Людмила Кибалка
Крила
(оповідання)
Розплющила очі. Де я? Мабуть, уже там... Тиша. Спогади, як блискавки, розтинали свідомість.
Тихо відчинилися двері. Зайшов лікар.
– Добрий день! Сьогодні сонячно. Сніг майже розтанув. Як ви?
– Нічого. Усе гаразд. Скажіть мені, які в мене перспективи?
Лікар уважно подивився в очі пацієнтки, розмірковуючи, як знайти потрібні слова, щоб не влучити в саме серце.
– Не хочу засмучувати, але ви маєте знати, що з таким діагнозом живуть декілька місяців... Не впадайте у відчай...
– Ви не людина... Безсердечний.
– Можливо... Не все залежить від мене...
– У мене болить душа. За що? За що це мені? – голос задрижав, як листочок, а потім покотилися уривчасті звуки плачу. І раптом сльози, як град. Відчай... Вона набралася сил, піднесла свій погляд на лікаря, шукаючи відповіді.
– Буває. Я тільки інструмент, який допомагає врятувати тіло, але не душу. На все воля Божа! Тримайтеся! Після падіння обов'язково буває чудовий злет, – промовив лікар.
Вона підійшла до дзеркала й відсахнулася. Для неї усе зникло: і сім'я, і кар'єра, і майбутнє...
А потім церква, молитва...
P.S. Минуло п'ять років. Млин життя перемолов минуле, залишивши Віру, Надію та Любов, які збирала по зернині, хоча іноді вдавалася в розпач, але на поміч завжди приходили вірні сестри.
– Мамо, я знайшов фотоальбом. Це ти? – якось запитав син, показуючи на старі світлини.
Усміхнулася та відповіла:
– Мабуть, це не я. Придивися. Тут я безкрила, а зараз вже є крила.
І плавно підняла руки до неба, ніби для злету...
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Людмили Кибалки на "Малій Сторінці":
Так щемливо... Дай Боже усім здоров'я!!!
Дякую авторці за оптимізм! Нехай в усіх буде усе добре!
аж заплакала...
живіть!!!
Тримайтеся!!!!