, судорожно позіхає. Але повітря неначе не йде в легені. Очі сяють білками під темними смугами брів.
Енріко розриває на грудях плащ, белькоче вривчасті склади і, не набравши віддиху, падає наперед, без звуку, ніби спіткнувшись на бігу. Вояк і джура підхопили його над самою землею й не дали розбити об камінь чола. Поклали на спину.
Вирячені очі звертаються білками догори, аж зіниці ховаються під незамкненими повіками.
Обличчя почервоніло. На устах з’явилося трохи піни. Забився в короткій судорозі, мов ув аґонії і витягся, нерухомий і втихлий. Тільки на чолі, що тепер уже стало синяво-білим, виступають як роса важкі та прозорі краплини поту. Вони повільно скапують, мов кульки живого срібла, в чорні кучері.
Чи не втікає з тими краплинами й коротким віддихом і душа з тіла?.
Херонімо поклав півтрупа на свій зложений плащ, що приготовив при сідлі, замість ліжка, і мовчки поглядом запитав: — Що ж далі?
Пальоміто вихопив малий смолоскип із розколини в скелі й присвітив близько до обличчя Енріко. Той не реагував на світло.
— Чи ж не обдурила чарівниця? — тріпала підбитим крилом тривожна Херонімова думка.
— Та, як би ж таки отруїла, коли ж Марилена ручилась?
Подумав? Чи може промовив уголос? Бо ж вояк відказує:
—  А як би й на одного вовка менше? Не буде шкоди отарі Божій. Беремо на коня?
— Чи ж таки живий? — зітхає Херонімо.
— Та ж теплий!
Довго їхали мовчки.
— Е-ех! — нарешті не витримав Пальоміто.
— Чи ж мені така доля — все тягати по Еспанії мертв’яків?… Тоді ж, як привіз був патерові листа, що «цей» писав нашому панові, — просив: «Відпустіть, Отче всечесний, мені гріха наперед! За того єретика… і край! Так ні, не дозволив дом  Еспіріто!… От, і вожусь: до кордону від проваджував живого, тепер волочусь із мертвим..
— Але ж іще живий! Сам кажеш: теплий! Теплий і є!
— Та на що його життя? Ніби теж лицар! — сплюнув вояк. — Дає слово, що не поверне до Еспанії! Дає слово, що не згадає про дон Карльоса! А не встиг виїхати — вже мою душу купує! Пише листа!… Вуйку! Дарма, що я — Пальоміто «голубок» тобто чи «голубчик»! Дозволь: шпурну його туди до чортових сестер, в урвище, — і край!
— Мовчи й молись! Щоб не загинув без каяття! Душа ж бо в ньому людська!..
А коли небо почало рожевіти й новий день вияснився між німими, жовтими скелями, подорожні стукали в манастирську браму до францисканців…
Правду сказала гітана: не вмер напоєний. Але хоч і дихав рівно, до свідомості не приходив…
Тіло пашіло. А сам трусився, мов у тяжкій, болотяній фебрі.
Коли ж марив, то говорив непов'язані слова. Ніби вичитував слова з різних сторінок словника.
Брати взялись опікуватися «підібраним у дорозі невідомим подорожнім»…
Пальоміто подався до Толедо здати звіт патерові Інніґо.
А Херонімо щодужче поспішав до Тортози.


* * *


«Мандрувати до Яфи» — здавна означало: пройти численними небезпеками.
То ж щодужче береги Еспанії ставали для Карльоса безповоротно минулим, а та палестинська пристань — початковою точкою нового життя, Лясерда більше впевнювався, що й ця приказка, — як і багато інших, — уже втратила свій історичний глузд.
Ні піратів, — ба, навіть хуртовини! — не здибав еспанський бриг «Естрелля» в рівних, мов устояла олива, водах цього неспокійного на весні моря.
— Та ж і як би інакше? — були переконані плавці. — Боже благословення вступило на наш корабель разом із побожним прочанином, що несе свічку до Гробу Господнього!
І команда корабельна з пошаною скидала шапки перед завжди мовчазним Карльосом, коли він вечорами виходив на чардак судна.
Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.
І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…
За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…
Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого «Карліто». Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.
В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань «старого кондот’єра» , що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!
— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!
Допомічна варта на кормі , завжди готова заступити когось із дійсних вартових, уважала Хероніма за свого. Бо ж і він — якщо не вартував увесь час з допомічниками, то майже щоночі сидів із ними. Тут бо «Карліто» ніяк не міг помітити свого джуру.
— Та, що там казати? Знаю, що й ви догадуєтесь! Побожний християнин! Та ще — лицар бездоганний, як має бути! А питаєте: чи багатий? Певне, що вдома мав що на ноги взяти!… А тепер — такий багатир, як і ми всі: три свічки, що коло труни розсвітять — ото і все майно!
І зводив мову на щось інше. А камаради бачили, що «на тому вогні обіду не звариш», і переходили теж на інші теми.
Та ж того вечора теми шукати не довелось.
Закресливши небо світляним півколом, зірвалась із пітьми велика зоря й упала в море, здавалось, так близько за облавком, що аж дивно було, що не чути шипіння, як від гашеного водою смолоскипа.
— Оце, братця, булькнула!
— Чисто, як той бідолаха «Мореніто»  — згадав товариша молодий моряк ґренадинець .
— Втопився, сердега? — кинув сильного свого баса Херонімо.
Але враз ніхто не відповів. Згадка про смерть, коли не веде до молитви, тінню тягне за собою поважне скупчення думок.
— Хворів, — відповів по хвильці мовчання баскієць-стернач. — Довго й тяжко мучився. В Саїді, — як питну воду брали, — впала на нього повна бочка. Ну, ноги — на скалки! Обидві…
— Добрий був парубійка! Тихий… Ягнятко!
— Ягнятко, правда!… Але з тих, що коли б таких двоє, то якого хочеш вовка загризуть!
— Ну щось ти… того! Як правдивий андалюзець! .
— Андалюзець — затям собі те, чоловіче!— не бреше!..
— Тільки не вміє бачити правди… за своєю буйною уявою!..
— Е, братця, — позіхнув баскієць, — бреше чи правду мав, а кінець нам усім однакий: камінь до ніг і — бульк! Он, як та зірка… у море, замість у землю освячену…
І знову сум терпкою хвилею залив душі, немов зловісна птиця війнула м’яким крилом…
Замовкли надовго, пірнувши хто в згадки, хто — в молитву…
— Ге-ей!.. Не дрі-ма-ай! — побігло вздовж корабля з його «носа».
— Вар-ту-у-є-м! — відгукнувся баскієць і задивився на зорі…
— Ох, зорі, зорі!… Божі очі… Кажуть, братця, хто праведний, як морями мандрує, в таку зоряну ніч, може побачить острів … грішним не видний. А на острові тім — гора свята… Еге ж! А на горі тій росте «дерево вічного життя»… А з неба — над тим деревом, — келих таємний ллє на те дерево Божу благодать, що нею вся земля наша держиться. Он воно що…
— А так… Дивні дива є на світі! От, хоч би й у нас, — притакнув верховинець з Піренеїв— У наших таки сторонах, — близенько від Гори Спасіння Монсеґюру, — озеро є таке… високо в горах! Глибоке та чорне, як добре «vino tinto». І є те озеро «колискою громів». Сидять вони там, під водою тобто… І не дозволь, Боже, комусь туди камінцем жбурнути! Вмить громовиця збудиться — та яка! А того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, — тільки з глупоти тяжкої, — рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе .
— Ге-ей!… Пиль-нуй!.. Дивись!
Це вже не був звичайний оклик, як попередній. Він оповіщав про можливу небезпеку.
В порожній пустині моря, залитій облудним місячним світлом, здалеку вимальовувалось на темній, нефоремній масі — кілька зірочок-світелок…
Були такі дрібні, такі погідні… Але усі плавці захвилювались.
Незабаром, легко, — мов танцюючи кокетливу «паванну», — на розпущених парусах-вітрилах підходив ґалліон .
Уже означились форми високих, заокруглених боків, чорне плетиво такеляжу, а на біліючих вітринах показалися знаки .
Відлягло на серці: коли є знаки, то нема небезпеки, бо корсар не світить, не має знаків, а прикриває своє хижацтво чорними вітрилами.
Світляним жучком поповз угору на щоглі ліхтар.
Те саме повторилось і на «Естреллі». Заграли пригашені барви прапорів:
— Noël, compagnons!  — озвалось із ґалліону.
— Соп Dios, hermanos! З Богом, браття! — злетіло приязно з «Естреллі».
Шелестливий шум щільніше присунувся до облавку бриґа. Хвиля колихнула спочатку злегка, вдруге вдарила міцніше. І нагло мов камінь від скелі, вирвався з бриґа ґвалтовний вигук:
— Людина за облавком!
За тим покриком, немов кинені у море меткою рукою, злетіло додолу з облавка кілька людських постатей.
Спускали линви, мотузяні драбини… Посеред помосту, де над широкою посудиною з водою, цілу ніч горить прикріплений до неї великий смолоскип, топлючи у воді свої іскри, заметушились розсвічені ліхтарики. Різка свиставка кликала «всіх на гору» . Озвалася й завмерла, немов затоптана тупотінням босих ніг.
Галліон уже зник у серпанку ночі. Біля спиненої «Естреллі» лежала спокійна, чорна поверхня моря.
— Гей! Тримай у руці! — підносилося з води.
— Пресвята Діво del Pilar!  Охороно плавців!… Лясерда швидко обернувся: цей голос, що кличе до Святої Діви?… Чи вчулося йому, чи справді він уже чув його… І нібито це голос…
Та ж уже й вигук, і голос упірнув у гамір і стерся в ньому…
— Il Navarrete! Малий Наварець!
— Першорічник!… Задрімав у вартовому коші на щоглі, а як хитнуло…
— Mamarrocho!  Дурний, як хрущ, хлопчисько! Булькнув із щогли, мов тобі через поріжок перестрибнув!
— Fray descalso , дай розгрішення християнській душі!.. Міцно потовкся хлопчина! Навряд чи витримає!
— Люди добрі! — боронився дон Карльос. — Я — тільки прочанин! Жодних свячень не маю! Я — не священик!.. Грішник, такий самий, як і кожний інший!.. Хіба що… — і урвав мови. Бо ж готове було зірватись:
— «Як лицар, на ранах розуміюсь і можу перев'язати».
І залишився при пораненому до ранку.
Херонімо кинув погляд на схиленого свого «Карліто», під смолоскипом і зійшов крутими сходами під поклад.
Вузенька вуличка, тьм’яно освітлена олійними ліхтарнями, дрімала порожня й тиха, заплющивши мов повіки на втомлених очах, усі двері кают.
Херонімо обережно відхилив дверцята Карльосової кабіни — найменшої, при самих сходах. Перед невеликим, гебановим хрестом, що на ньому біліла різьба розп’ятого Христа з грушкового дерева, рівно горіла висока восковиця в дерев’яному свічнику, поставленому в великій мисці з водою.
Жбан із водою, біля нього жовта, пілігримська тиковка, зв’язані білим мотузом запасні свічки, на маленькому столику… Стілець із солом’яним сідалом, темно-гнідо-сірий плащ на гаку… Високий, простий костур та привісний гамак із дебелої ряднини, без подушки й без ковдри… Це було все, що мала в собі Карльосова каюта.
От і все майно еспанського Гранда!., лицаря… багатого графа!.. — зітхнув старий джура.
Наблизився до свічки, зірвав пучками нагорілий ґніт і повним віри й ніжности поглядом глянув на дерев’яний хрест. Прикро було йому ще й досі при думці, що його «Карліто» хотів був іти сам, без свого Херонімо…
Необережний «першорічник» однак не вмер… І з того часу моряки ще нижче схилялися в поклоні при зустрічі з «босим братом».
Дехто намагався цілувати «благословенні руки, що втримали душу в тілі наварця.
Щоб обминути ті ознаки пошани, Карльосові лишалось одне: майже не виходити з каюти…


* * *


Спокійно минали — вже на гарт розпечені — дні…
Спокійне море, спокійні люди…
Плавці «всміхались до Ангелів», підносячи до неба голови, позіхаючи з нудьги та безділля…
Щоразу, як сонце поринало в свою вечірню купіль, хтось, — прикриваючи рукою рота, — кидав із корми:
— Ех, братця!… До цього вечора годиться казка, як сало до гороху!
Херонімо розповідав чергову пригоду й спокійний, що його «Карліто» тепер іще під певнішим доглядом закоханих до нього моряків, сам себе вмовляв у день:
— То ж спи, старий джуро! Спи «на запас!» Бо хто знає, що чекає мандрівника по Яфі?
І таки справді, твердо спав Херонімо, коли «Естрелля» затрималась коло Тріполісу напроти питної води.
Простояли недовго. Тільки кілька годин.
І бриґ поплив далі.
Увечері ж Херонімо з цікавістю придивлявся до казкових, чужих гір, що тонули в далечіні, мов блискуча хмарка, обіцюючи швидкий кінець морської мандрівки.
А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:
— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.
— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…
Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.
— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити «босого брата»…
Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:
— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити? 
— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…
Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…
Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…
— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!


* * *


Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.
Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — «Не тільки землю, але й Створителя її». Припікав неспокій і душу.
Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..
Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…
І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…
І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…
— «Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім»,— згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?
Ні, геть із спокусою!…
Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…
Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?
Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.
Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна .
Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.
Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.
Відвічна пошана східніх людей до «діткнутих Божою рукою» викликала зітхання:
— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.
І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.
Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.
Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!
«3а «Люцибелів гріх» — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення»…
Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?
Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.
Далі починалася пустиня.
Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.
Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.
Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…
— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!
Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…
Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі .
Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби «співав» на тон вище.
І раптом, у тому співі — десь дуже далеко!— прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…
Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!,.. Як квітку, що готова вже обсипатись.
Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…
— «Мандрувати до Яфи» — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.
А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!…
Здалеку почувся немов істеричний плач . Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.
Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…
І, мов голкою, вколола думка:
— Беата!… Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!
Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…
І ця коротка думка немов випила всі сили.
Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.
Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…
І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.
За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…
І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.
Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…
Як у працівні дона Фернана..— і перед очима встав небіжчик «еl Sabio», що так хотів стати його тестем…
І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:
— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…
Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав на обличчя власним тілом згасивши свою свічку.
Загорнена в темно-синє постать мовчки схилилась над ним.
Угляділа на руці перстень і метким  рухом зірвала його.
Друга — висмикнула свічку з-під тіла. Зломила її, жадібно шукаючи в стовбчику воску блискучих монет .
Ще двоє виросло зі скель «уеду» — вузького й глибокого, немов проритого потоком річища.
І раптом відступили. По самі очі накинули сині загортки й зникли, як тіні в ущелині.
Мандрівник лежав нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок. На грубім рядні покутничої сорочки розростаючись розцвітала червоним маком кривава пляма…


* * *


На сході простягалась смужечка зеленавого сяйва: ранок починав розплющувати очі… 
Мала, темна сильветка шакала виткнулась із-за скелі. Піднесла вгору гостру морду, втягла повітря й наблизилась до людського тіла…
За нею приплазували ще дві… потім три… й ще одна…
Швидкі, боязкі, метушливі, жадібно злизували теплу кров… Помалу сміліли при безсилій нерухомості жертви й почали відривати шматки закривавленої тканини, шукаючи відкритої рани.
Та, зголоднілі й завидющі, загризлись на тілі — за тіло і забули про здобич.
Небо вже ясніло дужче. З гір потягло вранішнім холодком.
Різкий крик супа , що відчув здалека поживу, збудив польових коників і вони засюрчали гостро, часто, діловито: неначе пустили в рух варстати, що ткали день.
Шакали раптом припинили гризню й нашорошили гострі вуха: з-за скель почувся неголосний спів.
Дрібне тупотіння копит дзвінким бубном акомпаніювало по вузькій, кам’яній стежці гимнові святого Ансельма:
— Omni die die Mariae.
 Mea laudes, anima…» .
Нічні хижаки кинулися в розтіч квапливими, дрібними кроками, а на закруті дороги, зза виступу кам’яної брили виткнулись дві чернечі постаті на конях.
Наблизившись до нерухомого тіла, коні захропли й відступили.
Монахи спішились, наблизились до тіла, що віддавало останній поклін Творцеві.
Мандрівний покутник іще дихав…
Разом із запасом соли та ниток привезли брати Кандид та Евзебій пораненого Карльоса Лясерду до манастиря св. Катерини — колишньої фортеці хрестоносців.
Фра  Кандид і фра Евзебій знали про пораненого тільки одно:
— Прочанин… Може до нас?
— Це знатимемо, як опритомніє, — помислив уголос молодий фра Дженаро,
Але ігумен, патер Ліберат і голосом і поглядом скартав легкодушного брата, ще нетвердого в установлених побожних формулах:
— Як буде, на те воля Божа й поміч святої Катерини.
Дженаро вдарив себе в груди:
— Як буде на те воля Божа і поміч святої Катерини, — повторив покірливо слова свого «найдостойнішого» .


* * *


Повні три тижні перебував дон Карльос поза межами життя.
Та ж лицарська засада: «боротись і тоді, коли вже нема жадної надії!» — разом із молитвами отців, перемогли смерть.
Ченці вже тепер знали, що їхній гість — еспанець. Бо в гарячковому марінні часто називав наймення святої Патронки пустинного манастирця. Тільки ж звичаєм своєї країни вимовляв: «Каталіна». А це, трохи дивно було братам, що не називає її «мученицею» а раз-у-раз додає: «Беата» — тобто: «блаженна». І не було цілком зрозуміле, чи то просить себе врятувати? Чи допоминався пробачення? Немов би саме проти неї, св. Катерини, вчинив якийсь гріх?..
Коли ж надійшли дні реконвалесценції, до хворого приставили фра Дженаро, неаполітанця, з-поміж усіх інших братів-італійців найбільш обзнайомленого з еспанською мовою.
Однакі потім виявилось, що з немічним можна було цілком вільно порозумітись і «по маврському», тобто арабською мовою.
Хоч прийшов до свідомости, проте ще довго не міг Карльос стати на ноги. Зате, спершись на шкуряні подушки, випхані овечим руном, міг сидіти. А в урочистий день св. Василія Великого  14 червня, хворого вперше винесли з келії на подвір’я.
Міцні стіни манастиря-фортеці, певне побудовані хрестоносцями, щоб захищати від невірних шлях до Гробу Господнього, глибоко врилися в пустиню.
Завеликий — на сімох ченців — почав набирати вигляду руїни. 
— Найміцніша нам оборона це вбогість наша! — вловив брат Дженаро Карльосів погляд на ушкоджені часом і непоправлені роками вже амбразури вікон та стрільниць у вежах.
— Номади на нас не нападають. Не мусимо берегтися від невірних.
— То Діва Олександрійська  охороняє нас! — із непохитністю додав патер Джіролямо. — Визнають її опіку над скарбом краю цього — нашою криницею, — і невірні.
— Оце ваша криниця? — легким рухом голови вказав запитуючи немічний.
Вдивлявся у велике, сіре колесо в темнім затінку сріблястої, старої оливки. Отік того кола біліли пуп’янки високих стеблин лілей, мов густо розставлені свічки у канделябрах і ясно-зеленої бронзи.
Над колесом, із шелестінням кружляв чималий табун голубів. А на самому колесі сиділа ще одна — біла — голубка. Патер Джіролямо не встиг відповісти на запит, як фризом втіленої спраги потягнулись від брами на манастирське подвір’я запорошені, втомлені постаті.
Кощавий ослик, навантажений бурдюками, хлопець із великим, череватим глеком на рамені, старий бедуїн із верблюдицею, від якої не відступало цибате, незугарне верблюденятко на нетвердих, несумірно високих ногах.
Згинаючись під тягарем, загорнений у сині загортки бедуїн ніс на плечах великого, брудно-гнідого барана. Гурток таких же, синьою, бавовняною тканиною обмотаних постатей замикав похід. Скрипіння дерев’яного кола й дзюрчання води примусило Карльоса повернути голову. Спрагнені тиснулись до води під вежу-капличку в кутку дворища.
— А це ж? — знову запитав Карльос, указуючи на сіре, кам’яне коло з голубкою, що все сиділа на ньому нерухомо.
Фра Дженаро м’яко посміхнувся: — Це колесо з каменя, а голубка — мармурова. Покійний патер Джуліяно — хай йому Світло вічне світить — поставив на пам’ятник терпінням і чеснотам нашої святої Патронки… Великий майстер перед Господом був!.. А криниця — там!..
Бедуїни покірною отарою розмістились на землі. довкола криниці.
Слухали чарівної музики: дзюрчання води й чекали як і терпеливі верблюди. Тільки з-під синіх загорток лискучі, немов свіжо-поляковані очі, розгорялись жаринками.
Старший віком араб, лишивши верблюда, пішов назустріч патерові Лібератові, що саме вийшов із каплиці й простував до Карльоса, — привітати його з першим виходом на подвір’я. Араб уклонився ченцеві й поклав біля його ніг зв’язаного барана:
— Привезли ми цей дарунок тобі й дервішам твоїм, охоронцям води — і араб, достойний як стародавній патріярх, простяг абатові ще торбинку: — Це — пахуча смола, що відганятиме димом своїм запашним злих духів від житла вашого.
Повернувся трохи назад і поважним рухом указав на більші мішки, що їх хлопець здіймав із верблюда.
— Там — трохи ячменю на коржі, у більшому. А менший — сушений виноград, що, як сам знаєш, є ліком на двадцять дев'ять недуг.
— Хай Господь заплатить вам — схилив голову отець Ліберат і поглянув у напрямі Карльоса: чи не хвилюють його прибулі, чи не дратує рипіння колеса? Тимчасом, від групи чекаючих відокремились іще чотири бедуїни. У глибокому поклоні схилилися перед патером Лібератом:
— Вибач нам, шейху дервішів! Вибач! Не знали й не догадувались ми… І старший із них почав розповідати.
Ігумен затримався. Коли-не-коли підводив голову, слухаючи й обертався в бік Лясерди.
Мовчки слухав оповідання бедуїна. А той скінчив тими ж словами, що й почав:
— Вибач! Не знали ми й не здогадувались!
Патер Ліберат зробив собі на грудях знак хреста. Підніс на хвильку очі до неба, ніби в короткій молитві, і повів тих чотирьох до Карльоса.
— За прикладом Господа нашого і його Святої Матері, лицарю побожний, — почав схвильованим голосом патер Ліберат по арабському, — вони і я просимо тебе: пробач тим, що вдіяли тобі кривду. Це ті, що поранили тебе!..
Бедуїни схрестили на грудях руки й низько спустили голови. Один упав навколішки й чолом торкнувся землі. Карльос відчув, як холодок пробіг по його спині.
Читав про подібні речі в «Золотій Леґенді» та в новелях короля Альфонса Х-го, але бачити біля своїх ніг голови живих і дійсних своїх убійників!..
Чи ж не продовжуються це ще марева гарячки? Стиснув свої зрослі брови, що з тінню носа утворили містичну літеру «Т». Рука, ще зовсім слаба, зробила рух у напрямі зброї й спинилася, затримана рухом серця.
Випростував правицю над лежачим перед ним бедуїном. І не цілком усвідомляючи собі, чи це він — Карльос Лясерда, чи той далекий предок його святий Фернандо , в його, Карльосовій, особі, зробив володарський рух помилування.
«Синій бедуїн» підвівся. Сів на почіпках і обидві руки підніс долонями вгору.
— Не знали ми! Не здогадувались… Але тоді, як угляділи під твоєю касубулею  талісман ваших дервішів , побачили, що ти — один із них. Тепер же знаємо, що тримає Всемогутній над тобою правицю свою, дервіше праведний! Ніколи бо ще не схибила рука моя в ударі. Тверда правиця Абу-Джема і певне лезо його. Нехай же й далі буде над тобою милість Всемогутнього!
Підвівся. З усіма іншими щераз низько вклонився Карльосові. Потім уклонилися всі також ігуменові й попрощалися віршем із Корану:
— «Богові відвічному посвячені охоронці джерел водних у пустині». — І поважні, спокійною ходою пішли до своїх.
А дерев’яні колеса криниці все ще скрипіли та все ще дзюрчала вода, спадаючи в глибінь збанів. Здавалось, навмисне точать помалу, щоб довше впиватися звуками солодшими для дітей пустині за співи гузель  і чорнооких красунь.
Відвідини бедуїнів утомили і схвилювали немічного.
Спав тривожно: то прокидався, то дрімав. І приснився Карльосові тієї ночі дивний сон. Побачив обох сестер — Беату й Каталіну, немов ясніше, як бачив у дійсності. Були зв’язані ланцюжком із перел-сліз. Частина тих сліз незрозумілим способом зривалася і вони падали в Карльосове серце.
Горіли в ньому, як камфора в снігу, і справляли різкий біль: Беатині були пекучі, мов огонь. Але за все щастя в світі не віддав би той біль, не відмовився б від них.
Сльози ж Каталіни лягали, як ніжні пелюсточки, дотикались м’яко, але боляче перетворювались у зірочки й підносились у небо. Там укладались написом біля ніг святої Катерини: — «Заступися за нього, свята Великомученице!»
Прокинувся й сів на ліжку. Пошматані почуття клубилися в душі.
Обертав на пальці повернений бедуїнами Каталінин перстень,
— Чому, чому не міг покохати ту чисту, гарну душею й ясну серцем Каталіну?.. «Мелей мой пнос»  — згадалась грецька фраза й палила серце й душу…
Упав знову на подушки. І бачив, як стоїть у небесній славі свята Катерина, Патронка його нелюбої дружини… Стоїть над цим, на-пів зруйнованим манастирем і щось говорить до нього…
Та ж хмари клубляться між ним і нею і шелестять, мов поле під вітром… рвуть слова й відносять їх у повітря… Ледве вловив: — не в світі знаходить думка людська… чого шукає… Ще звучали у вухах ті слова, але не розумів їхнього глузду.
Чи ж не чув він уже щось подібне: — втрачене знайдеш, коли гадатимеш, що втратив його на віки…
Як це зв’язати? І чи це — те саме?


* * *


Вранці Карльос почув себе бадьорим, аж сам здивувався. І з того дня швидко й помітно став видужувати.
— Ласка «нашої» Святої! — тішились ченці. Незабаром немічний уже сам зводився з ліжка й, підпираючись патерицею, виходив аж поза манастирські мури.
Одного дня подався так далеко в пустиню, що ледве вистачило сил повернутись.
Набряклі ноги тремтіли. Здавалося «понаростали» в своїй шкірі, що стала їм затісною. Приліг на кам’яній лаві біля «Колеса Святої». Заплющившись чекав на вечірній дзвін.
Чув, як потихеньки прийшов біля нього брат Дженаро по воду й дуже обережно крутив коло, щоб якнайменш рипіло. Почув, як потім брат кухар, що сік щось ножами в пекарні, стишив стукотіння ножів, що його було ледве чути.
Знав, що брати жаліють його й думав, чи зможе колись їм віддячитись? Чим?
Відчув, що на нього впала тінь і розплющив очі:
— Лежи, лежи, сину! Чи не зашкодив собі? — питався патер Ліберат. — Сильно ти охляв…
— Мабуть від суму, отче!
Абат присів біля нього:
— Святий Отець Василій Великий, патріярх і отець усіх монаших чинів, — бо ж усі чини чернечі, як рясні листя з нього, мов із коріння міцного виросли! — сказав велику істину, що мусиш її пам’ятати і ти, мій сину: «Пам’ять на давнє життя — найбільша нагода до гріха».
— Не хотів би згадувати, отче всечесний! Не хотів би… Але… гнітить і засмучує мене ще й те, що обітниця моя… Обіцяв бо я принести свічку, в Еспанії засвічену, до Гробу Святого… Знаєш, отче, обітниця лицарська… А отже: буду живий, а слова дотримати не можу…
— «3а свічку ногам моїм — слово Твоє», — каже Співець у псальмі 118-ім. То ж, аби в серці світило Слово Боже!
Карльосові очі заіскрились: — Ти, отче, завжди вмієш потішити! І — правда Твоя! — в пустині вашій чую я, змінилось і окріпло в душі моїй Слово…
 — Це — чудо пустині, сину! Чудо постійне й вічне. Ніщо не росте в ній, крім духа! У самітності зростає душа, могутнішає й дужчає. Вловлює вона в пустині мовчазний голос Божий, що в містах великих заглушений рухом великим…
Прозоро-скляними іскорками розсипався чистий, рівний голосок малого дзвіночка: скликав братію на «цену» — вечерю, що в дійсності була за обід, бо опівдні діставали тільки по яшному коржеві та кухлеві води з оцтом чи вином .
Мало коли давніше зазнавав Карльос такого великого спокою, як тепер у години монашої вечері.
Непомірно простора на вісім осіб кімната рефектара, з камінною підлогою,— яку скісне проміння сонця перетворювало на мозаїку, — мала завжди холодніше повітря, ніж було надворі.
Довгий, стемнілий від часу, стіл, при ньому довгі лави. Біля дверей — мідяна, величезна посудина з рушниками при ній, скидалася на обстанову тієї «світлиці великої і ясної», де Христос спожив Свою Останню Вечерю.
Не здивувало б, коли до цих семи простих ченців у довгій одежі, прибуло б іще шість інших, а злотисті хлібці, що їх у біленьких кошиках розставляв на столі брат Дженаро, поблагословила б замість Лібератової, найсвятіша рука Богочоловіка…
Брат кухар розносив полумиски з густою, темно-червоною сочевичною юшкою. Посередині ж поставив цяцьковану миску повну січеної цибулі та домашньої зеленини.
Брат Кандид за високим аналоєм помалу вичитував життя чергового святого. Карльос не вслухався: вбирав очима й серцем спокій манастирського дня, простого і ясного, як побите віспою лагідне і просте обличчя ігуменове, як прості й чисті монаші ідеали й прагнення. Погоджувався з життєвою мудрістю брата Дженаро, що хоч і розповідав про часті, вимушені «пости» та що втратив у випадковім бою з гієною три пальці й часто трусився від пропасниці, та проте був твердо пересвідчений в істині що: — Побожному нічого не бракує! І в пустині!
Патер Ліберат підвів очі на брата кухаря, що їв укупі з усіма, бо всю трапезу подавалось на стіл заразом.
Брат немов би й не бачив, а тільки відчув настоятелів погляд, встав тихо, пройшов рефектарем і зник за дверима.
Як добре вже знав, Карльос цей погляд і ті рухи! І як незмінно зворушували вони його… А брат кухар уже ставив перед немічним гостем «пітанцію», додаток до звичайного чернечого столу, поліпшення. Часом це були свіжі, в меду зварені овочі. Іноді — кухлик козячого молока, варені голуб’ячі яйця, м’який, свіжий, овечий сир…
Брат Кандид читав.
Ухо вловило слова лектури й уява побігла барвистою стежкою минувшини, прозорої, мов кольоровий вітраж, запашної, як квіти з «дитячого Раю». Було це описане Іваном Дамаскином життя святого Йосафата — князенка індійського, магараджі, пильного учня брамінів.
Довго не турбувався ні бідою, ні смертю, щасливий, юний магараджа Йосафат, оточений розкошами й успіхами долі. Та якось углядів на вулиці прокажену людину.
І зник із душі спокій у Йосафата… Не міг знайти відповіді на тяжкі питання, що заполонили його розум. Аж поки не прийшов із далекої, нубійської землі мудрець Варлаам. — Приношу тобі, князю, — сказав він, — зацний самоцвіт. Він привертає зір духово сліпим. Лікує душевні немочі, відганяє лихих духів. Але побачити цей самоцвіт може тільки і єдино той, хто має сам чисту душу а серце праведне й добре. Кожний бо інший, як гляне на цей самоцвіт — неминуче осліпне!..
У Карльосовій думці барвними хмарками линуть образи тих, що прагнули скарбу того…
Чи ж не є це вічно-притягальний, таємницею сповитий, вічно-незнаний і вічно для людства бажаний самоцвіт святого Ґраля?
— У серці нашому мусить він бути! — говорив патер Інніґо. — «…і вирікшись трону свого та володарства земного, таємно відійшов із мудрцем Варлаамом Йосафат-магараджа й остав при старому вчителеві своєму, навчаючись мудрости й служачи Богові…»
Карльосів погляд з безмежною ніжністю обіймає фіялкові далі — там! — за вікном… і голі стіни простого рефектара, і злотисті, малі хлібці на виплетених із польових волокон кошичках… і постаті милих йому братів, і отця ігумена Ліберата…
— Лишитись тут!.. На завжди?.. Чи ж не кличе мене голос Божий словами проказаними до учнів Емауських: «Mane nobiscum, quoniam adves-perascit…» . Може ще далеко до «вечора»… але ж ясний «день» мій пригас уже, враз по світанку… От, так спустити на очі, — і на душу! на серце! — каптур мовчання й забуття, як ті ченці, що ось устають з-за стола?..


* * *


— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.
Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…
Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: «Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!»
— А! Це ж — «Мертва Оаза»! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…
— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…
— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.
— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.
— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!
— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…
— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.
Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в «Мертвій Оазі.» І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що «живе там дух пустельника!..»
Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…
Пошана номадів до «дервішів води» виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани «самого» Абу Джема, що прозивали його «Стрілою Азраїловою».
Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив «босого дервіша» і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — «зранений у серце рукою Абу Джема» ожив. І йому «мертвому» не зашкодили шакали.
— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і «дервіші криниці»!
— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!
І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.
— Людська уява, як і пустиня повна марева! — — ласкаво всміхався патер Ліберат.
І Карльос жив серед тих міражів-марев…
— «Чекай!» — звучало в ухах «попередження», Мертвої Оази.
— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.
Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.
Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що «голос Святого» не дурно озвався.
А патер Ліберат плекав у серці думку: — Чому б таки й не остатись назавжди в Мертвій Оазі набожному прочанинові? Адже скрізь на землі повинні бути святі!.. І тішився старий ігумен вірою — чи мрією! — що відродиться колишня Тебаїда… з їхнього манастиря вийде початок її! — А з «новою Тебаїдою» відживе й дух стародавньої Церкви, чистий, радісний і простий…
Та й буде ще одна цілком щаслива душа християнська, бо ж: — Що доброго можуть мати ті вбогі люди по великих містах?


* * *


Карльос тількищо скінчив свою скромну цену в Мертвій Оазі, коли з тіні, що вже почала стирати різкі, соняшні плями, виткнулись двоє їздців.
Двоє. Бо й смілива людина не радо їде пустинею самітньо. А ці, вели ще з собою й третього, навантаженого верблюда.
— Дервішу праведний,— схилились перед Карльосом — най милість Всемогутнього буде над тобою! Просимо помочі твоєї! Лихі духи напосілись і опанували того, що найняв був нас… Довезли ми його до «криниці дервішів», — але — чи дочекає він ночі? Відає те тільки Всемогутній! Ото ж…
І один з бедуїнів простяг Карльосові шматочок пергаменту.
Лясерда напружив зір. На клаптику було виведено рукою патера Ліберата:
— Вертайся швидше, сину! Світло твоє розсвіталось.
Карльос мовчки всів на верблюда.
Повна пітьма огорнула вже манастир, коли він зі своїми попутниками спинився на тихому дворищі, біля криниці.
Дві чернечі тіні ясно закреслювалися на тлі новопоставленого біля «Колеса Святої» намету, освітленого зсередини. Там же, тихенько жував листя припнутий до пакола нерозсідланий осел. З обох боків його сідла — спокійно дивились до зоряних очей жовтавим поглядом два розсвічені ліхтарі.
— Ой, щось видко далеко та Мертва Оаза — почулось із намету.
Лясерді захопило дух, а серце затріпотіло в грудях: без вагання, цього разу, пізнав і повірив! Був це знайомий і любий «круглий» Херонімів бас!
Карльос гарячково рвонув за полу намету.
І Херонімо тримав уже в своїх обіймах свого «Карліто».
Так пізнавав Карльос — тільки самий голос! Той же, хто ним говорив — був не до пізнання! Не дуже пізнавав і Херонімо свого «Карліто».
Правду казали ченці: дон Карльос був подібний до «Павперелльо» — святого жебрака Франциска, з його літерою Т на обличчі!
— З душею було б мені легше розлучитися, як бачити, що йде у світ, мов останній жебрак, мій босий Карліто… Кам’яні груди Хіральди  не витримали б і тріснули б із болю!— хвилювався старий джура та витирав рукою очі й сиві вуса, що тремтіли вкупі з гостренькою — як білий листочок — борідкою. А Карльос усе ще вдивлявся з жахом на те що вчинила пропасниця з кремезним, раменатим атлетом.
Загострений — як стрілка соняшного годинника — Херонімів ніс пропускав крізь ніздрі і перетинку світло, ніби крізь промащене полотно. Великий борлак недорічно стрибав під жовтою шкурою тоненької мов у дитини шиї. Блискучі очі втягло в чорні ями, немов аж до піднебіння.
Могутнє тіло розтануло на широких кістках, що обтягала їх щільно жовта шкура. Був це не Херонімо, тільки ніби його привид… тінь його…
Карльос тримав у своїх холодні Херонімові руки й ловив кожне слово з його уст. І болість, що її розбуджував погляд на цього підрубаного дуба, пригашувала ту радість, яка була заграла, коли Карльос почув, як Херонімо привіз йому «еспанське світло». То ж таки й справді: аж із Еспанії, уважно й обачно віз Херонімо дві свічки в ліхтарнях:
— Завжди дві! — висвітлював старий джура. — Дві розсвічував на одно, бо, що як би одна вгасла? Не давав я обітниць нести їх пішки в руках! Але ж день і ніч, — без перестанку! — палали вони. Я тільки зміняв догаряючі огарки.
Карльос нахилився й поцілував старого слугу:
— Знаю, Херомо, що тобі ніколи й ні в чому не було перепони! — І усміхнувся. Усміхнувся вперше від часу як покинув похід доньї Хуани.
— А що б ти зробив, як би погасли ненароком ті твої — обидві — свічки?
Джура підніс вгору палець: — Я теж і про це подумав! — витяг із-під сорочки кисет, що висів на грудях. Виймав звідти: золоті монети, вервицю, кресало і губку: — От цим розсвітив би знову! І було б це знову «еспанське світло!» Бо ж тут — вогонь з Еспанії! Візьми!
— І не тільки цей, у ліхтарнях, приніс ти друже! Приніс ти й у серці вогонь з Еспанії, що не можуть його загасити ні труди, ні рани, ні пригоди…
— О, пригоди! Тих зазнав я досить! — закрутив головою Херонімо.
І повертав уже кілька разів до початого оповідання, як — порадившись із патером Інніґо та діставши від мажордома досить золота на подорож, був він Карльосовою тінню, що йшла у віддалі за Лясердою.
— Та ж то й Триполіс!.. Пошли, Боже, тому, Вавилонові сарацинському, долі Содоми й Гомори!
Що вже находився потім Херонімо і сюди й туди! Що вже начекався і там, і тут! Ніколи бо не рушав у путь-дорогу самотній, тільки з караваном.
— Про свічки дбаючи!.. А ті каравани не ходять по пустині як водоноси по Мадриду! І, мабуть, не знайшов би свого Карліто, як би не Марилена… благослови її Свята Діво дель Піляр!
— І знов Марилена? — підніс Карльос здивовано брови.
— Та ж таки вона! — притакнув старий. — Не забув ж ти тієї гітани ясновидки, що в Бурґосі долю твою ворожила? Перед від’їздом іще ходив я до неї. А вона — мов із книги читала. «Не лицаря, каже, бачу, а жебрака босого,.. Серце своє в руці несе. І падає… І найнегідніші зі всіх звірят, страхополохи, що тільки мертве жеруть, кров християнську хлепчуть… Але, — каже, — встане! І знайде, що треба!»
— Це вона, певно, про світло те, що ти мені привіз, Херонімо!
— Та ж тепер і я сам це бачу! Але ж тоді!.. Голова мені обертом… душа примира… Мав тебе стерегти, як око!.. А от, мало не дійшов до самого Єрусалиму, тебе шукаючи. Де шукати? Літає моя думка «зі склепу на горище.» Як знайти людину в безмежній пустині? Питаюся, де можу, кого можу! Та ж ти йому — про діло, а воно тобі — про минулу середу!.. Просив я чуда… Як наша володарка вбога… І таки — бач! — сталося!.. На краю пустині, в селі — якщо селом можна назвати таку купу сміття, що не тільки без церкви Божої, але й без каплиці!.. без дзвону, навіть, аби задзвонити на «три Ангели» .
— Нагодився мені старець один із шолудивим верблюдом … «Так і так, — говорить, — дякуй Всемогутньому! — каже той нехрещений… Можу тобі, чоловіче, — мені, тобто! — про дервіша босого про тебе, тобто, — розповісти й чимсь йому — тобі, тобто! — віддячитись.» І почав розповідати… і як тебе шпигнув ножем той дияволів небіж, син Варави …, як пси пустині — шакали, кров твою хлептали… Достометно, як Марилена те казала!.. І як ти його верблюда паршивого з пархів вилікував… Все розповів і показав шлях.
— А тепер уже не розлучимось, Херонімо! Підемо разом до Святого Гробу…
— Підемо… тільки не разом! Ти — до Святого Гробу Христового, а Херонімо — до гробу власного… хробаків годувать!.. І мене вже, сину моєї душі, від тих хробаків уже не вилікуєш!..Як того шолудивого верблюда! Та ж не буде жалю мені, Карліто! Бо вмерти — прецінь кожний колись мусить!.. А я ще перед смертю обняв тебе, Карліто de mi alma… Жаль тільки… що далі вже ти підеш знову сам… 
На хвильку майнула було думка: — Чи сказати про Енріко? Таки ж він — із роду доньї Каталіни!
Але враз думка ця згасла: — Хай ліпше Карліто про нього не має пам’яті, як він сам її втратив!.. Нехай і рід доньї Каталіни забуде про нього! Не гідний бо він роду лицарського, коли цноти лицарські втратив!


* * *


У день св. Марії Магдалени поховали Хероніма біля самого Колеса св. Катерини, під старою оливкою, де відпочивали померлі брати.
Вмирав старий джура радісно. Аж ченці дивувались, що й «світські люди в такій відірваності від світу» жити можуть.
— Нам — це легше, — ствердив отець Ліберат.
— То ж і в Приповістках своїх, — вірш 18-ий — Соломонова мудрість говорить: «Брат, коли його підтримує другий брат, є немов фортеця укріплена.»
А ввечері, на свято Сант Яго , патрона Еспанії, 25 липня, Карльос вирушив у дальшу путь. Дотримав слова, що дав його вмираючому Херонімові: пішов із караваною. Відходячи, віддав патерові Лібератові золото, що приніс джура. І просив, щоб, поминаючи Хероніма, молитись, — як він це любив — «усім святим, що наймення їхнє починається на хоту — тобто літеру « «Г» . Як: Херонімові, Хозе, Хуанові та іншим…
— «Убогий простягає руку свою по дар, говорить св. Іван Золотоустий. Але дар приймає Христос» — сказав ігумен. — Від Христа ж — приймемо частину й ми… Але, половину, з ласкавості своєї та з милосердя християнського, віддай на світло при Гробі Господньому.


* * *


Довго дивились услід каравані ігумен і брати, як відходив їхній гість…
— Дивні діла Божі! — звів очі до неба брат Кандид. — Мертвого його ми з братом Евзебієм підібрали. А отже: видужав! І зустрілися ті двоє в пустині!.. І світло своє згашене знайшов!
— «Чорною ніччю, по чорній скелі повзе чорна комашинка — а Господь бачить її» — зацитував вірш із корану патер Джіролямо.
Знов мудрість нехрещених. Бо інакше, як би міг сперечатись та воювати з ними?
А патер Ліберат згідливо притакнув головою:
— Бачить! І направить куди треба.

 


Читаймо продовження повісті Наталени Королевої "Предок"

 

За матеріалами: Королева Н. Твори. Том 1: Предок: з анналів і леґенд. Торонто, видавництво: Українське Видавництво “Добра Книжка”, вип. 170, 1961 р., 292 с.


Церква у Вичілках (Гончарівці). Автор – Фердіш Душа, 1 серпня 1916 р.Читаймо продовження історичної повісті Наталени Королевої "Предок" – від розділу "У видіннях минулого" до кінця твору.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева. Історична повість "Предок"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Пропозиції інтернет магазинів на тему:
Електронні книги
Словники та перекладачі
Pragma 6.2 Business (Украинский-Немецкий)
Ціна: 1400 грн
інтернет-магазин: rozetka
632 Touch HD 3 Spicy Copper (PB632-K-CIS)
Ціна: 5369 грн
інтернет-магазин: rozetka
641 Aqua 2 Blue Black (PB641-A-CIS)
Ціна: 3999 грн
інтернет-магазин: rozetka
614 Basic 3 Black (PB614-2-E-CIS)
Ціна: 2799 грн
інтернет-магазин: rozetka
Офис 5.0 Стандарт SP2 (лицензия на 1 рабочее место)
Ціна: 2999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:
Ліхтарі
Мобільні телефони
Електронні книги
Словники та перекладачі
Відеокамери
Ноутбуки
Навушники
Ігрові приставки та консолі
[3 шт.] Лайтстик зелёный 15x150мм MFH 26014H
Ціна: 118 грн
інтернет-магазин: rukzak
641 Aqua 2 Blue Black (PB641-A-CIS)
Ціна: 3999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Офис 5.0 Стандарт SP2 (лицензия на 1 рабочее место)
Ціна: 2999 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
641 Aqua 2 Blue Black (PB641-A-CIS)
Ціна: 3999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Офис 5.0 Стандарт SP2 (лицензия на 1 рабочее место)
Ціна: 2999 грн
інтернет-магазин: rozetka
[3 шт.] Лайтстик зелёный 15x150мм MFH 26014H
Ціна: 118 грн
інтернет-магазин: rukzak
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka