|
Надія Кир’ян
ІДУ НАВШПИНЬКИ ДО ЛЮБОВІ
Іду навшпиньки до любові
В таємній тиші вечоровій.
Все буде приязно і гречно.
На відстані душі — безпечно.
Цілунків не боюсь гарячих
Очима. Їх ніхто не бачить,
Не чує і не розуміє,
Але душа моя німіє.
Шугає притьмом у провалля,
В морську глибінь, а може, й далі…
У тебе зорі на долоні —
Зелені, білі і червоні.
Я мов осліпла і стою
Навпроти тебе чи в раю…
При тім кажу якісь дурниці,
Сама — в полоні у Жар-птиці.
В хвилині цій я буду жити.
Це байдуже — зима чи літо,
Чи мить ця перша, чи остання —
Не матиму розчарування!
* * *
ДАВНЄ КОХАННЯ
Давнє кохання — це пам’ять дерева
Про листя, яке відлетіло.
Давнє кохання — натяк на зорю
З рожевими пелюстками.
Давнє кохання — розбитий човен,
Якого вже не чекає вода.
Давнє кохання — забута рана,
Яка іноді боляче ниє, особливо на дощ.
* * *
ТАЄМНИЦЯ
Іти від тебе —
кидатися головою вниз
у фіолетову глибінь
бузкового від пахощів
вечора.
Іти від тебе —
тонути
у божевільному кружлянні
березового листя,
закутаного в прозорий серпанок
густого проміння.
Іти від тебе —
провалюватися
в безодню,
глибшу за найглибшу криницю,
до двох струмків,
які зливаються в одну річку,
і плакати зі щастя
над чистотою лілеї,
думаючи про суть.
Іти від тебе —
не озиратися,
щоб не сполохати
блакитної квітки,
витканої з морської піни
і пофарбованої вогнем.
* * *
УСЕ ЗМІШАЛОСЬ
Я вже не доберу, де ти, а де не ти,
Де витвір божевільної уяви,
Де рай і пекло, янголи й чорти,
Бур’ян ганьби, букети пишні слави.
Усе змішалось в круговерті слів,
І снів, і днів, і спогадів, і весен…
А річка — сиротою без човнів,
А човники — сирітками без весел.
Мовчання — криком. Болем — дикий сміх.
Земні страждання — яснозорим небом.
І десь мій шлях покручений побіг,
І не втекти від тебе, як від себе.
* * *
ДО ДОЩУ
А дощ як затявся — все лить і лить,
Хоча б десь проклюнувся неба клапоть:
Чи доля так власна йому болить,
Чи, може, весь світ захотів оплакать.
Мій друже, хоч ти й по мені заплач,
Жбурни мені в очі холодні краплини.
Я рада б з тобою, та ти пробач,
Бо очі сухі і нема й сльозини.
Мій рідний, хоч ти мені присвіти,
Бо я вже втомилась брести манівцями
І звично — так звично, аж до нестями,
Цей вічний тягар — самоту — нести.
Сплітати життя із прощань і стріч,
Забувши, як мовиться слово „любий”,
Бо вузлики не тримаються купи,
І прагнуть розбігтися врізнобіч.
Ще й дякувать долі — хоча б за те,
Що десь там давно, у далекім світанні,
Мене опалило крилом кохання,
Той опік в мені відтоді цвіте.
А дощ як затявся — все ллє дотемна,
Хоча б десь проклюнувся неба клапоть…
Чи долю свою у моїй впізнав,
Чи може, весь світ захотів оплакать.
|
.jpg "вірші про кохання")