"Дітям" – ілюстрована збірка оповідань Остапа Вишні

 

 

 

Остап Вишня

ДІТЯМ

(збірка оповідань для дітей)

ЗМІСТ

 

 

Завантажити текст книги Остапа Вишні "Дітям" (txt.zip)

 

 

 

ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ

Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз не думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.
—    Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:
—    Мамо! Моні!
—    Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найранніші кроки нашої освіти. Гуси — це був перший і обов'язковий етап нашої освіти. Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука — це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

 

Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, < а найголовніше — поважності.
Сказати:
—    Аля! Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
—    Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
—    А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди ря-а-а-а-ба? А потім солідно додати:
—    Сибірки на тебе нема!
«Володарем» над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:
Телята.
Вівці.
Корови.
Коні...
Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села):
—    Дядю, закурить нема?!
—    Нема!
—    Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі...
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
—    Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне!? Уже на вулицю! Можна було матері відповісти:
—    Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
—    Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
—    Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...
Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».
Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами: Женить би вже лобуряку слід!
Або:
—    Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М'ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії... Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
 

 
* * *

 

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

 

1

Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком.
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати дуби...
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи...
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:
—    Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку — потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.
Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказувала:
—    Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.

 

 

2

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було прилучитися, — дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до «сидєльця» в марнопольці:
—    Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» — і складали до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки — це півлиха, найбільше лихо, непереборене для більшості батьків, — чоботи!
—    От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?
Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: «А-а-а», «Би-би-би»...
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «А-а-а», «Би-би-би»... Аж доки, було, мати:
—    Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
—    А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити і я до школи.
Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як закрутить, було, взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить, було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
—    Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає...
А вранці побудить нас і поснідати дасть.
І коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухали її, бо мати було і Парасі, і мені завжди наказували:
—    Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про неї.

Училися ми...

 

 

3

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:
—    От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, шо я вам диктуватиму! Вийміть зошити!
—    І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.
—    Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми називали — «здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
—    «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской породы» не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
—    Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися...
—    Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «...За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы»... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? — запитала вона мене.
—    Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються...
—    А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
—    Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!
 

 
* * *

 

ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ

Петрик жив з татком та з мамою в панській економії.
Петриків татко був у економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя. Хоча їй минув десятий рік, та вона вже ходила в економію на поденщину. Влітку садила та полола панські городи, за що їй пан платив по злоту за день, а працювала Палазя з досвіта аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, і не було коли їй з Петриком бавитися.
Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився. Піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тільки-но Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав...
Татко, та й мама, побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
—    Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
—    А я втечу! — одказував Петрик.
—    Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо крім Петрикового батька, що був великим майстром за коровами доглядати, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика і до ґанку панських горниць не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
—    Він — мужик! Він — вам не рівня! А як Петрик було скаже батькові:
—    І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Ніби я який?
Батько посміхався:
—    Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші...
Грався Петрик із телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна,— такий він був великий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посипані... По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч, вишник, ближче до ставка — сливник... А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці.,. Праворуч понад садком невеличка річечка, а понад річкою панські городи.». Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини...
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставком посидіти...
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці, там, де вона з саду на леваду вибігає,— там можна було літньої пози у річечці похлюпатися, там було дуже мілко, по коліна та й уже... Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися...
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша...
Як прийде було в корівник,— все на батька Петрикового та на матір гримає: те їй не так, і те не так...
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою од сонця, і як тільки було входить у  корівник,  зразу до Петрикового  батька:
—    Михайле! Резеда прив'язана?
—    Прив'язана, пані!
—    Не одірветься?
—    Не одірветься, пані! Кріпко прив'язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо, коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити... Бариня Резеди дуже боялася.

 

 

2

Одного разу, ясного літнього дня, їіетрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять,— там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на городи. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою і там, де огорожа спускалася до річки, перейшов на город по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
—    Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя.— Тікай звідси, бо як побачить бариня, перепаде і тобі й мені.
—    Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.
—    Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть... Біжи додому!
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тільки-но він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:
—    Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
—    Я до Палазі! Та от заблукав...
—    До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було 10 років.
—    Не бачив я вашої малини!! — рвонувся од Едика Петрик.— Пустіть!
—    Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.
—    Пустіть! — крикнув Петрик! — А то...
—    Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!
Петрик рвонувся, не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його головою в груди.
Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися геть-чисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто і розмахував кулаками і підскакував пан високо.
—    Ой, буде Петрикові! Ой, буде!

 

3

Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
—    Де ваш шибеник? Я йому... — аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому...»
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться...
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, люто покарає.
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забувала):
—    Резеда прив'язана?
—    Так! — похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.
—    Прив'язана? — кинула лютий погляд на Петрикового батька.
—    Сам прив'язував,— сказав батько.— Вона в серці налигача перервала.
Побігла люта бариня додому. А батько таки справді прив'язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв'язав корову. Сидів собі в яслах та посміхався:
—    От я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і ставний, він організовував на місці колишньої панської економії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
—    Нема вже Резеди,— додав Петро Іванович.— А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
—    А бариню любить?
—    Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова лагідна!
 

 * * *

 

ПАНСЬКА ЯЛИНКА

Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг, і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні...
Як вискочимо ми, було, із сіней на стежку снігову,— а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами,— аж мало не по вуха нам,— так багато нападало снігу.
Біжимо, біжимо, а тоді — беркиць! — і пірнаємо у сніг з головами. Весело!
І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:
—    То добре, як снігу багато! То — на врожай!
Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, прив'язували до правого чобота дерев'яну колодочку і гасали -по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.
А як парубчаки було нас, дітей, на крутилці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!
А ви знаєте, що таке крутилка?
Крутилка — дуже цікава штука... Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок надівають колесо з воза, до колеса прив'язують довжелезного дрюка з прип'ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив'язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас малих на санчата, як почнуть крутити та розкрутять було так, що годі на санках усидіти,— і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо, та в сніг!
Снігова зима — велика була для дітей радість...

 

 

2

Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.
От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:
—    Пан наказав у суботу привезти дітей до його на ялинку!
Мати занепокоїлася:
—    Отакого ще панові заманулося?! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!
Батько, поміркувавши, відповів:
—    Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!
Мати своєї:
—    До пана десять верстов! Зима, холодно! Як  вони  туди   поїдуть! Поморозимо   дітей!
—    Та якось довеземо! На санки напнемо халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!
Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали:
—    Що ж ото воно за ялинка?
Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки — ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці — для цього дядько та бабуся приберігали нові-новісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали...
А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.
Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, і ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана — повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому... Щоб сало м'якеньке було!
За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха...
Така була радість, що й не говоріть!
І  раптом вам — ялинка!  Та  ще в  пана!

 

 

3

У суботу ще зранку ми почали збиратися.
Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі — червоне у смужечку платтячко та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком на шию Парасі наділа мати.
А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу, оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап'яв зверху халабуду,— такий вийшов, як по-нинішньому — лимузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя,— здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.
Повкутували нас у кожухи та в свитки, і поїхали ми.
Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому, як баба під калиною знайшла.
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод, тільки в одному ярку сани-куча забігли, дуже набік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани,— ми тільки лобами стукнулися.
Приїхали зарані. Пан наказав прибути на 7 годину вечора, так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.
От і вечір.  Пішли  ми у панські горниці.
Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був, і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічок горить, круг неї паненята з панами стрибають. Стара пані на роялі грає.
Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками. Вистрелить та до нас:
—    Страшно чи ні? — питає.
А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки. Ось пан як закричить:
—    Андрію! Люльку!
Біжить Андрійко, козачок, несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.
Андрійко чи підсковзнувся, чи що таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.
А наша Парася як закричить — злякалася!
Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та — в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.
Батько нас усіх «вигорнув» з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.
Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в його дикі!
Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.

Тепер ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині.
 

 
* * *

 

 

ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ

 

І

Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно!
Ще й до школи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав «Сорочинськии ярмарок».
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав «Сорочинськии ярмарок»?
Не «Ревізора», не «Тараса Бульбу», а іменно «Сорочинськии ярмарок»?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку. І скільки того дива на ярмарку! І канахвети, і горіхи, і «брусики»! А коники-пряники, рожеві з золотом! А цигани й коні! А каруселі! Ах, ярмарок — дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить,і про фіалку, і про коні, і про циган, і про брусики, і про канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменник!
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеликому хуторі колишнього Зіньківського повіту, на Полтавщині.
До Сорочинець од нас 45 кілометрів, до Полтави — 75, до Диканьки — 60.
Батько,— ми, діти, про це знали,— їздив і в Сорочинці і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали:
«Пиво Диканского завода князя Кочубея. Диканька».
І тоді до матері:
—    Мамо, що таке князь?
—    Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді? Та носа втри, князю ти мій замурзаний!
Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:
—    Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
—    Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько,— вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
—    От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та проте родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку  та  на  вгороді  гуляйте,— тепер  літо.
—    А де вони спатимуть, тату?
—    А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!
Це вже добре,—спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч:
—    Ще клуню підпалите!
Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.
—    От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати! — мріялося нам, маленьким.
Мати причепурили хату, вимастили долівку, посипали її травою,— запашно в хаті та зелено.

 

...От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами, вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.
Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав:
—    Милості просимо!
А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята. Підійшли родичі до нас:
—    Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас!
Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли:
—    Драстуйте!
Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.
Чудними вони нам здалися.
Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими, підстриженими вусами. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюди-туди бігають. На голові в дядька картуз із блискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгий, довгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи бутилками, лискучі-лискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок і на ньому великий срібний годинник.
А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вона висока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле-біле, густі, чорні, великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинула вона з себе сірий від пороху балахон,— на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою поясом. А круг шиї мереживо   спускається   на  плечі  й  на  груди.
Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок:
—    Це вам, сестрице!
А тоді підізвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки.
—    Кажіть  же  спасибі,— наказала  мати.
—    Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок.
За  кілька часу вийшов  у  садок  дядько. Він побачив мене,  підійшов  та й  питає:
—    У школу вже ходиш?
—    Ні, я ще малий!
—    А читати вже вмієш?
—    Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь!
—    Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! — каже дядько.
Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було.
А може, саме через те він до чужих прихилявся, що не було своїх...
Отоді ж таки в садку дядько, гладячи менеї по голові, й каже:
—    А ти про Сорочинці чув?
—    Чув! Та ви ж там живете!
—    А про Гоголя чув?
—    Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув!
—    От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав «Сорочинський ярмарок». І народився  він  на  нашій  вулиці.
Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про «Сорочинський ярмарок» пам'ятаю добре.
Я вже говорив, чому саме.

 

І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився «у нас, у Сорочинцях», і не на якійсь іншій, а «на нашій вулиці»! От які ми!
А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло — так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про «Сорочинськии ярмарок» прочитати.
Ой, давно, давно, давно це було!
А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів М. В. Гоголя, що стоять он у книжковій шафі, у глинястій обгортці,— випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинські дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, фіалкою, канахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про сорочинського письменника Гоголя, що «Сорочинськии ярмарок» написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати.
І дитяче:
—    Написав про «Сорочинськии ярмарок»?! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник!
Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються.

 

 

ІІ

Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої в нас не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапраминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», хто його знає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився:
«Павел род. 188.. году, генварья...».
Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».
Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую.
Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір, І двадцять п'ять літ вона читала той самий «Русский паломник».
Очевидно, інтересна книжка.
Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при «волосному правлінні».
Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна, книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та проте читати їх було можна. Твори Гоголя в бібліотеці були.
І здійснилася моя мрія. Я прочитав «Сорочинський ярмарок». Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав.
Розуміється, я взяв збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим побачив «Сорочинський ярмарок».
Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там усе було те, що й на нашому ярмарку.
Тільки що в нас на ярмарку не було червоної свитки.
А Солопіїв, Черевиків, і Цибуль, і Хівр, і Парась, і Грицьків — повнісінький ярмарок.
І такі були, що Солопіїв із Цибулею перепили б, і Хіврю б перелаяли...
Прочитано було й перечитано: і «Вечір під Івана Купала», і «Майську ніч», і «Страшну помсту», і т. ін., і т. ін.
Із  захопленням,  з  трепетом  перечитано.
А вечорами ми, діти, бавилися в «червоної свитки», лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає.
Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала,— як свого часу й нам,— про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових.
Одного такого вечора я взяв книжку:
—    Давайте, бабусю, я вам почитаю!
—    Почитай!
Я почав читати «Зачароване місце».
Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала:
—    Свят! Свят! Свят!
—    Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав!
—    Якби не було, у книжках би не писали! — відповідала бабуся.

 

ІІІ

Так от з дитинства і до старості з М. В. Гоголем.
І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався:
—    Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерел водограєм било чарівне гоголівське слово?
І Сорочинці на місці,— та ще які тепер Сорочинці! — і Диканька процвітає,— та ще яка тепер Диканька! — і в Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не гоголівський Миргород, а чудесний радянський курорт,— а другого Гоголя нема!
Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі фарби життя?
Ні! Ні! Ні!
Миколи Гоголі не щороку народжуються, але, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські «Вечори»...
Може, вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть!
Неодмінно будуть!
Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки!
Дасть! Дасть! Дасть!
 

 
* * *

 

ПЕРША ПОДОРОЖ

Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкурами, а подорожувати вирішено було обов'язково...
Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руки правнукам П'ятниці, потім після того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора,— і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкурами майнути човном через Атлантичний океан подивитися до Америки, одвідати дядькову Томову хижку та подивитися, як «Яструбиний кіготь» здирає з блідолицих скальпи.
Майн Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах; траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.
Зібралися ми до Африки й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.
А коли постало питання, з кого буде «Яструбиний кіготь» дерти скальпа,— вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулиною.
—    Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього здеруть, у   нього   голова   здорова   й   волосся цупке.
Сашко погодився. Про скальпи ми йому, звісно, не говорили.
Та Сашко був нам корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше, як п'ять карбованців!
П'ять карбованців! Хтозна-куди можна було заїхати за п'ять карбованців, та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра-Ява-Борнео-Целебес-Сандвічеві-Курильські-Кольський-Канін-Апеннінський, як у географії ми заучували...
Карти в школі не було, так учитель було як скаже:
—    Починай зверху! І починаєш:
—    Кольський-Канін-Скандінавський-Ютландський-Піренейський-Апеннінський-Балканський-Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі...
Так само й з островами:
—    Корсіка-Сіцілія-Сардінія!
—    Ну, далі,— вчитель натискає.
—    Суматра-Ява-Борнео-Целебес.
—    Ну, далі!
—    Кріт! І той... як пак його... Берінговий пролив  і  той...   Грин...   Грин...   Гринляська!
Ставай у куток!
Так що географію ми знали...
Човна ми  намітили вкрасти у діда  Підситка в озері,— дід Підситок там ятері ставив, карасі ловив,— уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море. Ну, а морем — там уже путь проста, як на долоні,— у Дарданелли, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Баб-ель-Мандебську протоку, а звідти вже до Африки.
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірників, солі...
Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця,— бабі чогось тої ночі не спалося, усе вона кректала та й кректала і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.
Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:
—    Шість карбованців! — вихекнув Сашко.
—    Ого! — здивувались ми і давай мерщій укладатися в човен.
Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря,— базарний день, здається, у містечку був,— так він вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитись.
Підійшов дід до озера, нема човна...

 

Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одпихнутися, як Підситок:
—    А то  куди ж  ото  ви,  шибеники,  га?! Ну, ми з човна, як жаби,— прямо у воду! Води в річці було по пояс... Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі... Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:
—    Що далі робити?
Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:
—    Ач які, сукини синиї Острожники, бузувіри, хамлети!
Телесувався дід біля човна,— всеньке село збіглося...
—    Чиї?
Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї...
Матері наші, кожна по-своєму:
—    Ой, боже ж мій!
І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого й замашного...
—    Де ж вони, дайте мені мого! — кожна мати  по-своєму  вдарила  руками   об   поли.
—    Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід.— Ні, ви дивіться, люди добрі,— човна вкрали! Чим би ж я тоді ятері ставив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!
—    Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.
—    Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.
Тоді матері ще раз кожна по-своєму:
—    Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!
Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:
—    Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Ич, хлюсти, — трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурями краще треба, щоб не хникати потім! Матері!
Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера...
Дві доби ми сиділи в Ясеневому, в балці... А потім увечері пішли додому.
Мати дуже плакали, а батько повчали, як з дому тікати в подорож...
Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене у гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця... Віжками...
Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.
За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.
—    Ну, як? — запитали ми його.
—    Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.
—    А  бабині  гроші?   Шість карбованців? Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.
—    Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.
Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки — подивитися, як деруть індійці скальпи з блідолицих.
Давно-давно це було...
Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.
Не дуже гаряче, видать, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а головне — останні І для нього, і для всенької його династії.

 

 

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

 

 

 

ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ

Давненько це було. Років сорок тому. Вчився я тоді в славному місті Києві! Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.
Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір'я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в однім недране, а в другім — уже дране пір'я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.
От бабуся мені й кажуть:
—    Їдеш уже, синочку, скоро?
—    Їду, — кажу, — бабусю.
—    Знову до Києва?
—    До Києва, — кажу, — бабусю. Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули.
А потім і кажуть:
—    А я ж у Києві так і не була. І Святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
—    Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом, швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
—    А назад вже як я без тебе?
—    Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, та то виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!
—    Та боязко якось.
Умовив я таки бабусю їхати до Києва. Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та проте згоду дали.
Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.
Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.
Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, — бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.
—    Не поїду, — плачуть.
—    Та чого ж не поїдете? Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.
—    Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.
А тато привезли нас до станції — та відразу й додому.
—    Та де ж я наздожену тата, — кажу, — вже вони допіру верст десять од'їхали.
—    Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!
—    Та ні, бабусю, — вмовляю я, — не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.
—    Не сяду, бо впаду.
—    Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.
Подали состав, я й кажу бабусі.
—    Ну, ходімте, сідати вже пора.
Підійшли ми з бабусею до вагона.
—    Не полізу, — плачуть бабуся. — Пусти мене, хай уже я вмру вдома.
Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.
—    Та не страміться, — кажу, — бабусю. Он на нас усі дивляться.
Глянули бабуся такими очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:
—    Зав'яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.
Зав'язувать очі бабусі я не зав'язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.

 

Сіли, тремтять.
Як сіпнув паровик, було й «Ой лишенько!» й «Спаси, царице небесна!» Всього було...
Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.
Доїхали ми благополучно.
У Києві побували скрізь-скрізь.
Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву, та й самі іноді всміхалися:
—    І чого я так боялася!
І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до театру.
Довго вони не хотіли, а я таки умовив:
—    Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.
Погодились.
Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.
Ішли туди — нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть «Ой!» — учепились аа мене:
—    Держи мене, синочку! Ой, держи! На долечу я туди живою!
—    Що з вами, бабусю?
—    Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже!
Та тремтять уся, тремтять.

 

Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя.
На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.
Доїхали бабуся додому в добрім здоров'ї.
А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.
—    Усе, — каже, — нічого, якби тільки не той театр. Дуже-таки високо, голова наморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.
Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:
—    Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав'язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав'язували.
А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на яструбкові мотор. А в яструбкові сидить — може, білява, може, русява, може, чорнява — дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись, і була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька, чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.
І хочеться в неї спитати:
—    Дівчинко! Чи не наморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі наморочилася, як вони колись на другий ярус театру потрапили.
Та й думається мені:
«А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять».
Хай царствують моя бабуся!
Хай живе, хай уславляється жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати!

 

* * *

 

 

КАПІТАН І ГАРПУННИК

 

І

Наталочка, біленька дівчинка, така непосидюча, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, до Євпаторії.
Наталочка дуже була весела, раділа з цього, через скакалку підстрибувала й приспівувала:
—    В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!
Грай, розумний собачка з чорною мордочкою та довжелезними вухами, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.
Наталочка любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:
—    Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою в Євпаторію! Він там буде в морі купатися, на пляжі лежати!
—    Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює!
Наталочка засмутилася:
—    Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився!
Мама засміялася:
—    Наталочко! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо шерсть на сонці не загорає. Загорає й чорніє тіло, а не шерсть.
—    А ми його пострижемо!
—    Ну ти в мене вигадниця! — махнула рукою мама.— Ми без Грая в Євпаторію поїдемо. Тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш!
Наталочка застрибала ще дужче:
—    До школи! До школи! До школи! Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Алика, чи хороша в неї буде вчителька, не сердита.
Алик уже перейшов у четвертий клас, учився на «відмінно», був дуже серйозний і слухняний хлопчик.
На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:
—    Як будеш учительки слухатися, як будеш «відмінно» вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою!
—    Моя вчителька ніколи не буде сердитою. Ось що! — проказала Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку.
—    Наталочко! — гукнула мама.— Ти б уже складала свої речі, іграшки, все, все, що ти маєш брати в Євпаторію! Алик уже зібрався!
Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав Грай.

 

ІІ

У Наталочки була подружка Шура.
Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у дитячий садок і товаришували одна з одною.
Прибігає Шура до Наталочки, весела, грайлива:
—    Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!
—    І ми з мамою теж кудись їдемо! — відповіла Наталочка.
—    Куди?
—    А ви куди?
—    От і не вгадаєш, куди ми.
—    А ти думаєш, що вгадаєш, куди ми?
—    Ну, скажи, куди ви!
—    Ні, ти перша скажи, куди ви!
—    Ми з мамою їдемо...— Шура зупинилася.— їдемо... От угадай!
—    Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!
—    Ми з мамою їдемо... їдемо... У місто-герой!
—    Знаю,— підскочила Наталочка.— В Волгоград!
—    От і не вгадала!
—    В Ленінград!
—    От і не вгадала!
—    В Севастополь!
—    І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь!
—    На Чорнім морі?
—    На Чорнім морі.
—    Уже знаю! Уже знаю! В Одесу! — застрибала Наталочка.
—    Вгадала!.. А ви куди? — знов запитала Шура.
—    Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!
—    Так Євпаторія не герой! — скривилася Шура.
—    А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш у морі, далеко-далеко йдеш, і все мілко-мілко...
—    А я,— сказала Шура,— як повернемося з Одеси, в школу ходитиму.
—    І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?
—    Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.
—    От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб учителька ніколи на нас не сердилася! Мені Алик розказав!
—    А що?
—    Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.

 

 

ІІІ

Наталочка з мамою й Аликом поїхали в Євпаторію.
Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як припливав до Євпаторії пароплав, розпитувала в мами, звідки він пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море...
На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала відпочивати після будівництва Волго-Донського судоплавного каналу.
Жінка та, її звали Віра Павлівна, розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здійснив давню-предавню мрію народу нашого — з'єднати дві великі російські річки Волгу й Дон.
Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал тепер з'єднав аж п'ять морів.
Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:
—    Тепер, Наталочко, з Євпаторії, з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!
—    А хто водить пароплави й кораблі? — запитала Наталочка.
—    Капітани! Морські капітани! — відповіла Віра Павлівна.
—    Мамочко! Тьотю Віро! — твердо заявила Наталочка.— Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі.

 

 

ІV

Повернулася до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура — з Одеси.
Наталочка розповіла Шурі про Євпаторію і яро те, як проїхати з Євпаторії Волго-Донським каналом аж до Білого моря.
А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона бачила в Одесі китобійну флотилію «Слава», познайомилася з Людою, донькою гарпунника із «Слави», який гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів. І як Людин татко зловив птиць-пінгвінів і подарував їх дресирувальникові Дурову, і тепер пінгвіни виступають у цирку як артисти.
—    Я буду гарпунником! — заявила Шура.
—    А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.

 

V

Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху. Обидві вони піднесли вчительці Ганні Петрівні букети квітів.
Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:
—    Ким же ви, дітки, хочете бути?
—    Морським капітаном! — сказала Наталочка.
—    Гарпунником! — заявила Шура.
—    А ти не боїшся китів? Вони ж величезні! — засміялася Ганна Петрівна.
—    А я пінгвінів ловитиму! — одповіла Шура.— Вони менші!
—    Щоб стати капітаном або гарпунником, треба вчитися на «відмінно»! — сказала Ганна Петрівна.
—    Єсть учитися на «відмінно»! — відповіли Наталочка й Шура, ніби справжні моряки.
 

 
* * *

 

ГЕОМЕТРІЯ

 

1

Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було знати й вміти довести його теорему перед учителькою геометрії Вірою Іванівною.
І все!
Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, а, навпаки, непокоїв його.
—    Та й справді. Десь там аж на острові Самосі народився якийсь Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!
А тут ще й Віра Іванівна:
—    Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один раз продивись, бо ось-ось екзамени!  А ти  не дуже,   Васю,  її знаєш!
Добре говорити Вірі Іванівні «продивись»!
Хто вона, Віра Іванівна, центр нападу чи воротар?
Що їй, Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Васько, три голи, а Васькова команда їм — нуль?
З : 0!!!
Жарти вам!

Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберідзе плакав!
Чесне піонерське, отакими сльозами плакав.
А потім одібрав у Рубена Амудар'яна, воротаря, бутси й крикнув:
—    Біжи  додому  в  шкарпетках!   Партач!
—    Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама...
—    Що — «холодно»?!    Що — «мама»?! А пропускати м'ячі не холодно?! А три — нуль — теж «мама»?!
А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:
—    У штангу?! Я тобі дам у штангу!
Так коли Васькові, скажіть, будь ласка, робити оте саме «продивись»! Несправедлива Віра Іванівна!

2

Екзамени.
Екзамени — річ серйозна. Кому хочеться дістати переекзаменовку на осінь,— ціле ж літо тоді нанівець піде! А як іще, крий доле, на другий рік залишишся?!
А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться діставати 3 : 0 на користь супротивника!
От і крутись! От і страждай!
Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і в футбол можна.
Але це так говорять, мабуть, не футболісти!
Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберідзе, капітана футбольної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє...
А у Васька так не виходить.
Чому — він і сам не знає!
Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує... Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбол тренується, а Васько спочатку тренується у футбол, а потім учить уроки.
А хіба це не все 'дно?
Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не змінюється.
Перед екзаменами Васько кріпко засумував:
«Доведеться, мабуть, кинути футбол!» — подумав він.
—    Чого ти такий, Ваею, сумний? — запитав його Рубен Амудар'ян.
—    Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Рубен, з геометрією!
«Пифагоровы штаны на все сторони равнм»,— заспівав Рубен Амудар'ян.
—    Ти не смійся, Рубен, тут не до сміху, Віра Іванівна сказала, що як не візьмусь за геометрію, мож.е бути погано!
—    Погано! Погано! — перекривив Васька Рубен.— Що, ти не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях! Та й основні теореми теж сяк-так понамальовуємо. Я тобі перед екзаменами допоможу!

 

3

Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях і на обшлагах сорочки теореми та аксіоми.
Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та понакреслював.
—    Викручусь! — думав собі Васько Перепелиця.
Іде Васько Перепелиця на екзамени з геометрії.
Боязко Васькові...
Боязко, та, проте, він сам себе підбадьорює:
—    Та невже ж провалюсь? Все ж у мене списано.
Треба ж було  Рубенові взяти до школи футбольного   м'яча,   щоб   після   екзаменів зразу на майданчик і в футбол!
Раненько прийшли наші учні до школи,— екзамени ще за годину!
—    А давай ударимо, Васю,— крикнув Рубен і вдарив по м'ячу.
Васько одбив. Підбігло ще кілька учнів. Літає м'яч по шкільному двору.
От   Рубен  як  ударить!   Гарматний   удар!
Васько хотів перехопити м'яча, а він його по руках я-а-ак шарахне! Васько впав і руками в калюжу, підхопився, як глянув на руки, так і вмер...

 

Руки — сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся, ну, такі руки, хоч поодрубуй.
А головне, м'ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.
...Викликала Віра Іванівна Василька до дошки, взяв він білет, глянув на нього і нічого не відповів. Жодного слова не сказав Васько — наче води у рот набрав.
Подивилася Віра Іванівна на руки, похитала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці коротенький пер пендикуляр — одиницю.
Про-о-пало у Васька Перепелиці літо!

 

* * *

 

ФЕДЬКО ЗОШИТ

(сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже... Йому нелегко було дійти до сьомого класу, а проте дійшов.
Він із класу в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався: «візьме» наступний клас, аж упріє, бідолаха, аж голова йому йде обертом. Так ото йому було трудно «брати» цей крутий підйом.
Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п'ятий, він так, сердега, заморився, що довелося аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.
У сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий — шатен і що вуса і баки в нього чорняві.
Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки, хоч отакенькі, а попускав, і коли в нього парикмахер ввічливо запитував: «Вам рівно чи косо?» — Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав:
—    Косо! Тільки трішечки!
Чуба Федько зачісував на лівий бік і на лоб напускав. Чуб у його був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо: «бокс»!
У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим хромовим чобіткам, з м'якими халявками на білій підклейці.
Як же він прохав у мами і як він благав:
—    Мамо, чоботи! Тільки чоботи!
—    А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешеві, та й добрі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мати.
—    Ма-а-мо, чоботи! — аж плакав Федько.
—    Чого тобі ті чоботи! Он і Оленці треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я тобі й Оленці черевики куплю.
—    Ма-а-мо, чоботи! — ридав Федько. Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла матір:
—    Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!
Купила мати Федькові чоботи.

 

Цілий вечір Федько сидів й одвертав халяви, щоб було видно білу підклейку, а штани все випрасовував — щоб з «напуском».
—    І навіщо ото чоботи псувати? — дивувалась мати.— Та некрасиво ж!
А Оленка:
—    Мамуню! Всі хлопці тепер так ходять... От і Федя так хоче.
—    А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять? — хитала головою мати.
—    Він виправиться, мамуню,— захищала Оленка Федька.
—    Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мати.
—    Бо він мій братик!
Оленка була відмінниця і часто глузувала з Феді:
—    Сьогодні еа парі чи на трійці приїхав? Федько не дуже сердився на Оленку. Один тільки раз він сильно розгнівався, коли Оленка сказала матері:
—    А в нашого Федька палітурки в книжках так позадиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з «напуском», як штани в халявах!
Федько крикнув: «Замовч!», підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.
Оленка зблідла й завмерла. Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:
—    Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся!
А мати йому:
—    Стидайся! Парубок уже: на голові «бокс», халяви одгорнуті, штани з «напуском», а маленьку сестричку хотів ударить. А вона тебе так любить.
—    А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію...
—    А що там такого, в зоології! Що тебе спитали?
—    Про корову!
—    Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.
—    Про коров'ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.
—    Чим трудний?
—    Складний дуже! Аж чотири частини має! Я три пригадав, а четверту забув...
—    Як? — зацікавилася мати.
—    Та як? Сказав про рубець, про сітку, про сичуг, а про книжку в коров'ячому шлунку забув.

 

 

А Петько Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит, і бовкнув: «Зошит!» Ну й — двійка!
Мати сумно похитала головою:
—    Частіше   треба   у   книжку   дивитися!
—    Ат! — махнув рукою Федько.
А Оленка приснула й у подушку головою:
—    Федько Зошит!
Федько дуже не любить, коли його Оленка Зошитом обзиває.
 

 
* * *

 

ПАРАЛЕЛЕПІПЕД

Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки «Труд», а навіть «Катюшу», а іноді й «Казбек», зустрівся з приятелем своїм, учнем 6-го класу, тільки з другої школи, Ігорем П'ятьорським.
Ігор П'ятьорський запитав Олега Трійченка:
—    Ну, як діла з іспитами? Ось-ось уже!
—    «На большой»,— відповів Олег.
—    Готовий?
—    Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. Перший номер — і п'ять. А в тебе як? — запитав Олег у Ігоря.
—    Працюю.   Хоч  у  мене  з  геометрії  5, проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.
—    Пхе! Повторюю... А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох, і красота!
—    Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.
—    Чудно! Іспити в нас «на ять» будуть. Аж ось і іспит з геометрії.
Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — і палець об палець тільки — стук.
—    Єсть!   Складу! — аж   підскочив   Олег.

 

Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білета, глянув і зблід... Щось у його всередині похололо і посунулось аж туди-туди, а там тільки: тень-тень-тень — затенькало.
—    23!
Затрусився Олег. Глянув у білет:
—    Паралелепіпед.
«Що воно таке?»— думає з жахом Олег.
—    Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.
А тут круг столу члени комісії, і всі вони на Олега дивляться, чекають.
—    Двадцять третій, Олено Василівно.
—    Що там у двадцять третім?
—    Ралелопопопід.
—    Як-як? Що ти сказав?
—    Паралелеопі-пі…
—    Ну-ну?.. Пі…Пі…Пі..
Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:
—    Пі...ПІ...ПІ...
Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:
—    Не «пікай» ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.
Повернувся од столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися.
Приходить на своє місце, а вже хтось збоку:
—    Пі-пі-пі.
З того часу Олег так і звався в школі:
—    Паралелепіпед.
А Ігор П'ятьорський склав іспит на 5*.
Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у Пущі-Водиці в ставку купався та рибу вудив.

* Раніше оцінка "5" була найвищою.

 

* * *

 

БІЛЯ РІЧКИ

Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте, глибоченька.
Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою. Миколина бабуня, як іще жива була, казала:
—    Наш город у річці полощеться.
Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірники, мати казала:
—    Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!
А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім, пробігши навпростець лугом, перебрести через річку, бо там був брід,— там річку і перебродили і возами переїздили...
Миколці було там води попідруки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.
—    Я, мамо, не капустами побіжу, а пропливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче,— каже було матері Миколка.
—    А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся,— сердиться мати.
—    Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!
—    А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!
—    Вертатимусь з сірниками капустами, а   туди   перепливу! — сперечався   Миколка.
Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливав вільно.
—    Та біжи вже,— махала мати рукою, — хіба тебе переспориш?..
Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, та в річку,— і на тім березі.
А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш...

 

Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на ковзанках,— як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох  ногах,  і  на  одній,  і  навприсядки.
А як парубки з дівчатами крутилку було зроблять!
Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надівається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив'язуються санчата.
Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.
Держись тільки!
Сприснули руки, не вдержався,— грудкою вилітаєш із санчат І летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!
!   нічого не болить!  Тільки ж весело як!
А то ще пізньої осені, коли тільки-но річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.
Тоді бійся далі ступати — так і шугнеш під лід з головою!
От як лід дужче вже замерзне і хоч рипить-тріщить, та не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна розігнатись по тій перині, посковзнутися... і страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями...
Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкне, доки з роботи прийде.
—    Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!
Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться...
Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволении Миколка із своєї матері, та, проте,   краще   все-таки   матері   слухатися.
Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.
Діло було пізної осені, річка замерзла і вже взялася тоненькою кригою.
—    Біжи ж вулицею, не здумай через річку пересковзуватися,— наказувала Миколці мати.— Крига ще тонка, не витримає, провалишся...
—    Та...— такнув   у   відповідь   Миколка...
Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати,— та не на вулицю вибіг, а подався у берег.
Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучий-блискучий.
—    Перескочу! Пересковзнусь! — подумав Миколка, розігнався і на лід.
Лід затріщав, угнувся і на всі боки пішли виляски й тріщини.
І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід зламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.

 

Він виринув, не розгубився та замість того, щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.
Що візьметься за лід рукою, він — трісь! — і вламався,— трісь! — і вламався.
Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.
Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:
—    Пливи назад! Сюди ближче!
А Микола своєї: пнеться туди, до того берега, і пірнає.
Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг,— а багор був довгенький,— і зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.
—    Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся!
Було Миколі від матері. Було й на печі, було й тоді, як і з печі вже зліз.
Хоч і горілкою мати витерла, і чаєм з липовим цвітом напоїла, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.
А найболячіше було те, що, мабуть, із тиждень замикала мати Миколу в хаті, як ішла на роботу.
Чи боявся після цього випадку Микола річки?
Не дуже! Щоправда з крижаними перинами він був обережніший, а як добре замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на кру-тилках.
А влітку — і раки печерував, як завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.
А як було хтось нагадає:
—    Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?
—    Ну то й що? — сердився Микола.— Ну й виплив! Не втопився ж!
—    Та то ж не ти сам виплив,— сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани «виплив»!
Микола махав рукою:
—    Побачимо, як із вами таке трапиться! Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.
Як призвали Миколу до Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.
Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон країни з плавання.

 

Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує:
—    Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном стати!
Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:
—    Добре жити над річкою!
—    А як річки нема, тоді як?
—    Ставки треба копати,— говорить Микола.— Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитися плавати, як і в річці... Та ще до того коропів розводити... Он що треба робити!

 

* * *

 

«САМОКАТУН — НА ВСІХ НАЇЗДУН»

У Києві на нашій вулиці,— вулиці А...,— зелена-зелена така вулиця, вся каштанами обсаджена, а каштани рясні та пишні, всі в цвіту, і кетяги того цвіту, як чудернацькі електричні лампочки, обліпили каштан-дерево,— так на цій красивій-красивій улиці та трапилася така некрасива-некрасива пригода...
І така некрасива пригода, що аж ніби наша весела вулиця похнюпилася, а каштан-дерева аж з сорому почервоніли.
Вискочив на самокаті із двору Славко та й помчав, нічого й нікого перед собою не бачивши, вздовж улиці...
Летить, торохтить, дзеленчить, брязкотить...
Подорожні жахаються, а Славко мчить, мов той вихор...
Наскочив на котеня — котеня лежить, нявчить, важко дихає...
Славко навіть не озирнувся — летить далі.
Лежав на вулиці Трезор — славний такий собачка, любив удень з дітьми бавитися, а вночі, як іде хто чужий, як дзвіночок, зразу голос подає,— налетів Славків самокат на Трезора, переїхав його обидві задні лапи. Трезор скавучить, вертиться, на лапки стати не може, сльози в нього на очах...
А Славкові хоч би що!.. Він забув усе на світі: забув, що він не в пустелі безлюдній, а у великому культурному місті, в столиці України, в чудесному Києві, на одній з найбільших київських улиць, де тротуари завжди повні-повнісінькі народу....
—    Трах! — і падає, ойкнувши, від Славко-вого самоката білявенька Ліля... Біжить до Лілі, плачучи, мама, несе поранену Лілю додому, поспішає Лілина бабуся по лікаря, бо напухла в Лілі ніжка і вона на неї ступити не може...
—    Трах-тарарах! — налітає самокатом Славко на Лілину бабусю, збиває її з ніг... Падає  Лілина  бабуся  і   не  може   підвестися.

 

Одні подорожні біжать і бабусю підводять, другі — до телефону, карету швидкої допомоги викликають.
—    Ту-ту-ту! — гуде машина швидкої допомоги...
Везе карета швидкої допомоги Лілину бабусю до лікарні, а вдома Ліля лежить, стогне, біля неї її мама побивається...
Добре, що бабуся догадалася попрохати лікаря швидкої допомоги заїхати до Лілі після того, як її в лікарню завезуть...
Заїхав до Лілі лікар, наказав у гумовий пузир льоду накласти та покласти на розбиту самокатом Лілину ніжку...
Тут уже й міліціонер не стерпів та за свисток: до Славка біжить, у свисток свистить, Славка затримує й до батьків веде:
—    От вам ваш самокатун — на всіх наїздун!   Прошу припинить таке  хуліганство!
Таткові неприємно, мама червоніє, а Славків дядя, гвардії полковник,— орденом Суворова II ступеня за відвагу нагороджений,— що якраз приїхав до Києва у відпустку, докірливо головою хитає:
—    Як же ж ти можеш у суворовській військовій школі вчитися, коли в тебе ніякої самодисципліни нема! Не повезу я тебе до школи   імені   знаменитого   полководця,   генералісимуса Суворова! Я за тебе червоніти не хочу!
А Славко:
—    Дядю, та я...
—    Та ти ж, ти ж, а не я... І в авіаційну, і в артилерійську, і в танкову школу хто тебе такого вирвихвоста прийме? Посади тебе на літака-яструбка — ти всіх птиць у повітрі передавиш... І в льотчика, і в танкіста, і в артилериста — та в усіх людей на кожній роботі дисципліна перш за все! А ти простим самокатом стільки лиха наробив! Хіба тобі можна довірити серйозну машину?
А Славко:
—    Дядю, та я...
—    Та ти ж, ти ж, а не я... Все життя так і стрибатимеш на самокаті... Товариші на само-льотах ЯКах літатимуть, а такі, як ти, на самокатах стрибатимуть та все живе на вулиці лякатимуть!
—    Дядю, та я...
—    Та ти ж, а не я... Стань отам у куток носом та подумай! Та не носом думай, а головою!
...Стоїть Славко у кутку, думає...
Що ж він надумає?

 

* * *

 

У НОВОМУ РОЦІ — ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!

Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама,— ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов'язково й подумає:
—    А ось-ось і Новий рік!
Славкові Бубликові минуло вже дев'ять років. Хоч мама часто ховала його самоката, бо дуже вже той самокат дзеленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тротуару на вулицю й збити «Москвича», лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.
Щоправда, коли було мама заховає самоката, Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кричав — «дай!»

 

 

А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:
—    Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!
Павка Крендель, той, що в його вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював:
—    Попробуй «заімєть» таку маму, як у мене! От попробуй! — наступав він на Славка.
—    Ти думаєш, що твоя ліпша? — одбивав-ся Славко.— Ліпша?!
—    А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть?! А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.
Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:
—    Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!
У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка і Павку:
—    Я з мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!
Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.
Хлопці притихли.
Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх:
—    У кожного з вас,— сказала Людмила Павлівна,— таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама,— посміхнулася Людмила Павлівна,— вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!
Так от найкраща в світі Славкова мама, перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді і спускався з пагорбів та кучугур (Славко жив у передмісті),— мама Люба в цей час, прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.
Збирала й посміхалася.
Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.
Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів...
Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багато-багато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.
Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою. Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки...
Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.
Потім мама причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою.
Аж ось убігає в хату Славко.  Роздягся.
—    Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти... Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.
—    А ти подивись! — посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі...
—    Книжка... Читанка... Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав... Це — мої драні штани... А це що за чорні кружечки, мамо?
—    Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!
—    А це що?
—    Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!
—    А це?
—    Це два ока, що ти їх Люді підбив!
—    Одиниці... двійки... трійки,— почав перебирати Славко.
—    Ну да,— одиниці, двійки, трійки... Бач, скільки ти їх за рік поприносив...
—    А навіщо це все, мамочко?
—    А то як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, і тільки п'ятірки! Добре, Славку?
Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:
—    Добре, мамо!
Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща в світі!

 

 

* * *

 

СОН НА КОРИСТЬ

(гумореска)

Так от жив собі та був собі чорнявий хлопчик, у селі Ясному, Чудесного району, Чудової області, в найкращій в світі Україні.
Було йому вже років, мабуть, з одинадцять, а то й ще менше,— чи аж не десять років йому було.
І здорово він стріляв з рогатки.
І в собак стріляв, і в котів стріляв, і в горобців стріляв.
Як стрельне, бувало, він у собачку — собачка скавучить, як у кота — кіт нявчить, а як у горобця стрельне — а шибка у сусідньому вікні тільки — дзень! — розбилась шибка,    а    горобець    тільки — цвірінь-цвірінь! — весело так цвірінькає горобець, з того хлопчика ніби насміхаючись:
—    Ага! Хотів мене влучити, а влучив у шибку! Ага! Цвірінь-звірінь у шибку!
І курив той хлопчик, і негарно лаявся, і в орлянку грав, і з учителями своїми, як зустрічався на вулиці, не вітався.
Неслухняний хлопчик був.
І так дожив аж до Нового року.
А на Новий рік у школі ялинка мала бути, де кращим учням подарунки даватимуть, а неслухняним учням нічого не даватимуть.
Чекав на ту ялинку й наш хлопчик, але надії на подарунок у його не було, бо не слухався він нікого, кепсько вчився, тільки й того, що з рогатки стріляв здорово.
Сердитий  ліг  він  під   Новий  рік   спати.
Тільки-но заснув, аж ось йому сон сниться!
Та який сон!
Ніби держить чорненький собачка в лапках рогатку й на його націлюється. Він злякався й просить того собачечку:
—    Жучок! Не стріляй у мене, мені буде боляче!      
—    А ти,— каже Жучок,— у мене стріляв! І мені було боляче, а ти ж стріляв!
—    Не стріляй,— плаче хлопчик,— я більше не буду!
—    Ну, добре,— Жучок каже,— не буду. Я кращий од тебе! Не буду!      
Побіг Жучок, аж тут Кіт. І теж із рогаткою і на хлопчика націляється.
—    Ой, котиру, ой, братику, не стріляй! Я більше не стрілятиму!
—    Ага,— замуркотів Кіт.— Ага! І побіг, весело нявкаючи.
А потім ніби налетіли на нашого хлопчика горобці, а потім почали на його летіти розбиті шибки.
Він як закричить:
—    Мамо!
І прокинувся.
Підійшла до його мама, заспокоїла, а він мамі й каже:
—    Мамо! Не стрілятиму з рогатки, слухатимусь, добре вчитимусь, і буду ввічливим, і нікого не ображатиму.
—    От і добре,— сказала мама.— 3 Новим тебе роком, мій хлопчику! — І поцілувала його.
А подарунки новорічні наш хлопчик аж через рік на ялинці одержав! Як найкращий учень.

 

За матеріалами: Остап Вишня. "Дітям". Оповідання. Упорядкування Марії Євтушенко. Художник Віктор Боковня. Київ, видавництво "Веселка", 1989 р., 193 с.

 

 

Більше творів Остапа Вишні на нашому сайті: