Михайло Слабошпицький. Добірка оповідань та казок з ілюстрованої книжки "Норвезький кіт у намисті" (друга частина), читати та завантажити


Михайло Слабошпицький

"НОРВЕЗЬКИЙ КІТ У НАМИСТІ"

(збірка оповідань та казок)

Михайло Слабошпицький, Норвезький кіт у намисті, оповідання та казки, Художник Олексій Міщенко

 

Завантажити ілюстровану книжку Михайла Слабошпицького "Норвезький кіт у намисті" (djvu.zip)

Завантажити повний текст оповідань та казок зі збірки Михайла Слабошпицького "Норвезький кіту намисті" (частина друга) (txt.zip)

 

Михайло Слабошпицький

ЗОЛОТІ БДЖОЛИ

Михайло Слабошпицький, Золоті бджоли, оповідання. Художник Олексій Міщенко

 

У нас новина: дідусь завів бджіл.
Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.
Хатки називаються вуликами.
Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені стрибають по шибках.
Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом   літають.   Наче   ті   бджоли.
Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.
Якби не бджоли — сидів би і дивився.
Побіжу до бджіл.
Гульк — а на порозі півень.
«Кукуріку!» — здоровкається зі мною.
Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє, що накоїв. Потім з ним побалакаю.
Тільки й кажу півневі:
— Ніколи мені — іду пасти бджіл.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
— Ото треба було в шкоду не ходити,— таки кажу йому.
Хай зрозуміє свою помилку.
Він образився і пішов до криниці Ліг, очі заплющив.
Треба кинути йому зерна.
Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять.
Знову запізнився через цього півня!
Бджоли полетіли пастися аж у гречку. Якби ж вони втрапили назад.
Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі Треба їх якось позначити.

Михайло Слабошпицький, Золоті бджоли, оповідання. Художник Олексій Міщенко


Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.
Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали — дорога далека до гречки.
Може, собаку завести, хай пасе їх.
По телевізору показували, як собаки овець пасуть.
З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть.
Скажу дідусеві про собаку.
Сонце гріє, трава росте, я слухаю.
Летять!
Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися!
Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.
Тепер ці спочивають, а ті летять.
Біжу за ними і свищу, щоб не одбила-ся яка в дорозі.
А назустріч дід.
— Куди це ти летиш?
— Бджоли пасти!
— Бджоли пасти? — чомусь дивується.
— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме, і бджоли пастиме,— кажу йому,— бо скільки можна без собаки жити?
— Буде тобі собака,— обіцяє він.
А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
— Смачний для тебе мед буде,— каже дід.— Такої гречки давно не родило.
Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.
А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.
Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду.
0, знов летять!
Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні!
Дід правильно їх вибрав.
Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця.
Летять до вуликів. До нас. Гудуть, блищать проти сонця.
— Золоті в нас бджоли,— кажу дідові.
— А золоті ж,— погоджується.— Золоті...

Михайло Слабошпицький, Золоті бджоли, оповідання. Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

ДЕ ТУМАН ЖИВЕ

 

Михайло Слабошпицький, Де туман живе, оповідання. Художник Олексій Міщенко

Якщо Ромчика немає в дворі, мама знає: він — біля річки.
Сидить нищечком у кущах верболозу при березі, дивиться на зморщену спину річки і щось собі думає.
Вишумовує верболіз, грається вітер хвилями, на хвилях вигойдуються білі хмари, а він сидить і сидить.
Про що думає Ромчик?
Того, мабуть, ніхто не знає. Бо він нікому не каже. Ромчик любить таємниці.
А найчастіше думає Ромчик ось про що. У всіх є свій дім. Отже, є він і в туману. В того туману, який уранці встає над землею. А живе він аж на самісінькім дні річки. Більше йому просто ніде бути. І той туман — великий сплюх. Спить цілісіньку ніч і вже тільки аж перед ранком прокидається. Випливає тоді з глибокої глибини, вилазить на спину річки. Посидить, подивиться навкруги, а тоді йде в поле попастися.
Бо — голодний.
Пасеться, мов теля, на траві Аж доки сонце з-за лісу почне виглядати. Туман чомусь не любить, як воно пригріває.
Тоді він вертає підтюпцем до річки — й шубовсть у воду. Аж верболіз загойдається.
А туман знову залягає спати. Тільки його мокрі сліди на кожній травині проти сонця світяться.
Одне Ромчикові незрозуміло: як туман цілу зиму без їжі живе?
Може, на нього зимова сплячка нападає. А може, він у небо підіймається і хмарами стає. А хмари ж нічого не їдять...
Так воно чи не так?
Ото цікаво було б узнати!
Хотів Ромчик когось про те розпитати, але соромиться: скажуть — не знає такого простого!
І коли вже він набереться сміливості усе про туман розпитати?

Михайло Слабошпицький, Де туман живе, оповідання. Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

ЗАЙЧИК, ЩО ВВАЖАВ СЕБЕ СМІЛИВЦЕМ

Казка

 

Михайло Слабошпицький, Зайчик, що вважав себе сміливцем. Казка. Художник Олексій Міщенко

У густому-прегустому лісі, в глибокій норі під старезним дубом жила дружна заяча сім'я.
Тато й мама часто відлучалися з нори. Вирушали в далекі мандри аж за ліс. Там було поле, а на ньому росли капуста, морква, буряки — всі заячі ласощі.
Малі зайчата мали суворий наказ гуляти тільки біля свого дерева і не відбігати від нього нікуди. їм сказали, що в лісі повно хижаків. Упіймає хтось із них дурненьке зайчатко — і з'їсть.
Шестеро зайченят були дуже слухняними. Вони повторювали одне одному батьків-материн наказ і бігали тільки довкруж дуба.
А сьоме зайча — вродиться ж таке! — зовсім не знало послуху.
Гайнуть тато й мама з нори, і воно вистрибом за ними.
Наздогнати — не наздожене. Тільки миготіння лап побачить і помахи хвостів.
Сяде на задні лапки й журно скаже:
— О, знову наче вітер поніс їх!.. А куди ж подітися мені?!
Виповзуть з нори шестеро слухняних зайчат і до нього.
— Ти знову хочеш утекти з дому? Хочеш, щоб тебе вовк з'їв?!
— А я вовка не боюся! — хвалиться перед ними.
— Тебе лисиця впіймає...
— Я й лисиці не боюся!
Вони докірливо похитують вухами, а він усе вихваляється перед ними:
— Я нікого-нікого і нічого-нічого не боюся!.. Я — не простий заєць, я — хоробрий заєць!
Та й стрибом-вистрибом у кущі.
Гасає по галявині, нюхає квіти, ласує полином, п'є воду з лісового струмка. Та ще й приказує при тому: «От добре, що я такий сміливець! Може, я — найбільший сміливець на весь наш великий ліс!..»
Кілька днів думав саме так веселий зайчик.

Михайло Слабошпицький, Зайчик, що вважав себе сміливцем. Казка. Художник Олексій Міщенко


Аж якось прибіг він на сонячну галяву, на якій і загубив назавжди ту думку. Може, її потім підібрав хтось із лісових мешканців. І тепер носить у своїй голові, доки теж не загубить.
Зайчик нюхав квіти, хрумав полинові стебла, а потім грів проти сонця допитливого носика. І раптом якраз навпроти нього щось загупотіло, зашелестіло. А далі голосно чхнуло. Аж луна по всій галяві пішла й між дерев далеко полетіла.
— Я бо...— сказав зайчик, але чомусь заїкнувся й не скінчив.
Вушка йому несподівано затремтіли, як лист під дощем. А всередині стало так холодно, начебто там мороз ударив.
І тут зайчик зрозумів, що він — не сміливий одчайдух, а звичайнісінький страхопуд.
— Ой,— жалібно стогонув він і хотів утікати, але лапки його не послухалися. Вони мовби вросли в землю і пустили коріння.
«Що ж буде?! Що буде?!» — застрибала, як білка на дереві, перелякана думка в його маленькій голові.
А на нього вже мовчки сунули дві жахливі істоти. У них — чорні носи і чорні очі над носами світять. А на спинах у всі боки грізно стримлять колючки.
«Оце вони і є, хижаки,— гірко подумало зайча.— Заколють мене і з'їдять... Пропав, ой, пропав-пропав...»
Та хижаки не поспішали колоти його і їсти. Вони довго придивлялися до нього й мовчали. Потім більше страховисько стало нюхати зайчика.
Пропливла по небу хмарка й заступила сонце.
Глузливо заскреготіла з дерева сорока: «Хор-робр-рий зайчик! Хор-робр-рий!..»
А зайча втислося в траву і чуло, як гулко бухкає в землю його маленьке перестрашене серце. Мабуть, на весь ліс чути те бухкання.
— Пахне заячим молоком,— несподівано сказало колюче страховисько біля нього.
— Ага,— тремтячим голосом відповів йому сіровухий,— бо я зайчик... Такий маленький, смирний зайчик... Зовсім маленький... І зовсім-зовсім смирний...
— Сам бачу, що зайчик,— суворо промовив до нього колючкатий.
— А ви... ви — хижаки?..
Вони переглянулися і засміялись.
— Тобі пощастило! Ми не хижаки, ми їжаки. Ми нікого не чіпаємо.
— Справді-справді? — недовірливо запитало зайча.
— Справді
І сіровухий зрозумів, що вони даремно видалися йому страшними. От тільки голки...
— А навіщо вам голки? — запитав уже майже сміливо.
— Щоб захищатися від хижаків.
І тоді зайченя розповіло своїм знайомцям, як воно їх спочатку злякалося. Змовчало тільки про те, що вважало себе найсміливішим сміливцем у всьому лісі
Їжаки допровадили його додому. Бо хоч у нього хвіст і вуха вже й не тремтіли і ноги знову стали слухняними, однак він чомусь перелякано здригався на кожен шерех листя.
Удома зайчик нічого не сказав про свою пригоду. Але й не хвалився, як було раніше, що він нібито найсміливіший сміливець. Ліг натомлений і заснув.
І приснилося йому, що в нього на спині повиростало повнісінько гострих колючок. «І тепер, — подумав він уві сні,— можна не боятися жодного хижака. Тепер можна бути справжнім сміливцем...»
Зайчик радісно прокинувся й одразу ж мацнув себе лапкою за спину.
Але ніяких колючок там не було.
Йому стало дуже прикро.
І зайчик заплакав.
А як усі сльози в нього скінчилися, розповів усе татові й мамі
— Зате в нас найпрудкіші ноги на весь ліс,— заспокоїли вони його.— Ні в кого немає таких ніг!
І він зрозумів: кожному звірові дано щось таке, чого немає в інших.
І з гордістю став роздивлятися свої довгі стрункі ноги.
... Якщо вам пощастить десь побачити гарного прудконогого зайця із кумедно задертим хвостом — знайте: то може бути й він.
Той зайчик, що колись вважав себе найсміливішим сміливцем.
Він уже давно виріс і став зовсім дорослим.
І втік із цієї казки, щоб побачити все на світі.

Михайло Слабошпицький, Зайчик, що вважав себе сміливцем. Казка. Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

ХАТА, ДЕ ЖИЛИ СТРАХИ

Михайло Слабошпицький, Хата, де жили страхи. Оповідання, Художник Олексій Міщенко

 

Вона стояла на самісінькім краю села. Стара-стара, перехняблена, а вікна майже в землю повростали. Люди в ній
давно не жили.
Під зогнилим тином в усі боки розрослася дереза. А в дворі були лопухові джунглі. Я ще ніколи не бачив таких гігантських лопухів.  Верхівками  вони здіймалися аж над дерезою, а величезними листками встелили весь двір. Навіть нікуди нозі ступити. Та ми й не ступали туди. Ми обминали страшну хату десятою дорогою. Навіть удень.
Ми з Васьком живемо недалеко і не раз чули, як увечері жахливими голосами кричать біля хати коти, як гримить, ніби хтось бігає, на даху іржаве залізо.

Михайло Слабошпицький, Хата, де жили страхи. Оповідання, Художник Олексій Міщенко


Інколи ми стояли біля нашого двору й дивилися крізь сутінки на те страхіття. Там серед двору безшелесно ходили примарні тіні, щось посвистувало й гуло на горищі. Нам раптом ставало холодно, ми зіщулювалися й тікали додому.
— О, так рано прибігли,— здивовано казав батько.— А чому ж це ви не гуляли?
— Та...— махав я рукою.
— Нагулялися,— зніченим голосом вимовляв Васько.
— Щось на вас це не схоже,— не переставав дивуватися батько.— То забіжите хтозна-куди, що вас і не догукаєшся, а то наче вас хтось прив'язав до двору.
Ми йому нічого не кажемо, хоч батько й допитується:
— Може, вас хтось налякав?
Соромно зізнатися, що боїмося старої хати. Ще сміятися буде, хоч тут і немає нічого смішного. Бо що за сміх може бути, якщо людина боїться. Якось Васько сказав:
— Так хочеться побачити, хто ж там живе...
Я згадав подвір'я в лопухах, врослі в землю вікна, згадав котячий вереск по ночах, і аж дрижаки по тілу пішли.
— А мені зовсім не хочеться побачити, хто ж там живе! — сказав я навмисне бадьоро.
Але Васько мені не повірив:
— Тобі теж хочеться, але тебе страх не пускає!
— А тебе?
— Мене теж.. Але людина повинна перемагати свій страх. Давай і ми переможемо!
— Ти старший, ти й перемагай! А я ось підросту, тоді теж перемагати почну,— думав, що викрутився, я.
Але Васько став мені докоряти:
— Оце так, значить, хай брат іде в біду... Хай там пропадає, а ти сидітимеш удома і нічим не допоможеш?
Я страшенно не люблю, коли він отак говорить. Аж сил терпіти в мене немає.
— Чого це ти саме там перемагатимеш страх? Давай краще підемо до ставка і стрибнемо з дамби...
— Та я ж не боюся з неї стрибати... А ти боїшся?
— Ні,— сказав я, бо забув, що боюся.
— Отож увечері треба піти до хати й усе розвідать!
Увечері піти... Тут удень страшно, а він: увечері! Васько завжди щось як придумає, то хоч стій, хоч падай.
Довго ми з ним сперечалися, а потім він і каже:
— Піду сам, а якщо повернуся живим, то геть усім розповім, що ти такий страхопуд.
Я мало не заплакав од образи. Знаю: він як скаже, так і зробить.
Довелося погодитись іти з ним.
І вечір того дня так швидко настав, що я й зоглядітись не встиг.
Отож коли присмерки впали і серце в мене десь уже впало, Васько й каже:
— Ходімо, значить.
А в самого голос дрижить так незвично.
— Може, не підемо? — з надією запитую я.
— Підемо.
І ми пішли.

Михайло Слабошпицький, Хата, де жили страхи. Оповідання, Художник Олексій Міщенко


Вийшли з нашого освітленого двору на вулицю і, мов злодії, стали пробиратися в темряві На небі ще й місяць не зійшов і зорі не висіялися. Темно-темнісінько. Вже на дорозі нам лячно стало.
— Давай повернемося,— тихенько прошу Васька.
— Чого це ми будемо повертатися?! — на всю дорогу гукає він.
Я аж присів з несподіванки.
— Не галасуй так.
— Нічого не бійся,— знову голосно каже він.— Ми ж у своєму селі!„ Кого нам тут боятися?
А мені й справді наче не так страшно стало.
Отак ми й дійшли до самісінької дерези біля тину.
Нерішуче   стояли   вглибині  темного вечора, наче на дні моря. А перед нами, мовби страшна істота, похмуро випливала й здіймалася загадкова хата.
Повз нас до неї прошелестів вітер. І в ній на даху щось раптом залопотіло, загриміло, закашляло. Я й незчувся, як упав на землю. А біля мене вже лежав Васько.
— Не дихай так голосно,— прошепотів я йому з останніх сил.
— Це ти не дихай,— обпік мене гарячим голосом у вухо.
Довго ми лежали, бо зовсім сил не було встати.
А в дворі поміж лопухів щось чхало, бурмотіло, кашляло, хихикало і бігало.
Потім воно запищало — і прямо на нас.
Не знаю, як ми на ноги зірвалися й опинилися біля своєї хати.
Вскочили прожогом у двері, а батько запитує:
— Хто це за вами гнався?
— Та… так,— сказав я.— Ніхто.
— Ми просто бігли,— сказав Васько.
— Просто так не бігають,— не повірив батько, але не допитувався далі
А вранці нам з Васьком стало соромно. Може, там нічого страшного й не було, а ми так наполохалися.
І ми пішли до хати.
Пробралися через дерезу у двір, стали серед лопухів, як завойовники. Вась-ко свиснув на чотири пальці. З-під ніг у нас ящірка шмигнула, миша пробігла. З вибитого вікна горобці шугонули.
Підійшли ми до дверей і натиснули разом.
Двері заскрипіли й розчинилися. Все перед нами було обсноване павутинням. Десь біля вікна дзижчали мухи й оси. Посеред кімнати лежала гора брудного лахміття.
І — все. І більше — ніде нічого.
Ми навіть розчаровано зітхнули.
— А що ж ти думав,— сказав Вась-ко.— Тут якісь злодії живуть чи інопланетяни?
— Нічого я такого не думав,— одповів я.— Просто вона була дуже загадкова, ця хата...
— Справді,— погодився він.— Мені здавалося, що тут якась таємниця при хована.
Після того ми часто ходили до старої хати гратися.
Ми її вже зовсім не боялися.
А цієї весни хати не стало.
Приїхав величезний бульдозер, штовхнув її — і вона розсипалася. Нам здалося, що хата від несподіванки аж зітхнула. І скло з вікон розпачливо забряжчало.
Мені чомусь стало так сумно, що сльози в очах запекли.
Васько теж похнюпив голову і тихо сказав:
— Нема вже нашої хати... Як шкода!
Вдома ввечері ми запитали батька:
— А навіщо завалили ту хату?
— Як навіщо? Та розвалюха стояла в селі, мов більмо на оці! Віджила вона вже своє.
— Хай би собі стояла,— сказав Васько.
— Ага,— погодився і я.
— Ні, на місці будуватимуть нову, цегляну. Таку, як у нас. Добре ж у ній жити?
— Добре,— відповіли ми разом.
— Бачите, що ніхто в старій не хотів селитися. Всім потрібні хороші хати.
Ми згодні, звичайно, що всім потрібні хороші хати. Саме такі, як у нас.
І все одно тої, старої, із врослими у землю вікнами, нам дуже-дуже шкода.
Шкода, хоч там і жили наші страхи.

Михайло Слабошпицький, Хата, де жили страхи. Оповідання, Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

ПАПУГА З ОСІННЬОЇ ГІЛКИ

 

Михайло Слабошпицький, Папуга з осінньої гілки. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

Вже була осінь.
Він сидів на гілці між великих яблук і верещав:
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
Над яблунею вгорі було нескінченне небо. Там літали всякі птахи, а ще вище над ними — літаки.
В нього аж голова запаморочилася, коли глянув угору.
До землі було ближче. На землі лежало жовте листя, а між ним — яблука.
Серед яблук ходило допитливе цуценя. Нюхало їх і гидливо відверталося.
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!!! — заверещав папуга до цуценяти.
Цуценя здивовано подивилося на зеленобокого папугу і сказало: «Гав!»
Папуга помовчав і теж несподівано для себе гавкнув.
Цуценя від здивування аж сіло. На гілці сидів не собака, а подавав собачий голос.
Цуценя ще трохи посиділо, подумало і побігло по хлопчика. Хай подивиться на цю чудасію.
А до папуги вже почали злітатися горобці
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! — загукав він до них.
Це були всі слова, яких навчила папугу старенька бабуся, його господиня.
Він не вмів розповісти горобцям про свою біду.
А трапилося ось що. Бабуся пішла з дому й лишила кватирку відчиненою.
Папуга літав-літав по кімнаті. Говорив-говорив сам із собою про кашу. Залетів на кухню. Позаглядав у каструлі. Каші ніде не було. Аж чхнув сердито.
Підлетів до кватирки і вистромив дзьоба.
Там, надворі, було дуже цікаво. По вулиці прогув великий пузатий автобус, пробіг, насвистуючи, спортсмен. Папуга теж свиснув, та спортсмен не почув. Тоді папуга радісно гукнув до нього:
— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
Але спортсмен був уже далеко — тільки майка синіла.
Папуга сумно подивився на ту синю майку й так же сумно сказав:
— Пор-ра вставать...
Посидів-посидів,  подивився-подивився і полетів туди, у світ за вікном.
Пролетів над котом у дворі. Кіт побачив його, підстрибнув і нявкнув.
А папуга вже був далеко.
Він летів над річкою, над рибалками і над рибами у воді.
Дивувалися рибалки: і що воно за птаха незвичайна? Не голуб, не дятел, не синиця, не горобець... Просто дивина. І боки в неї зелені
Ніхто з тих рибалок не бачив папуг, бо біля річки папуги не водяться.
А папуга літав цілісінький день і всього-всього набачився: людей, машин, будинків, стовпів, афіш... І навіть базар побачив та футбол на стадіоні.
Потім він утомився. І сів на цю яблуню перепочити.

Михайло Слабошпицький, Папуга з осінньої гілки. Оповідання. Художник Олексій Міщенко


Відпочивав і роззирався навкруги. Куди ж це він залетів? І злякався: заблукав!
— Пор-ра вставать,— сказав тихо й мало не плачучи.— Вар-рить кашу.
Але йому ніхто нічого не відповів.
Довкола було тихо, тільки листя безшелесно падало з дерева.
Сидів папуга на гілці і не знав, що йому робити. Треба летіти туди, але забув куди.
Тут і надбігло до дерева цуценя, що гналося за дзвінкою осою.
Оса полетіла, цуценя лишилося.
— Гав!!! — сердито сказало їй услід цуценя і стало гратися яблуком.
— Гав!!! — гукнув до нього згори папуга.
Отоді цуценя здивувалося і побігло по хлопчика.
А горобці вже з усіх боків обсіли гілку і войовниче настовбурчили пір'я.
— Жив-жив! — загукали до папуги.
— Жив-жив! — загукав він до них. Горобці подумали, що цей дивний птах із зеленим пір'ям на боках задається перед ними. Ще й перекривляє їх.
— Жив-жив! — закричали на нього грізно.
— Жив-жив! — відповів їм радісно папуга, бо не знав, що вони на нього сердяться.
Тут до нього підлетів гороб'ячий командир і боляче смикнув за зелене пір'я.
— Жив-жив! — мало не плачучи, попрохав папуга, щоб його не чіпали.
Але горобці не знали того і з усіх боків стали смикати з нього пір'я.
Кепсько було б папузі, якби цуценя не привело хлопчика.
— Гав! — гукнуло цуценя на горобців, і вони пороснули в усі боки.
Знали, що цуценя сердите, якщо його не слухаються.
Хлопчик заліз на яблуню і зняв папугу.
Папуга притулився до його грудей і сказав:
— Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!
— Ти молодець! — мовив до нього хлопчик.— Ти говориш!
— Ти молодець! — чітко сказав папуга,
— Пірат — молодець,— показав йому хлопчик на цуценя.— Це він тебе врятував од горобців.
— Пір-рат — молодець! — погодився папуга.
Тепер він живе у хлопчика. І вже вивчив багато-багато слів.
Щодня грається з хлопчиком і з Піратом.
Часто підлітає до вікна і дивиться туди, в зимовий день. Там літають, збиваючи сніг із гілля, сірі горобці.
І, мабуть, папуга думає, як би з ними подружитися, а потім навчити їх говорить.
Хлопчикові й Піратові папуга про те нічого не казав.
Напевно ж, то його таємниця.
Можуть же бути і в папуги таємниці?

 

* * *

 

ЦІНЬ-ЦВІРІНЬ

Казка

 

Михайло Слабошпицький, Цінь-Цвірінь. Казка Художник Олексій Міщенко

Вже йшла весна.
Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка.
— Прокидайся! — казала річка берегові— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!
— Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!
Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі.
Лід сердився й щосили намагався тримати річку.
— Ох же ти мені й набрид! — розгнівалася вона на нього.— Пусти мене на волю!
У річки було багато дітей, і вона покликала їх собі на допомогу. Дітей її звали хвилями. Набігли жваві діти і стали хапати льодини та викидати їх на берег.
Тут і горобці ожили. Вони знову літали над річкою і казали їй:
— Дай нам напитися весняної водиці!
— Що? — не розуміла річка, бо не знала їхньої мови.
Нарешті й берег прокинувся, почув ту розмову.
— Вони хочуть весняної водиці, сестро,— сказав він річці. Брат річки був дуже вчений і знав усі мови на світі
— Пийте досхочу.
Горобці дружно повсідалися на березі й стали пити весняну воду.
Аж тут іде з села рудий облізлий кіт. Господар прогнав його з дому за те, що він робив шкоду. То сметану зі стоянця злиже, то поб'ється з цуценям, то курчат розполохає, то дітей подряпає. Терпів-терпів господар, а як терпець його увірвався, він котові й сказав:
— Іди геть з дому. Може, десь розуму наберешся.
І пішов кіт куди очі дивляться. Був завжди дуже голодний. Забачив він горобців — оце, думає, поласую.

Михайло Слабошпицький, Цінь-Цвірінь. Казка Художник Олексій Міщенко


Нечутно, як тінь, підкрадався кіт до горобиної зграйки, що край берега розкошувала водицею. Вже й стрибнути приготувався. Він сказав собі: «З'їм отого жвавенького з висмикнутим хвостом. Десь ми наче з ним уже зустрічалися».
... Горобця того звали Цінь-Цвірінь. Він був найбільшим співуном з усіх горобців. Він ніколи не журився, хоч у нього було нелегке життя. Інший на його місці давно засумував би над своєю долею. А він у найколючіші морози дзвшко виспівував про те, що прийде красне літечко, скрізь буде повно зернин та всіляких крихт, і їх вистачить усій горобиній родині Цінь-Цвірінь веселив усіх горобців, і їм теж ніколи було журитися над своєю долею. Вони літали довкола Ціня-Цвіріня і підспівували йому. Проте цієї важкої зими Цінь-Цвірінь усе ж засумував. Він довго був голодний, і в нього стала боліти голова. Цінь-Цвірінь не міг ніде знайти жодної крихти. І навіть пісня вже його не звеселяла. Вона була тиха й сумна, як зірка на далекому нічному небі
Цінь-Цвірінь слухав, як потріскує на деревах мороз. Мороз був сердитий і запитав у горобця:
— А що, холодно?
— Холодно,— кволо відповів йому Цінь-Цвірінь і став замерзати.
— Отож-бо знай мою силу,— сказав злий Мороз і поскрипів далі
Вже б ніколи не почули горобці веселого співу. І не сидів би зараз край берега Цінь-Цвірінь, якби не йшов тоді з кіно Славко. Йшов зі своїм татом і грів носа в теплому комірі пальта.
— Тату, оно щось сіріє,— сказав він.
— То грудка, сину.
Але Славко придивився уважніше:
— Ні, не грудка. То щось живе.
Вони нахилилися і підібрали напівживого птаха. Принесли його в хату і почали відігрівати. Довго не оживав Цінь-Цвірінь. Славко заплакав і запитав тата:
— А може, він умер?
Тато взяв фонендоскоп і послухав гороб'яче серце. Воно стиха билося в маленьких промерзлих грудях.
— Живий наш горобчик,— сказав тато, і в Славка відразу висохли сльози.
Коли Цінь-Цвірінь прочумався, вони напоїли його теплим молоком і нагодували тортом.
Обігрітий Цінь-Цвірінь повеселів. Уже знехотя дзьобав торт і підморгував Славкові А Славко то сміявся, то читав йому казку про Котигорошка.
Горобець не знав, що то дуже цікава казка, бо не розумів людської мови, тому слухав тільки для годиться. Але не така в нього була вдача, щоб сидіти нищечком. Він почав літати по кімнаті, смикати дзьобом Славка за чуба. Потім сів на книжку і почав скльовувати літери. Книжка була зовсім тоненька, і він швидко поскльовував усі літери. Вже ніхто не зміг би прочитати, що в книжці було написано. Тільки малюнки лишилися Славкові стало шкода казки, і він заплакав.
— Я ж пожартував! Я ж пожартував! — злякався Цінь-Цвірінь і швидко став повертати букви з дзьобика в книжку.
Але читати він не вмів і не знав, з яких літер складаються які слова. І тепер у книжці було написано так: «КоТ-Тіуонспрт вксім гррцт дтиіуку ууутр... нміусен...»
Славко читав ті кумедні слова і кепкував з горобця:
— Ох і мудрагель же ти! Чудило ти безграмотне!
Спати вони лягли вдвох. І їм на двох снився один сон про літо, теплу річку, про шепіт очеретів. А ще в тому сні хитали пишними головами кульбаби, мили у воді ноги верби, співали людськими голосами риби і прийшла до річки купатися срібна хмарина...
Кілька днів прожив Цінь-Цвірінь у Славка й засумував.
— Чом це ти невеселий? — питав його Славко.
Але Цінь-Цвірінь не міг йому відповісти. Лиш сидів на підвіконні і зажурено дивився у вікно, де яскрів проти сонця сніг, пишалися білими шапками дерева та літали на волі веселі горобці.

Михайло Слабошпицький, Цінь-Цвірінь. Казка Художник Олексій Міщенко


У ті дні прибився до їхнього двору рудий облізлий кіт. Вони не знали, який цей кіт пошкодерник. Його вже виганяли не з однієї хати. Приб'ється до когось, його нагодують, пригріють, а він, нахаба, і починає вичворяти. То в льоху всі глечики поперекидає, то понад'їдає варення з усіх банок, то шкарпетки чи панчохи пошматує. Придивляться до кота люди, розгніваються — і проганяють.
Одного разу, коли Славка не було в хаті, а Цінь-Цвірінь дивився по телевізору п'яту серію «Ну, стривай!», кіт кинувся на горобчика і затис його в пазурах.
Цінь-Цвірінь жалібно зацвірінькав, а кіт уже гострив зуби, що зранку затупилися, бо він нещодавно гриз Славкового черевика.
Почувши знадвору голос Ціня-Цвіріня, в хату вбіг захеканий Славко. Він і врятував птаха. А потім цілий вечір напучував кота Казав, що так робити негарно, але котові його слова були не до шмиги. Він ображено пирхнув, а потім заплющив очі, замуркотів і вдав, що спить.
Увечері Славко про все розповів татові, а тато йому сказав:
— Треба випустити горобчика на волю. Бачиш, як він сумує.
Хоч як не хотілося Славкові розлучатись, та він послухався тата, і вранці Цінь-Цвірінь уже літав над подвір'ям і гукав Славкові:
— Я ще прилечу! Я ще прилечу!
І ось кіт удруге збирався з'їсти співучого Ціня-Цвіріня. Та знову пощастило горобчикові. Найменша хвилька побачила хижого кота і про все здогадалася. Вона схопила гостру крижину й кинула котові прямо в писок. А її старша сестра вистрибнула на берег і так зашипіла на кота, що він занявчав од переляку й чкурнув геть, тягнучи по калюжах свого мокрого хвоста.
А Цінь-Цвірінь заспівав.
Його слухали річка, хвилі, берег і горобці, які давно пишалися Цінем-Цві-рінем.
Та раптом він замовк і сказав:
— Ой, мені ж треба до Славка летіти! Я лечу до Славка! Я скоро з ним повернуся.
І Цінь-Цвірінь полетів сказати Славкові, що вже прийшла весна...

Михайло Слабошпицький, Цінь-Цвірінь. Казка Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

СЛАВКО Й ЖАКО

 

Михайло Слабошпицький, Славко й Жако. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

 

І вдень і вночі гримкотять поїзди повз маленький степовий роз'їзд. Пасажири, мабуть, не встигають його й помітити, бо схожих на нього вздовж залізниці дуже багато. Всюди смугасті, як зебри, шлагбауми, старенька будочка і кам'яний будиночок, що вистромив з густого вишняку черепичну крівлю, як їжак голову.
Ось тут і живе один з найбільших мрійників на світі Славко. Щодня проводжає поглядом поїзди і з нетерпінням жде, коли нарешті виросте і поїде аж у самісіньку Африку. Звідти сюди щотижня приходять листи від батька.
На конвертах то руді замислені верблюди, то мовчазні піраміди,— побачити б усе те самому, покататися на верблюді, залізти на піраміду!
— Африка від тебе не втече,— заспокоює дідусь,— виростеш, то об'їздиш увесь світ. Он диви, тільки за це літо — як з води вигнався.
Еге ж, як з води, думає нищечком Славко, з якої там води! Хіба ж так треба рости, щоб швидко вирости! Треба — як оно бузина за хатою. Торік уже аж до даху доп'ялась. Ото справді росте. А тут прямо ніякого терпцю немає ждати.
Як добре батькові, що він дорослий, їздить, куди захочеться. І щоразу з геологічних експедицій привозить дивовижні подарунки.
Коли від'їздив цього разу, Славкові стало   прикрувато.   Яка   несправедливість: чому батькові треба їхати саме в його день народження? Мати заспокоювала його:
— Станеш дорослим, тоді повністю зрозумієш, як важливо бути вірним своєму обов'язку.
— У дітей ще більше обов'язків, ніж у дорослих,— заперечив Славко.— І в школу ходи, і старших слухайся, і руки мий, і зуби чисть, і нічого не зроби без дозволу... Не життя, а самі обов'язки — навіть дихнути без них спокійно не можеш.
— Виростеш — обов'язків стане ще більше,— сказав батько.
— Більше, як у мене є, мабуть, не буває,— засумнівався Славко.
— Буває, сину, буває,— мовила мати.— Все наше життя з них складається.
— А в мене так не буде... Робитиму, що хочу,— сказав і уявив, як їздитиме по всіх усюдах і все на світі бачитиме. І не треба тоді йому ні в школу ходити, ні уроки вчити, ні рано вставати — дуже багато нудних справ- нехробитиме.
Ото й буде справжнє життя. Не життя, а суцільне свято.
Батько — вже як зібрався й присів на дорогу — спитав:
— Що ж тобі звідтіля привезти?
Думав-думав Славко й не надумав. І ще прикріше йому стало.
— Я не знаю, тату, що там є, а чого нема.
— А час би вже й знати. Вчишся ж у третьому класі
— Та ми ж іще географію не вчимо.
— Давай домовимося так,— сказав батько,— доки я буду в Африці, ти читатимеш про неї книжки. А як повернуся, розкажеш мені все, що взнав про Африку. Я ж розповім тобі лише те, що ти не встиг узнати. Згода?
— Згода.
— А привезу тобі найцікавіше з усього, що там зустрінеться.
— Тільки з однією умовою: Славко добре вчитиметься,— додала мати.— Правда ж, сину?
— Добре,— відповів знехотя й важко зітхнув.
І раптом батько спохопився:
— Стривай, а я ж забув тобі вручити найголовніший подарунок.
Під вікном уже сигналила машина, що приїхала за татом, коли він вийшов зі своєї кімнати з трьома грубезними темно-синіми книжками в руках.
Славко глянув і аж сторопів од радості До тих книжок йому навіть підходити заборонялося. Одного разу батько тільки показував йому яскраві малюнки всяких тварин у товстезних книгах.
— Це тобі їх мені в твоєму віці дідусь подарував. І для мене це були найцікавіші книжки на світі
— Мені..— прошепотів Славко, який ніяк не міг повірити в таку подію.
Написав ці книжки знаменитий німецький учений Альфред Едмунд Брем вже більше ста років тому. їх читають в усьому світі Я певен, «Життя тварин» тобі теж сподобається.
Батько поїхав, а Славко почав читати книжки Брема.
Він дізнався, що зеброві мангусти вміють наслідувати пташині голоси, а тому їм вдається перехитряти птахів, приманюючи їх до себе. Птахи нічого не підозрюють і летять туди, де, трохи покричавши по-їхньому, причаїлася мангуста. Отакі хитрющі ті створіння! Мабуть, ще хитріші за лисиць. Люди ловлять і легко приручають мангуст. Мангусти нікуди від них не втікають, їм навіть подобається жити в людей.
Виявляється, що в Африці живе дикий кіт сервал, який полює на зайців і ягнят. Удень він спить, заховавшись в непролазні хащі, а темної ночі виходить на свій розбійницький промисел. Прокрадається в кошари, на птахоферми, скрізь знаходить собі смачну поживу. Якщо людям пощастить упіймати сервала ще молодим, вони легко його приручають, і він стає як звичайний домашній кіт. Навіть муркотить задоволено, граючи з дітьми у футбол. Мабуть, з нього був би хороший воротар, бо він дуже спритний. Такого б воротаря в їхню класну команду!
А ще Славко дізнався, що в Африці є зовсім манюсінькі антилопи. Ні, не дітлахи дорослих антилоп, а вже дорослі. На зріст вони навіть менші від зайця. їх так і називають: карликові антилопи. Вони дуже довірливі, а тому стають легкою здобиччю різних звірів. І їх залишилося в світі зовсім мало. Як би зберегти карликових антилоп? Може, треба виловити всіх до одної і поселити в зоопарках? А там уже їм ніхто не страшний. Славко навіть листа написав батькові з такою пропозицією. Хай скаже найголовнішому по охороні звірів начальникові Дивно, що досі ніхто до такого не додумався.

Михайло Слабошпицький, Славко й Жако. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

Настали канікули. Славко поїхав у табір. Книжки Брема дуже важкі. Він не міг повезти їх із собою. Спочатку навіть не уявляв, що робитиме там без них. Добре, що знайшлися в табірній бібліотеці тоненькі книжечки про природу Африки. Щоправда, не такі цікаві, як Бремові
Багато всяких дивин розказував він хлопцям вечорами біля намету.
Накупавшись за день уволю, наганявшись за м'ячем, вони дружно обсідали Славка, як вожату, Били на собі комарів і слухали його з такою увагою, ніби перед ними був бувалий у бувальцях чоловік і все те передбачив на власні очі
Отак і незчулись, як відсурмили в ранкові сурми благословенні канікули. Першого вересня Славко знову пішов до школи. На перервах став розповідати хлопцям про рослини і тварин Африки, а вони дивувалися, звідки він усе те знає.
Коли уроки скінчилися і галаслива хлоп'яча ватага викотилася зі шкільного подвір'я за ворота, Славко раптово глянув уздовж вулиці і навіть не одразу повірив своїм очам. Назустріч із дуже засмаглим, просто схожим на мідне, обличчям ішов його батько.
— Ой! — вигукнув Славко і, вимахуючи портфелем, побіг назустріч.
Дужими руками батько підхопив його разом з портфелем і підкинув угору.
— То чи скучив за мною?
— Скучив! Скучив! Тебе так довго не було!
По дорозі додому батько розпитував Славка, що ж він тепер знає про Африку. І Славко розповідав усе, вичитане в книжках.
— Ти в нас тепер доктор африкознавства,— похвалив батько.
А вже біля шлагбаумів запитав:
— Чи вгадаєш, що я тобі привіз?
— Мангусту?
— Ні
— Сервала?
— Ні.
— Карликову антилопу?
— Ні.
— Ну, не крокодила ж?
— І не крокодила,— усміхнувся батько.
— Що ж тоді? Кажи швидше, бо я не витримаю.
Замість відповіді батько голосно гукнув у двір:
— Славко прийшов!
— Славко! Славко! Славко!— раптом загукав хтось у відповідь деренчливим голосом.
Славко здивувався:
— Хто це?
— Це…— сказав батько.— Сам побачиш, хто це.
І Славко побачив у клітці попелястого птаха з яскравим рожевим хвостом. —Оце дивина!..— вражено видихнув. А птах загукав:
— Славко! Славко!.. Із школи йде Славко!
— Здрастуй! — сказав йому Славко.— Ти хто?
— Здр-р-р-р-растуй! Здр-р-р-р-рас-туй! Школяр-р-р-р-р! — радісно вигукнув птах і світив до нього жовтими очима. «Р» у нього звучало так, ніби тріщав розгризений горіх.
— Це папуга жако,— сказав батько.— Він вважається найрозумнішим із усіх папуг Африки, а може, й світу.
— Найр-р-р-розумніший! — авторитетно підтвердив папуга.
— Будемо дружити? — запитав його Славко.
— Др-р-р-ружити!.. Др-р-р-р-ружити! — задоволено підхопив Жако. Таке я дав йому ім'я.
Потім схилив голову набік, приязно подивився на нього й змовницьки підморгнув.
— Скільки п'ятір-р-р-рок? Скільки п'ятір-р-р-р-рок? — запитував щоразу папуга, коли Славко повертався зі школи.
Славко відповідав йому і брався за уроки.
— Від Москви до Калуги можна доїхати на   електропоїзді   за  дві  години.
— О котрій годині буде в Калузі поїзд, що вийшов з Москви об одинадцятій годині ранку? — читав умову задачі вголос.
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— О тринадцятій.
— О тр-р-р-ринадцятій! — вигукнув папуга так зраділо, ніби це він сам розв'язав задачу.
Та найбільше йому подобалося кукурікати. Коли помічав на подвір'ї півня, гордо задирав голову, надувався, і в нього з горла викочувалося голосне:
— Ку-ку-р-р-р-ріку!
Півень, червоний як вогонь і з червоними сердитими очима, гнівно роззирався на всі боки, щоб знайти й покарати порушника спокою. Не побачивши ніде нікого, підозріло дивився на папугу, що сидів на тину й удавав, наче то зовсім не його витівка. Вигляд у нього й справді був такий безневинний, що півень і геть розгублювався. Щоб не втрачати авторитету господаря подвір'я, суворо згукував курей, сокотів на них, раптово вдаряв себе червоними крильми в червоні боки й кукурікав. А з тину йому відповідав кукуріканням Жако.
Ошелешений півень на якусь мить завмирав, а потім одстовбурчував крила, відступав для розгону назад і починав стрибати на тин, щоб провчити нахабу. Та доскочити аж до папуги йому не вдавалося, бо півень уже був старуватий, обважнілий од ситого і спокійного життя. Втомившись, утихомирювався, лягав під тином, тоскно і благально дивився на Жако. Ніби казав тим виглядом: «Не тривож моє куряче господарство». Та Жако, звичайно, того погляду не розумів. А тому знову починав кукурікати. І півень утікав зі своїм курячим гуртом аж на город. Папуга лишався дрімати проти сонечка і думати, чим би ще звеселити двір і розважити самого себе.
Коли Славко з'являється вдома, Жако не відступа од нього й на крок. Йде той до лісосмуги — там дідусь косить сіно — Жако з ним.
Славко перегортає покоси, щоб сіно краще висихало, а Жако бігає за ним слідкома й посвистує.
Повз них пролітає поїзд. Папуга ніби задумується, навіть очі приплющує,  а потім несподівано гука:
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— Ну ж і розумака ти, Жако,— з усміхом каже йому дідусь.
— Рр-р-розумака! — охоче погод жується Жако.— Рр-р-р-р-розумака!
І знову ходить перевальцем по покосах, насвистує, задоволений собою і своїм життям.

Михайло Слабошпицький, Славко й Жако. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

Восени Славко застудився.
Вночі у нього була висока температура і він марив. Присмирнілий Жако сидів біля хворого і не зводив з нього погляду сумних жовтавих очей. За вікном ляпотів холодний дощ і гримкотливо, спалахуючи вогнем, як блискавка, пролітали поїзди.
Коли прийшов лікар, папуга йому сказав:
— Хвор-р-рий! Славко хвор-р-рий! Тем-пер-р-р-ратур-р-ра!
Доки лікар вислуховував Славкові легені, Жако з надією дивився на нього. Навіть не зворухнувся, не кліпнув жовтими намистинами очей. Дідусь, тато й мама теж мовчки стежили за лікарем, з нетерпінням чекаючи, що ж він скаже про хворобу.
Нарешті лікар сховав фонендоскоп у набитий всякою всячиною портфель, протер окуляри і мовив:
— Нічого страшного немає, але треба лікуватися.
— Лікуватися,— жалібно повторив Жако.
Цілими днями за потьмянілим вікном шелестів дощ, гримкотіли поїзди, а Славко лежав у кімнаті й нудився Йому вже трохи полегшало, але виходити надвір не дозволялося. Єдина розвага — Жако. Він і вірші розповідає, і співа, і свистить
Навідали Славка однокласники, і Жако продемонстрував їм увесь свій репертуар.
— Йому на концертах виступати,— сказав хтось із хлопців.
І Жако ще більше запишався собою, аж очі примружив од задоволення, і ще хвацькіше взявся висвистувати, потім нявкати, гавкати й кукурікати.
Він, мабуть, дуже тішився тим, що Славко одужує.
Розумний Жако все розуміє.
... Стоїть серед вологого шумовиння обложних осінніх дощів степовий роз'їзд. Гасне в гущі безлистих потемнілих дерев перестук коліс, що летять здалеку і далеко.
Йдучи вранці до школи, Славко зупиняється, коли повз роз'їзд пролітає поїзд, роздумливо вдивляється в мигтіння його вікон і уявляє тих щасливих людей, які їдуть у невідомі краї і побачать там усякі дива. Ех, скоріше б уже, нарешті, вирости, скрушно зітхає він, і здається Славкові, що чекати йому до того часу — цілу вічність.
Славко оглядається на будиночок і щораз помічає у відчиненій кватирці свого попелястого друга з яскравим оранжевим хвостом.
Жако теж роздумливо дивиться на нього крізь сіре запинало дощу.
Цікаво, чи згадує він свою Африку, де так багато сонця і, мабуть, не буває таких холодних дощів?
Славко знає, що без нього папуга нудиться вдома. Нікому показать свої таланти, ні з ким поговорити й розважитись. Терпляче чекатиме Славка зі школи. А коли він знову постане з важким портфелем у руках на порозі, жовто спалахнуть присмучені очі Жако, й він весело загукає, з насолодою вимовляючи «р»:
— Школяр-р-р-р! Школяр-р-р-р-р-р-р!.. Скільки п'ятір-р-р-рок?!
Оминаючи калюжі на бруківці, Славко йде до школи. По дорозі думає, що влітку обов'язково візьме з собою Жако в табір.
Бо такої довгої розлуки на цілий місяць вони не витримають...

Михайло Слабошпицький, Славко й Жако. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

 

* * *

 

МОЛОДА ЗИМА

 

Михайло Слабошпицький, Молода зима. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

Ще вчора була осінь.
Чорні — без листя — дерева самотіли в чорних калюжах під пронизливим вітром. Сірко замерз і ні на які Дени-скові вмовляння навіть носа не захотів показати з будки. Потупцював-потупцю-вав Дениско зранку біля криниці, де було сухо, та й сховався в хату на цілий день. Ніщо більше не виманило його надвір.
А вночі йому приснилося, що падає сніг. Великою, неоглядною хмарою опускається аж із самісінького неба на землю.
Вранці скочив на ноги — і до вікна.
Гульк — аж там сніг. Сніг, куди тільки очі глянуть.
Просто дивина! Це ж як вийшло: сніг і приснився, і випав...
Розповів про те мамі
— Сніг приснився тобі, бо ти його дуже чекав і виглядав, а випав він, бо повинен уже був нарешті випасти,— пояснила вона. — Зрозумів?
— Зрозумів. І все одно цікаво.
— Звичайно, цікаво, — погодилась мама.
Надворі було тихо й урочисто. Наче на картині: біле небо, білі дерева, білі хати. В повітрі знехотя пролітали великі, мов метелики, сніжинки.
Дениско з Сірком вистрибом кинулися на вулицю.
Сірко — попереду, Дениско — за ним.
І проклали перший рівненький слід попід парканами. Ніби хтось провів риску на чистому аркуші паперу.
Гасали аж до обіду. Мати ледве вигукала до хати.
Дениско відігрівався на лежанці, а мама говорила з татом.
— Запізнилася трохи зима,— казала вона.
— Та ні,— відповідав батько.— Це так здається, бо була дуже дощова осінь. Лило ж — як найнялося.
— Вже й не вірилося, що колись ті дощі скінчаться... Зате зараз яка краса!
— Так, дуже гарна молода зима,— промовив батько.
— Молода зима! — аж підскочив на лежанці од здивування Дениско.— Я ще такого й не чув! Це так і називається?
— Так і називається.
— Яку гарну назву хтось придумав! — І ще раз повторив: — Молода зима_.
Набігався Дениско по першому снігу, натомився, розігріло й розморило його тепло, і він серед дня заснув.
І приснилося йому, що до них у вулицю йде молода зима — у білій пуховій хустці, у білому кожушку і в білих ва- лянках. А обличчя в неї — обличчя його мами. І голос — теж.
Спить Дениско. А мама стоїть біля нього і каже:
— Це ж яка радість для нього — сніг... Набігався, натомився, хай відпочине.
То її голос прийшов у Денисків сон.

Михайло Слабошпицький, Молода зима. Оповідання. Художник Олексій Міщенко

За матеріалами: Михайло Слабошпицький. "Норвезький кіт у намисті". Оповідання та казки. Художник Олексій Міщенко. Київ, видавництво «Веселка», 1996 рік, стор. 59 - 126.

 

 

Більше творів Михайла Слабошпицького на нашому сайті:

Ілюстровані оповідання Михайла Слабошпицького: "Чудасія на балконі", "Папуга з осінньої гілки", "Яблуня при вікні", "Золоті бджоли", "Васильків портрет", "Костик, море і дельфін", "Норвезький кіт у намисті",  "Що ж буде з Костиком?", "Мій друг лелека", "Цікаве рибеня", "Пташині вісті", "Риба від діда Остапа", "Зоряний цвіт", "Де туман живе", "Зайчик, що вважав себе сміливцем", "Хата, де жили страхи", "Папуга з осінньої гілки", "Цінь-Цвірінь", "Славко й Жако", "Екскурсія в зоопарк", "Молода зима"​. Малювали картинки до книжок відомого українського прозаїка, критика, літературознавця та публіциста Михайла Слабошпицького художники: Наталія Аксьонова, Олексій Міщенко, В. І. Анікін.

Казки Михайла Слабошпицького

Михайло Слабошпицький"Хлопчик Валь", "Цінь-цвірінь", "Зайчик, що вважав себе сміливцем" - ілюстровані казки Михайла Слабошпицького для малят​.
 

 


Останні коментарі до сторінки
«Михайло Слабошпицький. Добірка оповідань та казок з ілюстрованої книжки "Норвезький кіт у намисті" (друга частина), читати та завантажити»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми