«Наші друзі з Ельфірії» — збірочка казок, які розповідають малечі про ельфів, що живуть поруч, а також знайомить маленьких читачів з дивовижною Ельфірією — країною ельфів. Книга утверджує ідеали добра й справедливості, навчає доброзичливому та дбайливому ставленню до навколишнього світу. Чарівні розмальовки до кожної казки неодмінно подарують гарний настрій дітям.
Марія Дем'янюк
НАШІ ДРУЗІ З ЕЛЬФІРІЇ
|
|
Зміст: Сяєво дружби |
|
Сяєво дружби
У небі над містом на синій хмарині живе Вечірній ельф. Це особливий ельф – сяйливий. Удень він солодко спить, щовечора прокидається і запалює ліхтарі. Тоді над вечірнім містом спалахують вогники і місто від того ясніє. Люди усміхаються, вітаючи вечірні вогники, і їх усмішки підсилюють це сяйво. Місто ясніє вечірніми ліхтарями і усмішками… Є у нічного ельфа подружка Яскринка. Вона завжди прилітає на сяйво, і вони разом залюбки кружляють навколо вечірніх ліхтарів.
Та якось Темна Злюка вирішила зробити так, аби темінь проковтнула вечірнє місто. «Що ж таке придумати, – гадала вона і зрештою придумала. – Треба спіймати й зачинити Вечірнього ельфа, щоби він не зміг запалювати ліхтарі міста».
Отож, якось надвечір, коли ельф прокинувся й вже збирався запалювати ліхтарі, а Яскринка ще не прилетіла до свого друга, Злюка перейняла його і притворно заплакала. «Ельфе, – слізно благала вона, – у моїй домівці темно. Свічка згасла і я не можу її запалити. Допоможи мені». Звичайно, добрий Вечірній ельф миттю відгукнувся на прохання Злюки. Не минуло й десяти хвилин, як він уже був у її оселі. «Дійсно темно, – озираючись, мовив про себе і обережно підлетів до свічки, щоби запалити її. Коли вогник затанцював у свічці, він вдоволено усміхнувся: «А от і все!» і прудко подався до дверей. Чуйний ельф уже всім серцем відчував, що вечірнє місто вже тихенько кличе його. Та раптом ельф спантеличено зупинився, бо двері оселі були замкнені. Темна Злюка таки зачинила його. Він збентежився і від того вогник свічки злякався й припинив свій яскравий танок і вщух. «Тепер ніхто й ніколи у цій дрімучій темряві не зможе мене відшукати», – бідкався ельф.
Над містом запанувала надзвичайна темінь. «Щось скоїлося!», – турбувалася занепокоєна Яскринка. Час минав, а Вечірній ельф не прилітав. Тоді відчайдушна Яскринка вирішила діяти самотужки. «У такій темряві я ельфа не відшукаю. Отож, треба зробити так, щоби ліхтарі засяяли», – вирішила вона і хутко підлетіла до ліхтаря. Марно вона намагалася його запалити. Та зрештою, коли вклала у свій подих всю силу теплих почуттів, які відчувала до ельфа, ліхтар запалав. «Ось так! Тепер я знаю, як запалювати ліхтарі, – радо вигукнула вона, – силою своїх почуттів!». І полетіла далі.
Один за одним спалахували ліхтарі, й містом розлилося ніжне вечірнє сяйво. Зрештою, це сяйво дісталося й домівки Злюки, зазирнуло через віконечко до ельфа, який похнюпливо склав крильця. Щойно побачив Вечірній ельф те сяйво, як від радості заяснів і сам. Тоді Яскринка помітила його, підлетіла і відчинила двері. За мить радісно затанцювали вони у небі, а місто весело усміхалося двом мерехтливим вогникам.
«А Злюка? Мабуть, сердиться?», – запитаєте ви. Та ні ж бо! Сидить біля домівки й роздумує про те, що дружбу жодна темінь ніколи не переможе. Бо там, де дружба, там завжди тепло й сяйво почуттів, від яких з’являється сила-силенна вогників довкола.
Запах добра
Цей ельф був особливий, бо вмів розрізняти найтонші відтінки запахів. Він добре знав, що усмішка закоханих має запах троянди, поцілунок матусі пахне молоком, а прогулянка лісом – грибами й суницями. Добрі справи мають запах шоколаду та кориці. Гарні слова духмянять м’ятою і чабрецем. Ельф знав геть усе-усе про запахи і хотів, щоби світ мав запах медово-солодкий, яблуневе-запашний, грушево-ароматний…
Та якось, пролітаючи повз відчинене віконце квартири, ельф різко зупинився. Він добре знав, що в тому будинку мешкає Богданчик і що в кімнаті хлопчика завжди пахне полуницею. Та сьогодні він відчув запах зовсім інший – кислий і неприємний. Тому здивований ельф тихенько вмостився на підвіконні й почав спостерігати. «Треба розібратися, у чому справа», – вирішив він. І дуже швидко ельф зметикував, у чім причина такої різкої зміни запаху – Богданчик вередував. «Їсти я не буду, хіба що морозиво! Іграшки складати теж не буду! Гуляти не піду, буду з гаджетом цілісінький день на дивані лежати!», – заявив він матусі й умостився на дивані з наміром втілити свій план. Мама сумно зітхнула, опустила погляд додолу, замислилася, а далі мудро вирішила не повчати Богданчика, а зачекати, побачити, що з того вийде. Вона лише легенько причинила двері й почала виконувати хатню роботу.
Богданчик дивився у гаджет. «Зараз знайду цікавезну гру. З тих, що можна грати не відриваючись цілісінький день», – вирішив він. Та пошуки тривали недовго, бо вже за кілька хвилин у кімнаті з’явився ельф. «Ти хто? І що ти тут робиш?», – здивовано запитав Богданчик. «Я ельф, прилетів запропонувати тобі погратися зі мною», – почув у відповідь. «Добре, – мовив Богданчик, – та я ще ніколи не грався з ельфами. У що ми будемо грати?».«У дуже цікаву гру, яка має назву «Запах добра», – відповів йому ельф. Потім він взяв хлопчика за руку, і вони хутко через відчинене вікно полетіли на вулицю.
Згодом вони вже йшли парком, весело озираючи все довкола. «Який чарівний акацієвий запах, – захоплено мовив Богданчик, а потім задумливо додав: «Але ж акація зараз не квітне…». «Богданчику, – мовив ельф, – так пахне не лише акація. Он глянь, онук веде бабусю на прогулянку і дбайливо тримає її за руку». «Ельфе, а чому зараз так пахне яблуневими пиріжками, хоча їх ніхто тут не випікає?» – трохи пізніше запитав Богданчик. «Це не пиріжки пахнуть, Богданчику. Поглянь, ось хлопчик несе валізу з молоком. Допомагає матусі, що тримає за руку маленьку донечку».
«А чому тепер пахне конвалією, хоча зараз не весна?» – знову запитав Богданчик у ельфа. Та цього разу сам і відповів на своє запитання: «Он братик веде сестричку з дитсадка додому. Молодець! Мамі допомагає!». «Так!, – вдоволено мовив ельф, – ти все чудово зрозумів: духмяний запах у добрих справ. А тепер нумо додому, бо мама буде хвилюватися, куди ти зник». Тут ельф підхопив Богданчика за руку, і за мить вони вже були в квартирі. «Ось і все, прийшов час прощатися, – мовив ельф. – А як тобі наша гра? Цікаво? Сподобалася?». «Так…Дуже! – відповів хлопчик. – Та дозволь я тебе ще про дещо запитаю?». «Питай», – вдоволено відповів ельф, який уже давно очікував на це запитання. « Скажи, чому в моїй кімнаті оселився такий кислий запах?», – спитав той. «А ти поміркуй, Богданчику. Я ж тобі казав, що гарно пахнуть лише добрі справи», – мовив ельф, покидаючи оселю «Так! Зрозумів, – сказав Богданчик і поквапливо став збирати іграшки, а далі чимдуж помчався до матусі. «Вибач, мамо, що вередував», – промовив він і лагідно пригорнувся до матусі. Мама ніжно поцілувала синочка, і кімната вмить наповнилася запахом ванільного морозива і тонким ароматом полуничної карамелі.
Барви слова
Кожнісіньке слово має свій колір. Так-так! Тепер Богданчик був переконаний у цьому. Чим більше теплих, добрих слів, тим світ яскравіший, барвистіший. Гарні слова містять у собі різнобарвні яскринки світла! Це було справжнісіньким відкриттям для Богданчика .І хлопчик був дуже вдячний ельфу за те, що той допоміг йому пізнати цю таємницю слів. А сталося от що…
Богданчик прокинувся раненько. Настрій був так собі, адже треба було йти до школи, де на нього чекала контрольна робота з математики. Хлопчик зовсім не підготувався до неї, бо вчора захопився новою комп’ютерною грою і просидів з планшетом цілісінький вечір. Окрім того, він ще й відчував легкий головний біль. Ще б то! Вчорашній вечір давався взнаки. Тепер він розумів, що було б ліпше вчора зробити завдання з математики і прогулятися на ніч, щоби сон був міцним і думки на ранок яснішими. Від цих роздумів Богданчик похнюпився ще більше, бо розумів, що вчорашній марно витрачений час не повернеш, а до школи таки треба йти.
«Доброго ранку, сину!», – усміхнено мовила матуся, коли Богдан невдоволено подався до кухні. «Угу», – буркнув він у відповідь, і світла усмішка з матусиного обличчя умить щезла. Коли ж поснідав, незадоволено суплячи брови, то забувся сказати мамі звичне «Дякую». Він навіть не помітив, як мама розгублено й тихенько за звичкою промовила : «Будь ласка», а лише відчув, що наче в квартирі темно стало.
Згодом у під’їзді зустрів бабусю, яка повільно рухалася, обережно з паличкою ступаючи східцями. «От як повільно! Могли б і почекати, доки усі мешканці підуть у справах: хто до роботи, хто в школу, а хто і в дитсадок!» – виявив хлопчик невдоволення. І знову йому здалося, що у під’їзді якось незвично темно. Коли ж вийшов у двір і до нього звично підбігло дворове котеня, яке він частенько гладив, насолоджуючись ніжним муркотінням, то , невдоволено хмикнувши, відштовхнув його від себе подалі ногою. Котенятко здивовано подивилося на хлопчика і подалося геть. А Богданчик знову підмітив, що довкола нього все стає темніше й темніше. «Якась Похмурія, – мовив він невдоволено про себе, – або ж ні – Сердинія». І раптом зупинився. Ще б пак! Адже щойно хлопчик вимовив ці слова як побачив, що темінь запанувала навколо нього. У цю ж мить Богданчик схаменувся. Жити в темному сірому світі йому ой як не хотілося! І слізки розпачу з’явилися на його обличчі…
Добрий ельф уже давно спостерігав за Богданчиком. Адже ще вчора, стукаючи у віконечко до хлопчика, він захвилювався, бо той так захопився грою на планшеті, що зовсім не чув його. Так і не вдалося ельфу поспілкуватися з ним увечері. Та мудрий ельф знав, що сьогодні Богданчику ой як буде потрібна його допомога! Тому зранку він непомітно спостерігав за хлопчиком і стурбовано хитав головою. Тепер, дивлячись на розпач Богданчика, ельф вирішив виявити себе, і в теміні, що огорнула хлопчика, з’явився світлий вогник – сяючий ельф. Як же зрадів той його появі, адже на своїх легких крилах ельф тримав Богданчикову надію, що можна ще щось виправити на краще. «Ельфе, щось коїться! Світ навколо мене в темних барвах. Чому так?» – з розпачом мовив хлопчик. «Як чому, Богданчику? А нумо разом пригадаємо твій сьогоднішній ранок. У тебе був гарний, світлий настрій і ти намагався поділитися ним зі всіма. Чи не так? Мабуть, мама твоя радісно усміхнулася, коли ти говорив їй : «Матусенько, доброго ранку»?, – запитав ельф. У відповідь Богданчик промовчав. «Чи, може, все довкола засяяло , як ти сказав їй після сніданку «Дуже смачно! Дякую?» – продовжував ельф. Хлопчик уперто мовчав, лише погляд його опустився додолу. «Та ні ж бо! Як я міг про це не згадати! Мабуть, усе довкола стало яскравим і світлим тоді, коли ти до бабусі із сусідньої квартири чемно промовив: «Доброго дня! Дозвольте Вам допомогти », і радо допоміг їй, обережно тримаючи за руку, спуститися східцями». Богданчик усе ще мовчав, лише щічки його стали барвистими – яскраво-червоного кольору, бо йому тепер було дуже соромно за свою поведінку. Тепер він зрозумів, що причина темряви довкола нього – в його словах і діях. Отож, непевним але теплим голосом тихенько покликав: «Кс-кс-кс…». І коли до нього підбігло кошеня, лагідно погладив його, промовляючи: «Який ти хороший, Мурчику муркотливий». У цю ж мить світлі промені пробилися крізь темряву навколо хлопчика. І він побачив, що бабуся-сусідка несе торбину з хлібом. Миттю Богданчик підійшов до неї і запропонував: «Дозвольте я Вам допоможу!». І відчув, що навкруги стає світліше і світліше. Коли ж він допоміг бабусі дістатися до квартири й та чемно промовила: «Дякую!», то відчув, що усе довкола наповнюється світлом і стає яскраво-барвистим. «Ось як! – подумав про себе Богданчик , – виявляється слово «дякую» золотисто-сяйливе», і швидко побіг додому. У нього був чудовий настрій, і хоча хлопчик поспішав, усе ж він встигав привітатися зі знайомими й подарувати їм свою усмішку. Від цього світ довкола набував приємного кольорового розмаїття. Богданчик уже добре збагнув, що слова кольорові, отож треба прагнути промовляти саме «добрі» слова. «Це наче зернинки, – міркував він, – з яких проростають яскраві пагони світла».
« Дякую! Дякую, мамо за тепле «добрий ранок», а ще за смачний сніданок », – прощебетав хлопчик одразу, як побачив матусю, і відчув, що нарешті здійснилося омріяне: усе довкола стало звично яскраво-тепло-барвистим. Але особливо радісно глянув на нього світ тоді, коли Богданчик підійшов до ельфа, який задоволено глядів на нього, і щиро мовив: «Дякую тобі, мій друже, ельфе»…
Про кульбабовий тролейбус і фею-кондукторку
Це був кульбабовий тролейбус, бо був він жовтенький, наче кульбабка. І був не звичайний, а чарівний. Адже заклопотані люди, які геть поринули у свої буденні проблеми, коли ставали його пасажирами починали щиро усміхатися. У їх очах спалахували іскринки доброти. А далі, виходячи на своїй зупинці, вони несли ті добрі вогники в поглядах у саме місто, радо ділилися ними з усіма перехожими. Від того місто виблискувало сяєвом доброти і ставало теж схожим на яскраву кульбабку, яку щойно поцілувало сонечко. «А як сталося, що звичайнісінький тролейбус перетворився на кульбабовий?» – запитаєте ви.« І взагалі, чи це можливо…». Можливо. А трапилося ось що…
Добра фея, мила подруга сяйливого ельфа, який щовечора запалює ліхтарі в місті, вирішила попрацювати звичайною кондукторкою. Вона влаштувалася на роботу в тролейбусний парк і стала працювати в жовтому тролейбусі. У неї було густе світле волосся, заплетене в довгу косу, і напрочуд симпатичне ластовиння на носику і щічках. Усе це їй було до лиця і дивовижно гармоніювало з жовтим тролейбусом. Кожен пасажир відчував цей таємничий зв’язок між дівчиною та тролейбусом.
Отож тролейбус з феєю-кондукторкою вийшов на маршрут. Вона з нетерпінням чекала першої зупинки. Коли ж дверці тролейбуса відчинилися, то фея помітила бабусю, яка опиралася на ціпок. Їй аж ніяк не вдавалося піднятися до салону, і вона вже помітно хвилювалася. Кондукторка подала руку бабусі й допомогла тій потрапити в транспорт. У цю ж мить на бабусиному обличчі кульбабкою розквітла усмішка.
На наступній зупинці на тролейбус чекала матуся з візочком. Вона стурбовано оглядалася на всі боки, сподіваючись на допомогу попутників. Щойно жовтий тролейбус зупинився і двері його відчинилися, як фея-кондукторка вже підтримувала візочок, допомагаючи матусі ввійти до салону.
Далі, на черговій зупинці, знову стояла молода мама, яка тримала на руках маленьку донечку і водночас за руку синочка. Хлопчику, очевидно, надокучило триматися за мамину руку. Окрім того, він подумував, що вже достатньо дорослий, тому висмикнув свою руку з долоні мами. Зрештою, коли тролейбус зупинився, молодій жінці було дещо складно водночас подбати про двох діточок. Та на поміч знову ж таки прийшла подружка сяйливого ельфа. Вона подала руку хлопчику і той, відкинувши свої думки про дорослість, з легкістю потрапив у салон. «Дякую!», – промовила матуся феї-кондукторці й усміхнулася.
І далі було ще чимало зупинок, багато пасажирів, та кожному з них чарівна дівчина фея-кондукторка дарувала свою увагу й тепло. А потім люди, виходячи на своїх зупинках, ішли містом і ділилися усмішками із зустрічними, чемно віталися, допомагали один одному, дарували тепло своїх сердець і пізнавали просту, але дуже важливу істину: чим більше віддаєш душевного тепла, турботи, уваги, тим більше отримуєш навзаєм.
Про автобусик Везунчик і таємницю щастя
Це був гарнесенький автобусик і звали його Везунчик. Чому? Бо, по-перше, він вправно везе усіх охочих куди їм потрібно, а по-друге, їхати цим новеньким автобусом було ой як зручно! Отож той, хто потрапив саме сюди, був справжнісіньким везунчиком. І вже давно ніхто не дивувався тому, що обличчя більшості пасажирів були усміхненими і привітними.
Аж якось на черговій зупинці сюди зайшла маленька пасажирка , дівчинка з великим білим бантом і яскравою рожевою кулькою. Звали її Марійка. Дівча аж сяяло від задоволення. «Ой, який бантик я маю! А яку кульку!», – було написано на її обличчі. Щасливі вогники, здавалося, аж вистрибували з її очей. Та трапилося так, що кулька раптово луснула. Розпачу дівчати не було меж! Вона так гірко рюмсала! І зупинити її не могло аніщо. Ні весела музика, яку поспішно включив водій, ні цукерка, запропонована бабусею, ні жарт тітоньки, що сиділа поруч і з усіх сил намагалася розвеселити Марійку, аніщо…
Та ось на наступній зупинці в салон зайшла дівчинка-ельф. Такого гарненького бантика як у Марійки у неї не було, та в руках вона тримала велику жовту кульку, таку, наче квіт кульбабки. « Чому ти плачеш?», – відразу запитала вона у Марієчки .А коли дізналася про причину її сліз, то одразу запропонувала свою кульку. «Бери, я дарую її тобі!», – мовила вона і усміхнулася так ясно, наче сонечко. Зарюмсана Марійка спочатку не погодилася, адже їй зараз бракувало саме рожевої кульки, і продовжувала вередувати. Та через якусь мить пригадала, що такий колір як у цієї кульки мали курчатка, яких вона нещодавно бачила у бабусі, тому перестала плакати, взяла кульку, чемно подякувала дівчинці і навіть усміхнулася. Збентежений автобусик Везунчик, який дуже розхвилювався, бо це вперше в його салоні хтось плакав, заспокоївся. І пасажири задоволено поїхали далі.
Зрештою доїхали до зупинки, на якій мала виходити Марійка. Вона вже геть забулася про недавню прикрість і сяяла наче сонячний промінчик. Дівчинка ось-ось мала покинути автобусик, та раптом зупинилася і подалася до водія. «Ось, візьміть ,– сказала вона, протягуючи йому кульку, – Це вам…Точніше пасажирам, щоби підняти їх настрій, якщо вони раптом засумують». Щойно мудрий водій узяв подаруночок, як вона вдоволена вибігла з автобуса. Тієї ж митті Марійка про себе подумала: «Робити добро іншим значно приємніше, аніж дбати лише про себе і вередувати!» А автобусик Везунчик вдоволено усміхався, бо знав, що дівчинці ой як поталанило, адже вона щойно дізналася справжнісіньку таємницю щастя.
Про цукерню і нямнямів
«А мені, будь ласка, мангове тістечко і чай з трояндових пелюсток», – сказала фея офіціанту кафе солодощів. «Гарний вибір, – схвально промовив той і додав, – у нас зараз вісім відвідувачів. Так ось, шість із них замовили манговий тортик. Ви – сьома». Фея вдоволено усміхнулась у відповідь, озирнулася, а далі таємниче прошепотіла йому: « У цукерні зараз не лише вісім відвідувачів..». Тоді хлопець пильним оком окинув усіх присутніх у залі й впевнено промовив : «Вибачте, пані, але таки вісім. Та, звісно, разом з Вами – дев’ять». «Та не в тім річ», – задумливо мовила романтична фея. А потім з лагідним світлом в блакитних очах запропонувала йому: «А хочете побачити геть усіх-усіх відвідувачів у залі?» Офіціант вже дещо занепокоєно дивився на цю таємничу гостю та таки погодився. Умить фея доторкнулася до руки хлопця і той отримав дар: бачити невидиме. Тоді він побачив вісім чудернацьких істот, які знаходилися біля відвідувачів. Вони були досить милі: мали руде кучеряве волосся, полуничні щічки і постійно ледь чутно задоволено промовляли «ням-ням». «Це хто?» – здивовано запитав офіціант у феї. «Нямнями», – відповіла та, чарівно усміхаючись, і додала: – Які ж вони симпатичні, справжні солодятка». «І що вони тут роблять?», – уже з помітною ноткою невдоволення промовив він, явно не поділяючи гарного настрою феї. «Як що? Нямкають. Ви ж чуєте – ням-ням, ням-ням... Від такого смачного супроводу апетит у ваших відвідувачів зростає.» « Ой, скажете таке! – уже іронічно продовжував розмову офіціант, – гарний апетит у гостей, звісно, від наших смаколиків, які так майстерно випікає кухар, а не від нямкань якихось нямнямів. І, зрештою, нямкати – непристойно. А взагалі, хто їх сюди кликав? » У цю ж мить нямнями дружно замовкли й здивовано поглянули на фею. Тепер і фея, і офіціант зрозуміли, що до тонкого слуху нямнямів донеслася їх розмова. А далі один з них подався до дверей, а за ним послідували й інші.
«Ой, що ж я накоїла, – захвилювалася фея і миттю доторкнулася до руки офіціантa, щоб забрати в нього дар, яким помилково обдарувала його, – Насамперед потрібно добре пізнати людину і лише тоді їй щось дарувати, коли зрозумієш, що їй це дійсно потрібно й вона гідна цього». А той навіть не замітив, що позбувся чарівного дару. Та згодом відвідувачі один за одним стали покидати приміщення, лишаючи на тарілках шматочки смаколиків. Урешті зала спорожніла, а нові гості особливо не затримувалися. « Тістечка смачненькі, та чогось таки не вистачає», – говорили вони поміж собою і знизували плечима, бо самі не розуміли, чого ж власне не вистачає. А не вистачало веселих, доброзичливих нямнямів – друзів гарного апетиту і чудового настрою. Дуже швидко зрозумів це офіціант. Тоді він поквапливо підійшов до феї, яка все ще сиділа в залі та вже чемно запитав: « А чи можна знову покликати отих дивних нямнямів? Я їх не ображатиму». «Звичайно, – відповіла фея . – Я їх покличу. Вони дуже добрі, отож неодмінно прийдуть. Але вже ніхто, окрім мене, не зможе їх побачити». Тоді вона швидко підійшла до роялю, який стояв у залі, і заграла улюблену пісеньку нямнямів. Один за одним нямнями поверталися до зали, адже перед звуками цієї мелодії вони не могли встояти. До того ж чарівна фея така мила! Хіба ж можна її ображати?
Згодом у цукерні знову було багато відвідувачів. Вони з насолодою ласували смачними солодощами, а біля кожного столика знаходився невидимий усміхнений нямням. Звісно, ніхто про це не здогадувався. Лише офіціант, коли приймав чергове замовлення, дуже пильно дивився на порожній стілець біля столика, сподіваючись усе ж таки побачити там невидиме – руденького, веселого, доброзичливого нямняма…
Про дівчаток-чеберяток
Їх було багато, кучерявих маленьких невидимих дівчаток-чеберяток. І сиділи вони на гіллі дерев. І було їх зовсім не видно. Видимими були лише взуті на босі ноги сандалики-листочки зеленого кольору. Весною зодягали вони білі платтячка, які так схожі на квіт дерев, і танцювали, запрошуючи до танцю працьовитих бджілок. Влітку головним заняттям веселих дівчаток було співати. Раненько співали вони пісеньку сонечку, яке від того задоволено поглядало на деревця. Від його теплого погляду плоди на деревах наливалися соком: черешні ставали солодющими, яблука й грушки ще духмянішими, а сливи – соковитими...
Та надходила осінь. Плоди збирали, й дівчатка-невидимки лишалися без свого щоденного заняття. Робити їм уже було нічого. Тепер вони днями розмовляли поміж собою, вплітаючи голоси у шум дерев, та чеберяли ніжками аж допоки сандалики-листочки не падали додолу. У жовтні та листопаді добре помітно, як меншає листя на деревах. Отож, дедалі більше невидимих дівчаток, що постійно мешкають на дереві, лишаються босенькими. «А як вони будуть зимувати зовсім без взуття? – запитаєте ви. – Змерзнуть, застудяться, будуть кашляти». Та ні ж бо, не хвилюйтеся! Зимонька-зима укриє гілля теплою білосніжною ковдрою. І під тією ковдрою зігріватимуться маленькі дівчатка, допоки сонечко не почне гріти, і на їхніх ніжках знову з’являться новенькі зелененькі листочки-сандалики...
Чому весна забарилася
Підсніжники не можна рвати! Так-так, Надійка добре це знала. І не лише тому, що вони занесені до червоної книги, а й через те, що це особлива квітка – квітка білосніжних мрій, або, як каже матуся, білоніжних мріянь. Підсніжники квітують ранньою весною. На тендітному пагоні з’являється біленький дзвіночок із довгуватих білих пелюстків. Це – домівки мрій. У кожній квітці живе чиясь світла мрія. Коли з’являється вітер, то пелюсткові дзвіночки дзвенять. Так мрії поміж собою спілкуються. А ще вони ой як полюбляють танцювати! Вилітають зі своєї квітки, беруться за руки та рухаються по колу. Оскільки мріяння завжди добрі й щирі, то вони сяють. Отож під час танцю світлих бажань утворюється сяюче коло, або такий собі вінець із мрій. Весні дуже подобається цей віночок. Вона радо одягає його, а тоді мандрує повсюди, наспівуючи ніжні мелодії. Від привітних усмішок Весноньки та її пісень весняніє усе довкола: на деревах наливаються бруньки, птахи радо виспівують, а земля дістає пензлик і фарби, щоби у подальшому намалювати довкола сині проліски, різнокольорові крокуси: білі, сині, блакитні і, звичайно, жовті – кольору сонця.
Та цьогоріч Весна забарилася. Надійка вже вкотре чула нарікання від оточуючих з цього приводу. Вони жалілися на холодну погоду і чекали з нетерпінням на завершення зими. Зрештою промовчати у відповідь дівчинка вже не змогла. Бо вона ж на власні очі бачила як продавчині торгують букетиками тендітних білих пдсніжників – квітів, які першими з’являються на світ і дивуються, що їхній колір так схожий на сніг, який ще лежить довкола. А це ж означає, що мріям не буде де оселитися і Весна не зодягне сяйливий віночок і не заспіває весняну пісню. Тому все довкола буде міцно спати зимовим сном. Тепер Надійка була переконана, що саме зірвані квіти спричинили запізнення Весни. Отож вона поспішала повідомити усім, щоби у жодному разі не рвали підсніжники та не купували їх. Перехожі зупинялися, дослухалися до слів дівчинки і відчували, що у їх серцях також спалахує і міцніє прагнення зробити усе можливе і надможливе аби Весна запанувала довкола. Зрештою торгівля підсніжниками припинилася. Адже ніхто не бажав руйнувати домівки весняних мрій, натомість усі прагнули почути чарівну пісню весни, від якої усе довкола наповнюється жагою життя.
…Веснонька відразу помітила це й не забарилася. У сяйливому віночку вона радо ступала по стежині й наспівувала дивовижно ніжні мелодії. Їй підспівували самі солов’ї. Весна привітно дивилася на кожного, та особливо теплим став її погляд, коли вона побачила маленьку дівчинку Надійку, яка так щиро їй усміхалася.
Про ельфів і троянди
Щовечора тендітні ельфи мостилися на широкому листі капусти, смакували чаєм з чорнобривців, весело сміялись, а потім досхочу танцювали до самого ранку. Вранці, коли сонце ніжно торкалося трав’яної ковдри, і квіти привітно усміхалися йому, маленькі ельфи вибирали пишні троянди і засинали на ніжних пелюстках квіток, накриваючись ними, як ковдрою. Так минав час: вечір за вечором, день за днем. Але одного разу хтось вирішив зірвати пахучі квіти, і рожевий букет урочисто поставили на столі. «Нехай тішить око», – сказала господиня і радісно усміхнулася. Троянди дійсно тішили всіх. А ввечері, коли Місяць човником поплив небом, і зірки, як у дзеркало, заглядали в річки та озера, сталося те, що відбувалося завжди. Ельфи збиралися знову пити запашний чай, а потім танцювати. Але тепер вони зніяковіло мовчали і озиралися на всі боки.
«Чому ми не чуємо чарівного запаху прекрасних квітів?», – запитували вони один в одного. А вранці ліжком їм вже служили не пишні троянди, а високі ромашки, тому що не можуть жити ельфи на зірваних квітах, а лише на квітучих кущах в саду.
А троянди? Троянди сумували за ельфами. Щодня їхні пелюстки втрачали свою свіжість і чарівність. І ельфам хоча й шкода було троянд, проте жити в неволі вони не змогли б, тому що зів’яли б так само, як і ці чудові квіти. Вони знали, що краще милуватися квітами в саду, аніж у вазі. А квіти найбільше люблять сонце, пісні бджіл, метеликів і ще – маленьких, добрих ельфів…
Повчальна прогулянка
Ранесенько ельф прилетів до будинку, де мешкав Мишко, і постукав у віконечко. Хлопчик протер сонні оченята й радісно та трохи здивовано поглянув за вікно, адже там був справжнісінький ельф, який тримав у руках кошик для грибів і радо махав йому рукою , запрошуючи на прогулянку. І ще й яку! Прогулянку лісом. Мишко про всяк випадок ущипнув себе, щоби пересвідчитися, що це таки не сон . А коли переконався, що ельф за вікном не щезає, поквапливо почав одягатися.
«Йдемо за грибами!» – радо говорив ельф хлопчику. «Ти колись збирав гриби?», – запитав він у Мишка. «Ні, – сказав той у відповідь, – мама купує їх на базарі.» «От таке, – дещо розчаровано мовив ельф. – А чому?» – «Часу немає. Та й навіщо? На базарі чимало гарних боровичків.» «Так-так, гарних, і чимало, – повторив за хлопчиком ельф, – але ж сам процес…Розумієш, сам процес збирання грибів пізнавальний і приємний». А далі ельф , міцно тримаючи хлопчика за руку, піднявся вгору й полетів.
Дуже швидко вони дісталися до густого лісу. «Як гарно! Наче в казці, – зачаровано говорив хлопчик коли вони опинилися на лісовій галявині. – А який чудовий запах ялин і сосни і , здається, грибів…» Ельф вдоволено усміхнувся у відповідь і мовив : «Еге ж , Мишко. А тепер нумо гриби шукати». «А як це? », – запитав хлопчик. «Дивись уважно під сосною, під ялинку заглянь. Не квапся…»
Минуло дві години і Мишко із задоволенням поглядав на кошик, де було уже чимало боровичків. « Які красені,» – мовив він із захватом. «Авжеж, – погодився Ельф, – та вже пора поспішати додому, бо твоя матуся буде бентежитися. А гриби візьми собі. Розкажеш мамі як їх відшукав». «Добре», – сказав у відповідь Мишко. Він міцно взяв за руку Ельфа і вони знову полетіли.
Ще трохи й Мишко через віконечко потрапив у свою домівку. А ельф, хоча вже й попрощався з хлопчиком, та вирішив через відчинену фрамугу підслухати його розмову з мамою. Адже він так хотів, щоби ранкова прогулянка була не лише приємною, але й корисною для хлопчика і наштовхнула його на певні роздуми.
Мишко радо розповідав мамі про ранкову подорож. «Ось цей гриб, – говорив він, – був під ялинкою. Стояв і наче підморгував мені. Я старанно вдивлявся, щоби відшукати його. А ось за цим грибочком мені довелося трохи покружляти поляною. Зате поблизу було ще аж трійко оцих красенів. А цей гриб був неподалік від галявини берізок. Матусю, яка то краса – галявина берізок!», – казав він із захватом. Мишко так цікаво розповідав, що ані хлопчик, ані його мама не відчували як лине час. «Який ти молодець, – похвалила вона сина. – Я тепер на базар за грибами не піду, хоча й планувала нині». «На базар? Навіщо? Матусю, а може будемо ходити разом у ліс за грибами. Це ж таке задоволення шукати їх .І навіть втома після лісу така приємна. І гриби…Здається геть такі , як на базарі, а все ж інші – особливі.» «Так, згода. У неділю підемо. » – усміхаючись сказала мама і обійняла синочка. Усміхнувся і ельф та вдоволено полетів далі.
Коли ж наступного дня Мишко прийшов зі школи додому й підійшов до віконечка, то личко його аж засяяло від усмішки, адже на підвіконні лежав гарний красень-боровик, який ельф ще вчора непомітно залишив йому в дарунок на згадку про чудову лісову прогулянку.
Про Нічну фею і сову
Якось чорноока Нічна фея засумувала. Коли вона стомилася журитися, то дістала фарби й почала малювати величезні яскраві зорі. Від них небо засяяло і стало феї веселіше. Сяйво зірок опустилося до землі й нічка відразу стала ясною красунею. Тепер було видно все довкола, навіть маленьку хатинку поблизу великого старезного дерева. Тоді Нічна фея підійшла до неї, заглянула через віконце і побачила як у ліжечку солодко спить дівчинка. «Я її розбуджу, буде мені веселіше. Не нудьгуватиму на самоті», – подумала вона і вже збиралася от-от здійснити свій задум та раптом відчула, що хтось на неї пильно дивиться. Тоді швидко обернулася і завмерла. На великому дереві, що росло біля хатинки, сиділа мудра сова та лупала своїми очима так, наче запрошувала сісти поруч. Фея умостилася біля неї і вони довго вели розмову. Сова була дуже доброю і багато чого пізнала в житті. Зокрема те, як важливо дбати про оточуючих. «Піклування про когось робить наше існування барвистим, наповнює його справжнім сенсом. Той, хто дбає про інших, зовсім не має часу на смуток. Бо завжди задоволений тим, що комусь добре. Турбота змінює світ на краще», — говорила вона Нічній феї, якій ці розмови були ой як до вподоби. Тепер та завжди приходила до сови і вони, зручненько умощуючись на розлогих вітах дерева, досхочу розмовляли. Зараз фея аж дивувалася тому, що колись їй спало на думку перервати солодкий сон маленької дівчинки. Згодом досвідчена сова відвела її і до казкового чудесного лісу. Яка то краса! Уявіть собі, там ростуть височенні розлогі ялини і на кожнісінькій сидить дуже добра і мудра сова…
Нині Нічна фея знову поспішала до своєї подруги, та коли присіла поруч, то помітила, що та стривожена й аж ніяк не налаштована до розмови. Минав час, а сова все сиділа мовчки і дивилися на будинок. «Щось коїться», – вже стурбовано подумала фея й подалася до хатинки. Коли вона наблизилася до помешкання, то побачила, що у віконці стоїть дівча. По змореному її личку Нічна фея здогадалася, що дівчинці аж ніяк не вдається заснути. «Ось чому сова сумує, — подумала фея, — бо вона нічим не може зарадити, тому й відчуває себе безсилою». Тоді вона обережно зайшла в помешкання, обійняла дівча й понесла її у ліжечко, накрила легкою ковдрою і заспівала одну зі своїх найулюбленіших колискових. Дівчинка солодко заснула. А добра фея хутко подалася до сови. Тепер вже вона повчала птаха. «Ти не самотня. Ми –друзі, а справжній друг завжди прийде на поміч. Твої турботи – це і мої турботи. У друзів смуток ділиться на двох і тому стає удвічі меншим, а радість, навпаки, множиться на два, і від того удвічі зростає. Разом ми зможемо подолати всі труднощі. А ще мені так приємно піклуватися про дівчинку.» Сова задоволено слухала й гугукала в знак погодження .
Тепер частенько вночі чути гугукання сови і шепіт Нічної феї, адже вони так добре розуміють одне одного. «А дівчинка? Як там дівчинка?"— запитаєте ви. А дівчатко солодко спить. І їй часто сниться, що вона має справжніх відданих друзів: добру мудру сову та лагідну красуню Нічну фею, яка малює зірки на небі а потім про щось довго-довго розмовляє з птахом. І вони щоночі сидять на вітах старого дубу поблизу її оселі.
Маляр мухоморів
Це був дуже талановитий лісовий ельф. Понад усе він любив малювати. Особливо подобалося ельфу розмальовувати мухомори. Так-так, малювати біленькі кружальця на червоній шапинці гриба. Вони виходили у нього напрочуд правильної форми. Усі казали, що цей художній дар він унаслідував від свого дідуся-ельфа, який у свій час розфарбовував бедриків, – малював чорні цяточки на їхніх червоненьких жупанах. Лісовий ельф справедливо вважав, що розписування мухоморів – його справжнє покликання, адже червоний гриб у білі кружечки був досить яскравим і наче попереджав: я отруйний, не варто мене вживати в їжу, але ж і гарний, як усе, що створила Матінка -природа. Проте весела зеленоока подруга лісового ельфа Зорянка, коли чула ці його розмови лише сміялася у відповідь. І говорила, що барвисте вбрання мухомора передусім натякає на чванливість гриба. Адже він усім своїм зовнішнім виглядом наче заявляє: не боюся бути яскравим, помітним, бо я – отруйний, отож ніхто мене не зачепить, боятимуться…Так чи інакше, але дружба поміж ельфами була такою щирою, що ці маленькі розбіжності аж ніяк не впливали на їхні теплі стосунки.
Та якось Вередюка, що також мешкала у лісі, вирішила вчинити зле. Одного разу уночі вона нишком розфарбувала у біленькі кружечки шляпини геть усіх-усіх грибів. «Тепер хай думають, які з них їстівні, а які ні», – про себе промовила вона, зовсім не замислюючись над наслідками своїх дій.
Ой як засумував ельф, коли побачив, що накоїла Вередюка! Навіть крила опустив, бо відчув, що його художній хист уже без потреби. Та згодом помітив як Зорянка, прелітаючи з грибочка на грибочок, витирає білі цяточки зі шляпин їстівних грибів. За мить до неї приєдналися й інші ельфи, які мешкали неподалік. Замислився тоді лісовий ельф над їхніми діями й зрозумів, що даремно занурився у світ власного розпачу, адже він відмежував його від існуючих проблем. А потрібно думати не лише про себе, але й про оточення. Отож він хутко взявся до праці. Тепер ельф не розмальовував мухомори, а старанно витирав намальовані Вередюкою кружечки зі шляпок боровичків.
Згодом ельфи досягли своєї мети: привели до ладу геть усі їстівні гриби й умостилися відпочивати. І хоча вони вже добряче втомилися, проте були дуже задоволені, що зробили таку потрібну справу. Тому гомоніли весело і жваво. А лісовий ельф лагідно поглядав на Зорянку і на своїх друзів й міркував про те, що не слід опускати крила у будь-якій ситуації, особливо коли в тебе є такі надійні друзі.
Справжній друг
Це був Тюльпановий ельф. І мешкав він у білому тюльпані. Прокидався раненько, вилітав із квітки й дбайливо оглядав усі тюльпани, що квітнули довкола: білі, жовті, червоні та навіть сині. У полудень, зазвичай, Тюльпановий ельф зустрічався зі своїм найкращим другом – Ельфом нарцисів. Вони радо віталися, ділилися новинами, а далі летіли до свого спільного друга – Бузкового мага. Той був дуже гостинний і завжди чекав їх на смачне чаювання. Бузковий маг мав неабиякий авторитет у Королівстві весняних квітів, бо легко міг причарувати будь-кого ароматним запахом бузку. А ще він теж, як і ельфи, був справжнім ласуном, любив у товаристві гарних друзів посмакувати запашним квітковим чаєм з медовим пилком. Отож з нетерпінням чекав на приятелів.
Та цього дня Бузковий маг вже добре зачекався на ельфів. Чай уже вихолов, хоча медовий пилок усе ще золотів на блюдечку в надії, що невдовзі ельфи таки завітають і проявлять до нього інтерес. Зрештою терпець у мага увірвався і він вирішив розвідати, що скоїлося у його друзів. Швидко зодягнув бузкову накидку й полетів.
Видовище, яке впало йому в око, було дуже сумним. Тюльпани майоріли, нарциси були чарівно-білими та навколо них метушливо рухалися якісь темні ненажерливі комахи. Їх лемент проганяв звичних турботливих метеликів, бджілок і джмелів, що полюбляли кружляти біля квітів. Адже вони так радо запрягалися в чарівну карету і везли ельфів, які турбувалися про кожну стеблинку, квіточку свого королівства. Оскільки темні комахи намагалися геть заполонити квіти, то на витончених пелюстках тюльпанів і нарцисів почали з’являтися коричневі плями. Стурбовані тюльпановий і нарцисовий ельфи літали поміж квітами, намагалися зупинити та пояснити чорним комахам, що так не можна чинити. Щосили відганяли їх. Відчайдушно боронили кожнісіньку квітку, особливо тендітні ніжні паростки, які згодом розквітнуть в Королівстві весняних квітів. Та тим було байдуже до квіткових проблем. Вони керувалися лише власною жадобою. Отож навіть не хотіли замислюватися над справедливими наріканнями ельфів. Лише збайдужіло заплановано спричиняли страждання усім мешканцям королівства, які відчайдушно боронилися.
Дуже швидко Бузковий маг зметикував у чім річ. Його друзів-ельфів зневажають, а Королівство весняних квітів, геть усі його мешканці у великій небезпеці! Отож маг вирішив діяти. Він зняв свою накидку. Махнув нею. І міцний бузковий запах хмаринками опустився на землю й турботливо обійняв кожну квітоньку. Темні комахи злякалися не на жарт. Дуже швидко вони покинули нарцизи, адже поєднання нарцисового й бузкового запаху було для них ой яким небезпечним. Щодо тюльпанів, то тут маг доклав більше зусиль – махав своєю накидкою тричі, допоки темні комахи не лишили в спокої і ці квіти…
Нарешті у Квітковому королівстві знову запанували добро, злагода і справедливість. Ельфи радо обіймали Бузкового мага, а той привітно усміхався і запрошував, як завжди, друзів на чаювання. «А нумо, ельфи, на квітковий чай до мене. Нам так добре разом. І не потрібно мене вихваляти, бо я вчинив так, як зобов’язаний був вчинити, – прийшов на поміч своїм друзям, які так опікуються світлим майбутнім Королівства весняних квітів», – говорив він, обіймаючи теплим поглядом Тюльпанового ельфа, Ельфа нарцисів та усіх добросердних і дуже сміливих мешканців пречудового королівства.
Про Ельфірію
«Ельфе, ми вже давно знайомі. Ти мій порадник і найкращий друг, а я мало що знаю про тебе. Мені так хочеться дізнатися більше», – мовив Богданчик і благально подивився у вічі ельфу. «Добре, – відповів ельф, – Увечері, після того, як я позапалюю ліхтарі міста, прилечу до тебе і розповім ».
Богданчик з нетерпінням чекав вечора. Нарешті, дивлячись з балкона, він побачив як на вулиці один за одним починають світитися ліхтарі. А коли вечір вже геть зацарював довкола, ельф завітав до хлопчика. Той, почувши знайомий стукіт у віконечко, радо зустрів свого друга. «Так, розкажу, – неквапливо почав ельф, – я родом з Ельфірії». «Ельфірія, – тихо промовив Богданчик, – яка чудова назва. Та я ніколи не чув про таке місто. Де це?» «Ельфірія – там, – і ельф показав на небо, – високо-високо. Поглянь, небо темне, а Ельфірія геть за тією темінню .Там надзвичайно багато світла. Ельфірія сяє, бо її населяють сяйливі ельфи. Вони народжуються для того, щоби світла було якомога більше. Бачиш, у небі зорі ясніють? То ельфи. Так-так, ельфи, які вирішили з Ельфірії прилетіти у нічне небо над нами, аби воно було не темним, а яснозорим. Тому коли небо зоряне, то це означає, що ельфів в ньому багацько». « Удень завжди світло, отож багато ельфів і на Землі?», – задумливо запитав хлопчик. « Звісно. Ельфи прилітають на Землю, а Сонце сяєвом зустрічає їх. Тому ранкове сонечко таке яскраве». «Як цікаво!, – захоплено мовив Богданчик. Він зачудовано дивився у небо, яке цього пізнього вечора було напрочуд зоряним. Та раптом по його обличчю пробіг легкий смуток. Ельф помітив це. «Щось трапилося, Богданчику?» – запитав він. Хлопчик трохи почервонів і несміливо промовив: «То в Ельфірії мешкають лише ельфи, і я ніколи не потраплю в це місто світла?» Ельф усміхнувся і тихенько відповів: «Богданчику, кожного разу, як ти робиш гарну справу, то стаєш світлішим, як і світ довкола. Якщо будеш творити добро, то світла у тобі буде все більше й більше. І врешті настане мить, коли ти станеш сяючим, як ельф. От тоді я візьму тебе за руку і ми полетимо в Ельфірію. А тепер я поспішаю, бо маю сяяти зіркою у тому куточку неба, де поки ще темно». Далі ельф побажав хлопчику гарних снів і полетів.
А Богданчик подався до ліжечка. І перед тим, як невидимий сон прийшов поцілувати його у щічку, запланував здійснити чимало гарних справ на наступний день. Бо йому так кортить потрапити в Ельфірію!
За матеріалами: Марія Дем’янюк. «Наші друзі з Ельфірії». Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Художниця — Людмила Велика. Хмельницький, Видавництво ФОП Горенюк Ю. I. «Polylux design & print», 2022 р., 44 с.
Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":
