До дня народження Ліни Костенко: красива добірка пісень на слова геніальної української поетеси (відео, текст)

В пустелі сизих вечорів

В пустелі сизих вечорів,
В полях безмежних проти неба
О, скільки слів
І скільки снів
Мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,
Де живеш,
Кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
Тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
Як син вигнанця впізнає
Прикмети батьківського краю.

Не знаю, хто ти,
Де живеш,
Кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
Тривожно вгадуєш і любиш.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
Аби в повторах не згубить
Одне,
Своє,
Неповториме.

Нехай це – витвір самоти,
Нехай це – вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
Як морю сняться урагани.

І як тепер тебе забути?"

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не пісня,
А квіти, кинуті тобі,
А квіти, кинуті тобі...

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила,
Я ще ніколи не пила...

Моя любове

Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 
Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не присни, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 
Не дай мені заплутатись в дрібницях, 
не розміняй на спотички доріг, 
бо кості перевернуться в гробницях 
гірких і гордих прадідів моїх. 
І в них було кохання, як у мене, 
і від любові тьмарився їм світ. 
І їх жінки хапали за стремена, 
та що поробиш,— тільки до воріт. 
А там, а там... Жорстокий клекіт бою 
і дзвін мечів до третьої весни... 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни.

Але про це не треба говорити

Осінній день березами почавсь. 
Різьбить печаль свої дереворити. 
Я думаю про тебе весь мій час. 
Але про це не треба говорити. 

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». 
Чи ж неповторне можна повторити? 
В моїх очах свій сум перепливи. 
Але про це не треба говорити. 

Хай буде так, як я собі велю. 
Свій будень серця будемо творити. 
Я Вас люблю. О як я Вас люблю! 
Але про це не треба говорити. 

Буває мить якогось потрясіння

Буває мить якогось потрясіння:
побачеш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

Двори стоять

Двори стоять у хуртовині айстр.  
Яка рожева й синя хуртовина!  
Але чому я думаю про Вас?  
Я Вас давно забути вже повинна. 
 
Це так природно – відстані і час.  
Я вже забула. Не моя провина,  –  
то музика нагадує про Вас,  
то раптом ця осіння хуртовина.  

Це так природно – музика і час,  
і Ваша скрізь присутність невловима.  
Двори стоять у хуртовині айстр.  
Яка сумна й красива хуртовина!

І знову пролог

Маю день, маю мить,
Маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє,
Проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз       
Над тобою заплачу.            
Гіацинтовим сонцем сто раз    
Над тобою зійду!              

Ми з тобою такі безборонні
Одне перед одним.
Ця любов не схожа
На таїнство перших причасть -
Кожен ранок був ніччю,        
Кожна ніч була передоднем.    
Кожен день був жагучим чуттям 
Передщасть.                   

А тепер... Що тепер?
Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі
Я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав,                 
Як солодко, як нестерпно,     
І як спочатку я тебе люблю!

Вечірнє сонце

Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!
Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому.
За  тих  лісів  просвітлений  Едем
і  за  волошку  в  житі  золотому.

За  твій  світанок,  і  за  твій  зеніт,
і  за  мої  обпечені  зеніти.
За  те,  що  завтра  хоче  зеленіть,
за  те,  що  вчора  встигло  одзвеніти.

За  небо  в  небі,  за  дитячий  сміх.
За  те,  що  можу,  і  за  те,  що  мушу.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  всіх,
котрі  нічим  не  осквернили  душу.

За  те,  що  завтра  жде  своїх  натхнень.
Що  десь  у  світі  кров  ще  не  пролито.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  день,
за  цю  потребу  слова,  як  молитви. 

Душа

Душа моя, знайдибіда!
Знайди біду, не вернешся.
Яку біду надибала?
Стоїш і не одвернешся.
Душа моя обпалена,
І, як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
Слова, слова, слова!

Оголеними нервами
Угадуєш словам
Нестачу мікровольта
І зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера
В трагічній німоті,
Здається, що вже знайдено.
І знову – ні, не ті!
У легкості вітрила
І в попелі згорань
Ти знаєш слово-брилу
І слово-філігрань.

Оголеними нервами
Угадуєш словам
Нестачу мікровольта
І зайвий міліграм.

Ти дома – тільки в невідомості,
Ще кожен вірш, як перше "ма"
І десь над гранями свідомості
Є те, чого іще нема.
Душа моя, знайдибіда!
Знайди біду, не вернешся.
Яку біду надибала?
Стоїш і не одвернешся.