Книга Марини та Сергія Дяченків "Повітряні рибки"

Марина та Сергій Дяченки

ПОВІТРЯНІ РИБКИ

(збірка казок для дітей)

 

 

З кожної сторінки цієї книжки на читача повіє свіжий вітер радості, подарованої знаменитими українськими фантастами Мариною та Сергієм Дяченками і прекрасним художником Арсеном Джанікяном. Так пишуть, малюють і думають люди третього тисячоліття... 

 

Завантажити текст книги Марини та Сергія Дяченків "Повітряні рибки" (txt.zip)

 

 

 

ЧАРІВНА СТІНА

 

Один хлопчик переїхав з батьками до нового будинку.

— Ну, — каже мама, — в цю стіну треба цвяшок забити і картину повісити.

Забили цвяшок, а вранці дивляться — із цвяшка справжня гілка виросла! Спершу хотіли вони з переляку ту гілку зрізати, а тоді вирішили подивитися, що буде далі. А тим часом забили в стіну ще два цвяхи — килимок повісити. А з нових цвяхів нові гілки виросли! За рік уся кімната була вже не кімната, а сад.

Забили в стіну сто цвяхів — і сто гілок виросло: з яблуками, грушами, сливами, горіхами, каштанами і просто так.

От лише сусіди за стіною скаржилися, що їхня стіна цілий рік пахне літом.

 

 

* * *

 

 

 

ПРО СТАСЬКУ І СТРАХОВИСЬКО

(Бувальщина)

 

Одного разу ліфт поламався, і Стасьці довелося йти пішки до своєї бабусі на восьмий поверх.

А це було ввечері, і лампочки на сходах не світилися. А в темряві, подумала Стаська, запросто можуть водитися страховиська.

Але Стаська була дівчинкою хороброю, а тому страховиськ вона хоч і боялася, проте вирішила їх про всяк випадок трохи полякати.

От іде вона сходами й жахливо завиває:

— У-у-у-у!!! У-у-у-у!!!

Страховиська, звичайно, почули те «У-у-у-у!!!» і смертельно перелякалися. Будь-хто злякається, коли йому в темряві ось так завити.

І страховиська вирішили мерщій утікати від того завивання.

І повтікали.

 

* * *

 

 

 

ПРО КОВДРОЧКУ

 

Ковдрочка була колись засніженим полем — білим-пребілим, великим-превеликим, холодним-прехолодним. Сумно було полеві, самотньо і холодно.

Прийшов добрий чарівник та й каже:

— Можу зігріти тебе, але тоді ти станеш маленьким.

Погодилося поле. І стало... твоєю ковдрочкою: маленькою-маленькою, білою-білою, теплою-теплою...

 

 

* * *

 

 

ПОВІТРЯНІ РИБКИ

 

Жила киця Варварка. До неї увесь час приходили неправильні посилки. Мабуть, у неї була поламана поштова скринька.

Одного разу хтось надіслав їй акваріум з рибками і пляшечку шампуню. Варварка не знала, чим годувати рибок, і ненароком вилила у воду шампунь.

А той шампунь я-ак візьметься бульками! А голодні рибки я-ак почнуть ковтати ті бульки! А тоді я-ак надуються, я-ак вилетять з акваріума — великі й прозорі, наче повітряні кульки.

Спочатку вони поковтали усіх мух під стелею, потім позбирали зі столу крихти, а тоді ласо подивилися на кицю Варварку.

— Ні, так далі не піде! — мовила киця, прив’язала до риб’ячих хвостів шнурочки й пішла на базар продавати їх як повітряні кульки.

Один дядько запитує:

— Що це у вас?

— Повітряні кульки, — відповідає киця Варварка.

— Невже? — дивується дядько.

— У кульок не буває очей і плавників!

Підійшла тітонька:

— Що це?

— Рибки, — відповідає киця.

— Неправда, — каже тітка, — рибки не вміють літати в повітрі!

Врешті-решт підійшов один тямущий хлопчик та й каже:

— Це — повітряні рибки. Вони наковталися бульок. Треба дати їм щось гостре, — бульки проткнуться, луснуть — і тоді рибок можна буде знову поселити в акваріумі.

Зібралося дуже багато людей. Стали думати-гадати, що б таке гостре тим рибкам дати.

Дядечко каже:

— Цвяхи.

— Риби не їстимуть цвяхи! — заперечує тітонька.

Інша тітонька каже:

— Дайте їм гострого кетчупу. Заодно й булька лусне, і риба буде смачніша.

А хлопчик як закричить:

— Ці рибки неїстівні! Вони й так натерпілися, а ви їх з’їсти хочете?!

Отак усі думали-гадали, — вже й акваріум принесли, а рибки все не лускаються.

Тут летить оса. Захотіла й вона подивитися, що то за чуди-юди літають.

Коли це найголодніша рибина її — хап! А оса її — кусь! Мильна булька — лусь! Рибина здулася і плюснулася в акваріум.

А оса відлетіла в інший бік.

Друга рибина її — хап! А оса і її — кусь!

І знову рибина здулася й осу виплюнула...

І так усі-всі рибки одна за одною ту осу — хап-хап-хап! А оса їх зсередини — кусь-кусь-кусь! А мильні бульки — лусь-лусь-лусь! А рибки в акваріум — плюсь-плюсь-плюсь!..

А осу після того довелося відпровадити до осиної лікарні — мусили її там підлікувати, бо від тих рибок вона трішечки зсунулася з глузду.

Зате хлопчик приніс додому повний акваріум. Я-ак насипав він рибкам їжі!.. Я-ак вони зраділи! Я-Я-АК. . .

А тут і казочці кінець.

 

 

* * *

 

ЇЖАЧОК-СОНЕЧКО

 

 

— Ти хто? — питає.

— Я — сонце, — каже жовтий їжачок. —

Тільки я дуже зголодніло, от і впало з неба.

Заєць глянув на небо — а там і справді сонця немає! Був саме похмурий день.

— Ой! — сказав зайчик і заплакав. Злякався, що сонечко впало.

— Не плач, — каже їжачок. — Мене треба як слід нагодувати, та ще в кошик їжі дати, і тоді я на небо повернуся.

Побіг зайчик до звірят:

— Так і так, — каже, — треба сонце нагодувати, бо погано буде!

А на небі хмари, сонця нема й нема! Повірили звірята.

Зі всього лісу їжу зібрали. Жовтий їжачок так наївся, що ледь не луснув.

Ще й повнісінький кошик пиріжків отримав на дарунок.

Узяв він кошика, попрощався та й пішов собі — ніби на небо.

Аж тут саме вітер повіяв, хмари порозганяв — і на небо викотилося сонечко! Зраділи звірі. Писочки позадирали, кричать:

— Сонечко, сонечко, ну як — посмакували тобі наші пиріжки?

Сонечко мовчить. А їжачкові пиріжків на цілу зиму вистачило.

 

 

* * *

 

 

ВОДОМЕТНИЙ ДРАКОНЧИК

 

Жили собі дракони. Вони літали в небі й дихали вогнем — усі, крім наймолодшого. Він не вмів дихати вогнем, а дихав водою й мильною піною. Ось тому з нього всі сміялися й називали водометним. І не брали з собою на прогулянки. А він від того дуже страждав.

Одного разу в місті було свято, і запросили, як звичайно, драконів, щоб вони влаштували феєрверк. І всі дракони полетіли до міста, а наймолодшого залишили вдома. Як завжди.

І розпочалося свято: в нічне небо здійнялися дракони та й ну дихати вогнем! Гарно було!.. Як же ж вони літали, які вогняні кренделі в небі вимальовували, які букети запалювали!

Усі люди ринули на вулиці, кричали «ура» й плескали в долоні...

А дракони так старалися, що геть забули про обережність.

 

 

 

Одна іскра впала на дах будинку — дах охопило полум’я, а за дахом — увесь будинок. А за ним — сусідній: місто було переважно дерев’яне й горіло швидко. Що тут зчинилося! Веремія, крики, дим...

Лише один хлопчик не розгубився. У нього був велосипед, і він знав, де печера драконів. Хлопчик скочив на сідло і за кілька хвилин уже стукав у драконові двері — кликав водометного дракона на допомогу.

Водометний дракончик страшенно боявся вогню, але треба ж було рятувати місто!.. Ось він злетів у гаряче нічне небо та й ну дихати водою і піною на палаючі дахи! Вогонь шипів, дим щипав за очі, уже й дихати нічим, уже й піна закінчується, проте дракончик з останніх сил поливав пожежу — поливав, поливав, доки й зовсім загасив.

Відтоді з нього вже ніхто не сміявся. Навпаки — йому спорудили пам’ятник, а найголовніший міський урядник видав закон «Про протипожежну безпеку». У тому законі було написано, що вогнедихі дракони повинні завжди брати з собою на прогулянку водометного.

А кмітливому хлопчикові подарували новий велосипед.

 

 

 

* * *

 

ПРО ЧОЛОВІКА, КУРЧАТКО, КОРОВУ ТА РИБКУ

Один чоловік захотів помитися.

Простяг руку до мильниці, але замість мила там було ...

 

Чоловік почав шукати шампунь.

Але замість шампуню там була ... 

 

 

Чоловік дуже здивувався і схопився за рушник.

Але замість рушника там була . . .

 

— Пі-пі-пі! — сказало курчатко.

— Му-у! — сказала корова.

— ...

— ...

... — заплямкала рибка.

 

І чоловік тоді подумав: «Добре, нехай живуть у мене».

От і стали вони жити разом.

 

 

 

* * *

 

 

АКУЛА, ЯКА ХОТІЛА СПІВАТИ

 

Одна акула дуже хотіла співати. Прийшла вона до вчителя співів та й каже:

— Навчи мене!

— Добре, — каже вчитель, — перевіримо твій голос. Заспівай, будь ласка, «а-а-а!»

Акула заспівала. Але щойно вона розкрила рота, учитель побачив акулячі зуби, перелякався і, нажаханий, утік.

Акула з горя проковтнула ноти й пішла далі. Прийшла до оперного театру.

— Я хочу співати! — каже.

— Заспівай нам, — каже режисер, — «а-а-а!».

Акула заспівала, і режисер зі страху звалився в оркестрову яму, а всі музиканти розбіглися хто куди.

Акула зжувала оксамитову кулісу, заплакала та й пішла далі.

 

 

Прийшла в хор народної пісні й каже:

— Я хочу співати!

— Заспівай нам, — каже диригент, — «а-а-а!»

Акула розкрила рота — і всі порозбігалися: і хористи, і диригент, і навіть прибиральниця.

Бідолашна акула з горя проковтнула диригентську паличку та й подалася додому.

 

 

Дорогою зустрілася їй киця Варварка.

— Чого ти плачеш, акуло? — питає киця.

— Розумієш, — каже акула, — я дуже хочу співати, а всі мене бояться!

— А ти піди на радіо, — сказала киця Варварка. — Там тебе не буде видно, зате дуже добре чути!

Зраділа акула, подякувала киці та й пішла на радіо.

І тепер усі заслуховуються її голосом.

І лише звукорежисер іноді сердиться, коли акула помилково ковтає мікрофони.

 

 

 

* * *

 

 

 

 

За матеріалами: Марина та Сергій Дяченко. "Повітряні рибки". Малюнки Арсена Джанікяна. Київ, видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", 2000 р., 24 c.

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

"Замовник багатьох наших дитячих книжок — це наша донька Стаска. Вона — неприхований рекетир. Із дворічного віку їй потрібно було щовечора розповідати нову казку. І не можна було повторюватися. Так народилося багато нових текстів. Але ще більше історій за роки ми просто забули. Інші джерела натхнення — це прочитані книжки, побачені фільми, події з життя. Важливо також звертатися до спогадів дитинства, до світової культури." (Марина та Сергій Дяченки)