Лариса Денисенко, "Як диварлики віднайшли у собі гідність" (оповідання зі збірки «Правобукварик»)


На відео: Лариса Денисенко, "Як диварлики віднайшли у собі гідність" (уривок з Хрестоматії для 3-4 класів)
#Книгищоговорять Вір в Україну.

 

"Крім манної каші та пінок в молоці, я не любила прибирати в кімнаті. Я була з тих дівчаток, у яких охайні красиві сукні, стильні комбінезончики — але завалені казна-чим полиці шафи і барикади на столі. А ще інколи я домальовувала кумедні личка геометричним фігурам та ріжки людям в підручниках, але — олівцем! Щоб потім витерти цей злочин! 
(Загалом краще, коли під рукою є кілька симпатичних блокнотиків.)  (Лариса Денисенко)

 

Лариса Денисенко

Збірка "Правобукварик"

 

Лариса Денисенко. Як диварлики віднайшли у собі гідність. Оповідання. Правобукварик. Збірка оповідань для дітей. Малюнки Марисі Рудської

 

Лариса Денисенко

ЯК ДИВАРЛИКИ ВІДНАЙШЛИ У СОБІ ГІДНІСТЬ

 

Лариса Денисенко. Як диварлики віднайшли у собі гідність. Оповідання. Правобукварик. Збірка оповідань для дітей. Малюнки Марисі РудськоїЖоден мандрівник поки що не натрапив на Країну Диварликів, хоча лежить вона в Україні, на звичайному острівці в Чорному морі.
З неба острівець можуть помітити лишень гострозорі птахи та швидкісні літаки. Проте ні ті, ні інші нічого не повідають людям. А  з  глибин моря острів бачать тільки найуважніші риби, а також шпигунські підводні човни. Та вони теж тримають його існування у таємниці.
А тимчасом у Країні Диварликів живе дуже багато незвичайних істот. Звати це дивовижне плем’я диварликами. 
У кожного диварлика є своє ім’я — зовсім як у нас, у людей.
Звідки взялися диварлики? Їх колись вигадали діти — намалювали чи нафантазували. У кожного диварлика є своя особлива риса характеру. Вони не дуже лагідні, не надто симпатичні, багато хто з них страшенно вередливий! Може, тому що ніхто не дбає про їхнє виховання. Ніхто не бавиться з  диварликами і  не любить їх. Тож вони живуть так, як живеться. Сваряться диварлики щодня...
Діти вже й забули про них, а диварлики живуть собі на своєму острові та вірять у те, що їх коли-небудь хтось знайде.
Нещодавно в  гості до диварликів завітала дівчинка Леся, яка спочатку потрапила в халепу. Її підхопив Велетенський Птах і довго не відпускав, аж поки Леся з допомогою диварликів не порозумілася з ним.
Так вона познайомилася з мешканцями острівця. А ще розповіла їм про цінність життя. І залишилася погостювати на острові...
Якби не найбільший на острові сонях, який правив Сонцю за маяк, щоразу вказуючи, куди воно має світити, цього дня Сонце неодмінно заблукало б у хмарах і так і не визирнуло. Нарешті! Ось воно з’явилося і спрямувало своє світло та тепло на острів диварликів.
Шепотінник сидів на своєму улюбленому соняху і робив записи у  своєму сонячно-соняховому щоденнику. Жуки сонечка час від часу всідалися на його капелюсі й підказували потрібні вислови. Тому саме Шепотінник помітив Лесю, котра намагалася щось виловити з моря кривою гіллякою.
Нарешті Леся виловила пластикову пляшку. Біля неї крутилася Велика Мо, кудлата й весела собака. Леся вже хотіла віднести пляшку на смітник, коли побачила всередині якийсь папірець.
Дівчинка відкрутила кришечку, витягла папірець, розправила його на колінах і прочитала таке: «Агов, диварлики! Всі ви дурбелики. Потворні, жахливі, дурні, брехливі та слабкі. Навіть Сонце у  вашій країні схоже на недопечений млинець, тому ви всі бліді нікчеми. Сирітки».
Леся аж підстрибнула від обурення, і в її сандалики набралося повно піску. Довелося його довго витрушувати. 
Тим часом Велика Мо, яка, метляючи хвостом, чатувала на пляшку, скористалась нагодою і вже тримала трофей у пащі.
Леся ж, упоравшись з піском, пішла шукати Мережану Жанну. Треба було з’ясувати, хто такі ці сирітки, котрі дозволяють собі ображати диварликів. Велика Мо супроводжувала дівчинку, несучи пластикову пляшку в зубах. Інколи собака зупинялася, щоб як слід потермосити пляшкою, бо собаки це обожнюють!
Шепотінник зрозумів: щось має відбутися, тож зіскочив із соняха і разом зі зграйкою цікавих веснянкуватих сонечок помчав наздоганяти Лесю.
Мережана Жанна сиділа в затінку та плела вінки до Свята Червоних Квітів, яке диварлики завжди відзначали у серпні.
— Привіт! — гукнула Леся.
— Привіт! — озвалася Мережана Жанна. — Допоможеш плести вінки?
— Залюбки. Але пізніше.
Леся простягнула Мережаній Жанні папірець.
— Ось що припливло до нас у  пляшці. Ти тільки прочитай це!
Мережана Жанна прочитала листа вголос. Леся була дуже обурена, тому здивувалася, коли Мережана Жанна, прочитавши такого образливого листа, відклала папірець убік і спокійно продовжила плести вінки.
— Тебе це не обурює? — здивовано запитала в Мережаної Жанни дівчинка.
— Та ні. Подай мені, будь ласка, ту квітку!
Леся простягнула руку по квітку, на яку вказувала Мережана Жанна, але відсмикнула її, бо зрозуміла, що це — Хамелеося, котрий удавав із себе червону квіточку.
— Ти мене налякав!
— Я  не хотів. Просто я краще відчуваю це свято, коли перетворююся на його символ,  — пояснив Хамелеося, який уже знову став схожим на самого себе.
— Ти чув ці образливі слова?
— Чув. Але то нічого дивного. Це ж писали сирітки!
— Хто такі сирітки? Хто дав їм право принижувати нас?
— Сирітки живуть на третьому звідси острові. Вони народжуються щоразу, коли дітям або дорослим розповідають щось моторошне. Вони з’являються в них на руках, ногах і самі потім тікають від переляку на свій острів. Щоб більше не чути моторошних історій.
— Бідні. То вони дуже полохливі?
— Справжні боягузи. Саме так про них і написав Задирака. І  відправив повідомлення однією з  наших черепах. 
А ще пообіцяв напустити на них жахливу темряву!
— І що?
— Вони відписали, що ми злі нікчеми. Ти не хвилюйся. 
Треба віднести цього листа Задираці та Вередунці, вони обов’язково дадуть їм відсіч, — втішав Лесю Хамелеося.
Мережана Жанна була тієї ж думки. Вона гукнула крука Маленького Бо, котрий грався з хмаринками, і попросила його покликати Вередунку та Задираку. Той радо полетів виконувати доручення.
До друзів доєднався захеканий Шепотінник, він не звик швидко бігати. Роззирнувся на боки, але не знайшов нічого такого, на що можна влізти, і трохи засмутився. Шепотінник любив за всім та всіма спостерігати згори.
— Що у вас тут відбувається?
— Леся знайшла в пляшці послання від сиріток. І засмутилася, — пояснила Мережана Жанна.
— А ми їй сказали, що Вередунка та Задирака хутко вигадають їм образливу відповідь, — додав Хамелеося.
— Гм. То ви щоразу обмінюєтеся з ними образами та кпинами? — запитала Леся.
— Саме так. А що?
— Як що? Вони принижують нашу гідність, ми принижуємо їхню гідність! Виплітаємо справжній ланцюг кривд, і це неправильно! — обурилася Леся.
— Гггг...ідність? Що? Що воно таке? — запитав Шепотінник. Він знайшов серед міцних стеблин цикорію сплетений з трави гамак і гойдався в ньому.
Тимчасом до друзів наближалися Задирака та Вередунка. Вони бігли, штовхалися, обмінювались ідеями, як найкраще відповісти на обрбзи сиріток.
— Напишемо, що вони полохливі та потворні, наче медузи!
— Або вигадаємо жахливу історію, і вони не спатимуть три доби поспіль! А ми тим часом вигадаємо ще одну!
— Припиніть це, будь ласка! — попросила Леся.
— Га?
— Що? — здивувалися Задирака та Вередунка. — Та ми тільки почали!
— Леся хоче розповісти нам про одну річ... про гггг... про гггг, — Шепотінник не міг пригадати слово.
— Ти перетворився на жалюгідного Затинаку? — розреготалися Вередунка та Задирака.
— Та як вам не соромно знущатися з інших?! Хіба ви більше ні на що не здатні? — обурено мовила Леся.
— А ти здатна тільки всіх повчати. А нам це не подобається! Правда? — Вередунка окинула поглядом усіх, але погодився з нею лише Задирака. Мережана Жанна знизала плечима, вона й далі плела вінки. Маленький Бо дуже розхвилювався: він чекав, щоб йому доручили ще когось покликати. Не дочекавшись, малий крук принишк. Шепотінник образився на те, що його порівняли із Затинакою, — тому також мовчав. Хамелеося хотів на щось обернутися, бо дуже не любив сварок, але не міг вигадати на що саме, тому сховався між готовими вінками.
— Про що ти тут знову патякала?  — зухвало запитав Задирака в Лесі.
— Мені йшлося про гідність.
— Ну і що це?
— Самоповага та повага до інших. Не можна залякувати тих, хто від природи створений дуже боязким. Не можна жбурлятись обрбзами в інших. Не можна шукати болючі місця, щоб бити по них ногою або словом. Коли ти копаєш когось ногою, то завдаєш фізичного болю. А коли дошкуляєш образливим словом  — то болю морального. Ви ж робите боляче, невже не зрозуміло?
— Тю. Вони також нас ображають! Ми тільки для сміху написали сиріткам, які вони боягузи, а вони почали відгавкуватися, наговорюють на нас казна-що! Ти сама це читала, — виправдовувалася Вередунка. Їй не подобалося, коли її сварили та не цінували її вміння вигадувати жахливі історії й дошкульні дражнилки.
— Саме так!  — підтакнув Задирака. Він так сильно штовхнув трав’яний гамак Шепотінника, що той звалився на землю. Вередунка розсміялася.
— Ви умисно завдаєте іншим болю. Штовхаєтеся, ображаєте. Певно, думаєте, що ви — сильні та круті? — гмикнула Леся.
— Так воно і є! — потвердила, пританцьовуючи, Вередунка.
Мережана Жанна помахала комусь рукою. До них ішли Затинака та Кульгавка, щоб допомогти плести вінки.
— О, йдуть наші калічки. Один кульгає на язика, інша — на ногу, — загиготів Задирака.
Леся взялася в  боки. Вона дуже розлютилася через поведінку Задираки та Вередунки. Дівчинка дочекалася, поки Затинака та Кульгавка підійдуть ближче, і сказала:
— Одного разу я  бачила, як дехто скиглив на гілці Пурпурової Шовковиці, я подумала: а що ж таке сталося? 
Можливо, хтось також боягуз і боїться висоти?
Задирака здригнувся. Він збагнув, що Леся має на увазі саме його, і боявся, що вона його викриє. А Леся вела далі.
— Можливо, тому цей дехто щоразу шпигає Шепотінника, котрий може мандрувати найвищими деревами, стовпами та квітами, бо заздрить йому. Хоч я можу помилятися. Я хочу сказати, що завжди знайдеться хтось, хто може допомогти побороти твій страх.
Леся замовкла, вона не дивилася на Задираку, підхопила на руки Маленького Бо і  гладила його блискуче пір’ячко. Вередунка похмуро дивилася на приятеля, вона чекала на його відповідь, але Задирака мовчав, низько схиливши голову.
Леся повернулася до Вередунки.
— А ще хтось, хто вважає себе найсміливішою, зовсім не вміє плавати і страшенно боїться води.
Вередунка затремтіла, але нічого не сказала, щоб себе не виказати.
— Про кого ти кажеш?  — пожвавився Шепотінник, котрий дуже любив пліткувати.
— Це неважливо, — сказала Леся. Дівчинка бачила, що і Вередунка, і Задирака впізнали себе. — У кожного з нас є болюче місце. І воно болить ще дужче, коли інші штрикають обра́зами, чи не так? Замість того, щоб підтримати та допомогти.
Всі схвально кивнули. Вередунка чи не перша. Шепотінник дослухався до гомону сонечок.
— Вони кажуть, що Сонцю також образливо чути, що його звуть недопеченим млинцем. Так, воно іноді не таке яскраве, як хочеться всім, але чути про себе таке йому прикро.
— От бачите! — голосно сказала Леся. А Вередунці тишком пообіцяла, що неодмінно навчить її плавати. Та зашарілася й так само тихо подякувала.
— Я зрозумів, що негоже ображати інших. Але що ж тепер — так усе й залишити? Не відповідати на образи полохливих сиріткам? — поцікавився Задирака.
— Дружба краща за будь-яку сварку, — відповіла Леся.
— А  давайте запросимо сиріток на наше Свято Червоних Квітів! — запропонувала Мережана Жанна.
— Та вони всього лякатимуться і  зіпсують нам святковий настрій! — буркнув Задирака, але не дуже впевнено.
— А ми зробимо все, щоб прийняти їх гостинно! Я  зможу перетворювати їхні страхи́ на щось маленьке та кумедне, — озвався Хамелеося.
— А  ти, Задирако, можеш переказати всім іншим, щоб вони не лякали наших гостей, адже до тебе дослухаються! — запропонувала Задираці Леся. І той гордо всміхнувся.
— Шукаймо пляшку та папірець і складімо запрошення, — рішуче сказала Вередунка.
— Ні, краще зробимо миролюбного повітряного змія та запустимо його в небо, а сонечка та Маленький Бо вкажуть йому шлях, — мовила Леся й  відчула, як Сонце лагідно торкнулось її плечей.  — Та й  Сонце допоможе не збитися з дороги! — і Сонце засяяло ще яскравіше від усвідомлення своєї потрібності.
— До того ж не забувайте про репутацію нашої країни! — додала Леся.
— А що це? — здивувалися всі.
— Це те, як сприймають нашу країну в інших краях. За репутацію країни відповідають її мешканці. Якщо ми будемо всіх ображати, шпигати, лаяти та допікати, то й Країну Диварликів сприйматимуть як царство грубощів, образ, злості та кривди.
Почувши ці Лесині слова, навіть Велика Мо припинила гавкати, лишень мовчки крутила хвостом. Усі трохи помовчали, бо кожний ніби відчув відповідальність за Країну Диварликів.
— А як робиться повітряний змій? — поцікавився Шепотінник. Він ще ніколи не бачив повітряних зміїв.
— Мене тато навчив. Спочатку треба, щоб хтось зробив викрійку — намалював змія! Хтось уміє малювати?
— Так, — тихо озвалася Кульгавка, — я вмію.
— Ги-ги. В тебе вийде кульгавий малюнок! — загигикала Вередунка, але навіть Задирака шикнув на неї.
— Я кульгаю на ніжку, та руки в мене вправні! Але я не знаю, як малювати повітряних зміїв, бо ніколи їх не бачила, — сміливо заявила Кульгавка.
— Кого ббббудемо ззззображати? — поцікавився Затинака. І над ним цього разу ніхто не насміхався.
Аж тут щось гупнуло. Це був Рибозавро, який приземлився біля друзів.
— Малювати будемо мене! З мене вийде гарний повітряний змій. Я вкладуся на аркуш паперу, ви обведете мій контур, і все в нас вийде!
І  в  диварликів дійсно все вийшло. Кульгавка намалювала чудового повітряного змія. Він був подібний на Рибозавра, навіть мав таку саму щиру усмішку. Диварлики написали на тілі повітряного змія запрошення сиріткам, у якому запропонували товаришувати і ніколи більше не сваритися.
Вони запустили повітряного змія в  небо, а  сонечка, Маленький Бо та веселі мартини допомогли йому дістатися адресатів. Яскраве Сонце зігрівало всім крильця, щоб летіти було приємно та затишно.
Того самого дня диварлики отримали відповідь, яку приніс великий біло-сірий мартин. Сирітки дякували за запрошення й  обіцяли пригостити диварликів смачним напоєм, що його вони виготовляли з квіток цикорію.
Цьогорічне Свято Червоних Квітів пройшло мирно, весело та дивовижно! Диварлики й  сиротинці в  гарних квіткових віночках гралися, розповідали кумедні історії, гойдались у трав’яних гамаках та твердо постановили ніколи й нікого не ображати. А Задирака навіть розповів, як боротися з моторошними жахіттями. Треба в уяві домальовувати їм усмішки. Сирітки обіцяли спробувати. Всі багато сміялися та обходилися без образ і кривд. Бо цього разу з допомогою Лесі вони віднайшли один в одному і в собі гідність, і навчились її цінувати та поважати.

 

Лариса Денисенко. Як диварлики віднайшли у собі гідність. Оповідання. Правобукварик. Збірка оповідань для дітей. Малюнки Марисі Рудської


За матеріалами: Лариса Денисенко. Збірник «Правобукварик» (додаток до журналу «Право України»). — Київ : Редакція журналу «Право України», 2012–2013. Ілюстрації Марисі Рудської.
Джерело: Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 3, 4 класах серії «Шкільна бібліотека». Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 118 - 129.

 

  Більше творів Лариси Денисенко на нашому сайті:

Лариса Денисенко, оповідання для дітей
«Література для мене – можливість прожити кілька різноманітних життів. Дитяча література – можливість, насамперед, подарувати дитині друга». (Денисенко Лариса)

Останні коментарі до сторінки
«Лариса Денисенко, "Як диварлики віднайшли у собі гідність" (оповідання зі збірки «Правобукварик»)»:
Teddy ???? , 2020-05-23 15:28:41, #
макс , 2020-05-25 12:55:20, #
Лесь Маланка , 2020-05-25 15:34:05, #
Валя , 2021-04-12 02:23:15, #
Денис , 2021-04-26 22:02:28, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 17     + Додати коментар
Топ-теми