Раїса Гончарова
ВОРОН
Завантажити казку Раїси Гончарової "Ворон" (doc.zip)
Якось після сніданку Русана підсіла в крісло ближче до Данилка, який розфарбовував кольоровими фломастерами картинки коміксу, і запитала:
‒ А ти, Даню, хотів би, щоб у нас вдома з'явилася пташка, котра вміє розмовляти? Я не про того дурного папугу, котрий прикидався піратом, а просто пташка. Наприклад, шпак.
‒ Мені цілком вистачає тебе, Русю, ‒ відповів Данилко, старанно замальовуючи сердечко на синій майці Супермена червоним фломастером. ‒ Якщо вас буде двоє, я втечу жити до бабусі Марії.
‒ Але чому? Я ж не пташка. І невже я так багато балакаю?
‒ Уяви собі.
‒ Але ж я не можу просто сидіти, дивитися в стіну й мовчати. Ось ти в основному мовчиш, бо в тебе в голові думок мало. А в мене в голові постійно багато думок, і мені потрібно всіх їх проговорити, інакше вони образяться і не будуть приходити до мене в голову. І я буду схожа на тебе.
‒ Краще бути мовчуном, ніж порожньою базікою.
‒ Я не порожня, ‒ образилася Руся. ‒ Мама каже, що я розумниця. А мама доросла й знається на людях. А ти не знаєшся і заздриш мені. Коли ти вліз у моє інтерв'ю і все зіпсував, я промовчала й не розкрила глядачам твій секрет. А ти щойно обізвав мене порожньою базікою.
‒ Ну пробач. Ти не порожня базіка. Ти повна базіка. Так добре?
‒ Не зовсім добре, але вже краще.
‒ А який мій секрет ти не розкрила? ‒ Данилко закінчив розмальовувати сторінку й відклав журнал.
‒ Страшний.
‒ У мене є страшний секрет? А чому я про нього не знаю?
‒ Ну, тому, що він секрет. Невже не зрозуміло? І про нього знаю тільки я.
‒ Щось тут не так. Ти знаєш мій секрет, про який не знаю я. Так не буває.
‒ Буває, буває! І тепер ти будеш ходити й мучитися.
‒ Тоді це, найімовірніше, схоже на помсту. А за що?
‒ За те, що ти не хочеш пташку, яка вміє розмовляти. А я з мамою вже майже домовилася.
‒ А ти не подумала про те, що пташка ‒ це пташка? Їй потрібно літати, а не сидіти в клітці.
‒ Подумала. Наша пташка не буде сидіти в клітці. Вона буде літати по дому.
‒ А хто буде прибирати за пташкою?
‒ Ну, легку роботу будеш робити ти, а важку ‒ я. Я буду вчити пташку говорити.
‒ Тепер я точно не хочу пташку.
‒ Противний. Ти мені брат чи ні?
‒ Брат. Але, якщо ти хочеш завести пташку, що вміє говорити, то я в цьому участі не беру. Я не люблю когось мучити. Не думаю, що птахам та іншим тваринам подобається жити в неволі.
‒ Тоді з тваринами потрібно поводитися як з новонародженими малятами. Ось я народилася в пологовому будинку, а тато з мамою прийшли й одразу мене забрали. І я почала жити в сім'ї, а не залишилася в дикій природі. Якщо пташку відразу забрати в сім'ю з пологового будинку, вона теж не буде підозрювати про те, що все могло бути інакше.
‒ Напевно, так у зоопарку і відбувається. Пам'ятаєш, ми бачили, як пташенята орла вилуплюються з яєць? Ходімо гуляти. Я на велосипеді, а ти на скейтборді.
‒ Ходімо, але обіцяй мені, Даню, подумати про пташку, що вміє розмовляти.
‒ Гаразд, Русю, обіцяю. Але тільки якщо ти будеш робити не тільки важку роботу, але й легку.
Удосталь накатавшись, Русана з Данилком почали збиратися додому. На виході з парку хлопчик раптом побачив великого чорного Ворона [01], що сидів на лавці.
‒ Привіт! ‒ жартома сказав Данилко Ворону.
‒ Привіт, ‒ несподівано для дітей відгукнувся Ворон.
‒ Ти вмієш розмовляти?! ‒ здивовано вигукнула Русана й зупинилася.
‒ Так, ‒ відповів Ворон і перелетів на велосипедне сидіння до Данилка. ‒ А ще я вмію співати, як волинка. і гавкати як собака.
‒ Чудово! ‒ Данилко втупився на Ворона та навіть роззявив від подиву рота. ‒ А ми з сестрою нещодавно вдома говорили про пташку, яка вміє розмовляти.
‒ Саме так, точно. Я дуже хочу купити пташку і навчити її розмовляти, ‒ підтримала братика Русана.
‒ Я давно вже не пташка. Я виріс. Але вам пощастило. Ви можете мене купити, ‒ запропонував Ворон.
‒ Купити? У кого? ‒ запитала Русана.
‒ У мене, ‒ відповів Ворон. ‒ Я продаю себе сам. Зовсім недорого.
‒ Цукерки не можуть самі себе продавати. Потрібен продавець. Ти теж не можеш сам себе продавати, ‒ Русана обережно встала навшпиньки, намагаючись дотягтися до дзьоба птаха. ‒ У тебе такий великий ніс!
‒ Це в тебе великий ніс, дівчинко. А в мене дзьоб. Щодо продавця, то я сьогодні від нього втік. І тепер можу сам себе продавати. Хоча ні. Я не буду цього робити. Після десяти років сидіння в клітці, хочеться налітатися досхочу, хоча я і розучився це робити.
‒ Не біда! ‒ Русана спритно підкинула ногою скейтборд. ‒ Я теж не вмію літати, зате вмію кататися на скейті. Хочеш і тебе навчу?
‒ Ні, не хочу. Я хочу їсти. Якраз в цей час мій господар приносив мені мій обід, ‒ Ворон сумно подивився на небо й залопотів крилами, наче півень. ‒ Як виявилося, свобода гарна штука, поки ти не голодний.
‒ А в мене в заплічнику є одне печиво, ‒ Русана зняла зі спини свій рожевий заплічник і дістала з кишені печиво. ‒ Ось, бери. Мені зовсім не шкода. У мене такого печива в будинку повна вазочка.
‒ А повної вазочки курячого фаршу у тебе вдома часом немає? ‒ запитав Ворон і взяв дзьобом печиво в Русі.
‒ У нас є креветки в холодильнику. Ти любиш креветки? ‒ запитав Данилко.
‒ Ні, ‒ Ворон притиснув ногою печиво й відламав від нього дзьобом великий шматок. ‒ Креветки пахнуть рибою.
‒ А наш знайомий морський котик любить креветки. Він живе в зоопарку. Але йому потрібно десять холодильників креветок лишень на сніданок, ‒ Русана наділа заплічник і стала однією ногою на скейтборд. ‒ Я запрошую тебе до нас в гості. Тобто, ‒ вона подивилася на брата, ‒ ми удвох запрошуємо тебе до нас у гості. Думаю, у нашому холодильнику можна знайти їжу й для тебе.
А за півгодини Ворон поважно походжав по дому Русани й Данилка, заглядаючи в кожну шпарину.
‒ Так... це набагато краще, ніж у клітці, ‒ сказав Ворон, відкривши мамину скриньку з біжутерією. ‒ Скільки тут блискучих штучок з камінчиками! Якщо камінчики проковтнути, то вони покращують травлення.
‒ Можливо, ти маєш рацію, але ковтати мамині коштовності не можна, ‒ Русана закрила скриньку. ‒ У нас із Данею будуть неприємності. Я знайду тобі схожі за розміром камінці у дворі. Домовилися?
‒ Добре. А що там? ‒ показав Ворон крилом на двері.
‒ Кабінет нашого татка. У ньому тато працює з паперами. А зараз там сидить наш кіт В'юн, ‒ відповів Данилко.
‒ Я теж люблю працювати з паперами, ‒ Ворон зіскочив на підлогу й пішов до дверей татового кабінету. ‒ Я беру аркуш паперу або газету, притискаю один кінець лапою, другий беру дзьобом ‒ і р-р-раз!
‒ Що ‒ р-р-раз? ‒ запитав Данилко, відчуваючи щось недобре.
‒ Як що? Розриваю, звичайно. Думаєш, у клітці є купа цікавих занять? Де там! Ось і доводиться розважатися в такий спосіб. Мій господар завжди застилав підлогу клітки старими газетами. Якщо ви мене купите, вам теж доведеться застеляти всю підлогу в будинку старими газетами або паперами, з якими працює ваш тато.
‒ Як? ‒ з тривогою в голосі запитала Русана. ‒ Хіба ти не знаєш, що таке туалет?
‒ Знаю. Це підлога клітки. А оскільки я вже не в клітці, то просто підлога. А зараз підемо дивитися ваш холодильник. Я зголоднів. До речі, вашого кота В'юна доведеться віддати до притулку. Мені не подобаються коти.
Коли мама прийшла з роботи, на кухню було страшно дивитися. Усе, що можна було надкусити й скуштувати, Ворон надкусив, спробував і порозкидав. Усе, що можна було дістати з холодильника, Ворон дістав, скуштував і теж порозкидав.
Наостанок Ворон склював дві сосиски, проткнув пакет із молоком своїм дзьобом та із задоволенням відпив із калюжі на підлозі. Сівши на підвіконні, птах, котрий помітно погладшав, покрутив головою і заспівав волинкою, час від часу переходячи на собачий гавкіт.
‒ Ой! ‒ скрикнула, сторопівши, мама, переступивши поріг. ‒ Що тут коїться?
‒ Ну, ‒ протягнув Данилко. ‒ У нас гість.
‒ Так, мамо, у нас гість, ‒ підтвердила розгублена Русана, обережно переступаючи через "хмару" борошна, розсипаного на підлозі. ‒ Пташка, що вміє розмовляти.
‒ Пташка, що вміє розмовляти? ‒ перепитала мама.
‒ Так, це я, ‒ проскрипів своїм дзьобом Ворон. ‒ Непогана у вас клітка. Мені подобається. Думаю, я все ж продам себе вам. Недорого. За скриньку з маминими прикрасами. До того ж, коли ти ситий, свобода не здається такою необхідністю.
‒ А мені категорично не подобається те, що тут відбувається, ‒ мама підняла з підлоги розірваний пакет зі спагеті. ‒ У нашому будинку не прийнято розкидати продукти по кухні. І сидіти з ногами на підвіконні. А ще, ми з Русею домовлялися про маленького шпака, а не про такого великого Ворона. Утім, мені зараз уже не хочеться навіть і шпака. Краще ми купимо Русані велосипед.
‒ Велосипед ‒ не краще, ‒ Ворон зістрибнув на підлогу й демонстративно пройшовся по борошні, розсипаному на підлозі. Велосипед не вміє розмовляти, співати волинкою і гавкати.
‒ Твоя правда, ‒ Русана пішла слідом за Вороном. ‒ Але велосипед не розкидає по кімнаті продукти й не ковтає коштовності. Так що пробач. Думаю, ти запросто знайдеш собі того, хто тебе купить. Дешево. А нашого кота В'юна ми все ж залишимо собі. Ми з ним знайомі набагато довше, ніж з тобою, і ми всі його дуже любимо.
Коли прийшов з роботи тато, Русана з Данилком із маминою допомогою вже прибрали на кухні, а мама, про всяк випадок, перерахувала біжутерію в своїй скриньці.
‒ Якась неправильна пташка, цей Ворон, ‒ сказала Русана, витираючи руки рушником. ‒ Зробив безлад він, а соромно чомусь мені.
‒ Буває, ‒ Данилко поставив швабру на місце й теж вимив руки. ‒ Добре, що ми виставили Ворона за двері. І добре, що тепер у тебе, Русю, теж буде велосипед, ‒ він прислухався. ‒ Хтось стукає у вікно. Пішли подивимося.
Увійшовши на кухню, діти побачили за вікном Ворона, який стукав дзьобом у скло.
‒ Хіба ми не вирішили нашу проблему? ‒ запитала у Ворона мама, яка слідом за дітьми увійшла до кухні.
‒ Звичайно вирішили, ‒ відповів Ворон. ‒ Але я тут подумав, якщо вашій дівчинці вже не потрібний птах, що вміє говорити, то, можливо, ваш хлопчик хоче собаку з крилами та дзьобом, яка буде охороняти ваш холодильник від Ворона. Прекрасний варіант. Ви ж чули як класно я гавкаю.
‒ А у мене є ще кращий варіант, ‒ сказала мама.
‒ Який?
‒ Швабра!
‒ А мене не можна ганяти шваброю. Ворон занесений до Червоної книги.
‒ Ти маєш рацію. Я зовсім забула, ‒ мама посміхнулася і хитро примружилася. ‒ Однак на щастя, в Червоній книзі нічого не сказано про нашого кота. А йому надто кортить вискубти хвіст нахабної пташки. Правда, В'юне? ‒ мама нагнулася і підняла з підлоги кота. ‒ Зараз, мій пухнастику. Я тільки відчиню вікно.
Коли переляканий Ворон полетів, мама опустила кота на підлогу й ввімкнула кавоварку.
‒ Кумедний птах. Наступного разу, ‒ вона подивилася на Русану й Данилка, ‒ коли вам захочеться запросити когось до нас у гості, раджу познайомитися зі слоном...
‒ Але ж слон такий величезний! ‒ вигукнула Русана, не відчуваючи підступу.
‒ От і я ж про це, ‒ сміючись, продовжила мама. ‒ Зате в будинку буде повний розгардіяш. Як вам, діти, така ідея?
*01 ‒ Ворон ‒ старовинний народний музичний інструмент, що складається з декількох трубок, які кріпляться до торби з повітрям.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.