Леся Українка
РОЗМОВА
(оповідання)
«Велике, фатальне кохання – се самум, що заносить піском і великі, спокійні озера і тихі струмочки в оазах, засмічує гучні гірські потоки, хоч вони так одважно збігли з гори, несучи долині вісті про нагірну волю; він нагромаджує несподівані гори-переспи навперейми владно-потужному морю, і воно з гнівом мусить відступити, змінивши границі держави своєї…»
Так читав уголос молодий поет, схиливши буйно-кучеряву голову над щільно записаним зшитком. Він сидів край ніг хворої «відставленої» актриси, а вона лежала на софі, безвладна, апатична і слухала його читання, як слухають безнадійно хворі люди гомону морських неспокійних хвиль, лежачи на розпеченому сонцем березі.
Раптом вона засміялась, прикро, – чи то занадто щиро, чи то занадто фальшиво, – здалось поетові.
– Вам смішно? – сказав він вражений, далі додав надміру покірно, винувато: – Правда, я либонь забув про географію, пишучи сеє…
Актриса усміхнулась спокійніше.
– Я ще менше тямлю в географії, ніж ви.
– А можна спитати, чого ви сміялись?
– Чому ж? Тільки се трудно сказати… Мені здалося, що се наче початок мого некролога, чи що… А се якось чудно слухати за життя.
Поет почервонів і кинув рукопис на софу їй до ніг.
– Вашого некролога? Вашого? Яким способом? Чому? Коли се й некролог, то вже ж не ваш. О ні, не ваш, я се аж надто знаю…
В голосі молодого поета забриніло щось жорстке, недобре.
– Хлопче мій! – голос актрисин був, навпаки, ніжний і добрий, хоч трошки насмішкуватий. – Не думайте ви завжди тільки про себе!
Поет не сказав нічого, тільки кинув докірливий погляд, повний і любові, й урази, на її зів’яле обличчя.
– Не докоряйте і не ображайтесь, бо се правда. Ви дбаєте про мене, а себе занедбуєте, ви глядите мене, приносите мені невідплатні жертви, – поет зробив поривчастий рух, але вона спинила його, хитнувши головою, – так, невідплатні жертви, але думаєте ви тільки про себе, про мене ви не думаєте нічого.
– Я більш, ніж думаю про вас! – вирвалось у нього.
– Се може бути… Се навіть так і єсть, але ж таки не думаєте про мене і не розумієте мене, а мені се сумно. Мене ніхто не розуміє, і се не тим, ніби я якась загадкова, незрозуміла натура. Ні, мене було б зовсім легко зрозуміти, треба було б тільки трошечки подумати і ще менше – пізнати, але се, видно, нікому не цікаво. Перше на мене дивились, були «в захваті», казали, що я – «зоря», що я «незрівнянна» і таке інше і таке інше, багато чого казали, ви знаєте, чимало й писали, але думати про мене – ніхто не думав, навіть ви.
Поет замислився.
– Може й правда, – тихо промовив він згодом, – може й не думаю, себто не думав до сеї хвилини. Але ж… мені таке думання не придасть нічого, бо що ж, може ви й не така, як мені здається, то все одно, я б вас любив усякою, і гіршою, і кращою. Ви – мій фатум.
– Гм… «І гіршою, і кращою»… – задумливо повторила вона, – а може б кращою і не любили.
Він здивовано кинув на неї очима.
– Ну вже ж, – провадила вона, – такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічності! Он можете взяти альбом – там в багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.
Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і в «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.
– Ну що ж? – нервово запитала вона.
– Либонь, ваша правда, – відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй стало чомусь його шкода.
– От бачите, мій… я мало не сказала «мій друже», але ж правда, се було б і нерозумно, і не оригінально, і навіть жорстоко? Бувають становища, коли жінка не сміє вживати сього слова, – вона журливо і винувато глянула на його.
– Називайте мене, як хочете, як вам приємно.
Він схилився, взяв її тонку бліду руку, ще марнішу, ніж її обличчя, і поцілував наче релігіозно. Вона закрила очі, і рука її після того поцілунку лягла інертно, невигідно, мовби жінка забула про свою руку. Минуло кілька хвилин в мовчанні.
– Ага… Про що я, власне, хотіла вам розказати? – озвалась актриса, немов поволі прокидаючися з півсну.
– Ви хотіли мені щось розказати?
– Так, здається… От що… Як ви думаєте, чого я погасла?
– Ви? Погасли? – голос поета бринів занадто здивовано.
– Ну, слухайте, я так не люблю, – вона зморщилась мов від фізичного болю, – вам не до лиця нещирість. Ви ж добре знаєте, який був мій захід, коли саме він був, і що він був безповоротний.
– Я нічого не знаю про безповоротність, – сказав поет, ховаючи погляд.
– Бог з вами, не притискатиму вас до стіни. Та й не в тім річ. А як ви думаєте, через що те сталося, що я пішла «в одставку?»
– Ну, річ відома, – ви занедужали… перевтома… се й дивниця: так переживати свої ролі…
– Нічого ви не знаєте! – нетерпляче перебила вона. – Нічогісінько! От, власне, що я перестала їх переживати!
– Бо перетомилися раніше.
– Мовчіть! Не те! – різко й капризно обірвала вона і нетерпляче змінила кілька разів позу.
– Я вас розсердив?
– Ах ні, ні…
Вона повернулася до стіни і почала рахувати пальцем краточки на перському килимі, прибитому на стіні. Обличчя їй мінилося, брови ворушилися; часом вона от-от мала озватись, та й знов стискала уста. Далі вона круто обернулась до поета і глянула йому просто в вічі.
– Та вже все одно, я вам мушу все розказати, – сказала вона з якимсь одчаєм, – хоч я тямлю, що не слід мені вам сього розказувати, – вона зробила притиск на словах «мені» і «вам».
Поет повторив той притиск:
– Ви мені можете все розказувати.
– Гаразд, – зважливо мовила вона, хоч і не зовсім твердим голосом, – так от: я раз була дуже закохана. «Тільки раз?» либонь думаєте ви…
– Я нічого не думаю, – сказав поет на сей раз досить шорстко.
– Кажу «була», бо то звичай говорити в таких разах замість «єсть»…
– Так? – якось злякано протяг поет.
– Так. Ну що ж? Правда ж, тепер ви думаєте: «Нащо вона власне мені се розказує? От бавиться ситуацією, сказано – акторка!» – вона засміялася своїм прикрим сміхом, а бліде від колишніх косметик і від хороби обличчя вкрилося слабким плямистим рум’янцем.
– Я б вас просив, коли ви можете, не сміятись так, – тихо і болісно вимовив поет і одійшов до вікна.
Вона вгамувалася.
– Ну, не буду, не буду. Ходіть сюди, я ж не можу голосно говорити.
Він покірно сів на своєму звичайному місці, на низенькому фотельчику край її ніг.
– Те, що я вам розкажу, дуже неоригінальне, не варт би й розказувати, та ще й поетові, – вас таким не здивуєш.
Він нетерпляче знизав плечима:
– Хіба ви мені «тему» викладаєте? – образився він.
– Та вгамуйтесь, мусите ж ви зрозуміти, що нелегко натрапити на натуральний тон, оповідаючи таке про себе.
– Простіть, я буду терпеливий.
– А втім, нічого «такого» нема в моєму оповіданні. Я тільки була закохана, і далі діло не пішло, як то кажуть. Дуже пісний роман, як на актрису. Ха-ха!.. Ах, правда, я обіцяла не сміятись, – перебила вона сама свій сміх, бо завважила, що обличчя поетове мало дуже мучений вираз.
– Він, значить, не любив вас? – спитав поет, коли вона замовкла.
– Чого ж «значить?» Ні, навпаки, трудно сказати, хто з нас кого більше любив.
– Тоді чого ж…
– Ну, от і не смійся з вами! Невже ви думаєте, що досить любитися, щоб уже й з’єднатися? Гай-гай! А ще поет! Хіба ж не знаєте:
Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються…
– Хто він був? – спитав поет, насупившись.
– Він був – і тепер єсть – літератор. Не такий, як ви, «обранець божий» – (поет пильно глянув на неї, але вона не звернула на те уваги) – ні, він звичайний, «рядовий», пише театральні рецензії і провадить який-небудь відділ в провінціальній газеті, тоді провадив: «з газет і журналів», тепер, здається, перейшов на «місцеву хроніку». Іскри божої у нього в писанні нема, сього навіть мені не здавалось ніколи, але мені здавалось, ні, я в тому певна, що в ньому самому є іскра божа, що вона світиться в його очах, і що в голосі його є те, чого бракує його фразі. За се я прощала йому все, навіть ті непростимо кепські вірші, що він раз написав на мій бенефіс. А його рецензії на мою гру, хоч були завжди хвалебні, але… хай бог простить йому їх стиль – се навіть на акторський невибагливий смак бувало часом несмачне. Мені все здавалось, що його іскру треба б якось визволити від тої літератури, викресати з нього, і що я се могла б…
Вона замовкла.
– Чому ж ви сього не зробили?
Вона провела рукою по чолі.
– Чому?.. Бо він не хотів іти за мною, а я не хотіла йти до нього.
– Чому?
– Ах, який ви нудний з тим «чому?» Я ж і без того хочу вам се розказати! Річ звичайна: він хотів, щоб я була його шлюбною жінкою, інакше кохати мене він не хотів, не хотів ділити мене з іншими – він престрашно заздрісний. Жити все в тому місті я не могла, а вдовольнятись стріваннями вряди-годи він не здолав би, вже легше було йому зовсім розлучитись, так він сам говорив. Але я не схотіла піти за нього.
Поет чогось немов повеселів.
– Я розумію, вам шкода було своєї дорогої волі, ярмо шлюбних обов’язків не вабило вашу артистичну натуру. Либонь, думка про якусь присягу, наче примус в любові, ображала вас. Законний шлюб заносив вам міщанством.
Вона прижмурилась на його, потім усміхнулася мляво.
– Ні, не в тім сила. Я просто побоялася злиднів, звичайного матеріального вбожества.
– Ви?!
– Так, я.
– Але ж я рідко бачив людину менше жадібну на гроші, ніж ви.
– Акторських бурлацьких злиднів я б не боялася, бо я вже їх перебула і вийшла з них щасливо, але подружніх, родинних, призвоїтих злиднів – я їх тоді боялась, і тепер боялася б, так, незважаючи ні на що!
– Якось я сього не розумію, – поволі протяг поет і обличчя його прийняло відчужений, розчарований вираз, – мені здається, що либонь ваше кохання не таке-то вже велике було, як вам здавалось.
– А чого ж я вмираю від нього тепер? – з гарячою, щирою розпукою вирвалось у неї.
Вона підвелась на софі і заломила руки. Очі поширшали і почорніли, мов підмальовані. Поет лагідним рухом одхилив її на подушку, і вона знов лягла, покірно, стишившись. Настало мовчання. Поет механічно перегортав листочки в своєму рукописі.
– Не думайте про мене надто зле і зрозумійте, коли можете, – знов заговорила вона, – коли я боялася тих злиднів, то се не тим, що мене лякав голод, холод, пошарпані убрання, подерті черевики.
– Ви боялись за своє кохання? Що воно знидіє в життьовій боротьбі?
– Та… було трохи й сього. Хоча я не за своє, а за його кохання побоювалась. Жінки якось краще вміють задержувати поезію свого почуття серед життьової прози, ніж чоловіки.
– Ви думаєте?
– Мені так здається. А втім, се неважно. Бо се одно не спинило б мене. Адже однаково його кохання могло зникнути як не від злиднів, то від довгої розлуки, а то і просто «так».
– Ви не вірили в нього?
– Ні, не те щоб… Ну, звісно, на себе впевняєшся більше. От і мені здавалось, що моє кохання «сильне, як смерть»…
– А проте? – спитав поет з надією в голосі. Вона всміхнулася смутно й іронічно:
– А проте – смерть сильніша-таки, на жаль, мушу се признати. Вона, сильніша навіть і за те, що здавалось мені дужчим і від моєї любові, дужчим і дорожчим від неї, так, дорожчим.
– Що ж воно?
– Невже не догадуєтесь? Ох, ті поети мудріші на папері, як у житті! Звичайно, мій хист. То ж йому були страшні тії злидні!
Поет уже дивився на неї давнішим поглядом, не ховаючи очей.
– Але ж ви самі заробляли чимало, – все ж перечив він.
– Така перелітна птаха, якою я була і мусила бути по умовах нашої сцени, могла заробляти тільки перельотами – запасів я не мала і ніколи не вміла їх збирати, – а звивши гніздо постійне, я позбулась би й заробітків. Ще якби він був актором… а то не може ж хронікер малої преси у кожному малому місті пристроюватися до іншої газети. Се не так легко.
– Се правда.
– На мої тодішні заробітки ми, правда, могли б прожити обоє, навіть може і з родиною, коли б він покинув заробляти і жив, їздячи зо мною, на мій кошт. Але він про се й слухати не хтів.
– Се зрозуміло, – зважливо заявив поет.
Актриса спалахнула.
– Аякже! Вам се зрозуміло! Що чоловік може через якісь міщанські забобони розбити серце собі і своїй коханій – вам се зрозуміло!
– Се не забобони, се елементарна порядність.
– Власне «елементарна!» Все у вас, мужчин, «елементарне»! Ну, а якби я жила на його нужденні «пострічні», зрікшись моєї професії для кохання, то се була б «елементарна непорядність»?
– Се зовсім інша річ. При сучасних обставинах…
Актриса замахала руками.
– Знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу раз! Нудно. Елементарно. Годі. Се саме й він казав. Я ненавиділа його в такі хвилини.
Поет зважив не обстоювати сеї теми.
– Може він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі? – несміло докинув він.
– Який? Суфлером бути? Чи «гопакістом» може? Він же навіть і в хор не зугарен, а статистів наша трупа не возить за собою. Він то може б і на таке пристав. Але се вже занадто. Сього вже наші акторські забобони не дозволяють. «Законний муж» прем’єрки – «зорі», «нашої знаменитої» чи якої там ще – і «стовбичить на сцені» статистом, на німих ролях, служить попихачем, «кутки підпирає»… Ні, ні, ви сього може не розумієте, але се не-мож-ли-во! Я вам кажу. Він був би «круглою бездарністю» на сцені… Так само, як і ви! – додала вона раптом.
Поет почервонів.
– При чому тут я? Та й я ж ніколи не виступав на сцені – почім же ви знаєте, може…
– Ні, ні, «не може»! Я в сих речах маю нехибний нюх. «Кругла бездарність», кажу вам, – вона задирливо дивилась йому в вічі, – брр… я не знаю, сього може б і моє кохання не витримало!
В очах поетових блиснув лихий вогник.
– Однак же той… ваш знайомий, здається, не виявляв особливої «даровитості» і в своїй літературі, се ж ви самі казали.
– А, то зовсім інша річ!
Поет знизав плечима зневажливо:
– Не розумію, чому! Яка різниця?
– Газетяр може собі бути тричі бездарним, і все ж таки його називатимуть «чесним трудівником преси», а не «шантрапою».
– Ба, коли все діло для вас у словах…
– А чому ж би ні? Сподіваюсь, не ви будете мене вчити нехтування словами…
– Ну, так єсть же і слово «писака»!
Вона густо-плямисто почервоніла і блиснула на нього очима:
– Ви що собі думаєте!
– Пробачте…
– Хоч би який він був у літературі, моє найближче товариство того не вміло б зміряти і дорівняти до мого становища. Нехай би навіть він був остатнім у редакції, або хоч і зовсім без професії, та за кулісами в нас він був би тільки моїм чоловіком, а не попихачем театральним.
– Надзвичайно миле становище: «муж цариці!» – таки не втерпів поет.
– Нічим не гірше, ніж «жінка свого мужа».
Вони обоє переглянулись гостро, ворожо. Настало знов мовчання, довше від попередніх.
– Дайте мені папіроску, – озвалась нарешті актриса втомленим байдужим голосом.
Поет уже злагіднів і почувався немов до якоїсь вини супроти неї.
– Не можу, – заперечив він, – вам шкодить курити.
– Хіба не однаково, що мені шкодить, що ні?
– Кому ви се кажете? – з ніжним докором сказав поет і несподівано додав. – Я вас вразив?
– Ні. Тільки мені відхотілося говорити.
Поет пильно подивився на її обличчя; її очі були спущені, але й так вона не видержала того пильного погляду та й одвернулась до стіни.
Він узяв її руку в обидві свої: – Не гнівайтесь. Я сам не знаю, звідки взялась була ся лиха іскорка між нами. Тепер її нема – правда ж?
– Правда…
Вона обернулась до нього і заговорила, мов не було ніякої перерви: – Так чи сяк, ми розійшлись. Себто я одійшла від нього. Я перейшла в іншу, гіршу трупу, на лихіші умови, аби виїхати з того міста і податись на край світу. Еге ж, я поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись «одвідати» мого несудженого друга…
– Несудженого? Либонь, неприйнятого?
– Однаково. Се не була якась примха моя. Я ж вам кажу – я за свій хист боялась, бо справді він би не встояв проти дрібних родинних злиднів, йому був би мат. Себто я думала тоді, що тільки в тім разі був би мат, а воно вийшло: чи верть-круть, чи круть-верть, а все в головах смерть! Ха-ха-ха!..
– Ой господи, з тим сміхом!
Поет хруснув пальцями.
Вона скрикнула: – Не робіть сього! Я не зношу!
Поет склав руки, але завважив: – Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви…
– Звісно! бо ви здорові, а я хвора. Не перебивайте, я не можу так говорити… Отож, я поїхала на Сибір; Я думала, що давши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його.
– І се була правда! – палко завважив поет.
– Ні. Неправда. Я се ліпше знаю. Не жрицею, рабинею почувала я себе з того часу. Мені здавалось, мов якісь кайдани оплутали мене, я забувала, що се ж я сама закувала себе, і я кляла якусь невідому силу… А втім, може й справді се якась невідома сила розкраяла мені серце і душу надвоє…
– Се вже така доля артистів і поетів, що вони кров’ю серця свого поливають собі шлях до безсмертя! – трохи патетично завважив поет.
Актриса скривилась.
– Ет, балаканина! А втім, за поетів не буду сперечатись, вам се ліпше знати. Я не поетка. Що ж до артистів, то, перш усього, яке там наше акторське безсмертя? Скільки літер, записаних в історії хисту? Чиє серце заб’ється, читаючи ті літери, так років… за десять?
– Ну, се вже ви замало одміряли.
– Однаково. Досить того, що таке «безсмертя» можна зміряти… Ні, ні, ні, нам треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. Поки я жила, була безжурна, в згоді з собою і з своїм хистом, я була щаслива і справді була чогось варта на сцені. Поки я не зазнала власного великого нещастя, горя, що заполоняє всю душу до останку, я могла «вживатися» щиро в своїй ролі – ви ж знаєте, моє emploi було сильно-драматичні характери, – бо в мене був невичерпаний фонд почуття, не витраченого на своє власне життя. Я знала тільки те горе, що списано в драмах, і я вірила, що воно таким буває і в житті. Я жила тим писаним горем на сцені, а поза сценою я відпочивала від нього і набиралася нової сили. Колись я була дуже веселою «славною товаришкою», – ви не знаєте…
– Ні, я чув…
– Все одно. Не в тім сила… Та от… Коли я пізнала на собі, в живому житті, що то є горе і як робляться людські жертви, мені якось одразу збайдужіли мої ролі. Найменший фальш різав мене, і я годинами мучилась, добираючи «натурального» тону до тих фальшивих банальностей, якими пересипано п’єси мого репертуару (а то ж були ще не найгірші п’єси!). Я перестала «грати нутром», я почала студіювати ролі.
– Але ж се вища стадія драматичного хисту! – покликнув поет і хотів розпочати довгий доказ сього твердження, але вона спинила його рукою.
– Може й так. Не в тім річ. Якби я перейшла до сеї стадії ще тоді, як я була щаслива, може б воно пішло на користь і мені й хистові, а так… се була тільки мука невпинна. Я все порівнювала писане горе до свого неписаного, і се було мені міркою при студіюванні. Я згадувала, як справді плачуть від розлуки, що справді говорять на прощання, як справді нетямляться від горя, і се роздирало мені серце, а ролі здавались карикатурами на мене саму і на мої страждання. Я не раз виходила на сцену з розпукою в душі і зо страхом: як я буду грати оцю брехню непритворенну? Далебі, часом аж циганський піт проймав! Але «студія» виручала і довгий час ніхто нічого не помічав. Тільки, знаєте, се вже якраз було не лицедійство, а лицемірство… Після таких спектаклів я верталася додому зовсім розбитою, втомленою, знеохоченою і вже не тямила, навіщо і кому принесла я жертву. Хист видавався мені тоді якимсь бездушним, розмальованим линючими фарбами ідолом, і я починала ненавидіти його, і нічого не було мені страшнішого над тую ненависть, се була якась прірва, і я летіла в неї стрімголов…
В поетових очах світились і спочуття, і жаль до неї, але він примусив себе промовити спокійно: – Але ж не все було таке фальшиве в тих ваших ролях. Я знаю ваш репертуар. Там трапляються щонайменше місця, а то й цілі ролі немов живцем вихоплені з дійсності. Хіба вам сього не здавалось?
– Се було ще гірше, – мовила вона, не відповідаючи просто, – коли траплялись такі місця, то я вже зовсім же грала ні «нутром», ні «розумом», я ридала і гинула з туги привселюдно, забуваючи не раз про публіку і про п’єсу та й про слова своєї ролі. Далебі, мене не раз варто було б «помелом зо сцени» вигнати за таке «виконання», але публіка й критика прощали мені все – за істерику. Коли слідом за мною вся жіноча половина публіки корчилась в істеричнім нападі, то се звалося моїм «тріумфом», і сибірські багачі дарували мені соболі та самоцвіти. А для мене той «тріумф» не кінчався на сцені, я часто цілі ночі продовжала свою «гру» ще й дома, аж поки втома смертельна або забійчі дози наркотиків приголомшували мене. Ох, які то були ночі! які то були ночі!.. Якби не ті простори, я певне б колись побігла до нього босоніж і впала перед ним, благаючи взяти мене і сховати від такого «хисту»… Але другого дня я вже знов «студіювала»… І так минуло кілька років.
– Кілька років?! Ви могли кілька років терпіти сі тортури?
– О, я тоді багато могла, себто мені здавалось, ще могла… Тому помагали ще й гордощі. Мені не хотілося признатися перед собою, що я помилилась, що я подолана.
У поета знов з’явився на обличчі жорстокий вираз, він почував се і намагався погамувати се, але не міг і заговорив навмисне безвиразним голосом: – Я не зовсім розумію се. Ви корили мене, що я не думаю про вас, а проте я не міг би для якихсь там гордощів занедбати вас так, як ви занедбали… ну, хіба вам не спадало на думку, що не тільки ж ви самі приймали таку муку? Ні, ви таки безжалісні.
Вона глянула на нього скоса і в голосі її забриніла іронія: – А ви-таки до неймовірності жалісливі! Де ж пак обстоювати інтереси свого – як би се сказати? – Ну, все одно… Тільки, бачите, «в своє оправдання» я можу сказати, що я нічого не знала, яку саме муку приймає ще хто, крім мене, бо мені ніхто нічого про те не писав… Правда, я просила його не писати до мене…
В поета готове було зірватись ще якесь слово, але він здержав його і навіть зневажливо стиснув губи.
– Так, просила, але він не повинен би був слухати моєї просьби, якби… Либонь, скажете: жіноча логіка?
– Нічого я не скажу, – понуро відказав поет і знов почав перегортати свій рукопис.
Вона подумала, потім сказала так просто, без іронії, без досади, щиро приязним тоном: – Знаєте, залишим краще сю розмову. Очевидячки, вас розстроює моє оповідання.
– Ні, ні, – заперечив він, болісно зсунувши брови, – якщо тільки можете, то скінчіть. Скажіть мені все, все, до кінця. Інакше мене се буде занадто мучити. І ви не вважайте на моє поводіння… я може нерівно і негарно говорив… але я… зрозумійте мене… якась роздвоєність, чи навіть більше… се ж дуже тяжко… і всякий би на моєму місці… ні, я не те кажу…
Вона зібралась на силі і з легким стогоном болю підвелась, щоб досягти його руки своєю. Погладила його руку і знов лягла з таким же стогоном.
– Ні, се більше я винна… А втім, ніхто не винен. Хтозна, чи тяжче таке слухати, чи розказувати… Але вже раз почато – не дослухати чи не доказати буде ще тяжче. Тільки я вже коротше докажу і – без лірики… Добре?
– Як вам буде добре, – сказав поет і вже. зовсім злагіднів.
– Тільки перше дайте мені лікарство і підложіть що-небудь під голови, чогось немов низько стало. Так… спасибі. – Так бачите, я таки не витримала свого до кінця. Може б я якось заспокоїлася з часом, може б навіть і забула (в наші часи якось не випадає вірити в вічну любов!), якби не тії ролі з їх брехнею і правдою, а так рана раз у раз троюдилась… Ну, коротко, я таки нарешті вернулась в те місто. Але він уже був жонатий…
– Невже?! – вирвалось у поета. – Він міг забути вас?
Вона сумно усміхнулась.
– Хто його знає, може він і не забував мене.
– То як же…
– Ет, не вдавайте наївного! Адже в чоловіків то звичай – попри великій, мовляли ви, фатальній любові мати з десяток, коли не більше, меншеньких, нефатальних.
– Я думаю, що і в жінок не раз так буває.
Вона байдуже одвела від нього очі: – Як собі хочете…
– Ви бачили його жінку? – якось загадково спитав поет.
– Чому ж ні? Я була у них.
– Ви були у них?..
– Вам дивно? Ну, дивно чи не дивно, а я була у нього. В перший же вечір я побачила його в театрі з жінкою. Я одразу пізнала, що то його жінка, вона сиділа поруч з ним, і можна було одразу вгадати, що вона прийшла в театр по контрамарці, вона була завбого вбрана для передніх рядів партеру… і потім є щось таке особливе в поводінні подружжя між собою, – завжди видно. В перший же антракт я викликала його за куліси і попросила познайомити мене з його жінкою. Він не знайшов приключки відмовити. Се було прилюдно. Ніхто з моїх товаришів ні про що не догадувався, бо не знав. І ми познайомились.
– Яка ж вона? – поет не зумів сховати свою цікавість.
– Яка? Інакша, ніж я, зовсім інакша. Досить з вас?
– А хто ж вона така? – відповів поет питанням, трохи засоромлений.
– Вона була «конторською панною» при тій газеті, де він працює, а тепер вона – жінка свого чоловіка, чи пак «мужня жона». Ким же їй ще бути?
– Ну могла б і тепер служити…
– У неї інша служба! – мовила актриса з коротким сміхом, подібним до кашлю. – Як я прийшла до них, вона саме купала найменшу дитину, а двоє плутались у неї під ногами, бились, верещали і доводили її до розпуки. Я хутко завважила, що прийшла дуже не в пору, саме час було класти дітей спати, а в сьому повинен був помагати й чоловік, бо пані й служниця-підліток купілем клопоталися. Він намагався удавати передо мною, що все се його не бентежить, а навіть бавить, але – бідняка – з нього таки напевне був би кепський актор! Я завважила, як він разів два витер хусткою лоба.
У їх було всього дві малесенькі кімнатки, і старші діти спали в тій, де сиділа я. Мені випадало піти собі додому, але я не пішла.
– Чому?
Вона знов засміялась.
– Як то «чому?» Я же прийшла в гості, і мене прошено «зостатись, посидіти», ну, я й зосталась, і посиділа, цілий вечір просиділа.
Її обличчя мало дуже неприємний вираз при тій мові. У поета знову заворушилось в грудях щось прикре супроти неї.
– Але ж вони запевне просили вас тільки з гречності, бо самі ж ви кажете, що ви прийшли не в пору.
– А що то мене обходить? Я хотіла і мала право добре роздивитись, як живе мій екс-наречений і його жінка. Тож то я сама так мала б жити, якби… Ну, я й роздивилась. Діти досить довго не хотіли спати, та й клопіт був, поки їх напоїли молоком тощо. Найменше було ще й хворе трохи, і його довелось носити, поки заснуло. Потім дітей, як поспались, загороджено ширмою, а ми засіли до стола, маючи пити чай. Але поки до чаю, то служниця кілька раз викликала пані в малу кухоньку, через яку і я переходила, бо то був єдиний хід в їхню господу. Потім пані викликала пана, і вони щось довгенько шепотіли. Потім служниця скілька раз кудись бігала, знов викликала панів і знов були таємні наради. Потім пані пішла на довший час в кухню (підозріваю, що куховаркою, як і нянькою, була властиве вона, а служниця, дівча літ 12-ти, була тільки попихачем), мене «бавив» тим часом пан чи пак я його бавила.
– Про що ж ви говорили? – глухо спитав поет.
Вона насмішкувато глянула на нього.
– Про всякі веселі речі.
– Веселі?
– А ви що ж думали? Що ми без жінки заходились «відживляти давні спогади», або що я «ридаючи, впала йому в обійми», або що він «притяжений демонічною силою все покинув і, як вірний пес, пішов за мною»? Ой серденько, таке тільки в п’єсах буває. Ні, того вечора я грала зовсім іншу роль. Я розповідала йому про веселі «катання на тройках» з сибірськими багачами, про porte-bouquetes з сторубльовок, даровані мені, про те, як я навчилась співати циганські романси і танцювати по столі. А як увійшла пані з мискою вареників і служниця нарешті принесла самовар, булки і традиційну «чайну» ковбасу, то я саме описувала «лукулловський бенкет» в Іркутську в ніч мого бенефісу. Наливши нам чаю, пані взяла шитво – дитячу курточку – і знати було, що то справді нагальна робота. Я сказала комплімент її зручності, а вона відповіла, що все шиє сама і собі, і дітям. Мені здалось, що й на панові убрання було її роботи. Я пообіцяла принести їй викройку наймоднішого фасону такої, як була на мені, сукні reforme… біднятко мусило подякувати. Ха-ха! У неї були продерті локті, либонь ніколи було й залатати.
– Я ніколи не думав, що ви можете бути такою недоброю, – сказав тремтячим голосом поет.
– А я не думала, що ви такий сентиментальний! Зрештою, вам воно личить, ви – поет та ще й ліричний. А я що ж? я собі «акторка!» Все-таки я з таланом грала в той вечір, тільки се вже було востаннє…
Поет широко розкрив очі на неї і не сказав нічого.
– Потім у нас розмова перейшла на літературу (бачите, як я добре запам’ятала «програму вечора!»), виявилось, що вони нічого не читають, він – через те, що забагато пише, а вона – «ну, куди вже їй читати»! Ще таки він знав хоч нові п’єси, бо «по довгу служби» вчащав до театру, а вона й того не знала, бо ходила вряди-годи, «як було кого з дітьми лишати», та й либонь, як була зайва контрамарка.
Однак ми говорили про нові п’єси, а більше про мої ролі. Я запевняла, що людину ніщо не може так загодити, як артистична кар’єра.
Поет сумно подивився на неї.
– І се було щиро?
– Не сподівалась я, що вам треба пальцем показувати на кожну точку над і! «Щиро? – Не щиро?» Не люблю я сих питань! Почім я знаю? Може й те і друге разом!
– Я думав, що в той момент ви справді могли те сказати щиро. Ви ж так злякалися колись перспективи злиднів, а тут же ви побачили їх навіч…
Вона перебила його нетерпляче: – Так що ж? Хіба се що зміняло? Ну, злидні, справді злидні, може ще й гірші, ніж я собі колись уявляла. Але ви може думаєте, що «іскра божа» зовсім згасла в його очах? що голос його зовсім одмінився? Ой ні! Він тільки писати став ще гірше… І я добре тямила, що «викресати» з нього ту іскру таки можна було б, тільки не при такому хатньому оточенні… а іншого в нього ніколи не буде та й не могло б бути. Його родина іншою не може бути, ви розумієте? Хоч би яка була його дружина, доля її була б не інакша, розумієте? – вона підвелась, на сей раз без стогону, і стиснула тремтяче його руку.
Він знов обережно одхилив її на подушки і сказав (він сам не тямив для чого): – Та люди часом знаходять щастя і кохання поза родиною і не з шлюбною жінкою.
Вона втомлено прижмурила очі.
– Про се неварто говорити, – мовила тихо, – се сюди не йде… він не такий…
– А як він відносився до своєї жінки?
– Здається, прихильно… та… якісь вони були немов чимсь винні одно проти одного. Так се все безглуздо…
Голова одхилилась набік, наче сама собою впала, так в’яло, безсило.
– Ну дограла я ото роль…
– Яку роль? – злякано спитав поет, йому здалось, що вона тратить притомність.
– Яку? Ну, тії ж одвідини «несудженого друга»… А потім вернулась додому і вже якось нічого не думала, не почувала, так мовби мене не стало на світі. То перше було щось не то каяття, не то гордощі, не то надія, а се вже нічого не стало…
Другого дня мені трапилось грати на сцені, ще й п’єса трапилась противна, якась мелодраматична. Ой, які се були тортури! Бувши зовсім мертвою, вдавати якусь пародію на живу людину. Тут уже й «студії» не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла, я вмерла живцем. Се нарешті завважено. Я провалилась. Потім захорувала. Та се вже ви самі знаєте.
– І ви більше не бачилися з ним?
– Ні. Навіщо? Все одно… Я виїхала потім… не навмисне, бо й то було однаково… товариство переїхало і я вкупі з ним…
Вона замовкла і немов заснула, західний промінь сонця впав їй на закриті очі, вона не завважила.
Поет сидів тихо і затримував дихання, щоб не зрушити тиші. Промінь затремтів на стіні дрібненькими плямами, потім погас… Актриса помалу одкрила очі…
– Як могли ви полюбити таку мертву, як я?
– Я полюбив вас давно, ще в Харкові.
– А, правда… Се я на Сибір їхала… я тоді була ще живою… Се не гаразд, що я держу вас при собі? – спитала вона якось поважно, наче діловито.
– Ви не держите мене, – сказав поет і похиливсь.
– Так… ви кажете – я ваш фатум. Я вірю. Се буває. Може. Принаймні, поки я ще на світі. Але я хутко вмру, ви будете вільні.
– Тоді й я умру!
Уста її ледве рушились.
– Се так личить казати поетові…
– Ви думаєте, я…
– Ні, не думаю, нічого не думаю. Хіба от що: якби він умер, ще тоді, давно, я б досі була вільна і не погасла… А втім, не знаю… Годі про се… Почитайте мені що-небудь.
– Що ж би?
– Своє, звісно.
Поет нерішуче переглядав свій рукопис і мовчав.
– Скінчіть те, що почали.
– Те?
– Авжеж. Мені так буде добре. Читайте. Почніть спочатку, а то я вас перебила.
Поет поправив своє буйне волосся і почав:
– «Велике, фатальне кохання – се самум…»
Поет розточився в порівняннях, актриса лежала тихо і поволі намотувала пасмо свого темного тьмяного волосся на тонкий блідий палець, намотувала і знов розмотувала, довго-довго…
За матеріалами: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Київ, видавництво "Наукова думка", 1976 р., том 7, стор. 257 – 274.
-----------------
Примітки:
Вперше надруковано в ЛНВ, 1908, кн. 6, стор. 420 – 437.
В архіві письменниці зберігається чорновий завершений автограф оповідання, датований «1908 р., 20.01. Ялта», без заголовка, який фіксує первісну редакцію тексту (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 839). Автограф, написаний синім олівцем, має ряд дописок і закреслень. Ці авторські виправлення свідчать про прагнення Лесі Українки вдосконалити текст, зокрема чітко виражена тенденція до скорочення реплік у діалогах.
Першодрук відбивав пізнішу досконалішу редакцію тексту оповідання. Він має заголовок і, порівняно з чорновий автографом, значну кількість смислових та стилістичних уточнень. Наприклад:
Чорновий автограф Першодрук
1. «Я раз була уже закохана». «Я раз була дуже закохана».
2. «Отож поїхала я на Сибір. Се я рятувала те, що здавалось мені дорожчим над усе, навіть над моє кохання. Я думала, що, принісши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіть великою жрицею його». «Отож поїхала я на Сибір. Я думала, що, принісши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його».
3. «Про се не варто говорити, – мовила тихо, – це сюди не йде… він не такий… занадто вже він «чесний трудівник» і «зразковий сім’янин». «Про се не варто говорити, – мовила тихо, – це сюди не йде… він не такий…»
4. «Рішуче мовила вона». «Зважливо мовила вона».
5. «Вона стихла». «Вона вгамувалася».
6. «А ви таки до неймовірності великодушні!» «А ви таки до неймовірності жалісливі!»
7. «…моє найближче около…» «…моє найближче товариство…»
8. «…се вища стадія драматичної штуки…» «…се вища стадія драматичного хисту…»
9. «Жінки якось краще вміють консервувати поезію свого почуття серед життьової прози». «Жінки якось краще вміють задержувати поезію свого почуття серед життьової прози».
10. «Ви забуваєтесь!» – «Простіть!» «Ви що собі думаєте!» – «Пробачте!»
З ЛНВ оповідання передруковане у виданні: Леся Українка. Твори. Кн. 1. К., 1911, з деякими друкарськими помилками.
Датується орієнтовно лютим – травнем 1908 р. – часом подачі твору до ЛНВ. До початку лютого Леся Українка не закінчила оповідання. Про це свідчить її лист до Олени Пчілки від 3.02.1908 р.: «…написала якесь оповідання, що й досі йому назви не доберу, а тепер воно лежить, бо нам обом переписувати трудно». Цей лист – єдиний документ про творчу історію оповідання.
Подається за першодруком.
Сибір – велика країна у Росії, на схід від Уралу.
Іркутськ – місто на сході Сибіру, біля озера Байкал.
За матеріалами: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Київ, видавництво "Наукова думка", 1976 р., том 7, стор. 257 – 274.
Більше творів Лесі Українки на "Малій Сторінці":
Письменницю Лесю Українку (Ларису Петрівну Косач) знає весь світ. Багато творів написала вона для дорослих. Але не забула й за дітей, бо дуже їх любила. Зросла Леся у великій, дружній і працьовитій сім'ї. Мала двох братів і три сестри. Та не лише для рідних писала Леся Українка казки, вірші й поеми. Вона дбала, щоб усі діти мали, що читати...