Іван Франко
ЛИСИЧКА-ЧЕРНИЧКА
Казка
Завантажити текст казки Івана Франка "Лисичка-черничка" (txt.zip)
— Бог з вами, дітоньки! Куди се ви? Мене боїтеся? Ні, не бійтеся, мої голуб’ята. Бачите, я черничкою зробилася, богу служу, постом тіло морю, поклони б’ю, на прощу до святого місця збираюся.
Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність, та й каже до неї:
— Лисичко, божа черничко, возьми мене з собою на прощу.
— Добре, Півнику. Та що ти будеш пішки йти? Сідай на мій хребет. Багато я з твойого роду душ загубила, нехай хоч сю покуту за се прийму, може, мені бог гріхи дарує.
Сів Півень Лисичці на хребет, везеться. Аж здибають Голуба.
— Куди ви, люди божі? — питає їх Голуб.
— На прощу до святого місця.
— Возьміть і мене з собою.
— Добре, Голубчику! — мовить Лисиця. — Сідай і ти на мій хребет обік Півня, там і для тебе буде місце.
Сів Голуб, їдуть. Аж ось зустрічається їм Селезень (Качур).
— На добрий день, люди божі! А куди се вас бог провадить?
— На прощу до святого місця.
— Возьміть і мене з собою.
— Добре, синку! — мовить Лисиця. — Сідай на мій хребет. Там ще і для тебе найдеться місце.
Ішли вони, йшли, аж дійшли до широкої ріки. Прийшлося їм тут ніч ночувати, ще й день спочивати, порома дожидати. От Лисичка й мовить:
— Слухайте, мої дітоньки! Ось перед нами вода глибока, дорога далека. Бог знає, чи дійдемо до цілі, чи вернемо живі. Треба вам, дітоньки, висповідатися і покуту відбути, а як у кождого буде чисте сумління, то й дорога не така страшна буде.
— Добре. Ходімо шукати попа.
— А коли добре,— мовила Лисичка, — то нащо вам попа шукати? Адже ж я черничка, духовна особа така сама, як і піп. Ходіть лишень одно за одним за мною в отсю нору, я вас висповідаю.
Знайшла Лисичка нору під каменем, влізла до неї, мов до сповідальниці, та й кличе Півня:
— Ну, Півнику, дитино моя, ходи сюди ближче, признавайся, чим ти бога образив?
— Не знаю, Лисичко. Здається, нічого злого не зробив.
— Ой ти, грішнику, грішнику! — скрикнула Лисичка. — А хіба ж то не гріх, що ти до світа пієш і людям спати не даєш? А то хіба не гріх, що ти пієш удруге геть перед світом, а подорожні думають, що вже світає, рушають у дорогу і попадаються в руки розбійникам? Адже се тяжкі гріхи, і за них тілько одна може бути покута — смерть!
І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з’їла. А потім, облизавшися і дібравши покірного голоска, вистромила головку з нори і кликнула:
— А тепер ти, моє Голуб’ятко! Підійди ближче, на тебе черга признатися до всіх гріхів.
— Які ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко?
— Ой небоже! — скрикнула Лисиця. — Невже ж се не гріх, коли ти по полю літаєш і зерно з поля свіжопосіяне видзьобуєш, і пшеницю з колосся п’єш? Се такий страшний гріх, що його тілько смертю можна спокутувати як слід.
І заким іще Голуб отямився, вже Лисиця вхопила його за головку, загризла і затягла до своєї нори. А потім, вихиливши голову, кличе Селезня.
— Ходи й ти, небоже, сповідатися!
— Та чого мені сповідатися? — відмовляє Селезень. — Хіба я чим бога прогнівив?
— Ой синку, синку, не говори так! — побожно зітхаючи, мовила Лисиця. — Наблизися тілько сюди до мене, я тобі повім, який у тебе гріх на душі
— Ну, кажи, я й відси чую, — мовив осторожний Селезень.
— Страшний гріх! Адже ж се ти у короля корону вкрав і собі на голову настромив! Поглянь лише в дзеркало, як у тебе вся голова вилискується!
— Неправда, Лисичко. Не вкрав я королівської корони! Се ти сама вкрала її.
— Я? — скрикнула Лисичка. — Як ти можеш се говорити?
— Бо у мене свідки є, — мовив Селезень. — Ось зажди лишень тут, я їх зараз приведу.
Лисичка думала, що Селезень приведе їй качок, гусей або інших своїх свояків, і почала скубти Голуба, з’їла його й жде в своїй норі.
Тим часом Селезень іде дорогою, аж назустріч йому стрілець. Уже намірився, вже курок відвів, щоби вбити Селезня, та сей крикнув до нього:
— Стрільче, стій, не вбивай мене! Ходи за мною, я тобі покажу Лисиччину нору і ще й саму Лисицю викличу.
Зібрався стрілець, пішов за Селезнем, засів у корчах і навів стрільбу просто на вхід нори. А Селезень наблизився до нори та й кричить:
— Лисичко, Лисичко, виходи!
— А що там? — питає Лисичка зсередини.
— Се я, Селезень, прийшов і свідків привів.
— Ходи з ними до хати.
— Ні, Лисичко, вони не хочуть до твоєї хати, бо їм там затісно буде.
— Хіба їх так багато?
— Ні, Лисичко! Та що там балакати! Вийди, то сама побачиш!
Ледве Лисичка вихилила голову з нори, аж тут рушниця грим! Ударило Лисиці мов горючим полум’ям у очі. Тільки й могла, що скрикнути на Селезня:
— А куций день! А чорна година на тебе і на твоїх свідків!
Се були її остатні слова.
За матеріалами: Іван Франко. "Коли ще звірі говорили". Казки. Малюнки художників Л. Джолос і Є. Соловйова. Київ, "Молодь", 1956, стор. 61 - 65.
УСІ КАЗКИ зі збірки Івана Франка "Коли ще звірі говорили" на нашому сайті :
