Леся Воронина
"Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру"
ПАСТКА У ПІДЗЕМЕЛЛІ
Повість
Історія друга — дивовижна
Розділ перший,
у якому Зореслава використовує Суперагента 000 замість праски й тішиться сімейним щастям
Суперагент 000 Гриць Мамай сидів на снігу в позі лотоса. Лапаті сніжинки падали на його мужній оголений торс і з шипінням випаровувалися. Незважаючи на мороз мінус ЗО градусів за Цельсієм, тіло Суперагента пашіло, немов розжарена праска. Гриць Мамай перебував у нірвані — стані цілковитого спокою. Його свідомість і підсвідомість розчинилися в часі й просторі, а могутній інтелект злився з космічною безмежністю.
Кохана дружина і бойова подруга Зореслава поралася біля лозової колиски, де спав Яромир, тримісячний синок агента й золотокосої красуні. Немовля солодко плямкало уві сні губами. З невимовною ніжністю юна матір глянула на випрані в гірському потоці пелюшки й почала розвішувати їх на розпашілому торсі Суперагента. Бойова подруга розуміла, що Гриць не може її почути, та все ж промовила з глибоким почуттям:
— Коханий! Яка я щаслива, що ти, навіть перебуваючи у нірвані, береш участь у виховному процесі нашого любого Яромира!
* * *
Розділ другий,
де в родинну ідилію вдираються підступні злочинці на вертольоті й викрадають у Гриця найдорожче, що в нього є…
Та враз незайману тишу зимового ранку порушили якісь дивні звуки. Зореслава рвучко звела голову й у прозорій блакиті неба побачила чорну, мов крук, пляму, що зловісно наближалася до їхнього табору на вершечку Говерли.
— Грицю! — зойкнула Зореслава й поторсала коханого за біцепса.
Та Суперагент 000 лишався незворушним, мов кам’яний будда.
Чорна пляма підлітала все ближче — ось уже можна було розрізнити велетенські лопаті, що розтинали повітря з шаленою швидкістю.
— Вертоліт! — закричала красуня у самісіньке вухо Суперагентові, та він і не поворухнувся.
Немов сполохана чайка, Зореслава кинулася до Яромирової колиски. Вона намагалася прикрити своїм тілом любе дитя. Та марно! Страшна залізна птиця зависла над нею. Тоді з нутрощів вертольота почав повільно спускатися металевий гак на грубезному тросі. Зараз він розчавить її! Зореслава мимоволі сахнулася вбік. Цього було досить, аби зловмисники, що ховалися у вертольоті, вправно підчепили гаком колиску! Ще мить — і колиска разом із дитям уже гойдалася в повітрі.
Та Зореслава не була б коханою Суперагента 000, якби в цю критичну й жахливу хвилину розгубилася. Високо підскочивши, вона міцно вхопилася за коліщатка лозової колиски. А вертоліт піднімався все вище і вище.
“Куди ми летимо? — у розпачі думала Зореслава, розгойдуючись у повітрі. — Треба залишити Грицеві якісь знаки, щоб коханий зміг розшукати нас, коли вийде зі стану нірвани”.
І мужня бойова подруга Суперагента 000, однією рукою міцно тримаючись за колиску, другою почала скидати різні частини свого вбрання й кидати їх додолу.
* * *
Розділ третій,
в якому Суперагент 000 виходить зі стану нірвани, заглядає в заплакані очі крокодила й згадує геть усе
Коли Суперагент 000 вийшов зі стану нірвани, то першим, кого він побачив, був заплаканий крокодил Кирило.
На плечах у агента дотлівала пересушена пелюшка. Гриць озирнувся і раптом збагнув, що на Говерлі чогось бракує. Водночас внутрішній голос підказував йому, що на горі з’явилося і щось зайве.
“Але що?” — подумки спитав Гриць внутрішнього голоса.
“Крокодил”, — так само подумки відповів йому приємний баритон.
“Але ніби чогось і не вистачає?..” знову поцікавився Гриць.
“Та жінки твоєї й дитини!” — визвірився на Гриця внутрішній голос і навіть пустив півня від хвилювання.
Але тут у діалог між Грицем і його внутрішнім голосом увірвався крокодил Кирило.
— Панове, зараз не сваритися треба, а діяти! — І крокодил почав бити хвостом по білому незайманому снігу.
— До речі, як ви тут опинилися? — здивовано спитав Гриць, який уже цілком опанував себе.
— Ви ж знаєте, що професор Байда запрограмував мене й кота Шніцеля, як надчутливих інтуїтивних локаторів. Шніцель, щоправда, зараз відпочиває на Гаваях. Дзвонив, хвалився, що киці там смагляві й дуже здібні до науки. А от я працював із професором Байдою. Ми саме ставили експеримент — намагалися дослідити емоційні хвилі домашнього таргана. Ми вже майже вступили з ним у контакт, коли мене ніби струмом вдарило.
— Невже тарган виявився таким емоційним? — ввічливо поцікавився внутрішній голос.
— Та ні, що ви! То пані Зореслава передала мені крізь відстань 1500 кілометрів могутній імпульс. Я тут-таки визначив напрямок, звідки надійшла емоційна хвиля, й кинувся сюди.
— Пішки? — вжахнувся Суперагент і мимоволі глянув на куці лапи Кирила.
І тут він побачив, що пазури на крокодилових лапах стерлися майже до луски, а на підошвах натерлися пухирі, як від тісних черевиків.
Крокодил скромно опустив очі додолу, але кілька великих сльозин крапнули з його очей на сніг. Сльози були такі пекучі, що тієї ж миті з-під снігу пробилося два едельвейси.
І лише глянувши на ці прекрасні беззахисні квіти, Гриць Мамай побачив чітко, немов на екрані телевізора «Sony», геть усе. В його тренованому мозку, мов кадри з фільму жахів, промайнула страхітлива сцена викрадення Яромира.
* * *
Розділ четвертий,
де Гриць Мамай верхи на крокодилі долає бездонні провалля, співаючи пісню, що стала народною
— Вирушаймо негайно! Щ вигукнув Гриць Мамай. — Ви дозволите? — ввічливо спитав він крокодила.
Розумний плазун ствердно хитнув головою. Суперагент 000 накинув на плечі незмінну шкірянку, натягнув обтислі джинси фірми «Levi’s», кросівки «Reebok» і зручно вмостився на шпичастому хребті крокодила Кирила.
— Вйо! — голосно крикнув Суперагент і підострожив крокодила.
На щастя, сніг перестав падати, і серед білого безмежжя чітко вирізнялися частини Зореславиного вбрання, що їх вона скидала з себе, аби подати знак коханому.
Крокодил із Грицем почали стрімко спускатися з Говерли. Вітер свистів їм у вухах, і Суперагент, попри усю трагічність моменту, мимоволі заспівав пісню, яка вже давно стала народною:
Без стерна і без вітрил
З гір спускався крокодил.
Та нащо йому вітрила,
Коли в нього таке рило?
Шлях до криївки бандитів, котрі викрали Зореславу з немовлям, був тяжкий і небезпечний. Гриць з відважним Кирилом долав стрімкі гірські потоки, видирався на непрохідні скелі й перестрибував через бездонні провалля. Але друзі не спинялися ні на хвилину.
— Головне — чимшвидше дістатися до кубла викрадачів, поки вони не встигли заподіяти лиха, — раз у раз промовляв до Кирила Суперагент.
* * *
Розділ п'ятий,
у якому друзі проникають у лігвисько ворога й осягають усю глибину морального падіння злочинців
Уже надвечір Гриць із крокодилом опинилися біля височезного кам’яного муру, що оточував старий замок.
Присвічуючи собі ліхтариком, Мамай прочитав вивіску на стіні:
Виправний притулок для карних злочинців похилого віку ім. Рабіндраната Тагора
“То он воно що! — зблиснуло у мозкові Гриця й крокодила водночас. — Виходить, бабуся-ніндзя, загіпнотизована Суперагентом, повернулася на хибну злочинну стежку!”
Гриць поторсав клямку воріт. Сталеві засуви навіть не зрушили з місця.
— Доведеться перелазити через стіну, — мовив Гриць до крокодила.
Тепер вони помінялися місцями. Крокодил міцно вхопився пазурами Грицеві за плечі, й Суперагент почав обережно видиратися по кам’яних брилах, з яких було складено мур. Нелюдським зусиллям, напруживши всі м’язи, Гриць таки подолав неприступний мур. Ще мить — і друзі опинилися посеред широкого подвір’я перед будинком притулку.
У домі не світилося жодне вікно. Та надчутливий зір Суперагента вловив ледь помітний промінчик світла, що пробивався з підвалу старої кам’яниці. Гриць із крокодилом обережно підкралися до підвального вікна й припали до шпарини у віконниці.
Перед їхніми очима постала жахлива картина. Посеред величезної підземної зали у старовинному фотелі сиділа бабуся-ніндзя. Біля неї, виструнчившись, стояли двоє давніх знайомих Гриця. Гладкий, порослий рудою щетиною гевал, відомий у злочинному світі як Чмир-Байстрюченко, та його напарник — цибатий бандит із маленькою, мов у гадюки, лисою голівкою.
Бабуся-ніндзя й двоє бандитів огидно шкірилися й із садистичною насолодою дивилися на кохану дружину Суперагента Зореславу та їхнє немовля.
— Мерзотники! — прошепотів Суперагент.
Його кохана золотокоса красуня стояла, прип’ята до стіни за ліву ногу. На ній був лише купальний костюм — решту частин вбрання бойова подруга Гриця скинула з себе по дорозі, залишаючи йому знаки.
Прекрасна Зореслава тремтіла від холоду й жаху. Вона рвалася на ланцюгу, намагаючись дотягтись до немовляти. Та ба! Безжальне залізо не пускало її до сина. А безневинне немовлятко гірко плакало, борсаючись у лозовій колисці, й простягало рученята до рідної неньки.
* * *
Розділ шостий,
де вкушений Суперагент потрапляє в пастку, а бабуся-ніндзя святкує перемогу
— Ну, начувайтеся, катюги! — простогнав Суперагент і вже намірився вибити вікно могутнім ударом плеча. Та тут пекучий біль пронизав нижню частину тіла Гриця Мамая. Він ледве притамував крик болю й різко повернув голову. Ззаду у його джинси, там, де був приліплений фірмовий знак, мертвою хваткою вп’явся огидний білий бультер’єр Льосік. Тварюка так міцно вчепилася в тіло Суперагента, що годі було її відірвати.
— Кириле! Допоможіть!!! — просичав Суперагент до крокодила.
Той зреагував блискавично. Різким ударом хвоста крокодил збив знавіснілого бультер’єра, та, напевно, не розрахував сили. Від страшного поштовху Суперагент похитнувся й, вибивши тілом вікно, влетів до підземної зали під ноги бабусі-ніндзя та бандитів.
Стара зловмисниця скочила з фотеля на рівні ноги й вихопила з-за пазухи нунчаки, двоє її помічників зайняли бойову позицію, немов натреновані хорти.
А Зореслава, не витримавши нервової напруги, зойкнула й, мов підкошена, впала на земляну підлогу підземелля.
Бабуся-ніндзя захихотіла тоненько й пронизливо. Тоді враз увірвала сміх і заговорила прокуреним басом:
— Ну от, пастка й заклацнулася! Мій розрахунок виявився вірним. Жінка й синочок стали гарною принадою для тебе.
Стара бандитка моргнула своїм помічникам, ті накинули на Гриця міцну капронову сітку, і за мить Суперагент вже безпорадно борсався під нею.
* * *
Розділ сьомий,
у якому бандити з цинічним реготом прирікають золотокосу красуню, Суперагента та їхнє немовля на страшну загибель, а самі поспішають до нових злочинів
Здавалося, що бабця от-от лусне зо сміху, дивлячись на марні спроби Гриця Мамая звільнитися від сітки. Вона вдоволено потерла зморшкуваті долоньки:
— Нарешті я помщуся тобі. Ти що думав, мене й справді можна перевиховати?!
— Але ж ви присягалися, плакали рясними сльозами — і я повірив! — з болем озвався Гриць з-під сітки.
— Йолопе! Сила зла непереможна! Твого гіпнотичного впливу вистачило хіба що на три дні! А тоді я отямилася й вирішила помститися й тобі, й твоїй золотокосій ціпі, і твоєму пуцьверінку. Тепер ти просто безсила купа м’язів!
— Брешеш, стара пройдисвітко! — крикнув Гриць.
Але до нього підскочив лисий бандит і щосили загилив ногою туди, куди недавно вп’явся зубами бультер’єр Льосік.
— Ми залишаємо тебе у колі родини, — уїдливо проказала стара бандитка. — Опалення тут немає. Думаю, що до ранку ви перетворитеся на велетенські бурульки. — Вікно зачиняти не треба, — кинула бабця Чмирю-Байстрюченку, — нехай дихають свіжим повітрям.
— А щоб вам не було сумно, Ми пришлемо до вас гостей, — загигикав і собі рудий Чмир-Байстрюченко, і Гриць зрозумів, що бандити вигадали якесь особливе паскудство.
Троє бандитів у супроводі бультер’єра Льосіка, який шкірився і вдоволено метляв обрубком хвоста, вийшли з підземелля.
* * *
Розділ восьмий,
де Суперагент розриває пута, припадає до коханої життєдайним поцілунком і розкриває таємницю лозової колиски
Голосно хряснули важкі залізні двері, у замку заскреготав ключ, і ці звуки видалися Суперагентові зловісними, немов похоронна музика.
Та Гриць Мамай не був би Суперагентом 000, якби впав у розпач. До того ж, перебуваючи у стані нірвани, він увібрав у себе колосальну космічну енергію, що тепер пульсувала в усьому його тілі.
Суперагент сконцентрувався на лівому біцепсі, у який вп’ялася капронова сітка, й тенета почали лускатися. Так само Гриць звільнив і правого біцепса, а тоді й усі частини свого атлетичного тіла. Суперагент пружно скочив на ноги й кинувся до коханої дружини. Досить було припасти йому ніжним поцілунком до чола коханої, як Зореслава розплющила очі. Гриць лагідно підвів свою бойову подругу, легким рухом розірвав ланцюг, і вони разом підійшли до лозової колиски. Малий Яромир, побачивши батьків, умить заспокоївся й поринув у глибокий сон.
— Люба, ти, напевно, змерзла, мовив Гриць, проникливо дивлячись в очі коханій.
— Як ти здогадався, коханий?! — зворушено прошепотіла Зореслава, цокаючи зубами.
— Серце підказало мені це, — скромно відповів Гриць і накинув на плечі Зореслави свою шкірянку.
— Мерщій тікаймо з цього страхітливого підземелля — попросила Зореслава.
— Зажди, — зупинив її Суперагент, — я хочу дещо перевірити.
Він нахилився, помацав дно лозової колиски і вправним рухом витяг звідти мініатюрного радіопередавача.
— Так я і думав! Пам’ятаєш, цю колиску прислала нам у подарунок бабуся-ніндзя. Вона ще писала, що вже повністю перевиховалася й навіть співає у хорі ветеранів.
— І ми їй повірили!.. — з болем промовила золотокоса красуня.
— А бандити могли підслуховувати всі наші розмови. І вибрали слушну нагоду — захопили тебе з Яромиром саме тоді, коли я перебував у нірвані. Тепер час завдати їм удару у відповідь!
Агент вхопив на руки сонне немовля й разом із Зореславою кинувся до вікна.
* * *
Розділ дев'ятий,
у якому з'являються павукощури, а Зореслава вже вкотре вражає коханого глибиною наукових знань
Та в цю мить безшумно відчинилися потайні дверцята в стіні, і до підземелля почали вповзати тисячі страшних покручів. То були потворні мутанти — напівпавуки, напівщури, кошлаті, із зубастими хижими пащеками. Вся підлога підземелля вкрилася потворами, що огидно ворушили павучими лапами й пронизливо, по-щурячому пищали.
— Грицю! — скрикнула Зореслава, міцно вхопивши коханого за руку. — Я маю сказати тобі щось дуже важливе!
— Кажи, кохана, тільки мерщій, — мовив Суперагент, ударом ноги відкинувши кілька десятків мутантів.
— Слухай! Ці павукощури належать до типу членистоногих. їхнє тіло ділиться на головогруди і черевце. На головогрудях містяться чотири пари простих очей, ротові органи й ноги.
— Звідки ти знаєш?! — із захватом вигукнув Суперагент, і його серце сповнилося глибокої поваги до наукових знань коханої.
— І це ще не все! — вела далі золотокоса красуня. Вона ніби забула про Небезпеку. Всю її поглинула пристрасть науковця-дослідника. — Перша пара ротових органів — верхні щелепи. Вони мають гострі, загнуті донизу кігтики. Біля кінців кігтиків відкриваються назовні вивідні протоки отруйних залоз. Щелепами павукощур захоплює здобич, убиває її, а також захищається. Біля основи щелеп розміщена друга пара ротових органів — ногощупальця, подібні до ходильних ніг, але короткі. Ногощупальцями павук обмацує і перевертає жертву під час їди…
Та Зореславі не вдалося закінчити свою захоплюючу лекцію. Несподівано вона відчула, що хтось обмацує її волохатими ногощупальцями і перевертає, готуючись з’їсти.
* * *
Розділ десятий,
де Гриць Мамай дослухається до внутрішнього голосу, але вперше не йме йому віри…
Можливо, саме так і скінчилося б життя дочки геніального вченого Байди, бойової подруги Суперагента 000, коли 6 у цю мить до підземелля не увірвався крокодил Кирило. Він влетів крізь вибите вікно, немов зелений вихор, і почав могутніми ударами хвоста розганяти кровожерливих павукощурів.
Та навіть крокодил не міг упоратися із цією навалою членистоногих.
Суперагент щосили відбивався від потвор ногами. Адже на руках у нього було немовля — син Яромир. А підступні павукощури почали вилазити на стелю й звідти з огидним щурячим вищанням стрибати на голови Суперагента й Зореслави.
“Невже ми так безславно загинемо?” — подумки спитав Гриць.
“Ні!” — відповів йому внутрішній голос. Та вперше Суперагент не повірив йому.
Несподівано страшні мутанти, ніби за командою, почали обвивати свої жертви липкою павутиною. Зореслава, вбрана лише в купальник, страждала найбільше. Та безстрашна подруга Суперагента 000 тільки шепотіла:
— На задньому кінці черевця павукощурів є три пари, павутинних бородавок, у які відкриваються павутинні залози. Із залоз виділяється напіврідка речовина, яка твердне на повітрі, утворюючи павутинні нитки. Павукощурй за допомогою гребінчастих кігтиків задніх ніг з’єднують їх в одну загальну нитку.
— Побережи сили, кохана, — озвався Гриць.
Та Зореслава не могла спинитися, вона, може й востаннє, мала поділитися зі своїм коханим цінною інформацією:
— Павукощур, обплутавши здобич сіткою, встромляє в неї кігтики верхніх щелеп і впорскує всередину тіла отруту. Рідина, яку виділяють отруйні залози, не лише вбиває здобич, а й діє на неї як травний сік. Приблизно через годину павукощур повертається й висмоктує з жертви вже частково перетравлений рідкий вміст…
Промовивши це, золотокоса красуня зомліла, але не впала — міцні тенета тримали її на ногах.
* * *
Розділ одинадцятий,
у якому Суперагент 000 напружує могутні сили свого організму так, що він (організм) починає світитися
А в цей час рідний тато золотокосої красуні Зореслави професор Байда увесь поринув у творчу працю. Він захопився налагодженням емоційних контактів із надзвичайно талановитим тарганом Едіком. Професор навіть не помітив зникнення свого асистента й друга крокодила Кирила. На допомогу геніального вченого годі було й сподіватися. Марно Зореслава, Суперагент та крокодил посилали йому телепатичні імпульси. Професор не відгукувався.
І тоді у голові Кирила сяйнула щаслива думка.
— Друзі! — вигукнув крокодил здушеним голосом. — У нас залишається остання надія — Шніцель!
Суперагент, який тепер був схожий на велетенський кокон шовкопряда, з останніх сил утримував на витягнутих руках сина Яромира. Немовля все ще солодко спало.
— Зосередьтеся! — крикнув Гриць до Зоресла— ви й крокодила. — Ми маємо послати імпульси аж на Гаваї!
— Я готова! — вигукнула Зореслава, борсаючись у страшних тенетах.
— А я ладен віддати життя, аби лише врятувати це безневинне дитя, — проказав крокодил, і сльози струмочком побігли з його очей.
Друзі напружили усі сили. Тіло Гриця Мамая запульсувало й почало світитися. З очей заструменіли сліпучі промені. Здавалося, Суперагент не витримає надлюдської напруги. Та він знав, що тепер саме від нього залежить їхній порятунок.
* * *
Розділ дванадцятий,
де кіт Шніцель розмовляє мовою есперанто і вилітає на допомогу друзям зі швидкістю міжконтинентальної ракети
Тієї ж миті на Гаваях кіт Шніцель, який саме розповідав місцевим кицям про останні відкриття професора Байди, раптом затремтів, мов у лихоманці. Шерсть на ньому настовбурчилася, хвіст здійнявся догори — кіт сприйняв сигнал, що його послали друзі з далекого підземелля.
Саме через те, що професор Байда створив Шніцеля як Швидкісного Нового Інтуїтивного Цільового Еволюційного Локатора, йому знадобилося лише три секунди, щоб побачити страшне підземелля, павукощурів і тенета, якими потвори обплутали свої жертви. Ще три секунди знадобилося котові, аби прийняти рішення.
— Джіс ля ревідо! [1] — гукнув Шніцель до киць, які зібралися навколо нього.
— Джіс ля ревідо! — хором відгукнулися киці. Адже за той час, що Шніцель відпочивав на острові, він навчав місцевих тварин міжнародної мови есперанто.
І не встигли вражені киці й нявкнути, як їхній вчитель високо підскочив, здійнявся в повітря й, розчепіривши лапи й витягнувши хвоста, мов стерно, — ПОЛЕТІВ!!!
Так! Геніальний професор Байда наділив кота Шніцеля й умінням літати.
Кіт летів над землею зі швидкістю міжконтинентальної ракети. На щастя, летів він дуже низько, над самісінькою землею, і лише тому його не змогли запеленгувати військові радари. Керований надчутливою інтуїцією, кіт летів найкоротшим шляхом прямісінько до підземелля, де от-от мали загинути його друзі.
Кіт пропустив крізь свій феноменальний мозок 2 048 варіантів, блискавично обрав єдино правильне рішення і почав знижуватися над будинком з написом «Аптека»…
* * *
Розділ тринадцятий,
у якому прекрасна Зореслава навіки прощається з коханим, крокодил плаче, а безневинне немовля і далі спить глибоким сном
А в цей час у страшному підземеллі драма почала плавно переростати у трагедію. Павукощури, щільно обмотавши бранців липкою павутиною, вишкірили страшні пацючі зуби й замірилися впорснути смертельну отруту в тіла Суперагента, Зореслави, крокодила і, що найжахливіше, — у ніжне, беззахисне тільце Яромира, котрий і далі спав безтурботним сном.
— Це кінець! — безнадійно прошепотів крокодил Кирило, і сльози з його очей потекли, немов гірські потоки.
— Прощавай, коханий! — зойкнула Зореслава, намагаючись простягнути руки до Суперагента. Та ба! Міцні тенета не дали їй поворухнути навіть пальцем. Гриць Мамай підбадьорливо усміхнувся коханій, але подумки проказав сам до себе:
— Ну, от і все! Цього разу мій внутрішній голос таки помилився. Вперше… І, мабуть, востаннє…
І саме в цю мить зневіри й розпуки до підземелля увірвався кіт Шніцель. Очі кота палали зеленим вогнем, шерсть настовбурчилася, як їжакові голки. По підвалу розлився гострий запах валеріанки.
— Шніцелю! Як ви вчасно! — зойкнула Зореслава.
Та кіт мовчав і лише дрібно тремтів, мов у лихоманці.
* * *
Розділ чотирнадцятий,
де друзі осягають усю велич котячого подвигу, а кіт-камікадзе рятує їх від неминучої загибелі
І тут Суперагент 000 осягнув усю велич котячого подвигу:
— Панове! Кіт пожертвував собою заради нас! Він вчинив, як камікадзе! Шніцель намастив себе валеріанкою, щоб привабити сюди котів-волоцюг, які заради цього трунку готові на все. Але він утратив свій інтелект…
Та подвиг кота не пропав намарне! Крізь відчинене вікно почали пролазити збуджені коти. З голосним нявчанням вони, мов навіжені, припали до Шніцеля й заходилися пожадливо облизувати шерсть кота-героя. Шніцель мовчав, зціпивши зуби, аж поки решта котів, сп’янілих від валеріанки, знавісніло накинулася на павукощурів.
Тверді панцери членистоногих мутантів лускалися під котячими пазурами, міцні тенета тріскалися й розліталися навсібіч.
За якусь хвилю підлога підземелля була встелена трупами павукощурів, а решта мутантів почала тікати крізь потаємні дверцята в стіні.
— Ми врятовані! — вигукнув крокодил Кирило. Він випручався з павучих тенет і підбіг до Шніцеля. Кіт лежав на підлозі, мов купа брудного мокрого ганчір’я. Він судомно хапав ротом повітря, а очі його були безтямні й порожні.
* * *
Розділ п'ятнадцятий,
в якому відбувається дивовижне перетікання котового інтелекту до немовляти, в результаті чого коханий син Суперагента 000 та золотокосої красуні сідає в позу лотоса
— Друже! — простогнав Кирило й пригорнув Шніцеля до зелених грудей. — Промов хоч слово!
Та кіт мовчав.
— Спробуйте заговорити з ним мовою есперанто! — схлипнула Зореслава, яка теж щойно звільнилася від павутини й припала до нещасної тварини.
— Чу ві аудас мін? [2] — спитав кота Гриць Мамай чистісінькою есперантською мовою й нахилився над чотирилапим героєм, не випускаючи з рук Яромира.
І лише тоді в котових очах зблиснув промінь свідомості. З останніх сил він поманив агента лапою, і той нахилився над Шніцелем ще нижче.
— Віа фільо! [3] — пронявчав кіт і торкнувся чола немовляти, яке все ще спало безтурботним сном.
У підземеллі запала тиша, і враз усі присутні побачили, як з котової лапи заструменіли сліпучо-жовті промені. Здається, це останнє зусилля забрало в кота рештки сил. Він жалісно нявкнув і безсило повис на лапах у крокодила. Та тієї ж миті Яромир розплющив очі, вистрибнув з рук Суперагента й сів на кам’яній підлозі у позу лотоса!
— Синку! — кинулася до Яромира Зореслава.
— Зажди, кохана! — зупинив її Суперагент. — Здається, я збагнув! Кіт передав нашому Яромирові, увесь свій могутній інтелект. Тепер пам’ять нашого сина дорівнює 800 терабайтам, а мозок його може здійснювати 10 мільйонів операцій на секунду.
* * *
Розділ шістнадцятий,
де Яромир виявляє могутні розумові та фізичні здібності, успадковані від Шніцеля, й очолює операцію по знешкодженню лиходіїв
Посидівши кілька хвилин у позі лотоса, немовля враз стріпнулося і зіп’ялося на рівні ноги. Пильно глянувши на батьків та крокодила, Яромир заговорив тоненьким дзвінким голоском:
— Усі йдіть за мною! Бандити нагорі. Вони не чекають нападу. Бабуся-ніндзя впевнена, що нас давно зжерли павукощури.
І маля в рожевих повзунках та білій сорочечці впевнено рушило до отвору в стіні, що крізь нього втекли страшні мутанти. Вражені Суперагент, Зореслава та крокодил слухняно пішли за геніальною дитиною. Сп’янілі коти позасинали, притулившись до Шніцеля, шерсть якого все ще пахла валеріановими краплями.
— Спи спокійно, друже! — прошепотів Кирило, вилазячи крізь потаємні дверцята в стіні. — Я помщуся за тебе. Твій подвиг не пропаде намарне! — І шляхетний плазун побіг доганяти своїх товаришів.
* * *
Розділ сімнадцятий,
у якому читач стає свідком блюзнірської наруги над полоненими ветеранами-хористами і з невимовною огидою змушений слухати сороміцьку пісню у виконанні бабусі-ніндзя
А в цей час у концертній залі притулку для колишніх карних злочинців імені Рабіндраната Тагора коїлося страшне блюзнірство. У першому ряду, в м’яких фотелях сиділи бабуся-ніндзя, Чмир-Байстрюченко та лисий безіменний садист. У руках вони тримали довгі нагайки й аж заходилися від реготу, дивлячись на сцену. А на сцені, освітленій потужними прожекторами, стояли працівники й вихованці притулку для колишніх карних злочинців. Усі вони були закуті в тяжкі ланцюги, немов бранці на турецьких галерах. З очей багатьох в’язнів котилися сльози. А директор притулку, сивочолий добродій в окулярах, простягав руки до бабусі-ніндзя й благав:
— Шановна пані бандитко! Схаменіться! Ви ж співали у хорі ветеранів, вишивали хрестиком та гладдю і займалися в гуртку лозоплетіння. Ми повірили у ваше переродження й повісили ваш портрет на дошці пошани! Відпустіть нас, а ми допоможемо вам знову повернутися до чесного життя!
Та бабуся-ніндзя зайшлася цинічним реготом:
— Нема дурних! Тепер ви мене й калачем не заманите до своїх гуртків! І ніхто вам не допоможе. Суперагента давно вже зжерли мої павукощури, а без нього я зі своїми хлопчиками захоплю професора Байду голими руками! Професор працюватиме на мене! Я заволодію секретним апаратом, що за допомогою біопроменів впливає на центри агресивності. Я перетворю вас на слухняних роботів! Ви коритиметесь кожній моїй команді!
— Шефе, мизто6ою! — озвавсяЧмир-Байстрюченко і хльоснув сивочолого директора притулку нагайкою.
— А я навчу їх співати пісень справжніх — сороміцьких бандитських! — докинув і собі лисий садист.
Білий бультер єр Льосік вишкірив гострі зуби і загарчав, готовий кинутись на безпорадних бранців.
Відчувши таку підтримку, бабуся-ніндзя геть оскаженіла.
— Ану, співайте! — гукнула вона, вискочила на сцену і, жонглюючи нунчаками й непристойно вихиляючись, завела прокуреним басом:
Є у мене пістолет,
І нунчаки, і багнет.
Дуже влучно я стріляю —
Прямо в яблучко вціляю.
Крівцю я пускати вмію
І про владу змалку мрію.
Задрижить усенький світ,
Як почує мій привіт.
Дуже я крута бабуся
І нікого не боюся.
Всіх дорослих і діток
Я зітру на порошок.
Ну, а хто із вас повстане —
Всім ураз гаплик настане.
Тож, плюгавці, не баріться
І мені скоріш скоріться.
Хто ж служитиме вірненько,
Матиме долярів жменьку.
— Чого мовчите, дистрофіки перевиховані, підспівуйте! — гаркнув лисий садюга й шмагонув нещасних бранців нагаєм.
Та вихованці й працівники притулку затято мовчали, тільки дехто тихо скреготав зубами від безсилої люті.
* * *
Розділ вісімнадцятий,
де до концертної зали притулку ім. Рабіндраната Тагора влітає Яромир у рожевих повзунках і добро перемагає зло
Льосік, вишкіривши гострі ікла, вже замірився гризонути директора притулку, та зненацька до зали залетів Яромир у рожевих повзунках. Дитя, сприйнявши могутній інтелект Шніцеля, успадкувало від нього і вміння літати.
Бандити завмерли з роззявленими ротами, а малюк, підлетівши до зловмисників, точними рухами почав ударяти по життєвих точках лиходіїв. І тієї ж миті розбійники закам’яніли у най дивніших позах: бабуся-ніндзя з піднятими догори нунчаками, лисий садюга з нагаєм, Чмир-Байстрюченко з улесливою посмішкою на червоній пиці, а бультер’єр Льосік з вишкіреними зубами.
Суперагент 000, Зореслава та крокодил Кирило кинулися до знесилених бранців. Вони відмикали залізні ланцюги й радісно обіймали вихованців та працівників притулку.
Директор притулку низько вклонився своїм визволителям:
— Друзі! Ви врятували нас не лише від тортур. Найстрашнішим для нас було би співати сороміцьких бандитських пісень цієї пройдисвітки. Такої наруги ми б не пережили!
— А що ж тепер з ними робити? — замислено спитав Суперагент 000.
— Тату! — озвався Яромир. — Цих лиходіїв перевиховати не можна, їх треба поставити замість скульптур перед входом до притулку імені Рабіндраната Тагора! Щоб усі колишні злочинці бачили, що добро завжди перемагає зло!
— Авжеж, синку! — схвально озвалася Зореслава. Вона з материнською любов’ю дивилася на свого сина-вундеркінда й пишалася ним.
Розумний плазун Кирило радісно забив хвостом і вишкірив сліпучо-білі зуби.
* * *
Розділ дев'ятнадцятий,
у якому ми знову чуємо до болю знайомий. голос професора Петра Байди і вже вкотре захоплюємося мудрістю й проникливістю геніального вченого
— Мудро вирішив, онучку! — раптом пролунав чийсь до болю знайомий голос.
Немовля підстрибнуло й радісно полинуло до професора Байди.
Так! Це був саме він, геніальний вчений і винахідник чудодійних біопроменів. У руках він тримав сірникову коробочку з тарганом Едіком.
— Тату, як ти дізнався, де ми? — спитала Зореслава. — Адже Шніцель… — У неї зірвався голос, і золотокоса красуня гірко заплакала, згадавши про героїчний подвиг кота.
— Не плач, доню, я знаю про все! Шніцель житиме. Але тепер він буде звичайним котом. Його інтелект загинув назавжди. Хоча ні! Наш Яромир успадкував котову мудрість та інтуїцію.
* * *
Розділ двадцятий,
де професор Байда знайомить вражених друзів та рідних із феноменальним тарганом Едіком і вони, загартовані у спільній боротьбі, усі гуртом вирушають до нових відкриттів та звершень
Ніби на підтвердження слів професора Байди, до зали забіг Шніцель. Він підійшов до Яромира, почав тертися йому об ноги й лагідно муркотіти. Малюк нахилився й почухав кота за вухом.
— Не журіться! — мовив професор. — Тепер у мене є новий учень. — І вчений показав на таргана Едіка, який саме виліз із сірникової коробки.
— Тарган?! — вражено скрикнула Зореслава й з неприхованою огидою глянула на Едіка.
— Так, доню! І не гидуй цією скромною комахою. Саме він, Едік, сприйняв ваш телепатичний сигнал і передав його мені! І я негайно вилетів до вас на допомогу. У цієї комахи — велике майбутнє!
— Дідусю! Я хочу працювати разом з вами! — пригорнувся Яромир до великого вченого.
Професор Байда підхопив геніальне немовля на руки, до них долучилися Суперагент 000, Зореслава, крокодил Кирило й кіт Шніцель. Друзі й рідні, загартовані у спільній боротьбі, покидали притулок імені Рабіндраната Тагора. Попереду на них чекали нові пригоди, відкриття й перемоги. Над горами вставало золоте сліпуче сонце.
За матеріалами: Леся Воронина. "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру". Львів. «Видавництво Старого Лева», 2004 р.
Джерело: http://testlib.meta.ua/
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 