Зірка Мензатюк. "Стокротки" (зі збірки оповідань "Зелені чари")

А раз не весна, то не дозволяли перевзуватися в легенькі черевички, не пускали бігати в луг коло Прута.
Тому я йшла шукати аргументи, які б переконали маму. І якщо в саду була хоч латка вільної від снігу землі, то таки знаходила їх у вигляді мацюпусіньких біленьких квіточок.
— Весна, весна! — мчала я до хати. — Уже цвітуть ці маленькі ромашечки!
То були не ромашки, а стокротки, або ж маргаритки. У них теж білі пелюстки й жовта серединка — достоту філігранна мініатюрна копія ромашки.
Щовесни вони біліють у траві, немовби дрібні перли. Від грецького слова „перлина” — „margarites” — і походить їхня назва — маргаритки.
А латинню їх називали Beilis perennis — „вічна красуня” за те, що вони цвітуть довго, упродовж кількох місяців.
Як і ромашка, ця квітка — ворожка. Імовірно навіть, що попервах ворожили саме на стокротках. Адже те ворожіння вимагало великої терплячості, бо квітка тому й стокротка, що „любить — не любить” доводилось повторювати стократ — так багато у неї пелюсточок.
Стокротки, як і королиці, давно мають культурних родичок у квітниках. Вони вважаються одними з найкращих бордюрних рослин, тобто тих, якими обрамлюють квітник.

Ісус Христос виростав, як ви певно ж знаєте, у бідній родині. Божа Мати сама робила для Нього забавки. Одного разу вона зробила Ісусикові квіти: з жовтої тканини виготовила округлі серединки, а з білих ниток — пелюсточки. При цьому ненароком укололася голкою, тому краї пелюсток-ниток на деяких квітках трошки зачервонилися.
Малий Ісусик грався ними до весни, а весною посадив у садочку й почав поливати. І тоді сталося диво: квіточки пустили коріння й ожили, перетворившись на стокротки.
Ще одна легенда також пов’язує стокротки з материнською любов’ю, але нещасливою.
...Жила в Україні бідна вдова, і єдиним її багатством було троє синів-соколів. Напали татари, і її діти разом з іншими козаками стали до бою. Сили були нерівними, орда переважала уп’ятеро, та козаки вистояли. Повернулися з перемогою. Але вдові принесли чорну звістку: двоє її синів полягли, а третього, найменшого, татари забрали з собою.
Бідна вдова кинулася услід за ордою, боса й простоволоса бігла по снігу, тяжко голосячи, і де впали її гіркі сльози, там виросли стокротки. Відтоді квітнуть вони у садах і луках, на берегах річок і пасовищах, бо рясно засіяна наша земля материнською тугою, щедро скроплена слізьми за полеглими героями.