Леонід Куліш-Зіньків
РАНО І ПІЗНО
Попросила мама синочка Ховрашка, щоб той назбирав серед поля трохи пшеничних зерен.
— Незабаром, синочку, настане зима. Сніг вкриє землю білою скатертиною, морози прийдуть до нас злі-презлі. Отож треба нам їжею на зиму запастись. Я, — продовжувала мама, — піду ген далеко, аж на те поле. А ти тут поблизу нірки трохи зерна назбираєш.
— Ще так рано?! — сказав у відповідь Ховрашок. — Полежу ще трішки.
Пішла мама на далеке поле, а малий продовжував ніжитись у нірці. Ополудні прийшла Ховрашкова мама з чималою торбинкою зерна.
— Мамо! Мамо! Як ти багато зерна назбирала! Мабуть, уже й обідати пора? — весело пропищав Ховрашок.
— Ще рано, — відповіла та. — Піду іще назбираю пшеничного зерна. — Та й пішла собі.
Коли вже зовсім звечоріло, і мама повернулась до своєї нірки, вона знову запитала свого синочка:
— Чи ж багато ти назбирав зерна, мій маленький?
— Та ж було уже пізно, мамо, — відповів той. — Знайшов для себе І кілька зернин, щоб пообідати... Тепер будемо вечеряти? — запитав Ховрашок.
— Уже пізно, — сказала Ховрашкова мама, — та й стомилася я за цілий день.
Все-таки дала вона синочкові кілька зернин з торбинки, і обоє полягали спати. Чогось Ховрашок тієї ночі довго не міг заснути. Вранці він першим розбудив маму і попросив маленьку торбину.
— Уже зовсім не рано, — сказав. — Мені вже пора на поле. — Трохи подумавши, додав згодом: «Швидше, мамо, бо за цим рано, як і вчора, прийде оте пізно, і я знову нічого гарного і доброго не зроблю».
МІЗИНЧИК
Були собі на руці п'ять пальців-братиків. Жили дружно, завжди один одному допомагали. І все в них виходило, найважчу роботу зробити могли. Тільки одного разу найменший пальчик Мізинчик капризитись почав.
— Хай решта пальчиків працюють, — подумав сам собі. — Я найменший, найслабший, ще встигну напрацюватись. Так сказав і більше не захотів своїм братикам допомагати. Спочатку ті умовляли його, соромили, ледарем називали. Мізинчик нікого і нічого не хотів слухати.
— Що ж, — вирішили решта братиків, — нехай буде по-твоєму. Живи сам. Побачимо, що з того вийде.
Незручно було для чотирьох братиків різну роботу виконувати. Проте потроху вони звикли. Згодом почали помічати, що і без Мізинчика можуть обійтись. А що Мізинчик? Захотів він одного разу яблуко з яблуні зірвати — не вийшло. Став братиків просити.
— Е, ні, — відповіли ті. — Ми всі гуртом працюємо, а ти роби тепер, що хочеш сам. Віднині Мізинчик не міг м'ячиком побавитись, двері відчинити. Не міг нічого.
Якось припав він до долоні й почав гірко плакати. Тільки ніхто не звертав на нього уваги. Добре виплакавшись, Мізинчик сказав своїм братикам знайомі діткам слова: «Вибачте мені. Я більше не буду».
Після цих слів весело і радісно стало Мізинчику. Недаром кажуть люди, що разом і робота робиться, і серце радіє.
ЯЩІРКА І КРОКОДИЛ
Хтось колись сказав жартома Ящірці про те, що вона дуже схожа до Крокодила. І хоч вона зроду-віку того Крокодила в очі не бачила, але дуже загордилась. Бігла якось піщаною дорогою і Зайчика зустріла.
— Ти хто є? — запитала довговухого.
— Я — Зайчик. А ти?
— Я — Крокодил! — гордо відповіла Ящірка.
Як почув те Зайчик, як чкурне від страховиська, аж курява знялась.
— Яка тільки я страшна, — подумала та. — Ні, ні, — вибачилась сама перед собою. — Який я страшний. Так, так. Саме страшний, страшний, бо я тепер не хто інший, як Крокодил.
— Гей ти, птахо швидкокрила? — запитала Ящірка Черепаху, яка повзла по дорозі. — Як тебе величати?
— Мене? Черепаха. А що?
— А я — Крокодил. Чула про такого?
Дуже злякалась Черепаха. Вперше у своєму житті так швидко перебирала маленькими ніжками, тікаючи від страховиська світ за очі.
Нарешті Ящірка дісталась до великого озера. На березі, підставивши животики до теплих сонячних промінців, загоряли зелені жабки.
— Гей, ви хто? — запитала Ящірка. Почули те жабки і стрімголов кинулися у воду. — Ой, Ой! — задоволено вигукнула Ящірка. — Бачите, ці від страху одразу потонули.
— Хто це мене тут тривожить? — почувся гучний голос. З темно-зеленої води показалась голова справжнього крокодила.
— А ти хто будеш? — сміливо запитала його Ящірка.
— Я — Крокодил. Зараз вилізу на берег — познайомимось ближче.
— Кро-кро-кро... — ледве встигла сказати Ящірка. Та як зірветься з місця, та як побіжить! Так швидко бігла, що від страху хвіст свій загубила.
З того часу всі ящірки дуже лякливими стали. Кого тільки побачать — тікають так, що навіть хвости гублять.
ДОБРИЙ ВЕДМЕДИК
Спав під кущем малини маленький Ведмедик. А звали його Тупу-тупчиком. Одного разу його батько Тупутуп і дядько Клишоног принесли йому вулик меду.
— Спить ще Тупутупчик, — сказав дядько Клишоног, — і не знає, якого ми йому гостинця принесли.
Проте Тупутупчик не спав. Йому просто було приємно полежати на теплому моху. Почали два ведмеді про вдале полювання говорити.
— Надовго запам'ятають нас оті кусючі комахи, — почухавши свого опухлого носа, сказав Клишоног до Тупутупа.
— Еге ж, — пошкрібши боки, погодився з ним Тупутуп. — Усі вулики догори дном поставили, весь мед вилизали, навіть крихти не залишили.
Коли Тупутупчик виліз з теплої постелі, дядько з батьком поставили перед ним величезну миску з медом.
— Не буду я його їсти, — заплакав Тупутупчик. — Цей мед гіркий, дуже гіркий. Ви залишили голодними маленьких бджілок, зруйнували їхні будиночки!
Почали дорослі ведмеді частіше свої голови чухати.
— Що ж нам робити? — запитують один одного.
— Віднесіть назад вулика і вибачтесь перед бджілками, — сказав Тупутупчик.
Нічого не залишилось їм робити. Взяли вулик і присоромлені поплентались на пасіку. Вибачились вони перед бджілками, пообіцяли, що більше такого робити не будуть.
Раптом з вулика, якого принесли ведмеді, вилетіла одна бджілка і продзижчала щось на вушко до найстаршої бджілки. А розповіла вона про доброго і чуйного ведмедика Тупутупчика.
— Оце вам кухлик меду, — сказала найстарша бджілка. — Хай він буде гостинцем Тупутупчику, бо він найдобріший Ведмедик серед усіх ведмедів.
ЧОМУ СХОВАЛАСЬ ГУМКА
Вчився у першому класі хлопчик Дмитрик. Як і всі хлопчики та дівчатка, він мав гарного портфелика, а у ньому зошита і букварика. Дуже швидко навчився Дмитрик читати. За те, що він так гарно читав казочки й оповіданнячка, хвалили його мама з татом і дідусь з бабусею. Одне тільки погано було: не вмів він охайно писати та ще й помилки робив.
Одного дня відкрив Дмитрик свого портфелика, а в ньому щось тоненьким голосочком пропищало.
— Хто там? — перелякано запитав Дмитрик.
— Це я, Гумка. Ні, не думай, хлопчику, що я звичайна гумка. Варто сказати мені: «Гумко, Гумко, до роботи!» — і я всі плями злижу і помилки виправлю. Тільки, хлопчику, не забудь потім сказати: «Гумко, сховайся!»
З того дня працьовита Гумка завжди вилизувала плями й помилки з Дмитрикового зошита. Тепер удома хлопчика не сварили, і вчителька хвалити почала.
Якось попросив Дмитрик свою Гумку до роботи, а сам на вулицю гуляти пішов. Коли ж повернувся — очам своїм не повірив. Чарівна Гумка наробила такого, що ні в казці розказати, ні пером описати. Весь зошит був у дірках, а на місці оцінки, яку поставила вчителька червоним олівцем, виднілось щось схоже на глибоку чорну яму.
Заплакав Дмитрик. Довго не знав, що йому робити. Нарешті витер сльози, вмив лице і руки, дістав нового зошита і рівнесенько почав виводити слова. Написав — і сам здивувався — жодної плями не залишив, жодної помилки не зробив. Коли хотів покласти зошита до портфелика, помітив, що чарівна Гумка кудись зникла.
— Гумко, Гумко, де ти? — запитав Дмитрик.
— До побачення, хлопчику! — почувся тонесенький голосок. — До побачення! У твоєму зошиті тепер мені нема чого робити.
ЧАРІВНЕ ЛЮСТЕРКО
Петрик і Павлик бавились на вулиці м'ячем. Високо угору підкидали, на головах носили, ногами били. Втомились хлопчики. Сіли на лаву під густою липою і, неначе дорослі, про те, про се гомоніли. Пройшов тут повз них сусід їхній — дід Максим. В одній руці — ціпок, у другій — відро порожнє.
— Постарів дід, — співчутливо сказав Павлик. — Пам'ятаю ще торік без ціпка до криниці ходив.
— Сам винен, — відповів Петрик. — Фізкультурою слід займатись, здоров'я своє загартовувати. І тоді мав би такі м'язи, — показав товаришеві напівзігнуту руку.
— Так, так, — погодився Павлик. — Багато чого не розуміють старі люди.
Десь через пів години повз розчервонілих хлопчаків знову пройшов дід Максим. І тут сталося щось незрозуміле. Сонячний промінчик-зайчик торкнувся дідового відра і вихлюпнув з його поверхні золоте люстерко. Воно спочатку впало на землю, заіскрилось сотнями маленьких промінчиків та й прикотилося до Петрика і Павлика.
Взяв його Павлик і боязко підніс до очей. На гладенькій поверхні раптом побачив старого дідуся. Він був дуже схожим на самого Павлика. Русяве волосся на голові, кирпатий ніс, навіть маленька родимка вище брови. Він, зовсім старий і сутулий, ніс відро води, а на лаві, під густою липою, про щось розмовляли незнайомі хлопчики.
— Так це ж я! — здивовано вигукнув Павлик.
— І я! — відсахнувся від люстерка Петрик. Друзі надовго замовкли.
Наступного дня, коли дід Максим погнав до річки двійко своїх гусей, Петрик і Павлик взяли відра і почали носити воду до дідової оселі. Коли Петрик і Павлик поставили останнє відро на широку дубову лавку, крізь прочинені двері прикотилося у хату золоте люстерко. Ще раз кинуло на обличчя хлопчиків по золотому промінчику і хлюпнулось у відро холодної криничної води.
ЯК СЕРГІЙКО НЕ СТАВ ПАСТУШКОМ
Погнав Сергійко на лужок попасти корівку. Йому дуже цього не хотілося, але що поробиш — мами слухатись треба. Поклали йому в торбину хліба, пляшку молока і червоний-пречервоний помідор. Узяв він довгу хворостину, і пішли удвох з Рябою на лужок.
Скубе корівка соковиту траву, а пастушок зелених коників ловить і в сірникову коробку їх ховає.
Десь опівдні корівка дуже пити захотіла і почала своєю коров'ячою мовою: «М-у-у! М-у-у!»
Сергійку потрібно було перегнати її до двох вербичок, біля яких поблискував невеликий ставок. Проте він так захопився своєю роботою, що не здогадався цього зробити. Навпаки — мукання Рябої йому так набридло, що він врешті сказав:
— А я знаю, розумнице, що ти говориш своєю мукачою мовою: «Залиш мене саму-у-у». Чи не так?
Сказав — і побіг до гурту дітлахів. Сергійкова корівка і собі пішла додому. Коли мама запитала потім, чому таке сталося, він відповів:
— Дуже вона у нас розумна. Майже віршами говорить: «Му-му-у-у! — залиш мене саму!»
— Не доріс ти ще до коров'ячого пастуха, — відповіла на те мама. — Доручимо тобі завтра козеня пасти. Може, з ним толку добереш.
Погнав хлопчик наступного дня козеня пасти. Залишив його у зеленій долинці, а сам почав з тонкої нитки майструвати уздечку для зеленого коника-стрибунця. Тут козеня також пити захотіло.
— Ме-е-е! — почало голосно просити. Сергійко дуже розсердився.
— Бачиш, і воно вже віршами почало говорити: «Ме-е-е! Ме-е-е! — хочу пастися саме!» Ну і на здоров'я!
Сказав — і побіг до прибережних лоз майструвати собі лука. Коли повернувся додому, козенятко, досхочу напившись водички, весело стрибало на подвір'ї. Розповів Сергійко дідусеві про вперте козеня, а той, підкрутивши сиві вуса, посміхаючись, сказав: «Можливо, колись із тебе і велика людина вийде, але пастушка поки що не вийшло!»
ЧОМУ Б'ЮТЬ ПОДУШКУ
Маленька Мариночка прокидалася рано. Тільки перші промінчики сонця починали сипати свої зайчики крізь шибку віконця — і маленька вже на ніжках. Застеле ліжечко, підмете кімнату, ще чимось мамі допоможе.
Та сталося щось дивне. Дівчинка почала прокидатись пізно.
— Хай поспить донечка, — думала мама. — Просто їй дуже гарні сни сняться, хай дивиться, як цікаві мультики.
Проте ж — ні. Дівчинка так і продовжувала прокидатись пізно. Що вже горластим був у них півень, і він не міг розбудити Мариночку. Сонячні зайчики втомлювались бігати навколо її кирпатого носика чи сідати на личко. Маринка спить та й годі.
Одного разу мама до Маринки й каже.
— А візьми-но, донечко, вибий свою подушечку.
— Як ти свою?
— Саме так, — і мама непомітно посміхнулась.
— А їй не буде боляче? — спитала Маринка.
— Ні, ні, — заперечила мама. — Вся біда в тому, що у твоїй подушечці завелися лежні. Це вони змушують довго спати та нічого не робити. Коли хочеш проснутись, то вони й сонячних зайчиків відганяють, і тобі на вушко нашіптують, щоб довго спала. А коли збивати подушечку, то лежні дуже цього бояться і тікають світ за очі. Тільки ні ти, ні я їх бачити не можемо. Ці маленькі істоти непомітні для людського ока.
Наступного ранку, коли сонечко знову кинуло у Маринчине віконце жменю своїх сонячних зайчиків, дівчинка чемно привіталася з ними. Зайчики і собі побажали їй доброго ранку. Маринка знову почула спів свого горластого півника, який кликав усіх людей до нових добрих справ. І, певно, все через те, що коли Маринка прокинулась, то спочатку вибила свою подушечку, з якої хто куди, через відчинену кватирку, почали тікати невидимі істоти, яких називали лежнями.
БАГАТИЙ ЗАЙЧИК
Знайшов Зайчик серед лісу полянку, виорав нивку, зробив грядку і посадив капустинку. Пролітала повз грядки Сорока-вертлявка і запитала куцохвостого:
— А що це, Зайчику, буде?
— Знайшов я полянку, виорав нивку, зробив грядку, посадив капустинку. Виросте вона великою — стану я багатим.
Розсміялася Сорока:
— І справді ти нерозумний Зайчик. Хто, скажи, від однієї капустини багатим стане? Не можу я. Полечу, звірам і птахам розповім про те, який ти нерозумний Зайчик.
Полетіла Сорока, а Зайчик заходився капусту поливати. Поливав, доглядав, часу і сили не шкодував. І виросла капустина велика-превелика. Пішов Зайчик гостей скликати, щоб капустяним листям почастувати. Лосицю покликав з Лосеням, Козу з Козеням, та ще й звірів і тварин лісових багато. Роздає всім по листочку і припрошує:
— Їжте, гості, всім вистачить.
— А чого ти, Зайчику, не їси? — запитує його дикий Веприк.
— Спочатку гості, а я вже потім, — відповів Зайчик. І знову почав всіх до капусти припрошувати.
Коли раптом знову з ясена Сорока-вертлявка застрекотіла:
— Ой, не можу! Ой, помру од сміху! Ви погляньте на цього нерозумного Зайчика! Ви подивіться, як він багатіє. Його гості капусту жують, а він тільки радіє з того. Ой, який багатий Зайчик!
— А я і насправді багатий, — сказав на те Зайчик. — Ще мама моя колись говорила: «Хто іншим дає, той багатим стає». Бачиш, Сороко, скільки у мене друзів? А друзі — то найбільше багатство.
Нічого було сказати Сороці-вертлявці. Замовкла вона і присоромлена полетіла геть.
ЯК ТИГР НА КІШКУ ПЕРЕТВОРИВСЯ
Проживав у хащах Тигр. Був він такий, як і всі тигри: страшний і зубатий. Ходив той звір своїми тигриними дорогами, шукав здобич, лякав менших за себе мешканців лісу. Одного разу таке життя почало йому не подобатись.
— Проживу без полювання і бігання по хащах, — поклявся сам собі.
Ліг ото під розлогим деревом і заснув солодким сном. Прокинувся врешті. Позіхнув, потягнувся і знову — спати. Минув день, другий, уже тиждень тижня змінив, а тигр продовжував спати. Тепер у цій місцині косулі й дикі веприки посміливішали: могли пройтись повз нього за якихось два кроки. Врешті тигру-лежебоці дуже захотілося їсти. Так захотілося, що аж кігті засвербіли та живіт почав на нього сваритись неприємним бурчанням.
Хотів уже на лапи стати й чкурнути у лісову гущавину, але тигряча гордість не дозволяла, бо сам собі поклявся, що не буде оббивати кігті по стежках-дорогах. Минув ще тиждень. Худющий і безсилий, він змушений був забути колишню присягу і шукати чогось попоїсти. Побіг за зайчиком — не наздогнав. Навіть борсучок, і той йому хвостика показав. Здибав на галявині свого колишнього тигра-сусіда, який саме зібрався обідати.
— Дай мені шматочок м'яса, — попросив.
— Геть від мене, кішко! — вищирився колись знайомий тигр. — Підійдеш ближче — розірву на частини!
Зіщулився бідний і став у багато разів менше за колишнього тигра. За весь день поталанило йому впіймати кількох маленьких мишенят. Поснідавши сяк-так, почав думати свою невеселу думу.
— А чи не піти мені до села і жити там? Все одно я сьогодні зовсім не страшний, можливо, люди не проженуть?
Так і зробив. Лежить тепер на порозі, гріється на сонці. Одне тільки змінилося: замість великих тварин лісових на мишенят полює. А ще — навчився гарно нявкати. З того часу і почали колишнього тигра просто кішкою кликати.
КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ
За морями-океанами, десь у сонячній Африці, на березі великої річки жив собі страшний і голодний Крокодил. Страшний через те, що всі на світі крокодили страшні, а голодний, бо лінувався знайти собі щось на обід чи вечерю.
— Я найхитріший Крокодил на світі, — казав він до своїх зубастих і хвостатих родичів. — Побачите, — хвалився він, — що сама їжа до мого рота прибіжить.
З нього інколи насміхались, а згодом зовсім на ту мову уваги не звертали.
Одного разу, гріючись на теплому піску, Крокодил почав голосно плакати. Так плакав сердега, що від сліз струмок до річки побіг.
— Ой, зуби! Мої бідні зуби! Як вони розболілися! Пробігав поблизу Дикий Кролик.
— Що трапилось, пане Крокодиле? — запитав.
— Ой, мої бідні зуби! Подивись, Кролику, чи не поламались вони?
Зазирнув Кролик у пащу, а Крокодил клац його зубами! Залишився той до кінця свого віку з одним вухом.
Лежить Крокодил на березі й знову гіркі сльози проливає. Пробігає повз нього Ящірка.
— Що таке трапилось, старший брате?
— Ой, зуби! Мої бідні зуби!
Попросив і Ящірку подивитися. І хоч та вертлявою була і спритною, та на цей раз з життям попрощалась. Того ж дня Крокодил насміявся з багатьох, проливаючи брехливі сльози. А наступного дня знову взявся за свою погану справу.
Прибіг до нього смугастий Веприк, який від стада відбився.
— Подивись-но, — попросив його Крокодил, — мені у пащу, чи не поламався там зуб.
Сказав і слізьми гіркими залився. Веприк хотів уже ближче підійти, але тут підбіг одновухий Кролик.
— Не підходь! — кричить. — Горе тобі буде! — І розповів, у яку халепу сам потрапив.
З того часу діти про того, хто хоче когось розжалобити, щоб потім зробити лихо, говорять: «Ллє крокодилові сльози».
МІСЯЦЬ, ЗОРІ І ЗЛИЙ ЧАРІВНИК
Вирішив злий чарівник викрасти з неба зорі й місяць, щоб настала повна темінь, щоб зайчики, збираючись спати, не могли знайти своїх кубелечок, а лосі чіплялись своїми розкішними рогами за гілляччя. Наказав злий чарівник своїм слугам пошити великого мішка, якого в цілому світі не було.
Якоїсь ночі він кинув клич хапати кожну зірку й ховати її в мішку. За кілька ночей зорі опинились у страшенному полоні.
— Тепер прийшла черга Місяця, — радів самовпевнений чарівник. Він знову зібрав своїх слуг і наказав, щоб ті впіймали Місяця і вкинули у мішок до зірок. Проте так швидко тільки в казці мовиться. Насправді впіймати Місяця було важкою роботою. Тільки захотіли вхопити його, як він за густі хмари сховається. Тоді слуги з усіх сил дмухати, щоб хмари розігнати. Мучились, мучились, але нічого не виходило. Розізлились вони врешті-решт, почали дмухати ще міцніше. Розійшлися хмари, небо стало зовсім чистим, і чарівникові пощастило впіймати Місяця. Вкинули тоді вони його в мішок. Побачили це зорі, зажурились, заплакали.
— Не побивайтеся, друзі мої, я вже дещо придумав. Почекаймо доти, доки я стану молодиком.
— Ну й що з того? — перебила його одна з нетерплячих зірок.
— Сама тоді побачиш, — відповів на це Місяць.
А він уже зменшувався і зменшувався й нарешті перетворився на молодика. Повернувся він гострим і блискучим рогом і розрізав величезного мішка. З'явилася чимала дірка, з якої радісно вистрибували зорі-полонянки. Останнім вийшов Місяць. Від радості він почав світити так, що з неба було видно те, що робиться на землі. А там ревів і звивався злий чарівник. Так злився, що луснув, як повітряна кулька, а його слуги подалися хто куди.
ЯК ЗАЙЧИК ЛИСИЧКУ ОБХИТРИВ
Брела полем Лисичка. І такою вже голодною була, що ледве довгого хвоста по землі волочила. «Ох, і невдачлива я сьогодні, — буркала сама собі під ніс. — Хотіла рябого півника на сніданок впіймати, так собаки ледве життя не вкоротили. Мишва також у нори поховалась, та ще й пищить — насміхається».
Брела Лисичка і долю проклинала:
— Який сором! — промовляла, ледве не плачучи. — Щоб бути найхитрішою від усіх звірів лісових і смертю голодною помирати.
— Ой, а це що?! — раптом вигукнула рудохвоста. — Здоровенький був, клубочку-колобочку.
Очі в Лисички забігали, радістю засвітились. Під торішніми пожовклими бур'янами сиділо маленьке перелякане зайча.
— Не тремти, косооке, — сказала Лисичка. — Боягузи для мене страшенно несмачні. Але я однаково тебе з'їм, бо дуже-дуже голодна.
— Така вже моя доля, — сказав Зайчик. — Але я дуже маленький, я, тітонько, всього-на-всього позавчорашній. Ось подивіться: кулачок та й годі, і що тут їсти? А знаєте що? — оговтавшись, сказав Зайчик. — Я і насправді несмачний. А кажуть, якщо в мене трішки хвостик відросте, тоді я стану дуже смачним. А це недовго.
Глянула Лисичка на куцохвостого й задумалася. «А й справді, — мовила сама до себе, — скільки в цьому мишеняті наїдку?» Потім знайшла суху стеблину і поміряла йому хвостика.
— Оце знай, — зробивши сердитий вигляд, сказала Лисичка. — Якщо до вечора хвостик не відросте, я однаково тебе з'їм, навіть несмачного.
— Так-то так, — знову озвався Зайчик. — Проте як я підросту разом з хвостиком, коли теж давно не їв? Коли б ви принесли хоч маленьку морквину.
— Добре, — погодилась Лисичка. — Сиди тут, а я піду на грядку по моркву.
Пішла вона, а зайчик стриб — і тільки його й бачили. А там, зовсім недалечко, хитрого Зайчика чекала його мати Зайчиха. Вона все бачила і чула, але не могла нічим зарадити маленькому синочку.
— Ти вже зовсім дорослий, мій любий Зайчику, коли зумів обхитрити саму Лисичку, — сказала так Зайчиха, і пострибали вони обоє до густої конюшини, радіючи, що все так щасливо скінчилось.
БОРСУЧОК, ЯКИЙ УМІВ МАЛЮВАТИ
В одному великому лісі сталось нещастя. З'явився там досі невідомий Вовк. Був він страшніший за всіх вовків, яких коли-небудь бачили. І мав він зуби, якими міг столітнього дуба перегризти, ще й очі, якими за горами й долинами бачити міг. Тільки вийде сіроманець на полювання — гинуло багато мешканців лісових.
Зажурились звірі, зібралися одного разу раду радити.
— Може, нам мисливців покликати? — мекнула дика Кізка.
— Е, ні, — заперечив куцохвостий Зайчик. — Мисливці всякими бувають.
— Тоді давайте подарунків Вовкові приготуємо, щоб його задобрити?
— І це не годиться, — похитав пишними рогами лось.
— Зробимо ось як, — обізвалась нарешті хитра Лисичка. — Поховаємось ми по норах і барлогах. Не буде чого Вовкові їсти й помре з голоду.
— І ця вигадка нічого не варта, — почав хрюкати дикий Вепр. — Доки Вовк дух спустить, самі від голоду помремо.
— А, може, і не помремо, — обізвався хтось з-під куща малини.
— А це ще хто там? — загомоніли стривожені звірі.
— Це я — Борсучок, який вміє малювати. Лисичка, друзі, гарно придумала, — сказав. — Давайте і насправді ми від Вовчиська поховаємось. Ненадовго.
— А що далі? — нетерпляче загукали звірі.
— А далі те, що я — Борсучок, який вміє малювати.
— Ну й що з того? — з недовірою подивився на Борсучка Вепр.
— Нехай зайчик ось тут стане, а я з нього портрет намалюю. Ми гуртом глибоку яму викопаємо, хмизом і ломаччям її накриємо, а посередині намальованого зайчика поставимо. Живий Зайчик хай Вовка до ями заманює. Тоді й побачимо, що з того вийде.
Поховались всі по норах і барлогах, хащах непрохідних. День минув. Другий. Коли чують — Вовк страшний у лісі виє, зголоднів, мабуть, поживу шукає.
— Ну, вже час, — сказав Зайчик. Затремтів і вибіг на галявину. Туп-туп-туп — почулося за молодим горішником. Оглянувся зайчик — Вовчисько суне. Тоді чимдуж пострибав до ями. Вовк за ним. Стрибнув куцохвостий в канавку. Причаївся. Глянув Вовк — сидить Зайчик серед гілляччя. Розігнався — і до намальованого Зайчика. Гуп — і в ямі опинився.
— Ось так тобі і треба! — радів Борсучок. Так, так. Саме той Борсучок, який вмів малювати.
КАЗКА ПРО ХЛОПЧИКА СЯК-ТАКА
Жив колись один хлопчик і звали його якось дивно — Сяк-Таком. Кажуть, що він мав і справжнє ім'я, але давно забув його. Чому до хлопчика вчепилось таке ім'я, довідаєтесь, дітки, коли цю казочку прочитаєте.
Просить одного разу хлопчика мама курчаток погодувати. Пішов він у комірчину, взяв одну пшонину і кинув її курчатам. Мама і запитує потім:
— І чого це наші курчата кричать? Як ти їх годував?
— Сяк-так, — відповідає той.
Якщо Сяк-Така вдавалося вмовити вмитись, то це було великим дивом.
— І як це ти личко вмив? — запитує його сестричка.
— Сяк-так, — відповідає.
Попросила Сяк-Така бабуся грядку прополоти. Пішов він. Через п'ять хвилин повернувся і каже:
— Прополов, бабусю, я вашу грядку.
— А хоч гарно прополов? — запитує бабуся.
— Сяк-так, — відповів.
Подивилася бабуся на ту роботу і за голову взялась: усі бурячки були зірвані, а зілля залишилось.
Дуже великий був клопіт із тим Сяк-Таком. У школі він вчився так-сяк, сяк-так вдягався. Вийшов він одного разу на вулицю. Кожушок навиворіт, на одній нозі — валянок, на другій — черевик.
— Як ти вдягнувся? — питають його діти.
— Сяк-так, — відповідає.
Одного дня прийшов він на поле, де просо росло. Подивився Сяк-Так: серед проса дядько незнайомий стоїть. У нього на тонкій палиці-шиї солом'яний капелюх з дірками. На плечах — сірячок без рукавів. Дивний дядько та й годі.
— Хто ви будете? — запитує його Сяк-Так.
— Та ж стою тут і горобців від проса відлякую. Глянув на Сяк-Така і каже:
— Ти, хлопчику, дуже на мене схожий. Прошу тебе, постій тут до жнив, а я трошки відпочину?
Сяк-Так не на жарт перелякався. Як схопиться та як побіжить додому. Спочатку гарно вмився і зачесався. Потім вдягнувся. І не сяк-так, не як-небудь, а так, що його ніхто не міг впізнати, навіть опудало, яке стояло серед проса.
— Ти не бачив, хлопчику, свого однолітка, на тебе дуже схожого? Хотів попросити його, щоб за мене тут постояв горобців лякати, а він сам злякався і втік.
— Ні, не зустрічав, — відповів той. — А як його звали?
— Та, здається, Сяк-Таком.
— Ні, — сказав, — мене звати Іванком.
ЗАЙЧИК ЧОРНЕ ВУШКО І СОЛОДКІ СНИ
Серед густого лісу, на галявині під кущем старої малини, жив собі Зайчик. Він був звичайний, як усі зайчики. Одним лише відрізнявся від інших своїх родичів, бо кінчик його вуха був чорним. Цим подарунком природи він дуже гордився. І дуже був задоволеним, коли його кликали Зайчик Чорне Вушко.
Саме через це Зайчик Чорне Вушко вважав себе особливим Зайчиком. Його братики та сестрички рано-ранесенько бігають по галявині, стрибають, заячою фіззарядкою займаються, а особливий Зайчик спить та й годі.
Якось, коли осіннє сонце вже й до зими котитись почало, приснився Зайчикові сон. Ніби лежить він у теплому кубелечку, коли щось загупало важкими лапищами.
— Агов! — гукає. — Вийди з кубелечка, незрівнянний Зайчику Чорне Вушко.
Вибіг Зайчик, а там Ведмідь. Присів клишоногий, розв'язав величезного мішка і викладає перед Чорним Вушком капусту, моркву, бурячки.
— Бери, споживай, — каже. — Особливому Зайчику негоже за харчами лапки оббивати.
Невдовзі з гостинцями прикотився їжачок, за ним Білочка з Борсучком. І кожне — з подарунками смачними.
Проснувся — нікого не видно і не чути, тільки маленький шлуночок від голоду болить. Підняв Зайчик суху шишку, що до кубельця прикотилась. Погриз трішки й сплюнув:
— І що та білка в ній смачного знайшла? Раптом Чорне Вушко побачив Ведмедя.
— Гей, ти! — почав гукати. — Довго я на гостинці чекати буду?
— Які гостинці? — дуже здивувався Ведмідь. Зайчик і розповів йому про свій сон. — Ха-ха-ха! — засміявся той. — Я з ведмежатами у малинник іду жир на зиму нагулювати, а він про якісь там солодкі сни.
Потім Чорне Вушко зустрів їжачка, який ніс на спині яблучка і гриби.
— Це мені? — запитав задоволений Зайчик.
— Ні, своїм діткам, — відповів їжак і покотився до своєї хатки. Сів Зайчик Чорне Вушко, плаче і примовляє: «Бідний мій ротик, голодний животик».
Почув це Борсук і запитує:
— Ти що тут віршика вчиш?
— Ні, — крізь сльози сказав Зайчик і розповів про свої солодкі сни.
— Не журись, — заспокоїв його Борсучок. — Я знаю чарівне місце, де твої сни справдяться, тільки там попрацювати потрібно.
І показав тоді Борсук Зайчику поле, де ще можна було знайти бурячка чи морквину.
Довго працював Зайчик Чорне Вушко, чотири поти з нього вийшло. Зате дістав він і моркви, і бурячків смачних. Наївся досхочу, ще й на зиму залишив. Прибіг Зайчик Чорне Вушко додому і почав у своєму кубелечку лад наводити, комірчину для харчів ладнати.
Напрацювавшись, дуже пізно ліг спати. Солодкі сни цього разу йому не снились, бо вони самі заснули раніше від Зайчика.
СИНОЧОК СОНЕЧКА
Іванко понад усе на світі любив сонечко. Спочатку воно виходило з-за голубої річечки, зачіпало своїми промінцями верховіття густого лісу і помалу-помаленьку прямувало до старої груші, що росла біля Іванкової хати. А Іванко тоді вже не спить.
— Сонечко! Наше сонечко! — гукає він весело.
Сонечко і собі звикло до Іванка. Воно дарувало хлопчикові свою лагідну посмішку, обсипало його золотавими промінцями та знову поволі котилося до інших хлопчиків і дівчаток, які жили далеко-далеко.
Якось прокинувся Іванко, а сонечко не визирнуло до нього з-за високої старої груші.
— А де наше сонечко? — запитав він у мами.
— Хмаринки його заступили й не пускають, — сказала мама. Іванко понурився і ледь не заплакав.
— А ти поклич його, — порадила матуся. — Може, воно і з'явиться на хвилинку.
Почав Іванко кликати сонечко, згадавши веселу дитячу пісеньку:
Сонечко, сонечко, Зазирни в віконечко!
І раптом кинулися золотаві промінчики. Спочатку у віконце, а згодом на грядку. Один промінчик ніби сховався у грядці, в теплій травневій землі. І сталося велике диво. На тому місці, куди впав золотий промінчик, виросла якась незвичайна рослина. День за днем вона пнулася вгору. От уже дісталася віконної рами, а потім і шибки. Ще через деякий час заокруглилась і випустила багато-багато жовтих пелюстків.
— Дивись, мамо, рослина схожа на сонечко! — загукав щасливий хлопчик. — Назвімо її другим сонечком.
— Сонечко вже є на небі, хоч воно знову сховалось за хмаринку, — відповіла на те мама.
Рослинка під вікном на мить заглянула у шибку і похитала круглою голівкою.
— Як стало сонячно! — зрадів хлопчик.
— Ну якщо так, — сказала мама, — ми назвемо його соняшником — маленьким синочком сонечка.
За матеріалами: Леонід Куліш-Зіньків. "Сонячний дощик". Вірші та оповідання. Художник - Євгенія Житник. Харків, ВД „Школа”, 2006 р., стор. 53 - 80.
Більше творів Леоніда Куліша-Зіньківа на "Малій Сторінці":
Леонід Куліш-Зіньків: казки та вірші для дітей, гумористичні твори
Леонід Зіновійович Куліш-Зіньків — відомий український письменник, класик дитячої літературипоет-гуморист, автор дитячих віршів, краєзнавець, публіцист, член Національних спілок письменників і журналістів України, лауреат премії ім. В. Кобилянського, дипломат Всеукраїнського конкурсу "Байка - 2001", лауреат премії республіканської газети "Веселі вісті".