Марія Яновська. «Нескорені» — добірка віршів про війну

Марія Яновська

НЕСКОРЕНИЙ

Присвячено 
пам’яті "кіборга" 
Ігоря Брановицького

Там небо рвалось "Градами",
І чорний дим, і сніг.
Країну ви не зрадили,
Хоч падали із ніг.

Ви — "кіборги", нескорені,
А ворогів їсть лють.
Поранені...Не скоро! Ні!
Вам поміч не дадуть.

Руїни вежі, згарище...
— Пристрель! — благає хтось.
Впізнав свого товариша.
— Сказав чи то здалось?

Ти жити будеш, друже мій!
Та ти ще молодий!
Від холоду простуджений...
І знову вибух...Дим.

Поранення...Контузія...
Людина — не бетон...
В КАМАЗі їде з друзями,
Везуть усіх в полон.

Там били арматурою,
Щоб на коліна став.
Упертий по натурі він:
— Я землю захищав!

Життя за Україну я
Безжалісно віддам!
А чорний крук за спиною
Ударив по ногах.

Страждання, муки...  — Доки так?
А витримка яка?
Закінчилися допити.
Пристрелили. Упав...

Розквітло поле маками —
Борців пролита кров.
Не зцілиш серце матері.
Син в Ангели пішов.

Схилімо нині голови!
Події ці сумні...
За воїнів помолимось,
За доблесних синів.

* * *

Світлій пам’яті 
старшого бойового медика 
механізованої роти 
Ситник Клавдії

ЖІНКИ НА ФРОНТІ

У нас перемир’я? Чом знову убиті?
Загинула жінка у розквіті літ.
А їй би ще жити, дітей народити,
Малих українців красивих, як цвіт.

Жінки на війні, бо вони таки сильні.
Щоб зцілити рани, рука в них легка.
На фронті: кохані, жінки-берегині.
Промовить хтось тихо: "Це доля така!"

Дочка сиротинка, зажура голосить,
По всій Україні ридають серця.
Європа мовчить і не вимовить: "Досить!"
Гібридній війні ще не видно кінця.

* * *

Я ВІРЮ 

Я вірю, що закінчиться війна,
І будуть люди рахувати втрати.
Понівечила скільки доль вона?
А скільки діточок ростуть без тата?

В землиці свіжі рани заживуть,
Нові будинки можна збудувати...
Руїни, сльози — війн кровава суть.
Ніколи сина не поверне мати.

У тім печаль народу і біда,
Що душі покалічені війною.
Слова безсилі... гроші, бо журба
Повисла пеленою навісною.

Ще боєм довго снитиме солдат,
Зриватиметься від легкого шуму...
Бронежилет на грудях... Автомат.
Бліндаж снігами замітає... Сумно.

* * *

ПРОКИНЬСЯ, СВІТЕ!

Не зміряти потоки крові й болю.
Нас убивають, спалюють будинки.
"Прокинься, світе, і вставай до бою!"—
Це крик душі малої українки.

Розкрийте очі, добрі, щирі люди,
Бо в Україні плач, ростуть могили!
Закрийте небо, знищимо Іуду.
Ми боремось, та гаснуть, тануть сили.

Вбивають лиш за те, що українці.
Захланні, бо землі усе замало.
Не вовча зграя — путінські ординці!
Чекає смерть їх тут, не хліб та сало.

Як воші, сарана, повзуть Пилати —
Зажерливі злодюги, підлі вбивці.
Ви будете у пеклі всі палати,
А в нас розквітнуть маки й чорнобривці.

* * *

НІ! НЕ БУЛИ ВИ СТАРШИМИ!

Ні! Не були ви старшими по плоті,
Нащадки дикі, плем’я московитів!
Там, де Москва, були ліси й болото,
А Київ, Русь вітали в цілім світі.

Народи мокші, ерзі, мері, чуді...
Від ханської орди — жадання крові.
Про ваші звірства вже відомо всюди.
Свій край оборонити ми готові.

Непрохані прийшли у нашу хату
Розбійники зомбовані, обдерті.
Передавайте, подзвоніть "брат брату"
І не шукайте в Україні смерті.

Не зможемо простити вам ніколи
Смерть дочок і синів, кроваві ріки,
Зруйновані садки, лікарні школи...
Ми — українці мужні і великі!

Ви — путінські головорізи, зайди,
Стерв’ятники безкрилі, злі шакали!
Ні! Не були нам старшими, це знайте!
Ви просто назву "Русь" у нас украли.

* * *

ТИ ЗНАЄШ, ЯК ЖИЛИ МИ ДО ВІЙНИ

Ти знаєш, як жили ми до війни...
Великдень — то у нас найбільше свято.
У вишиванках доні і сини,
Усміхнені, здорові мама й тато.

Великдень цей інакший, не такий,
Який у нашій  пам’яті віддавна.
Хоча і сонце світить, і блакить,
Війна несе утрати  непоправні.

Зчорніли наші села і міста,
Там, де пройшлися дикі московити.
Важкий для України час настав.
Ми вистоїмо, будем-будем жити.

Відважним нашим воїнам уклін.
Живими повертайтеся додому!
Христос Воскрес! Б’є великодній дзвін.
Нас не здолати. Світу це відомо.

***
Вже скоро Великдень. Я в чорній одежі.
Чи так ця хустина мені до лиця?
Далеко десь Ангел тихесенько стежить.
Щодня несе поміч від Бога Отця.

Яскраві квітки дні сумні прикрасили...
Земля у руїнах... Могили, хрести...
Лиш віра на краще додасть мені сили
Не впасти, не здатись, а далі іти.

То чорне, на жаль, в Україні у "тренді".
Тривожні новини біль, розпач несуть.
Спиваємо сльози гіркі, а не бренді.
Війна вповиває у темне красу.

Плакуча верба розпускає листочки,
Сніги в горах тануть, вирує вода.
Гряде перемога, і це остаточно,
Що згине навіки рашистська орда.

***
Напоїли дощі землицю.
Потяглися до сонця трави.
Нам ночами давно не спиться:
Звук сирен і бої криваві.

Дуже важко усе сприймати,
Не витримують нерви й очі...
Москалі ріжуть слух наш матом,
Про "зачистки" якісь торочать.

Убивають, ґвалтують, нищать,
Показали свій "гонор" світу.
Твердолобі, злодії ниці,
Помрете — не засвітять свічку.

Дикі гуси, кусючі бджоли,
Голуби і качки летючі...
Наші воїни, як соколи,
Відомстять за Ірпінь і Бучу.

Ми зуміємо всі достоту,
Захистити свій дім, родину.
Повертай в оркостан, голото!
Не здолати вам України.

* * *

Пам’яті Ігора Вишенька, 
мужнього воїна і патріота України

Простіть мені біль, гіркі сльози і жаль,
Котрі на Великдень приніс вам у хату.
Прийшов в Україну пропитий москаль,
Я землю рідненьку пішов захищати. 

Хтось вимовив так: "За кордоном побудь!
Хай інші спішать боронити країну!"
Упевнено вибрав на Схід важкий путь,
Пішов збороняти сім’ю і родину.

Заплакало небо, у квітні впав сніг.
Війна несе смерть. Ну що ж така доля!
Простіть, бо інакше зробити не зміг,
Дружино, матусю, синочку і доне...

Повірте, що вої ворожі впадуть,
Криваві бої...Увесь світ на сторожі.
До моря хай вісті несе бистрий Прут.
Живи, Україно! Ми зло переможем!

***
Куди не глянь — очей не відвести. 
Ой скільки цвіту ніжного довкола!
І соловей виводить вранці соло...
Лиха війна несе нові хрести.

Ой це не фільм, не сон страшний, повір,
То бомби орків нищать Україну.
Де йшла орда кацапська — лиш руїни.
Москаль-злодюжка — найстрашніший звір.

Весна вплела в розруху барви трав...
У сховищах, підвалах мерзнуть діти.
Вони ніяк не можуть зрозуміти,
Чому злий карлик радість в них забрав.

Відважні наші воїни в боях.
Живи, людино, і не падай духом!
Ти краще серце і весну послухай.
Ми переможемо! Давно забули страх. 

***
Весна і вранці чути спів пташок...
Війною йде москаль несамовитий,
Приносить смерть, і біль серцям, і шок.
Бо не одного козака убито.

Заплаче мама...Ой, який то біль!
Їй сина повертають в домовині.
О, лютий враже! Згинути тобі!
Ти проклятий, бо в цьому горі винен.

З дитиною лишилася сама!
Маленькій доні мама витре сльози.
Заграв оркестр, та музика сумна...
Болить від цих мелодій і морозить.

* * *

ДУМКИ ВОСЬМИРІЧНОГО ХЛОПЧИКА

У нас війна і гинуть  мирні люди,
А з неба бомби падають на місто.
Руїни, дим, ракет уламки всюди,
Горять будинки... У підвалах тісно.

Помер дідусь. Як боляче і сумно!
У мене на спині велика рана.
Лиш вісім літ минуло. "Ти розумний
І мужній!" — так матуся мовить зрана.

Усім щоденно роблять перев’язки:
Спочатку мама, я, мала сестричка...
Глибока рана в мами, видно м’язи...
Бабуся каже: "Ти попий водички!"

Моя сестра бліда і дуже квола,
І голова її в бинтах ще відучора,
Говорить з нами стиха і поволі.
А ще бабуся Галя дуже хвора.

Так, я поспав, а місто помирає.
Мій Маріуполь — сад мого дитинства.
Мені би вижити. О ні! не хочу раю!
Прошу вас, люди: зупиніть злочинства!

* * *

Присвячується воїну-добровольцю 
із селища Ланчин, 
який  героїчно загинув, 
захищаючи Україну, 3 липня 2022 року

Я на білому світі прожив дуже мало,
І усе, про що мріяв, зробити не встиг.
Ви простіть мені, діти, і батьку, і мамо,
Що живим не вернувся. Кохана, прости!

Добровольцем на Схід я пішов воювати,
Бо інакше не зміг — Україна одна.
Жаль мені : виростатимуть діти без тата,
І дружина така молода вже вдова. 

Ця війна — море смутку і болю,
Але військо злодійське вороже впаде.
Хоч уперто, однак, не здається без бою.
Перемога за нами — наступить той день.

Злі ординці отримають все по заслузі.
Забирає війна кращий нації цвіт.
Прощавайте: рідня, побратими і друзі.
Ой, як жаль покидати так рано цей світ! 

* * *

Присвячується командиру 
підрозділу "Карпатської Січі" 
Андрію Жованику

Ішов з гвинтівкою в атаку...
Новітня зброя де? Катма!
Буває на війні усяко.
Все переносив жартома.

Не побоявся куль ворожих,
Цінивши дружбу кожен раз,
Знав: Україна переможе.
Вона — для всіх дороговказ.

Хотів добро творити, мріяв...
Сини зростали і дочка.
Проте війна не має міри,
Несе біду, вона гірка.

"Карпатська Січ". Гей, командире!
Обличчям схуднув, глас притих.
Та в тебе серце добре, щире
До відчайдухів і простих.

За Україну йшов у пекло.
І полюбив донецький степ.
Як рана допекла нестерпно.
Промовив стиха: "Заросте!"

Під Соледаром смерть скосила.
Важкий був і нерівний бій.
Віддав своє життя і силу
За рідну землю, в боротьбі.

* * *

Присвячується воїну-добровольцю 
батальйону "Карпатська Січ" 
Максиму Василишину

Прощайте, друзі, університет,
Я добровольцем нині йду у лави.
Ой не кажіть: "Куди такий естет?"
Не обмовляйте, що бажаю слави.

"Карпатська Січ" — відважних батальйон,
Вперед веде нас отаман умілий.
Я не втікав, як інші за кордон.
У бій за Україну гордо й сміло.

Ми українці — прикладом для всіх.
За рідну землю встанемо на битву.
Гарячий час. Відсидітися гріх.
Нас Бог врятує і свята молитва.

* * *

Присвячується бійцям полку "Азов"

Я повернувся, обійняв дружину,
Уперше у житті побачив сина.
Я був у мами. Їв смачнющий борщ,
У шибку стукав теплий літній дощ.

У Львів до друга їздив я на каву.
Говерлу підкорив із батьком. Браво!
У гаражі прибрав і дику вишню
Зрубав нарешті, бо в городі лишня.

Я написав новелу про війну.
Прослухав пісню про бої сумну...
Це все — неправда, марево зі снів,
Бо я  живцем в Оленівці згорів.

***
Від обстрілів розбите вщент село.
І тіло втомлене, і нерви на межі.
Ущухли вибухи. Здається, пронесло.
"Рідненькі! — чути голос — Не чужі!

Я молочка вам, хлопці, принесла.
Тепленьке ще, воно додасть вам сил.
Повиїжджали жителі села...
Воює десь на Сході і мій син."

— Чому ж Ви не втекли так, як усі.
То добре, що залишилась жива.
— Я знаю всі дороги-манівці.
І, може, у пригоді стану вам.

Бійцю полегшала відразу: біль і щем
За рідним домом, батьківським теплом.
— Піду! — сказала. — Завтра прийду ще,
Зраненька, зі свіженьким молоком.

***
Розкажи про героїв, мамо!
Чи ці люди справді зі сталі?
А ми знаєм про них так мало,
Хоч дорослими майже стали.

— В нас багато героїв, сину:
Легендарні, мужні пілоти,
Що у небі кожну годину
Чинять ворогу сильний спротив.

І танкісти, і піхотинці...
Захищають наш край недремно,
Щоб не сміли пройти ординці,
І топтати священну землю.

Загартовані полем битви,
Сильні духом, в пекельнім герці
Прошепочуть слова молитви,
Україна і Бог у серці.

Нездоланні, могутні, горді,
Збережемо свою країну.
Переможемо диких орків.
Відбудуємо Україну.

* * *

ПЕКЕЛЬНІ ЖНИВА

Стрільба по нивці. Бог не допоміг...
Горить достигле та рясне колосся.
Який то жах! Який пекельний гріх.
Війна! Жнива! Усе переплелося.

Врятують хліб відважні козаки.
Тож вої духу за кермом комбайнів,
Прудкіші вітру. Кожен з них такий.
Втішатись лихом ворогу не даймо!

Гудуть мотори і за рядом ряд
Зерно збігає в бункери, як злото.
Солоний піт і дим...Новий заряд 
Енергії, потуги зло збороти.

Окраєць поля... Полум’я біжить,
У кіптяві і димі все навколо...
Хвилина, дві, одна секунда, мить. 
Віддячило за працю щедре поле.

***
Пальці тендітні торкалися струн.
"Ніч яка місячна" скрипка співала.
Слухали люди. В очах їхніх сум,
Бо від ракет заховались в підвалі.

В когось сльоза покотилась з очей...
Бомба зірвалась вгорі, недалеко...
Скільки отут провести їм ночей,
В сирості, в холоді, в темряві, в спеку?

Плакала скрипка, і в унісон 
Злегка підспівував дід під стіною.
Тихо! В маленької дівчинки сон.
Душі лікує скрипалька струною.