|
Володимир Підпалий
ЗИМОВИЙ ЕТЮД
Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну — на шлях...
Вечір, мов казка, над Україною,
казка, як вечір,
аж синьо в очах...
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто дихає у степи,
все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась
і не спить...
(1968)
* * *
ПЕРЕДЗИМ'Я
За журавлиними ключами
посиротіла далина.
Відходить листопад...
За лісом
зима вітрило напина.
Зашклилися, як затулились,
тоненьким льодом у степах
мілкі озера...
Глід червоний
промерз до зернят на кущах.
А грудень дихає сердито
морозом.
Невтямки йому,
чому тендітними списами
озимина стріча зиму...
(1969)
* * *
ЗИМА ЩЕ ТІЛЬКИ ПРЕД'ЯВЛЯ ПРАВА...
Зима ще тільки пред'явля права
на володіння небом і землею,
іще не засіва, а посіва,
а я стою між осінню і нею.
Кого у провожаті з них візьму,
і хто із них мою дорогу знає?..
Мені киває осінь на зиму,
Зима ж на осінь знову навертає...
.............................................
А потім йшли, долаючи сльоту,
Пірнали у дощі, як у безодні.
Збирали і гриби, і тумани,
і вогнище в ярузі розкладали,
і виглядали друзів з далини,
і потім всеньку ніч їх проводжали.
Та ось нарешті стали на межі,
яку судилось перейти одному...
І жаль зиму: ми з нею не чужі -
обоє мерзли в піджачку чужому.
Коли були молодші, - по війні, -
і заливали ковзанку від школи
аж під місток, а ще вона мені
не заступала співу птиць ніколи,
завжди казала: - Вдарився грудьми
червоними снігур об мерзлу землю,
біжи додому і його візьми
в селянську хату бідну, але теплу.
А то, бувало, раптом натякне,
що березіль уже не за горами,
і проведе до пролісків мене
лиш їй одній відомими стежками.
Було, звичайно, й снігу намете,
що й шапку в ній загубить наша хата...
То все уже минуле, а проте -
людина тільки пам'яттю багата.
А з нею через мрію до мети
топтать дорогу надійніше завше.
Стоять обоє... Час мені іти -
один піду, на згадку пам'ять взявши...
(1971)
* * *
РІЗДВЯНИЙ МОРОЗ
Повечоріло вмить...
На сході зірка
зійшла блакитно-біла...
Диво див!..
Шмигне на белебені вітер зрідка,
мороз над комином посріблить дим...
Як скрипне хвіртка -
на кутку собаки
залементують, як цигани, враз,
бо дошкуля зима...
Нехай погавкають,
погавкають за себе
і за нас...
(1969)
* * *
МОРОЗНИЙ ВЕЧІР
В схованки тікають звірі —
ні догнать, ні перейнять,—
мерзнуть зорі в небі сірім,
наче лапки каченят...
* * *
ЗИМОВИЙ БІР
Забрів у сніг,
втомився й ліг
та й снить пухкими снами
зимовий бір,
мов чорний звір,
зі срібними рогами...
* * *
СНІГУРІ
Виснуть густо на гілках,
бо померзли долі,
у синеньких піджачках,
у червоних льолях.
А як вітер загуде,
закружля по колу —
не один з них упаде
грудкою додолу...
* * *
ЗАЙЧИК
(За мотивами народної казки)
— Зайчику-спанчику, де ночуватимеш?
Звідки біжиш? Із млина? У млині
в міхах горіхів багато-багато,
чом хоч одного не вкрав мені?..
— Пальчики-кравчики скубли за вуха,
біг по колоді, тонув у ріці,
сікла по носі мене завірюха,
ще й насміхалися горобці...
— Зайчику-спанчику, дихає ніччю
сіра безодня неба... Біжім!..—
Швидше і швидше. Лиш вуха-свічечки,
їм і тремтіти-горіти, і мерзнути їм...
* * *
КОЖУХ
Зиму мороз
дуже любив,
зимі мороз
кожух пошив.
— Носи, зимо,
оцей кожух
із сивих хмар,
із білих мух...
Пильнуй: як сонце
припече,
кожух твій, зимо,
утече...
|
