Марія Дем’янюк. «Коли небо вдивляється в мою душу…» — цикл духовної лірики з поетичної збірки «Світань»

Любов

Поцілована полум’ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку – 
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає від тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе.
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину –
Сонцесвічки яскраву жарину
Принесе диво-птаха на ґанок:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

* * *

Божа Матір

Я думала, накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли, як Матінка молила
За кожного із нас – вже обійняли Землю...
І чую шепіт: Я прошу... Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Янголи цілують...

***
Зірки запалених свічок
І темінь неба...
У вирії ніжнодумок
Лечу до тебе…
Я зірку спогадів несу
В яснодолоні –
Нехай торкається вона
Твоєї скроні.
Тендітне сяєво свічі
Нас поєднає –
Мерехкотітимеш мені
Зорею Раю...

***
Де земля, де небо – вже не знаю...
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері –
це Чумацький Шлях...
Чорний бархат полум’янять листя, 
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір’я на гіллях.

***
Вже відштормило... Мій корабель під зорями
пливе у завтрашній день....
Лагідно місяць шепочеться з долями, 
Вічність чекає пісень. 
В тишу постукають зіроньки-ноти,
нічка засяє від позолоти.
Ніжно мелодія небом проллється,
чути, як радо світ Божий сміється...

* * *

У небесному морі

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла,
і сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі –
забавлялися зорі,
і плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко, скоро світанок,
і краплинами море
осідало на ганок.

* * *

Свічолистя

Свічолистя запалила осінь,
Підійметься погляд до небес,
Огортає незбагненна просинь,
Відчуває серце, що воскрес...
Хай буденне місто зачекає
Десь на лавці: суєта суєт...
Подивлюсь, як Небо обіймає
Клена – ясноогненний дует:
На листочках крапелини світла,
Ніжно сяє Божа Благодать...
Це багряне полум’я розквітло,
Щоби наші душі воскресать...

***

Акації листочки,
мов клавіші...
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене
на жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
запрошує опалий лист до танцю... 

* * *

Світань

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.
Сніп рожевий зорейсвітоясних,
Хай угледить ясночолий ранок –
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.
Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...

* * *

Фарбую

Фарбую очі Неба, блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця,
рожевий усміх Сонця - 
        заграву світанкову,
що день новий вдягає
у ніжність пелюсткову,
верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп’янках  
          відкритих,
та легкий подих ранку, пречистий
          і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

* * *

Карпати

Старанно в небо дивилась ялина,
Ковдру зірок виплітала хмарина.
В сяєво місяць сповив полонини,
А на смереках блискучі хустини.
Вітри у горах тихенько блукали,
Мрії на вітах дерев колисали.
Лагідний ранок підкрався навшпиньки
Й замилувався: як хороше ниньки...

* * *

А Карпати...

А Карпати мають очі –
Темно-сині, грайливі, мов метелики,
Визирають з верховин.
А Карпати мають коси –
Ніжно-зелені, зі стрічками різнотрав’я,
Що сягають до низин.
А Карпати мають вуста –
Джерельні озера з перламутром-
ластовинням,
Чистим подихом глибин.
А Карпати мають душу –
Нічне небо, застібнуте на зоряні ґудзики
Розміром з долоню велетня,
Замріяного від сопілкової музики...

* * *

Загадкова синь

Небо – море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.
Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.
Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-Лебідь задивилась
В гладінь, що блакиттю заяскрілась.
Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…

* * *

Грушевий вечір

Цей вечір можна пити з молоком.
Мастити м’ятою на скибку хліба.
І запах грушок, здобрених вином.
І зорі в небі оп’янілі ніби. 
Серпнева втома тулиться до ніг.
Та вітер обіймає плечі ніжно...
Немовби зупинився плину біг
І Єва з дерева зриває груші грішно.
Медовий місяць поспішає нині:
Готує груші ночі-господині...

* * *

Ранок

Ранок умостився на волошку
І в рожеве небо поглядав, 
Прокидається Земля потрошку,
Сонцепроміньзазира у став.
Вербонька дивилась у озерце:
Довгокоса, човники-листки...
Сонечко торкнулось її серця –
Стала птахам кубельця плести.
До лелек лелека прилетіла,
Їм малечі стільки принесла!
І ростуть в лелеченяток крила, 
І клекочуть радо із гілля.
Небеса, проміння, ніжний ранок,
І краплини щастя на траві...
Бог малює трепетно світанок,
Вербам – лелечат на рукаві...

***
Місяць – то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.
Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.
Там, у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.
Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

* * *

Сонячно...

А на городі соняхи
до сонця личком тягнуться,
немов маленькі донечки,
ніяк не розпрощаються.
Голівоньками вертять,
та залюбки шепочуться,
і ясно усміхаються –
до Сонця-мами хочеться.
А може, наше сонечко
теж золотава донечка?
Яскріють жовті соняхи –
блищить Чумацький Шлях...
Й десь у віночку з соняхів
всміхнулась ніжно-сонячно
маленька Сонце-дівчинка 
у мами на руках...

* * *

Ранкове

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить – прокидатися мушу.
Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.
Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.
А хмари схилили голівку, 
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м’яти
Сповита біленька хата...

* * *

Загадай  бажання

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина 
милувала річку.
Чепуряться зорі –
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м’яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

* * *

Ранок

Червень сяє у росинах срібла,
Усміхається багрянцем ранок,
За вікном півонія розквітла
Квіткою рожевих забаганок.
Наливаю літо у горнятко,
Мед травневий, і з кульбаб варення,
В серці закарбовую нотатки
Слів твоїх – солодке одкровення.
У напій додам золотомрії,
Трохи синьобарви з чистонеба,
Подумки цілую твої вії
І горнуся сяєвом до тебе.
Не дивуй, що засміявся ранок,
І що все довкола зеленіє:
Я готую сонцевий сніданок,
І моє серденько ніжно мліє...

* * *

Літечко

Крила у метеликів з чистого кришталю,
Довго милувалася – крапелини раю.
Павутиння в золоті – сонцева хустина:
Чепуриться сонечко, сяє ластовинно.
Ясноранок літечка трави прикрашає –
В намистини сріблечка старанно вбирає.
І метелик радісно дбає про кульбабку –
Робить їй під зачіску найгарнішу шляпку.
Вийду я на ґаночок, пригорнусь до літа,
Засміявся раночок різноцвіттям квіту.

***
Плакав Бог – дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила,
Щоби усміхнувся
Сонячним Світилом,
Полум’ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць – 
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог – дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

***
І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті – немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духу.
Що, видається, совість – марний 
                                         комплекс?
Але вона – це життєдайний компас:
Мигає стрілка – іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність...

* * *

Пасхальний ранок

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з’являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

***
Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.
Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає –
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.
Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно –
Всесвіт щирих обіймів хоче.
По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

***
Як добре пити чай і слухати весну,
        її чарівні звуки,
коли вітає радо соловей тополю
      після довгої розлуки,
коли в березових бруньках
      співає тихо листя,
бо Квітень вже ступив на шлях
      в квітковому намисті.
І чується: слова кохання віддано шепоче
фіалка небу! Так замріяно-жіноче!
І я... з ковтком малинового чаю
Весни творіння серцем обіймаю!

* * *

Прощена неділя

А Господу болить, коли ми грішимо.
А Господу пече, як слово кривдне, чорне.
Хоч біль його ярить і рани, мов мечем,
Та він завжди любов’ю нас огорне.
І плаче Бог, коли палає гордині пломінь,
Й благодать дощу з очиць його
І чується: прощу, пробачу...
І в покаянні з Господом я плачу:
Прости, Господь, мені страждання ті,
Які Ти терпиш через мене на хресті...

* * *

Любов

Під небо гріхи піднімаються
        темними хмарами
і світло від нас відмежовують.
Та дивне проміння проникне
        між злісними чарами –
ці сяючі промені радо чоло обціловують. 
У світлих долоньках тримаю
          оте Ясносонечко,
Господь усміхається, ніжно шепоче: 
          “Донечка”...

* * *

Він

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.
А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.
Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...
Ба! – дивувались, Ти прости їм, Боже,
– Чи Він спокутувати всю гріховність світу 
                    може?
Гріх за гріхом – тяженний Його Хрест...
Останній шлях... і цвях...
        Пресяюче: Воскрес!
Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Нам треба менш грішити,
        хоч наполовину...

* * *

Дякую

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.
Боженько! Зерно Твого Світла 
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько! В Світлополум’ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.
Боженько! Дай нам Щастя Яскравого 
Ясномить – коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю: Алілуя!

***
Розфарбовую свою душу:
Сіре в синє, а чорне – в зелене.
Розфарбовую своє серце 
У всі відтінки, що має Вселена. 
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті, 
Як щезають буденні турботи. 
І великий Осяяний Спокій – 
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій, 
У якому зорює вечір... 
Тихо-тихо іду до себе. 
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

* * *

Нічне диво

До ранку не спала:
кришталь рахувала – 
краплинками.
І зорі сміялись,
мені дивувались – 
хвилинками.
А далі принишкли,
поглянули вниз, зачаровано.
І море зі скла упіймалось
у погляд здивований.
Зіркові сережки на хвильки 
вляглисьчароїтами.
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

* * *

Нічний регіт

Місяць роги наставляє:
Зорю лякає.
А вона сміється, регоче
Й спитати хоче,
Що сталося.
Ба, не дуже й злякалася.
Сміх той небом роздається:
Уявляє ж бо Зірка,
Як Місяць ріжками б’ється...
А даремно сміється, даремно –
Йому боляче, певно...
Даремно...

* * *

Ніченька

На дивовижному каштані
Вмостилась ніжна нічка-пані,
І небо місяцем всміхалось,
Бо з панною воно віталось.
А пані вишивала зорі
Такі яскраві, неозорі –
Чубатих хвиль ясні прикраси
Блискучі ґудзики-окраси.
А пані виплітала мрії –
Хмаринам фарбувати вії,
Такі прозорі і тендітні,
Земному світу непомітні.
А пані небесам сріблила,
Як щічку до хмарин тулила,
Яскраві крила...

* * *

Нічне

Проростали корені – виростали верби 
        у моїй душі.
Пагони вербички вітер колихає
        у нічній тиші.
А лелеченята у гнізді поснули,
        і наснилось їм,
Як у хмари сині з крилами пірнули
        в неба глибочінь.
Усміхався місяць, в оберемок зорі 
        старанно зібрав,
Мов лелечий тато, теплозіроньками
        небо прикрашав.
Між гіллям розлогим місяцеві крила  
        люляють лелек...
Нічка милувалась снами пташеняти
        серед верб й смерек.

***
Коли небо вдивляється у мою душу –
стаю берегом, де хвилі голублять сушу.
І пісок, пофарбоований
соняшними пелюстками,
ізмарагдовим поглядом
стежить за небесами....

***
Іду одна я серед ночі.
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

***
Нічка нанизує зорі в намисто –
Небо вдягає його урочисто.
Нічка сплітає майстерно мережки –
Небо вбирає хмаринні сережки.
Нічка майструє кулон золотавий –
Місяць у небі блищить величавий.
Нічка глядить ніжно світові в очі –
Хвилями море тихенько шепоче.
Лагідно ніченька світ обіймає –
Небо милується, Благословляє...

* * *

Напій ночі

Темно-кавове небо –
робуста, арабіка?
І яскраве горнятко - Місяць 
палає всю ніч.
Дивовижа напій
для поетів, художників,
мрійників,
що в сяйливу нічницю
зустрічаються з вічністю
і бесідують з нею
віч-на-віч...
Щосекунди,
щомиті
скресають у небі
огненні жарини –
і духмяним потоком
ллється дивонапій
в філіжанки
для спраглих Землі
без упину.

* * *

Нічка

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з’явилася
диво-птаха – жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

***
Місяць сяйво ллє на землю
      з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
      з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
      притулю до хвилі.
Зачаюся: запливають
      золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
      зорі-діаманти –
золотаві танцівниці
      стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
      Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
      хвилями-стежками.

* * *

Зорі до неба підв’язує нічка

Зорі до неба підв’язує нічка...
Сині, багряні, рожеві, зелені.
Ними милується вигнута річка:
Дотики хвильок такі одкровенні.
Тішаться також смереки високі –
Прагнуть дістати і вплести у віти,
Щоб дивували вогні одинокі
Тих, хто в безсонні народжує міти.
В небо глядять матіола та рута,
М’ята і чабер, духмяна меліса.
Певне, ніколи вже їм не забути
Як оксамит убирається в бісер.
Ніжна заграва, яскравий серпанок...
То прокидається стишений ранок.
Місячний серп обрізає підвіски,
Зорі покірні, немов одаліски.

* * *

Нічниця

Місяць – крило горлиці,
      що колисає нічку...
Місяць – яскрина вічності,
      неба вогнянка-пічка...
Місяць – полум’яний м’яч,
      яким кидаються велетні світу...
Місяць – сяєво туги й надій
      і мотив споконвічного міту...
Місяць – око пильне, огненне 
      чарівливого неба нічного...
Місяць – світло ніжне, жадане,
      що торкається чола твого...
Місяць – сяюча усмішка,
      золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок для тебе видноколом 
      розсіяв зірковий пісок...

* * *

Чарівливе

Нічка-чарівниця льодяники готувала:
сині, жовті, пурпурові.
Прив’язувала їх до неба
на ниточці шовковій.
Хай на землю з них стікають
сни солодкі та щасні,
і на сплячих обличчях
квітнуть усмішки зореясні.
А опісля з’являвся красень-ранок 
в черленій сорочці,
ті ниточки раз за разом зрізав
і льодяники геть усі злизав.
Тому ранок завжди солодкий,
задоволений:
загравою усміхається –
з усім світом вітається.

* * *

Теплоосінь

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало 
Нотами серцю милими.
Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.
Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя,
І височінь неозора.

***
Відблиск згаслої зорі дістає землі.
Сяє вона, хоч давно вже немає її.
Так і людина, що у вічність пішла із життя:
Полум’ям пам’яті світить із небуття...

* * *

Річка

Місячний гребінь чесав коси річки –
Радісно хлюпали хвильки водички.
Зорі лілеям про щось шепотіли –
Зорі-лілеї від щастя жовтіли.
Сиза хмарина гляділась у води –
Дзеркало-річка сріблилось від вроди.
Білий туман над рікою піднявся –
Ранок під ковдрою вже прокидався.

* * *

Надвечір’я

У хати великі очі,
Бо хата завжди чекає,
Коли ти прийдеш додому
З чужого холодного краю.
Присядеш тихенько на призьбу,
Поглянеш у затінок вишні
І небу почнеш сповідати 
Думки свої чисті та грішні.
І квітка за квіткою в душу
Проникне увесь садочок...
Я цвіту того не порушу –
Зі спогадів буде віночок.
Я тишу святу не злякаю,
Сидітиму довго на ганку,
Хай котяться сльози зірками
В самісіньке небо до ранку...

* * *

Роздуми

Життя – не рожі,
Ні не квіти,
Життя прожити –
Це як жито:
Прожиті роки –
Лан густий,
А як прожито,
Скаже жито,
Чи колос повний,
Чи пустий.
«Заколоситься твоє поле, – 
Казала мати, – лиш тоді,
Коли віддати серце людям
Собі поставиш на меті».
І хліб із жита випікала
І ним дітей благословляла.

***
Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.
Небесна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь “люблю” тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.
І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.
І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

* * *

Нічний дощ або небо плаче

Мокрий асфальт, кленове листя –
Дзеркальне відображення неба нічного.
А ти безжально ступаєш на зорі,
Які знітились від погляду твого.
А місяць сурмить-кличе зорі до зграї,
Та листя зів’яле уже непорушне:
Срібляться краплини на жовтому шовку,
І небо крізь сльози сміється натужно...

* * *

Вишневе

Я в астралі, на вишні,
Там, де хмари розкішні,
де тендітні пелюстки –
то мережки для хустки.
А у цвіті – по зірці:
оченята закрили,
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю
муркотіли, мов киці.
Заджмеліли листочки:
на зелені місточки,
що у деревонебі,
граційно мостились,
щоби вишні родились,
золоті трудівниці –
бджілки сяйву кориці.
В білосукнях розкішні
забуянили вишні...

* * *

Світає...

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

* * *

Біля батьківського дому

Біля батьківського дому
У гіллі горіха
Господь оселився 
І глядить на стріху.
Закружляли ластів’ята,
Пурхають у небі.
Мальву, чаберець і м’яту
Пригорну до себе.
А розкішні пані-вишні,
Груша, абрикоси...
Милість дарував Всевишній:
Покотились сльози.
Сонце краплі упіймало.
Огорнула втіха.
Я горіх той обіймала –
Дякувала стиха.

* * *

До сповіді

«І Небовиду Церква... Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув…»
І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця –
Постукали до Божої Світлиці.

* * *

Поєдинок

Долоні в долоні...
Хто кого переможе в цій битві?
А Матір Божа сиділа на підвіконні
Й благала: 
З’єднайте долоні в молитві...

* * *

Церкві

Вона чекала, що я прийду:
Плекала вогники в свічах.
І сяяли Небесні Лики
Та Книга у Отця в руках.
Золотозвучний спів любові,
Яскринки вічності – слова.
І пригорнула мене втішно,
Заграло зарево – сльоза. 
Вона чекає, що прийдемо...
 

* * *

Осінній step

Кленовий лист приклеївся до шибки:
Долоня осені... Вітальний жест..
І лише хмари в холоднім небі
у танцях west.
Такі самотні й непривітні...
Хоч тішать спогади в собі літньо-блакитні.
І каблучки осіннього дощу
відстукують: не відпущу, не відпущу,
не відпущу...

* * *

Скарбівниця

Перебираю спогади, мов скарби...
Ось діаманти – посмішки синочка,
А далі мама в сірому платочку,
І з татусем сідаємо у човен,
І тихе плесо, світанковий гомін.
А ось корунд –це пристрасне кохання,
Червона зірка – вранішнє вітання,
І всюди ми тримаємось за руки,
Втонуло б серце в келиху розпуки,
якби не Ти...
А ось туманять гори,
Мов марево бурштину з молоком,
Рудіють стрічки-стежки за селом
поміж Карпатських гір...
А ще батьківська хата,
що золотіє на Різдвяне свято.
І посмішками прибрана ялина,
Жаданий щебет чути щохвилини...
Перебираю спогади, мов скарби,
І щемкий трепет, дивовижні фарби...

* * *

Апчхи!

Тополя в травні засніжила,
М’якою ковдрою травиночки накрила.
Кульбабок пух змішався з тополиним,
І вітер снігом грався безупинно.
З пухових кульок літній дощ пролився.
Враз вітер задрімав, мабуть, стомився...

* * *

Метеликовий вірш

Іноді моя душа перетворюється
      на коробку з метеликами.
Вони літають, торкаються крилами країв,
щоби вилетіти, бодай на мить,
      а мені болить...
Тоді я кажу їм: ”Тихше,тихше...”,
беру крила й сама кружляю метеликом
      до тих пір,
поки слово не ляже на папір.
Рухливе, барвисте, омріяно-чисте...
Метеликове...

* * *

Споконвічне

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу у віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди – соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич: Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
Мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутних...

***
Мені до вподоби
медитувати з філіжанкою чаю.
Пара-хмари. Літаю.
Беру слова. Їх з медом мішаю.
Додаю до напою.
Одкровення з собою...
День почався –
зефір в небо піднявся...
А на вечір знову –
чай, сироп кленовий.
Та пожагливо-квапко
упірнаю в горнятко…

* * *

Зимове

Красу горобини найкраще видно взимку, 
коли все біле, і червоніють 
лише ягоди несміло
під білосніжним капелюхом,
які на них вдягнула завірюха. 
А восени, коли яскрить барвистя:
зелене, жовте, пурпурове листя, –
червоні краплі не завжди помічені,
бо барв довкола ще не перелічено...
Блакить небесна задивована красою,
хилилась ніжно на червоною сльозою...

* * *

Біля зображення    
Блаженнійшого Володимира

Так стало тепло на душі 
І я спинилася. В тиші
Полинула в глибінь очей,
У синь недоспаних ночей,
Коли молилися за нас.
А ті слова долають час:
І в тихім сяєві стою
Й молитву чую наяву,
Де слово мудрістю сріблиться
Й любов’ю осяває лиця.
Надчистота тих світлих слів –
Ромашки білої пелюстки.
Блаженнійший за нас молив
Свічадо берегти від пустки…
І вогник серця не погасне,
Бо то є Слово Світлоясне…

***
Зібрав мій сон валізу,
Подався кудись далеко,
А я в темнім небі літаю,
І крила у мене лелеки.
І грона зірок-калини –
Мигають сузір’я червоні,
До них я сьогодні полину
У неба нічного в полоні.
Немов петраківки розпис
Той кетяг на чорному фоні,
То руки протягує вічність,
Щоб Всесвіт зігріти в долонях.
І лету не буде зупинки,
Бо лишити в небі так хочу
Бодай найдрібнішу зернинку
Тому, хто уніч заклекоче.

* * *

Троянда

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо?
Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні
В кулак не стискається,
До неба тягнеться, 
Яке усміхається...

* * *

Вечір у  Макові

Місяць виблискує в озері
золотою щукою.
День заховався за соснами,
плаче перед розлукою.
Ніжно в прозорі сльози
кутається отава...
Сонця прощальний цілунок –
тане у небі заграва...

* * *

Чумацький шлях

А хтось йому насипав зорі в оберемок,
І він захоплено їх до грудей притиск,
Й поніс по небу місяцю дарунок,
Переступаючи високий хмароліс.
Коли лишились хмари за спиною,
То зорі білі, наче молоко,
Просилися небесного розвою,
А не у мушлі в стилі рококо...
І зачаровано гляділа зоренічка,
Як золотіє в небі сяйворічка,
А місяць привітав нове сузір’я:
Лилось молочним шляхом білозір’я...

***
Скільки коштують хмари в євро,
        доларах, кронах?
Поцілунок дитини, рученята в долонях?
Ніжний матері погляд і обійми коханого?
Як багато у світі у грошах непізнанного...
Скільки вартує Слово,
        молитовне, до Бога?
Квіт духмяної вишні,
        що росте край дороги?
Скільки вартує Сонце –
        коло див золотисте?
Небо синє? Багряне? А замріяночисте?
Скільки коштує доля
        в діамантах, сапфірах?
Скільки коштує пісня білокрила на лірах?
Почуття світосяйні: Щира Вдячність? 
          Пробачення?
Як багато чого у грошах не побачено...

* * *

Синість

У темряві живе гнітюча темінь,
А сяйво поселилося у світлі.
У темряві все в’яле, в світлі – квітле...
Та де межа, щоб світло не сліпило,
Чи серце в теміні навік не скам’яніло?..
Проникне сяйво в темінь – буде синість,
Небесна, чиста, Божа невловимість:
Всі кольори, яким немає ліку,
Закладені в небесному одвіку.
Найвища мудрість темінь розчиняє,
Блакитну Землю в синьості плекає...

* * *

Небесне

Умилася душа сльозами,
І засміялась, мов дитина.
І я відчула: серце – ціле,
А думала... вже половина.
Засяяло тендітне, ніжне,
І чисте, наче немовля.
На білих крилах тихий спокій
Несе до мене Янголя...

* * *

Про мрію

Всі потуги смішні та непотрібні, 
якщо ти небо продаєш за мідні,
або ховаєш зорі у кишеню,
щоби вагомості додати йменню,
якщо додолу погляд прилипає,
в той час як небо синяву леліє
й руде дівчатко дивиться з віконця
і cонцем усміхається та мріє...

* * *

Люлі

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...
Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

* * *

Сяєво

У всьому живому є зоряне світло,
Чи пломенить воно, чи ледь жевріє...
Як ллються у Небо Слова молитовні –
То зірка у серці ясніє...
І кожна душа, то є ціла Вселенна
Із власним Чумацьким шляхом,
Молитва зорює – звучить Одкровення
Під синім Небесним дахом…

* * *

Миросяєво

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.
Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...

* * *

Світань

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.
Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...
Сніп рожевий зорейсвітоясних,
Хай угледить ясночолий ранок –
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.

***
Зірки в калюжі купались:
Бризки летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.
Плюхалось сонце в озерці –
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напивалося сили.
А океану долоні 
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.
Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво леліяли ніжно,
Множили і повертали...

* * *

Сонячна купіль

В купелі озера пінились хмари.
А поміж ними сонце усміхалося:
Воно збиралося в небесну подорож
І перед цим вдоволено купалося.
В жовтолілейнім ластовинні ряснім
Червоні щічки радістю пашіли,
Торкались хвилі золотоволосся,
В захопленні від сяйва плюскотіли.
А далі сонце вгору покотилося.
Та озеро ясніло і ясніло,
Бо сяйво у купіль свою гляділося –
До небохвиль торкнутися кортіло.

***
Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру: спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
немає межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

* * *

Дощ

Очищає Господь Землю,
        очищає сльозами неба,
Крапелинами Він хоче
        доторкнутися й до тебе:
І душа, що спекоту стерпіла,
Усміхнеться світові несміло...

* * *

Промінець

Промінчик сонця у листві тополі.
Щось вітер йому шепче обережно.
А він, наусміхаючись доволі,
Радіє світові так щиро і безмежно.
За мить – у яблуневім пишноцвітті
Окрасою весільного віночка.
А далі – полотно біловишневе,
І ґудзиком він скочив на сорочку.
У верболисті золотава стрічка,
Замилувалась вербонька собою:
Глядівся довго у хмаринорічку,
Як дівчина у дзеркало весною...
На вечір скочив у мощену хату
І умостився вогником у свічку,
Яснів і слухав, як старенька мати
За діточок молилася всю нічку...

* * *

Крилате

Торкнись мене своїм крилом –
Полетимо за горизонт,
Полину в сяйво і тепло,
Життя без пристрасних турбот.
Відчую ніжнодотик твій.
І світло від усіх зірок
Торкнеться миттю моїх вій,
І щезне плетиво думок.
Укрий мене своїм крилом.
Не закликаю... Я молю!
І пронеслося над чолом
Небесностишене: Люблю...

* * *

В обіймах Бога

Коли ти мене обіймаєш, Господи,
то я ніжно горнуся до тебе.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я стаю крапелиною неба.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
огортає пречисте смирення.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я торкаюсь твого Одкровення.
І в скорботну тяжку годину,
коли серце німіє від болю ,
я до тебе, мій Боженько, лину
і приймаю Небесну волю.

***
І зупинилась біля образа.
    Й образа
від серця мого
    відійшла одразу...

***
Третє око людини – її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає
        у світ іншого.
І невидимо плаче, або усміхається
третє око людини – її душа...

***
Неба чорний бархат
Полум’янятьзорi:
Миготять ліхтарики
У небеснiмморi.
Мiсяць золотистий –
Усмiшкоюдолi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині 
Мрiями мандрую.

* * *

Ой, люлі-люлі

Моє ліжко – люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені “люлі-люлі”,
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях 
на моїх вустах,
щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

***
На синій дзвоник прилетіла бджілка –
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...
Церковний дзвін розлився по містечку –
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...
На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...

* * *

Ранок

Бульбашка світла на моїй долоньці,
Лусне і вилетить звідти сонце.
В небо підніметься – тануть хмарини
Від загадкової сонцежарини...
Вітер, що грався зірками на вітах
Й пісні співав, закарбовані в мітах,
У здивуванні затих, зачаївся:
Жбанок зі світлом у небі розлився...
М’ята пахуча, милована ранком,
З неба ловила краплини світанку...

* * *

Про вірш

Я вірую... А вірш, від слова “віра”.
Я вірую... Отож – пишу вірші.
Ти віриш –  небо хлюпотить в душі:
Плюскочуться іскринки синіх мрій,
Солоною краплиною із вій
Збігають веселкові кольори,
Щоби піднятись потім догори?
Ти віриш: лагідно верба муркоче,
Бо котиком душі торкатись хоче,
Що бережно ступає по веселці,
Яка стежиною веде до сяйвосерця?
Ти віриш, журавлинний ключ 
                 відчиненебосині,
Де квітнуть хмари яблуневим цвітом нині?
А віриш, уночі матуся-нічка 
Усіх зірок цілує в яснощічку,
І колискову лагідно співає,
І люльку-місяць тихо колисає?!
Ти віриш – вірш в тобі.

* * *

Як музика оселю знайшла

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чути, як сопілка грає...
Бо там музика жиє, 
Є.....

***
Хвилі – долоні моря,
А в руках пароплав-телефон...
Що ти хочеш казати, море?
Як десь там кремезні гори
Не втримали рожеве сонце
І бризки червленого шовку
Розбавили сірий фон?
Про те, як велика риба
Піймала рожевий м’яч,
І стала вона сонцелика
Й штовхала його вперед,
Дісталася океану
Віддала той м’яч йому?
Та мудра стихія води –
Плече для небес, що плачуть,
Те сонце умить повернуло,
Воно не могло інакше?...
Я чую: О! Небо сміється!
І вдячно пірнаю в море...
Алло!... Знаю, море озветься,
Бо серце у моря просторе...

***
Спустились зорі неба на балкон
І заглядають до моєї шибки –
Потрапили у мальовничий сон
Янтарні крихти місячної скибки.
А я в долоні той бурштин збирала
І сосни лісу сяйвом прикрашала...

* * *

21 вересня

Постукав дощ у парасолю чи то в душу.
Як стукають, то відчинити мушу.
І ясносяйво цівкою по крові,
І темінь розчиняється в любові,
І ллється Божа благодать з хмарини,
А листя-вогники освячують стежину.
Омиті клени шепчуть урочисто:
СЬОГОДНІ НАРОДИЛАСЯ ПРЕЧИСТА...

* * *

Спекота

Спекота...
Дощ пройшов...
Не дощ –
краплини поту...
А далі –
знову сонця позолота...
Коли вже завітає вітерець
І спека врешті зійде нанівець?
Хмариною небо витерло чоло,
Серветка щезла... як і не було...

* * *

Зоряне

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі –
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одіссей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили, заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися…

* * *

Совість

“Совість, як чистий кришталь”
Григорій Сковорода
Совість спала удень, як сова,
Прокидалась вночі та гугукала,
Знаю, пісня оця не нова,
Багатьох вона в темряві кликала.
І червоне вино-сльоза,
Із кришталю фужер. Так до зарева.
Та прийом цей не вартий гроша:
Не позбутися совісті марева.
Умостилась в широкому кріслі –
Дивна панна, розкішне волосся,
І читає думки наші, мислі:
Чи без неї прожити вдалося?
Ну а далі ледь чутно шепоче,
Та відлуння не має меж:
Не вдалося, а тільки здалося,
Уявлялося, що живеш...

***
На покутті горіла свічка,
Що осявала Боже Личко.
Великі очі у дитяти,
Яке тримає ніжно мати.
У погляді Святої Діви
Любов і Прощення зоріли.
Чарівне Сяйво із долоні
Торкається моєї скроні.
І трепетно дивлюся ввічі:
Благословення, Віра, Вічність...

***
А може дощ – розмова Всесвіту
        й Землі морзянкою?
Якщо поталанить, почуєш мову Сонця, 
        що горить.
Або зорі, що лише мить палає й згорає,
Та про це вона не знає...
Чи то почуєш, десь з’явився Новий світ,
Новий художник став писати Новий міт,
Морзянкою, яка Землі сягає
        нічним дощем...
Та мова викликає палку надію
        і тривожний щем...

***
Дроти стовпів гляділися в калюжу –
виходила гітара.
А вітер струни в ній перебирав.
І танцювала диких хмар отара,
допоки загасилася заграва,
і вечір ту гітару... тишком вкрав...

* * *

Озеро у Макові

Небеса ніжно гралися хвилями,
де хмарини, мов чани із зіллями
й молоком, – молодечі то чари.
І русалки пірнають за хмари.
Синє плесо розбурхаю птахою,
Діва-Сонце в обіймах спалахує...

* * *

Самота 

Самотність дихає самотньо,
Зажура сіра у очах,
Самотність хилиться скорботно,
Самотньо плаче по ночах.
Самотній явір в дикім полі,
Самотній Місяць в небесах,
І дума, що питає долю,
І ковдра смутку на плечах...

* * *

Твоє коло

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло –
треба жити.
Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле,
та, звиваючись
від болю,
стань у коло,
шепче доля.
Виросте 
у серці квітка,
коло цвіту –
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки 
сяйвонитки –
ТВОЄ КОЛО...

* * *

Дякую..

Так хороше, так мило, так прекрасно 
Твої долоні цілувати, мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...
Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

* * *

Мамин приїзд

Усе наповнилось тобою,
Твоїм цілунком і теплом,
І серце, купане сльозою,
Піймало сонце за вікном.
І радістю слова бриніли,
Текла розмова, як ріка...
Якби ж-то мами не старіли,
Як ніжна мамина рука ...

***
П’ю чай... Дивлюся на троянди:
П’ю чай з пелюстками троянди
в саду у мами... І вбираю в себе 
матусин погляд з кожної троянди...
В саду троянд зустрілися думками, 
І я цілую ніжно руки мами.

* * *

Спогаданка

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу, як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум’янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка – 
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

* * * 

Мамі

І снилися мені все дивохмари, 
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.
Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі – сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.
На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

* * *

Синові

Травневий теплий день,
Земля приймає душ,
Хмаринки мильні плавають по небу,
А я, покинувши країну снів,
Із насолодою дивлюсь на тебе.
В мелодії дощу танцюють твої сни –
В них ще з’являються казкові панорами,
А серце прагне подвигів, весни,
Нових сюжетів для нової драми.
Прокинувшись, ти райдузі мигнеш,
Що гребінцем тримає коси неба –
Весняна радість, що немає меж,
Відчинить двері в день новий для тебе.

* * *

До приїзду сина

Хмарина-дівчина в руках тримає сонце.
Вона сміється і сміється небо.
Та кучері на хмарах золотяться:
І неба соняхи поглянули на тебе.
А я блукаю мріями, мов полем,
Де ланцюжком виблискує стежина.
Сливова синь, небесний дивний спокій,
Та соняхи... із посмішкою сина.

* * *

Бабусі

Ви приходите у мої сни,
Щоби попередити чи то втішити.
У ніжне сяйво горнете мене вдень:
Боїтеся й на мить залишити.
Ви далеко? Ні, Ви тут...
Відчуваю тепло і посмішку,
Запах яблук із Ваших рук,
І корице-ванільну домішку…
Уже затихло мені на душі.
І шепочу і гірке, і втішне: 
Коли Ви пішли у небеса,
Стало Янголом-Хранителем більше..
«Коли небо вдивляється в мою душу…»