Євген Дудар
ЕЛІКСИР МОЛОДОСТІ
Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:
— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.
— Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають.
Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопилося з ліжечка, вже кричить:
— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь...
Я навкарачки. Він дав мені у зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:
— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи!
Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:
— Діду, ти вже здох?
— Здох, — кажу.
— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру...
Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав.
Набридло йому це заняття. Каже:
— Давай у перукарню гратися.
Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:
— Не плач. Ти ж мужчина. Герой...
Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:
— Освіжимо трохи.
Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос:
— Завивку будемо робити...
Тоді надів мені на голову каструлю:
— Висушити треба...
Але раптом йому стрільнула інша думка:
— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан...
І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.
— Грай! Грай! — кричить. — Отак губами грай:
«Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру». Ніби труба...
Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:
Тиша навкруги,
Сплять гаї й луги...
— Яка там, дитино, тиша, — говорю. — Вліз би ти під оцю каструлю...
— Діду, не говори! Грай!..
Після цього вигукнув:
— Діду, цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи...
Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як тільки я гепнувся на підлогу, переробив мене на місяцехода. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:
— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у...
Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.
Він кричить:
— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!
На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав. Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.
— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.
— Кратери. Давай, — кажу, — стели біля шафи ковдру. Тоді перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку...
На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:
— А ви чого на шафу залізли?
— Я не на шафі, — кажу. — Я на Місяці. У космос мене онук запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися...
Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б...
1979
За матеріалами: Євген Дудар. Вибрані твори: Гумор. Сатира. Вступна стаття В. Баранова; післямова С. Гальченка; укладач Ю. Попсуєнко (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: вершини письменства). Київ, видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. П Бажана, 2010.
Більше творів Євгена Дударя на нашому сайті:
Творчість знаного письменника, популярного гумориста і сатирика Євгена Михайловича Дударя — явище в сучасній українській літературі. Соковита, барвиста мова його «дударесок», лаконічні, влучні вислови, дотепні діалоги персонажів, уїдлива іронія, сарказм, а водночас і засоби гротеску, фарсу, щире вболівання за духовне і громадянське здоров’я людини, за долю суспільства і держави — все це окреслює своєрідний художній світ творів митця, їхню естетику й оригінальність. І жодного твору «прохідного», поверхового, бо в той чи той спосіб у них порушено гострі проблеми: чи то національно-політичні, соціальні, моральні, етичні, мовні чи інші.