Марія Дем’янюк. «Коли небо вдивляється в мою душу…» — цикл духовної лірики з поетичної збірки «Світань»


 

Карпати. Картина Миколи Мазура.

Картина Миколи Мазура «Карпати».

 

 

Марія Дем’янюк

«Світань»

(збірка поезій)

 

Завантажити текст циклу поезій Марії Дем'янюк
"Коли небо вдивляється в мою душу..." (txt.zip)

 

«Коли небо вдивляється в мою душу…»

 

Любов

Поцілована полум’ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку – 
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає від тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе.
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину –
Сонцесвічки яскраву жарину
Принесе диво-птаха на ґанок:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

 

* * *

 

Божа Матір

Я думала, накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли, як Матінка молила
За кожного із нас – вже обійняли Землю...
І чую шепіт: Я прошу... Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Янголи цілують...

 


***
Зірки запалених свічок
І темінь неба...
У вирії ніжнодумок
Лечу до тебе…
Я зірку спогадів несу
В яснодолоні –
Нехай торкається вона
Твоєї скроні.
Тендітне сяєво свічі
Нас поєднає –
Мерехкотітимеш мені
Зорею Раю...

 


***
Де земля, де небо – вже не знаю...
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері –
це Чумацький Шлях...
Чорний бархат полум’янять листя, 
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір’я на гіллях.

 


***
Вже відштормило... Мій корабель під зорями
пливе у завтрашній день....
Лагідно місяць шепочеться з долями, 
Вічність чекає пісень. 
В тишу постукають зіроньки-ноти,
нічка засяє від позолоти.
Ніжно мелодія небом проллється,
чути, як радо світ Божий сміється...

 

* * *

 

У небесному морі

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла,
і сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі –
забавлялися зорі,
і плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко, скоро світанок,
і краплинами море
осідало на ганок.

 

* * *

 

Свічолистя

Свічолистя запалила осінь,
Підійметься погляд до небес,
Огортає незбагненна просинь,
Відчуває серце, що воскрес...
Хай буденне місто зачекає
Десь на лавці: суєта суєт...
Подивлюсь, як Небо обіймає
Клена – ясноогненний дует:
На листочках крапелини світла,
Ніжно сяє Божа Благодать...
Це багряне полум’я розквітло,
Щоби наші душі воскресать...

 

***

Акації листочки,
мов клавіші...
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене
на жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
запрошує опалий лист до танцю... 

 

* * *

 

Світань

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.
Сніп рожевий зорейсвітоясних,
Хай угледить ясночолий ранок –
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.
Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...

 

* * *

 

Фарбую

Фарбую очі Неба, блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця,
рожевий усміх Сонця - 
        заграву світанкову,
що день новий вдягає
у ніжність пелюсткову,
верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп’янках  
          відкритих,
та легкий подих ранку, пречистий
          і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

 

* * *

 

Карпати

Старанно в небо дивилась ялина,
Ковдру зірок виплітала хмарина.
В сяєво місяць сповив полонини,
А на смереках блискучі хустини.
Вітри у горах тихенько блукали,
Мрії на вітах дерев колисали.
Лагідний ранок підкрався навшпиньки
Й замилувався: як хороше ниньки...

 

* * *

 

А Карпати...

А Карпати мають очі –
Темно-сині, грайливі, мов метелики,
Визирають з верховин.
А Карпати мають коси –
Ніжно-зелені, зі стрічками різнотрав’я,
Що сягають до низин.
А Карпати мають вуста –
Джерельні озера з перламутром-
ластовинням,
Чистим подихом глибин.
А Карпати мають душу –
Нічне небо, застібнуте на зоряні ґудзики
Розміром з долоню велетня,
Замріяного від сопілкової музики...

 

* * *

 

Загадкова синь

Небо – море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.
Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.
Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-Лебідь задивилась
В гладінь, що блакиттю заяскрілась.
Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…

 

* * *

 

Грушевий вечір

Цей вечір можна пити з молоком.
Мастити м’ятою на скибку хліба.
І запах грушок, здобрених вином.
І зорі в небі оп’янілі ніби. 
Серпнева втома тулиться до ніг.
Та вітер обіймає плечі ніжно...
Немовби зупинився плину біг
І Єва з дерева зриває груші грішно.
Медовий місяць поспішає нині:
Готує груші ночі-господині...

 

* * *

 

Ранок

Ранок умостився на волошку
І в рожеве небо поглядав, 
Прокидається Земля потрошку,
Сонцепроміньзазира у став.
Вербонька дивилась у озерце:
Довгокоса, човники-листки...
Сонечко торкнулось її серця –
Стала птахам кубельця плести.
До лелек лелека прилетіла,
Їм малечі стільки принесла!
І ростуть в лелеченяток крила, 
І клекочуть радо із гілля.
Небеса, проміння, ніжний ранок,
І краплини щастя на траві...
Бог малює трепетно світанок,
Вербам – лелечат на рукаві...

 


***
Місяць – то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.
Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.
Там, у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.
Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

 

* * *

 

Сонячно...

А на городі соняхи
до сонця личком тягнуться,
немов маленькі донечки,
ніяк не розпрощаються.
Голівоньками вертять,
та залюбки шепочуться,
і ясно усміхаються –
до Сонця-мами хочеться.
А може, наше сонечко
теж золотава донечка?
Яскріють жовті соняхи –
блищить Чумацький Шлях...
Й десь у віночку з соняхів
всміхнулась ніжно-сонячно
маленька Сонце-дівчинка 
у мами на руках...

 

* * *

 

Ранкове

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить – прокидатися мушу.
Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.
Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.
А хмари схилили голівку, 
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м’яти
Сповита біленька хата...

 

* * *

 

Загадай  бажання

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина 
милувала річку.
Чепуряться зорі –
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м’яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

 

* * *

 

Ранок

Червень сяє у росинах срібла,
Усміхається багрянцем ранок,
За вікном півонія розквітла
Квіткою рожевих забаганок.
Наливаю літо у горнятко,
Мед травневий, і з кульбаб варення,
В серці закарбовую нотатки
Слів твоїх – солодке одкровення.
У напій додам золотомрії,
Трохи синьобарви з чистонеба,
Подумки цілую твої вії
І горнуся сяєвом до тебе.
Не дивуй, що засміявся ранок,
І що все довкола зеленіє:
Я готую сонцевий сніданок,
І моє серденько ніжно мліє...

 

* * *

 

Літечко

Крила у метеликів з чистого кришталю,
Довго милувалася – крапелини раю.
Павутиння в золоті – сонцева хустина:
Чепуриться сонечко, сяє ластовинно.
Ясноранок літечка трави прикрашає –
В намистини сріблечка старанно вбирає.
І метелик радісно дбає про кульбабку –
Робить їй під зачіску найгарнішу шляпку.
Вийду я на ґаночок, пригорнусь до літа,
Засміявся раночок різноцвіттям квіту.

 


***
Плакав Бог – дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила,
Щоби усміхнувся
Сонячним Світилом,
Полум’ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць – 
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог – дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

 


***
І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті – немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духу.
Що, видається, совість – марний 
                                         комплекс?
Але вона – це життєдайний компас:
Мигає стрілка – іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність...

 

* * *

 

Пасхальний ранок

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з’являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

 

 

***
Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.
Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає –
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.
Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно –
Всесвіт щирих обіймів хоче.
По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

 


***
Як добре пити чай і слухати весну,
        її чарівні звуки,
коли вітає радо соловей тополю
      після довгої розлуки,
коли в березових бруньках
      співає тихо листя,
бо Квітень вже ступив на шлях
      в квітковому намисті.
І чується: слова кохання віддано шепоче
фіалка небу! Так замріяно-жіноче!
І я... з ковтком малинового чаю
Весни творіння серцем обіймаю!

 

* * *

 

Прощена неділя

А Господу болить, коли ми грішимо.
А Господу пече, як слово кривдне, чорне.
Хоч біль його ярить і рани, мов мечем,
Та він завжди любов’ю нас огорне.
І плаче Бог, коли палає гордині пломінь,
Й благодать дощу з очиць його
І чується: прощу, пробачу...
І в покаянні з Господом я плачу:
Прости, Господь, мені страждання ті,
Які Ти терпиш через мене на хресті...

 


* * *

 

Любов

Під небо гріхи піднімаються
        темними хмарами
і світло від нас відмежовують.
Та дивне проміння проникне
        між злісними чарами –
ці сяючі промені радо чоло обціловують. 
У світлих долоньках тримаю
          оте Ясносонечко,
Господь усміхається, ніжно шепоче: 
          “Донечка”...

 

* * *

 

Він

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.
А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.
Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...
Ба! – дивувались, Ти прости їм, Боже,
– Чи Він спокутувати всю гріховність світу 
                    може?
Гріх за гріхом – тяженний Його Хрест...
Останній шлях... і цвях...
        Пресяюче: Воскрес!
Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Нам треба менш грішити,
        хоч наполовину...

 

* * *

 

Дякую

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.
Боженько! Зерно Твого Світла 
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько! В Світлополум’ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.
Боженько! Дай нам Щастя Яскравого 
Ясномить – коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю: Алілуя!

 


***
Розфарбовую свою душу:
Сіре в синє, а чорне – в зелене.
Розфарбовую своє серце 
У всі відтінки, що має Вселена. 
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті, 
Як щезають буденні турботи. 
І великий Осяяний Спокій – 
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій, 
У якому зорює вечір... 
Тихо-тихо іду до себе. 
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

 

* * *

 

Нічне диво

До ранку не спала:
кришталь рахувала – 
краплинками.
І зорі сміялись,
мені дивувались – 
хвилинками.
А далі принишкли,
поглянули вниз, зачаровано.
І море зі скла упіймалось
у погляд здивований.
Зіркові сережки на хвильки 
вляглисьчароїтами.
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

 

* * *

 

Нічний регіт

Місяць роги наставляє:
Зорю лякає.
А вона сміється, регоче
Й спитати хоче,
Що сталося.
Ба, не дуже й злякалася.
Сміх той небом роздається:
Уявляє ж бо Зірка,
Як Місяць ріжками б’ється...
А даремно сміється, даремно –
Йому боляче, певно...
Даремно...

 

* * *

 

Ніченька

На дивовижному каштані
Вмостилась ніжна нічка-пані,
І небо місяцем всміхалось,
Бо з панною воно віталось.
А пані вишивала зорі
Такі яскраві, неозорі –
Чубатих хвиль ясні прикраси
Блискучі ґудзики-окраси.
А пані виплітала мрії –
Хмаринам фарбувати вії,
Такі прозорі і тендітні,
Земному світу непомітні.
А пані небесам сріблила,
Як щічку до хмарин тулила,
Яскраві крила...

 

* * *

 

Нічне

Проростали корені – виростали верби 
        у моїй душі.
Пагони вербички вітер колихає
        у нічній тиші.
А лелеченята у гнізді поснули,
        і наснилось їм,
Як у хмари сині з крилами пірнули
        в неба глибочінь.
Усміхався місяць, в оберемок зорі 
        старанно зібрав,
Мов лелечий тато, теплозіроньками
        небо прикрашав.
Між гіллям розлогим місяцеві крила  
        люляють лелек...
Нічка милувалась снами пташеняти
        серед верб й смерек.

 


***
Коли небо вдивляється у мою душу –
стаю берегом, де хвилі голублять сушу.
І пісок, пофарбоований
соняшними пелюстками,
ізмарагдовим поглядом
стежить за небесами....

 


***
Іду одна я серед ночі.
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

 


***
Нічка нанизує зорі в намисто –
Небо вдягає його урочисто.
Нічка сплітає майстерно мережки –
Небо вбирає хмаринні сережки.
Нічка майструє кулон золотавий –
Місяць у небі блищить величавий.
Нічка глядить ніжно світові в очі –
Хвилями море тихенько шепоче.
Лагідно ніченька світ обіймає –
Небо милується, Благословляє...

 

* * *

 

Напій ночі

Темно-кавове небо –
робуста, арабіка?
І яскраве горнятко - Місяць 
палає всю ніч.
Дивовижа напій
для поетів, художників,
мрійників,
що в сяйливу нічницю
зустрічаються з вічністю
і бесідують з нею
віч-на-віч...
Щосекунди,
щомиті
скресають у небі
огненні жарини –
і духмяним потоком
ллється дивонапій
в філіжанки
для спраглих Землі
без упину.

 

* * *

 

Нічка

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з’явилася
диво-птаха – жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

 

***
Місяць сяйво ллє на землю
      з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
      з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
      притулю до хвилі.
Зачаюся: запливають
      золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
      зорі-діаманти –
золотаві танцівниці
      стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
      Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
      хвилями-стежками.

 

* * *

 

Зорі до неба підв’язує нічка

Зорі до неба підв’язує нічка...
Сині, багряні, рожеві, зелені.
Ними милується вигнута річка:
Дотики хвильок такі одкровенні.
Тішаться також смереки високі –
Прагнуть дістати і вплести у віти,
Щоб дивували вогні одинокі
Тих, хто в безсонні народжує міти.
В небо глядять матіола та рута,
М’ята і чабер, духмяна меліса.
Певне, ніколи вже їм не забути
Як оксамит убирається в бісер.
Ніжна заграва, яскравий серпанок...
То прокидається стишений ранок.
Місячний серп обрізає підвіски,
Зорі покірні, немов одаліски.

 

* * *

 

Нічниця

Місяць – крило горлиці,
      що колисає нічку...
Місяць – яскрина вічності,
      неба вогнянка-пічка...
Місяць – полум’яний м’яч,
      яким кидаються велетні світу...
Місяць – сяєво туги й надій
      і мотив споконвічного міту...
Місяць – око пильне, огненне 
      чарівливого неба нічного...
Місяць – світло ніжне, жадане,
      що торкається чола твого...
Місяць – сяюча усмішка,
      золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок для тебе видноколом 
      розсіяв зірковий пісок...

 

* * *

 

Чарівливе

Нічка-чарівниця льодяники готувала:
сині, жовті, пурпурові.
Прив’язувала їх до неба
на ниточці шовковій.
Хай на землю з них стікають
сни солодкі та щасні,
і на сплячих обличчях
квітнуть усмішки зореясні.
А опісля з’являвся красень-ранок 
в черленій сорочці,
ті ниточки раз за разом зрізав
і льодяники геть усі злизав.
Тому ранок завжди солодкий,
задоволений:
загравою усміхається –
з усім світом вітається.

 

* * *

 

Теплоосінь

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало 
Нотами серцю милими.
Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.
Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя,
І височінь неозора.

 


***
Відблиск згаслої зорі дістає землі.
Сяє вона, хоч давно вже немає її.
Так і людина, що у вічність пішла із життя:
Полум’ям пам’яті світить із небуття...

 

* * *

 

Річка

Місячний гребінь чесав коси річки –
Радісно хлюпали хвильки водички.
Зорі лілеям про щось шепотіли –
Зорі-лілеї від щастя жовтіли.
Сиза хмарина гляділась у води –
Дзеркало-річка сріблилось від вроди.
Білий туман над рікою піднявся –
Ранок під ковдрою вже прокидався.

 

* * *


Надвечір’я

У хати великі очі,
Бо хата завжди чекає,
Коли ти прийдеш додому
З чужого холодного краю.
Присядеш тихенько на призьбу,
Поглянеш у затінок вишні
І небу почнеш сповідати 
Думки свої чисті та грішні.
І квітка за квіткою в душу
Проникне увесь садочок...
Я цвіту того не порушу –
Зі спогадів буде віночок.
Я тишу святу не злякаю,
Сидітиму довго на ганку,
Хай котяться сльози зірками
В самісіньке небо до ранку...

 

* * *

 

Роздуми

Життя – не рожі,
Ні не квіти,
Життя прожити –
Це як жито:
Прожиті роки –
Лан густий,
А як прожито,
Скаже жито,
Чи колос повний,
Чи пустий.
«Заколоситься твоє поле, – 
Казала мати, – лиш тоді,
Коли віддати серце людям
Собі поставиш на меті».
І хліб із жита випікала
І ним дітей благословляла.

 

***
Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.
Небесна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь “люблю” тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.
І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.
І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

 

* * *

 

Нічний дощ або небо плаче

Мокрий асфальт, кленове листя –
Дзеркальне відображення неба нічного.
А ти безжально ступаєш на зорі,
Які знітились від погляду твого.
А місяць сурмить-кличе зорі до зграї,
Та листя зів’яле уже непорушне:
Срібляться краплини на жовтому шовку,
І небо крізь сльози сміється натужно...

 

* * *

 

Вишневе

Я в астралі, на вишні,
Там, де хмари розкішні,
де тендітні пелюстки –
то мережки для хустки.
А у цвіті – по зірці:
оченята закрили,
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю
муркотіли, мов киці.
Заджмеліли листочки:
на зелені місточки,
що у деревонебі,
граційно мостились,
щоби вишні родились,
золоті трудівниці –
бджілки сяйву кориці.
В білосукнях розкішні
забуянили вишні...

 

* * *

 

Світає...

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

 

* * *

 

Біля батьківського дому

Біля батьківського дому
У гіллі горіха
Господь оселився 
І глядить на стріху.
Закружляли ластів’ята,
Пурхають у небі.
Мальву, чаберець і м’яту
Пригорну до себе.
А розкішні пані-вишні,
Груша, абрикоси...
Милість дарував Всевишній:
Покотились сльози.
Сонце краплі упіймало.
Огорнула втіха.
Я горіх той обіймала –
Дякувала стиха.

 

* * *

 

До сповіді

«І Небовиду Церква... Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув…»
І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця –
Постукали до Божої Світлиці.

 

* * *

 

Поєдинок

Долоні в долоні...
Хто кого переможе в цій битві?
А Матір Божа сиділа на підвіконні
Й благала: 
З’єднайте долоні в молитві...

 

* * *

 

Церкві

Вона чекала, що я прийду:
Плекала вогники в свічах.
І сяяли Небесні Лики
Та Книга у Отця в руках.
Золотозвучний спів любові,
Яскринки вічності – слова.
І пригорнула мене втішно,
Заграло зарево – сльоза. 
Вона чекає, що прийдемо...

 

 

* * *

 

Осінній step

Кленовий лист приклеївся до шибки:
Долоня осені... Вітальний жест..
І лише хмари в холоднім небі
у танцях west.
Такі самотні й непривітні...
Хоч тішать спогади в собі літньо-блакитні.
І каблучки осіннього дощу
відстукують: не відпущу, не відпущу,
не відпущу...

 

* * *

 

Скарбівниця

Перебираю спогади, мов скарби...
Ось діаманти – посмішки синочка,
А далі мама в сірому платочку,
І з татусем сідаємо у човен,
І тихе плесо, світанковий гомін.
А ось корунд –це пристрасне кохання,
Червона зірка – вранішнє вітання,
І всюди ми тримаємось за руки,
Втонуло б серце в келиху розпуки,
якби не Ти...
А ось туманять гори,
Мов марево бурштину з молоком,
Рудіють стрічки-стежки за селом
поміж Карпатських гір...
А ще батьківська хата,
що золотіє на Різдвяне свято.
І посмішками прибрана ялина,
Жаданий щебет чути щохвилини...
Перебираю спогади, мов скарби,
І щемкий трепет, дивовижні фарби...

 

* * *

 

Апчхи!

Тополя в травні засніжила,
М’якою ковдрою травиночки накрила.
Кульбабок пух змішався з тополиним,
І вітер снігом грався безупинно.
З пухових кульок літній дощ пролився.
Враз вітер задрімав, мабуть, стомився...

 

* * *

 

Метеликовий вірш

Іноді моя душа перетворюється
      на коробку з метеликами.
Вони літають, торкаються крилами країв,
щоби вилетіти, бодай на мить,
      а мені болить...
Тоді я кажу їм: ”Тихше,тихше...”,
беру крила й сама кружляю метеликом
      до тих пір,
поки слово не ляже на папір.
Рухливе, барвисте, омріяно-чисте...
Метеликове...

 

* * *

 

Споконвічне

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу у віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди – соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич: Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
Мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутних...

 

***
Мені до вподоби
медитувати з філіжанкою чаю.
Пара-хмари. Літаю.
Беру слова. Їх з медом мішаю.
Додаю до напою.
Одкровення з собою...
День почався –
зефір в небо піднявся...
А на вечір знову –
чай, сироп кленовий.
Та пожагливо-квапко
упірнаю в горнятко…

 

* * *

 

Зимове

Красу горобини найкраще видно взимку, 
коли все біле, і червоніють 
лише ягоди несміло
під білосніжним капелюхом,
які на них вдягнула завірюха. 
А восени, коли яскрить барвистя:
зелене, жовте, пурпурове листя, –
червоні краплі не завжди помічені,
бо барв довкола ще не перелічено...
Блакить небесна задивована красою,
хилилась ніжно на червоною сльозою...

 

* * *

 

Біля зображення    
Блаженнійшого Володимира

Так стало тепло на душі 
І я спинилася. В тиші
Полинула в глибінь очей,
У синь недоспаних ночей,
Коли молилися за нас.
А ті слова долають час:
І в тихім сяєві стою
Й молитву чую наяву,
Де слово мудрістю сріблиться
Й любов’ю осяває лиця.
Надчистота тих світлих слів –
Ромашки білої пелюстки.
Блаженнійший за нас молив
Свічадо берегти від пустки…
І вогник серця не погасне,
Бо то є Слово Світлоясне…

 


***
Зібрав мій сон валізу,
Подався кудись далеко,
А я в темнім небі літаю,
І крила у мене лелеки.
І грона зірок-калини –
Мигають сузір’я червоні,
До них я сьогодні полину
У неба нічного в полоні.
Немов петраківки розпис
Той кетяг на чорному фоні,
То руки протягує вічність,
Щоб Всесвіт зігріти в долонях.
І лету не буде зупинки,
Бо лишити в небі так хочу
Бодай найдрібнішу зернинку
Тому, хто уніч заклекоче.

 

* * *

 

Троянда

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо?
Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні
В кулак не стискається,
До неба тягнеться, 
Яке усміхається...

 

* * *

 

Вечір у  Макові

Місяць виблискує в озері
золотою щукою.
День заховався за соснами,
плаче перед розлукою.
Ніжно в прозорі сльози
кутається отава...
Сонця прощальний цілунок –
тане у небі заграва...

 

* * *

 

Чумацький шлях

А хтось йому насипав зорі в оберемок,
І він захоплено їх до грудей притиск,
Й поніс по небу місяцю дарунок,
Переступаючи високий хмароліс.
Коли лишились хмари за спиною,
То зорі білі, наче молоко,
Просилися небесного розвою,
А не у мушлі в стилі рококо...
І зачаровано гляділа зоренічка,
Як золотіє в небі сяйворічка,
А місяць привітав нове сузір’я:
Лилось молочним шляхом білозір’я...

 


***
Скільки коштують хмари в євро,
        доларах, кронах?
Поцілунок дитини, рученята в долонях?
Ніжний матері погляд і обійми коханого?
Як багато у світі у грошах непізнанного...
Скільки вартує Слово,
        молитовне, до Бога?
Квіт духмяної вишні,
        що росте край дороги?
Скільки вартує Сонце –
        коло див золотисте?
Небо синє? Багряне? А замріяночисте?
Скільки коштує доля
        в діамантах, сапфірах?
Скільки коштує пісня білокрила на лірах?
Почуття світосяйні: Щира Вдячність? 
          Пробачення?
Як багато чого у грошах не побачено...

 

* * *

 

Синість

У темряві живе гнітюча темінь,
А сяйво поселилося у світлі.
У темряві все в’яле, в світлі – квітле...
Та де межа, щоб світло не сліпило,
Чи серце в теміні навік не скам’яніло?..
Проникне сяйво в темінь – буде синість,
Небесна, чиста, Божа невловимість:
Всі кольори, яким немає ліку,
Закладені в небесному одвіку.
Найвища мудрість темінь розчиняє,
Блакитну Землю в синьості плекає...

 

* * *

 

Небесне

Умилася душа сльозами,
І засміялась, мов дитина.
І я відчула: серце – ціле,
А думала... вже половина.
Засяяло тендітне, ніжне,
І чисте, наче немовля.
На білих крилах тихий спокій
Несе до мене Янголя...

 

* * *

 

Про мрію

Всі потуги смішні та непотрібні, 
якщо ти небо продаєш за мідні,
або ховаєш зорі у кишеню,
щоби вагомості додати йменню,
якщо додолу погляд прилипає,
в той час як небо синяву леліє
й руде дівчатко дивиться з віконця
і cонцем усміхається та мріє...

 

* * *

 

Люлі

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...
Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

 

* * *

 

Сяєво

У всьому живому є зоряне світло,
Чи пломенить воно, чи ледь жевріє...
Як ллються у Небо Слова молитовні –
То зірка у серці ясніє...
І кожна душа, то є ціла Вселенна
Із власним Чумацьким шляхом,
Молитва зорює – звучить Одкровення
Під синім Небесним дахом…

 

* * *

 

Миросяєво

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.
Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...

 

* * *

 

Світань

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.
Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...
Сніп рожевий зорейсвітоясних,
Хай угледить ясночолий ранок –
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.

 


***
Зірки в калюжі купались:
Бризки летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.
Плюхалось сонце в озерці –
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напивалося сили.
А океану долоні 
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.
Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво леліяли ніжно,
Множили і повертали...

 

* * *

 

Сонячна купіль

В купелі озера пінились хмари.
А поміж ними сонце усміхалося:
Воно збиралося в небесну подорож
І перед цим вдоволено купалося.
В жовтолілейнім ластовинні ряснім
Червоні щічки радістю пашіли,
Торкались хвилі золотоволосся,
В захопленні від сяйва плюскотіли.
А далі сонце вгору покотилося.
Та озеро ясніло і ясніло,
Бо сяйво у купіль свою гляділося –
До небохвиль торкнутися кортіло.

 


***
Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру: спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
немає межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

 

* * *

 

Дощ

Очищає Господь Землю,
        очищає сльозами неба,
Крапелинами Він хоче
        доторкнутися й до тебе:
І душа, що спекоту стерпіла,
Усміхнеться світові несміло...

 

* * *

 

Промінець

Промінчик сонця у листві тополі.
Щось вітер йому шепче обережно.
А він, наусміхаючись доволі,
Радіє світові так щиро і безмежно.
За мить – у яблуневім пишноцвітті
Окрасою весільного віночка.
А далі – полотно біловишневе,
І ґудзиком він скочив на сорочку.
У верболисті золотава стрічка,
Замилувалась вербонька собою:
Глядівся довго у хмаринорічку,
Як дівчина у дзеркало весною...
На вечір скочив у мощену хату
І умостився вогником у свічку,
Яснів і слухав, як старенька мати
За діточок молилася всю нічку...

 

* * *

 

Крилате

Торкнись мене своїм крилом –
Полетимо за горизонт,
Полину в сяйво і тепло,
Життя без пристрасних турбот.
Відчую ніжнодотик твій.
І світло від усіх зірок
Торкнеться миттю моїх вій,
І щезне плетиво думок.
Укрий мене своїм крилом.
Не закликаю... Я молю!
І пронеслося над чолом
Небесностишене: Люблю...

 

* * *

 

В обіймах Бога

Коли ти мене обіймаєш, Господи,
то я ніжно горнуся до тебе.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я стаю крапелиною неба.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
огортає пречисте смирення.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я торкаюсь твого Одкровення.
І в скорботну тяжку годину,
коли серце німіє від болю ,
я до тебе, мій Боженько, лину
і приймаю Небесну волю.

 

***
І зупинилась біля образа.
    Й образа
від серця мого
    відійшла одразу...

 


***
Третє око людини – її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає
        у світ іншого.
І невидимо плаче, або усміхається
третє око людини – її душа...

 

***
Неба чорний бархат
Полум’янятьзорi:
Миготять ліхтарики
У небеснiмморi.
Мiсяць золотистий –
Усмiшкоюдолi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині 
Мрiями мандрую.

 

* * *

 

Ой, люлі-люлі

Моє ліжко – люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені “люлі-люлі”,
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях 
на моїх вустах,
щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

 

***
На синій дзвоник прилетіла бджілка –
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...
Церковний дзвін розлився по містечку –
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...
На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...

 

* * *

 

Ранок

Бульбашка світла на моїй долоньці,
Лусне і вилетить звідти сонце.
В небо підніметься – тануть хмарини
Від загадкової сонцежарини...
Вітер, що грався зірками на вітах
Й пісні співав, закарбовані в мітах,
У здивуванні затих, зачаївся:
Жбанок зі світлом у небі розлився...
М’ята пахуча, милована ранком,
З неба ловила краплини світанку...

 

* * *

 

Про вірш

Я вірую... А вірш, від слова “віра”.
Я вірую... Отож – пишу вірші.
Ти віриш –  небо хлюпотить в душі:
Плюскочуться іскринки синіх мрій,
Солоною краплиною із вій
Збігають веселкові кольори,
Щоби піднятись потім догори?
Ти віриш: лагідно верба муркоче,
Бо котиком душі торкатись хоче,
Що бережно ступає по веселці,
Яка стежиною веде до сяйвосерця?
Ти віриш, журавлинний ключ 
                 відчиненебосині,
Де квітнуть хмари яблуневим цвітом нині?
А віриш, уночі матуся-нічка 
Усіх зірок цілує в яснощічку,
І колискову лагідно співає,
І люльку-місяць тихо колисає?!
Ти віриш – вірш в тобі.

 

* * *

 

Як музика оселю знайшла

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чути, як сопілка грає...
Бо там музика жиє, 
Є.....

 

***
Хвилі – долоні моря,
А в руках пароплав-телефон...
Що ти хочеш казати, море?
Як десь там кремезні гори
Не втримали рожеве сонце
І бризки червленого шовку
Розбавили сірий фон?
Про те, як велика риба
Піймала рожевий м’яч,
І стала вона сонцелика
Й штовхала його вперед,
Дісталася океану
Віддала той м’яч йому?
Та мудра стихія води –
Плече для небес, що плачуть,
Те сонце умить повернуло,
Воно не могло інакше?...
Я чую: О! Небо сміється!
І вдячно пірнаю в море...
Алло!... Знаю, море озветься,
Бо серце у моря просторе...

 

***
Спустились зорі неба на балкон
І заглядають до моєї шибки –
Потрапили у мальовничий сон
Янтарні крихти місячної скибки.
А я в долоні той бурштин збирала
І сосни лісу сяйвом прикрашала...

 

* * *

 

21 вересня

Постукав дощ у парасолю чи то в душу.
Як стукають, то відчинити мушу.
І ясносяйво цівкою по крові,
І темінь розчиняється в любові,
І ллється Божа благодать з хмарини,
А листя-вогники освячують стежину.
Омиті клени шепчуть урочисто:
СЬОГОДНІ НАРОДИЛАСЯ ПРЕЧИСТА...

 

* * *

 

Спекота

Спекота...
Дощ пройшов...
Не дощ –
краплини поту...
А далі –
знову сонця позолота...
Коли вже завітає вітерець
І спека врешті зійде нанівець?
Хмариною небо витерло чоло,
Серветка щезла... як і не було...

 

* * *

 

Зоряне

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі –
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одіссей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили, заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися…

 

* * *

 

Совість

“Совість, як чистий кришталь”
Григорій Сковорода
Совість спала удень, як сова,
Прокидалась вночі та гугукала,
Знаю, пісня оця не нова,
Багатьох вона в темряві кликала.
І червоне вино-сльоза,
Із кришталю фужер. Так до зарева.
Та прийом цей не вартий гроша:
Не позбутися совісті марева.
Умостилась в широкому кріслі –
Дивна панна, розкішне волосся,
І читає думки наші, мислі:
Чи без неї прожити вдалося?
Ну а далі ледь чутно шепоче,
Та відлуння не має меж:
Не вдалося, а тільки здалося,
Уявлялося, що живеш...

 

***
На покутті горіла свічка,
Що осявала Боже Личко.
Великі очі у дитяти,
Яке тримає ніжно мати.
У погляді Святої Діви
Любов і Прощення зоріли.
Чарівне Сяйво із долоні
Торкається моєї скроні.
І трепетно дивлюся ввічі:
Благословення, Віра, Вічність...

 

***
А може дощ – розмова Всесвіту
        й Землі морзянкою?
Якщо поталанить, почуєш мову Сонця, 
        що горить.
Або зорі, що лише мить палає й згорає,
Та про це вона не знає...
Чи то почуєш, десь з’явився Новий світ,
Новий художник став писати Новий міт,
Морзянкою, яка Землі сягає
        нічним дощем...
Та мова викликає палку надію
        і тривожний щем...

 

***
Дроти стовпів гляділися в калюжу –
виходила гітара.
А вітер струни в ній перебирав.
І танцювала диких хмар отара,
допоки загасилася заграва,
і вечір ту гітару... тишком вкрав...

 

* * *

 

Озеро у Макові

Небеса ніжно гралися хвилями,
де хмарини, мов чани із зіллями
й молоком, – молодечі то чари.
І русалки пірнають за хмари.
Синє плесо розбурхаю птахою,
Діва-Сонце в обіймах спалахує...

 

* * *

 

Самота 

Самотність дихає самотньо,
Зажура сіра у очах,
Самотність хилиться скорботно,
Самотньо плаче по ночах.
Самотній явір в дикім полі,
Самотній Місяць в небесах,
І дума, що питає долю,
І ковдра смутку на плечах...

 

* * *

 

Твоє коло

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло –
треба жити.
Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле,
та, звиваючись
від болю,
стань у коло,
шепче доля.
Виросте 
у серці квітка,
коло цвіту –
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки 
сяйвонитки –
ТВОЄ КОЛО...

 

* * *

 

Дякую..

Так хороше, так мило, так прекрасно 
Твої долоні цілувати, мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...
Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

 

* * *

 

Мамин приїзд

Усе наповнилось тобою,
Твоїм цілунком і теплом,
І серце, купане сльозою,
Піймало сонце за вікном.
І радістю слова бриніли,
Текла розмова, як ріка...
Якби ж-то мами не старіли,
Як ніжна мамина рука ...

 

***
П’ю чай... Дивлюся на троянди:
П’ю чай з пелюстками троянди
в саду у мами... І вбираю в себе 
матусин погляд з кожної троянди...
В саду троянд зустрілися думками, 
І я цілую ніжно руки мами.

 

* * *

 

Спогаданка

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу, як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум’янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка – 
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

 

* * * 

 

Мамі

І снилися мені все дивохмари, 
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.
Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі – сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.
На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

 

* * *

 

Синові

Травневий теплий день,
Земля приймає душ,
Хмаринки мильні плавають по небу,
А я, покинувши країну снів,
Із насолодою дивлюсь на тебе.
В мелодії дощу танцюють твої сни –
В них ще з’являються казкові панорами,
А серце прагне подвигів, весни,
Нових сюжетів для нової драми.
Прокинувшись, ти райдузі мигнеш,
Що гребінцем тримає коси неба –
Весняна радість, що немає меж,
Відчинить двері в день новий для тебе.

 

* * *

 

До приїзду сина

Хмарина-дівчина в руках тримає сонце.
Вона сміється і сміється небо.
Та кучері на хмарах золотяться:
І неба соняхи поглянули на тебе.
А я блукаю мріями, мов полем,
Де ланцюжком виблискує стежина.
Сливова синь, небесний дивний спокій,
Та соняхи... із посмішкою сина.

 

* * *

 

Бабусі

Ви приходите у мої сни,
Щоби попередити чи то втішити.
У ніжне сяйво горнете мене вдень:
Боїтеся й на мить залишити.
Ви далеко? Ні, Ви тут...
Відчуваю тепло і посмішку,
Запах яблук із Ваших рук,
І корице-ванільну домішку…
Уже затихло мені на душі.
І шепочу і гірке, і втішне: 
Коли Ви пішли у небеса,
Стало Янголом-Хранителем більше..
«Коли небо вдивляється в мою душу…»

 

За матеріалами: Марія Дем’янюк. «Світань». Літературно-художнє видання. Поезія. На обкладинці - картина  Миколи Мазура «Осінь». Хмельницький, Видавництво "ФОП Горенюк Ю. І. «Polylux design & print»", 2020 р., стор. 3 - 116.

Ілюстрація - картина Миколи Мазура «Карпати».

 

Усі поезії збірки "Світань" від Марії Дем'янюк читайте на нашому сайті:

Марія Дем’янюк. Коли небо вдивляється в мою душу. Цикл духовних поезій зі збірки Світань. Осінь - картина Миколи Мазура.Поетична збірка «Світань» включає ліричні вірші філософського, духовного, патріотичного, пейзажного, інтимного спрямування, а також вірші для дітей, наповнені щирими почуттями любові і захоплення оточуючим світом. Поезія авторки світла й ніжна, і цим світлом вона прагне поділитися з читачами. 

 

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Марія Дем'янюк. Вірші для дітей і дорослих.Марія Дем'янюк - письменниця, поетка, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філософії та політології Хмельницького національного університету, член СХПУ. Автор збірки «Кленова пісня», дитячої збірки «Марійчині казки», книги «Синергія гуманізму, етики та естетики як основа діяльності СХПУ». Друкувалася в журналі «Дніпро», літературно-художніх альманахах, у «Сімейній газеті»,  «Казковому вечорі», у дитячих журналах. Лауреат І ступеня в номінації "Поезія для дорослих" ІІІ Всеукраїнського літературно-поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного (м. Луцьк, 2018). Лауреат літературної християнської премії 2018 року за книгу-дослідження «Синергія гуманізму, етики та естетики як основа діяльності СХПУ». Мешкає пані Марія у місті Хмельницький.

 

Людмила Кибалка. Філософська лірика та духовна поезія. Криниця твоєї душі. Неповторність буття.

"Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те..."

(Сергій Губерначук)


Останні коментарі до сторінки
«Марія Дем’янюк. «Коли небо вдивляється в мою душу…» — цикл духовної лірики з поетичної збірки «Світань»»:
Надія , 2020-06-10 10:56:30, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми