На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Вірші про Дніпро. Марія Пригара


Марія Пригара, поезії для дітей про Дніпро
П.Лисенко. Картина "Тихий Дніпро"
(акварель, туш, папір)

Марія Пригара

ТАРАСОВЕ СЛОВО

Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!

 

* * *

 

МИ З ДНІПРОМ ТЕПЕР СУСІДИ

Ми з Дніпром тепер сусіди:
Будем жить біля Дніпра.
Тато каже:
— Взавтра їдем!
Вже збиратися пора.
Не баріться — хутко вечір! —
І знялася метушня.
Почали складати речі
Мама, тато, Лесь і я.
Тато возиться з книжками,
Я збираю олівці,
А Олесь біжить до мами
І несе свої штанці.
Не присяде й на хвилинку —
В нього стільки різних справ:
Він запхав кота в корзинку,
Мотузком перев'язав.
Всім було роботи досить,
Та уже й спочити час.
— Спіть, хлоп'ята! — мама просить.
Я упораюсь без вас.
Спати? Добре — будем спати!
Тільки гляньте: в чому річ?
Сон мене не хоче брати.
А така ж велика ніч!
Задрімав я опівночі
Та й побачив уві сні:
У дворі Дніпро хлюпоче,
Ходять блиски по стіні.
Зирк! — аж сонце сліпить очі.
— Уставай! — кричить мені.—
Вже у двір машина їде.
Вирушати нам пора!
— До побачення, сусіди!
Будем жить біля Дніпра.

 

* * *
 

ПРИЇХАЛИ ВНУКИ

Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз'їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері діду:
«Я гвардію нашу
За рік не об'їду,
Бо той на Кавказі,
А той за Алтаєм.
До нас у Каховку
Усіх поскликаєм!»
Сказала — і зразу
Взялася до діла,
Бо звикла робити
Отак, як хотіла.
Листи написала,
Пиріг замісила,
Дітей та онуків
У дім запросила.
Тополі в Каховці
Скидають обнову,
Ідуть пароплави
Повз греблю дніпрову.
Бокатий автобус
Біжить на зупинку.
Порипують двері
В новому будинку.
Тупочуть по сходах
Хлоп'ята й дівчата.
Нічого не скажеш —
Сімейка багата!
їх баба із дідом
Два дні зустрічали.
У цілому домі
Стільці позичали.
Нарешті притихла,
Зітхнула бабуся:
«Сідайте хутчіше —
Усіх роздивлюся!
Хто схожий на маму?
Хто схожий на тата?
Ану, признавайтесь,
Мої мишенята!..»
Присунулась ближче
Малеча лукава.
Що баба не скаже —
Усе їм цікаво.
Сидять коло неї,
Такі ж бистроокі,
І дивляться пильно
На зморшки глибокі,
На очі ласкаві,
Натруджені руки.
До баби в Каховку
Приїхали внуки!

 

* * *
 

НЕМА СПОЧИНКУ

Біжить, шумить Дніпро старий,
Хлюпоче в далечінь.
І каже сонце раз:
— Та стій!
Хоч ніч одну спочинь!
Це ж ти дротами струм женеш
Та носиш вантажі.
А може, ти втомився теж?
По щирості скажи!
І тут Дніпро як зашумить
На весь широкий світ!
— Течу я стільки вже століть,
Не знаю, скільки літ!
Носив я сотні кораблів
Усім вітрам на зло.
А щоб текти я не хотів —
Такого не було!
Коли б я хвилі зупинив,
Сказав би «Стійте!» їм,
То згасли б тисячі вогнів
На березі моїм.
І люди б скрикнули кругом,
Побачивши пітьму:
— Рятуйте! Що таке з Дніпром?
Як помогти йому?
І що ж мені — відпочивать,
Сховавшись в береги?!
Та я почав би висихать
Від сорому й нудьги!
Шепнуло сонце:
— Вибачай,
Коли такі діла!
Біжи, старий, та поспішай:
Робота ж немала!
Бурчить Дніпро:
— Спочить? Мені?
Про це навік забудь! —
Біжать по всіх світах вогні
Від нього в дальню путь!

 

* * *



НАРОДЖЕННЯ

Ніхто не знає і донині,
Коли у пітьмі давніх літ
Струмок в болотяній долині
Уперше вихлюпнув на світ.
І, розливаючи озерце
Навкруг дзвінкого джерела,
Вода, мов кров з живого серця,
Уперше в травах потекла.
Тоді, продерши стежку в хащі,
Серед болотяних кущів,
Підповз помалу велет-ящір
І лапи в воду умочив.
Не знав струмок своєї сили,
Не знав, що десь там, у степах,
Йому вітри мостили схили
І скелі відступали шлях.
Струмок звивався у долині,
Світив на сонці серебром.
Він потече по Україні!
Він буде зватися Дніпром!

 

* * *

 

УНОЧІ

В далеч води котяться холодні,
Стеле осінь вітряні дороги.
Уночі з дніпрової безодні
Сумно обзиваються пороги.
Стогнуть з дна глухими голосами:
«Скільки літ ми пінилися люто!
Кораблі жбурляли до нестями.
Через що ж тепер нас позабуто?»
Ненаситець скаржиться ревучий:
«3-між усіх я злостився найдужче.
З палуби мої уздрівши кручі,
Лоцмани тремтіли невсипущі.
А колись прадавні мудрі люди,
Як пливли ладьями у негоду,
Мед-вино лили мені на груди,
Щире срібло сипали у воду.
Ще й благали, кожен як уміє:
— Є у нас,— казали,— жони й діти.
Не топи нас, лютий чорторию!
Дай у світі білому пожити!
І від смерті вимкнувшись, бувало,
Низько хвилям кланялись дніпровим,
...Все минуло, зникло і пропало:
Нас ніхто не згадує і словом.
Бо розливсь тепер Дніпро в просторі,
Заманулось морем стати діду.
Пароплави йдуть у тому морі,
А від нас немає там і сліду».
Ходить вітер тихою ходою,
Серед хвиль проорює дороги.
Уночі під темною водою
Ледве чутно скаржаться пороги.

 

* * *
 

ДНІПРО ШЕПОЧЕ

Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.
Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті шати.
На віку — немов на довгій ниві:
Стільки можна дідові згадати!
І пливуть ті спогади, як тіні.
Є між ними добрі і похмурі.
...Ось плескочуть весла в шумовинні,
Чорне море стогне проти бурі.
На судні вітрила не нап'ято,
А воно біжить у піні білій.
Це ж турецька каторга проклята:
Ой, то бранці стогнуть, а не хвилі!
В ланцюги важучі їх закуто —
Веслувати важко у закові.
За веслом сидить козак Васюта,
Уже й світ темніє козакові.
То його татарин збив стрілою,
Як в степу стояв він на сторожі.
І хита Васюта головою:
Сам собі повірити не може.
Він аж тричі рвав татарські пута,
Та спіймали кляті басурмани!
Тяжко били, катували люто,
Продали на каторгу в кайдани.
І горить козацьке вперте серце,
Підкоритись катові не хоче.
За облавком Чорне море б'ється,
Шумовинням забиває очі.
Досягає бризками до тучі,
А Васюті видиться в знесиллі:
То Дніпро вирує біля кручі!
То Дніпро гнівливо котить хвилі!
— Ти заграй, Славуто, на годину!
Розімчи, розбий галеру, буре! —
Раптом впав важкий нагай
на спину.
— Ти чого весло впустив, гяуре? *1)

-------------------------------------------------
*1) Так турки й татари називали слов'ян.

 

* * *

 

СТОЇТЬ ВЕРБА НАД КРУЧЕЮ...

Де в’ється шлях покручений 
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею 
Вклоняється Дніпру.

Уся укрита шрамами 
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.

Тремтять сучки розколені, 
Струсивши листя мідь.
Копни лишень при корені — 
Осколок забряжчить.

В ту давню ніч загравою 
Кривавилась ріка.
В пітьмі над переправою 
Громадились війська.

Хто пліт штовхав із силою,
Хто гнав човна з коси.
— Не бий їх, Дніпре, хвилею! 
Легесенько неси!

Як бомба вирву вириє 
І піде хтось на дно —
Він знов на волю вирине, 
Пливтиме все одно.

А кулі поруч хвиськали, 
Шукали міни ціль.
Та ось, труснувши бризками, 
Солдат підвівся з хвиль

По схилу збіг сипучому, 
Задихавшись на мить,
Сказав вербі над кручею:
«От звідси будем бить!»

Згинався стовбур колесом 
У сяйві злих ракет.
Всю ніч захриплим голосом 
Татакав кулемет.

Його трощили мінами,
Його вогнем мели,
Але в Дніпро не скинули 
І знищить не змогли.

Солдат не впав поранений: 
Він буде жить та жить. 
Верба, укрита шрамами, 
Як пам’ятник стоїть...

 

* * *

 

САМ З СОБОЮ

Що за шепіт чути в тиші,
Ніби сну комусь немає?
То Дніпро зірки колише,
Сам з собою розмовляє.

— Недаремно ж,— він говорить,— 
Я сягнув до небокраю.
Чи я річка, чи я море —
Вже тепер і сам не знаю.

І хоч роки за плечима,
Я міцнішаю на силі.
Та навіщо ж на спочинок 
Відпускати в море хвилі?

Ось не хочу мати спокій,
А візьму — і просто з ходу
Заверну свої потоки,
Пожену слухняну воду.

У степи, від сонця в’ялі,
Між полинними кущами 
Хай біжить все далі й далі,
На хліба хлюпне дощами!

Прилетять пташки шумливо, 
Не питаючись нікого.
Біля хвилі, мов те диво,
Стане чапля довгонога.

Забринять лани струмками, 
Зашумлять садами балки.
В очереті над ставками 
Ніч не спатимуть рибалки.

І кепкуючи з посухи, 
Заколоситься пшениця.
Мов красуня-чепуруха.
Буде вродою хвалиться.

Отаку я маю мрію.
Як надумав — так і буде.
А як щось я не зумію —
То мені поможуть люди!

 

За матеріалами: Марія Пригара. "Ручаї". Вірші та казки. Малюнки О. Животкова та О. Лебідь. Київ, "Веселка", 1968, стор. 18 - 30.

 

 

Більше творів Марії Пригари на нашому сайті:

Вірші для дітей від Марії Пригари
У цьому підрозділі можна знайти як окремі твори Марії Пригари, так і цілі тематичні збірки поетеси: про дітей, про школу, про ліс, про звірят, про війну, про Дніпро, про козаків-запорожців.

 

Більше віршів про Дніпро:

Вірші про ДніпроВірші Марії Пригари та Миколи Вінграновського, в яких згадується Дніпро.

Останні коментарі до сторінки
«Вірші про Дніпро. Марія Пригара»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар