Добірка оповідань Ярослава Стельмаха (з різних збірок)

Ярослав Стельмах 

КОНКУРС ПІСНІ

Оповідання 

 

—    Діти,— сказала якось вожата.— Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
—    Ну, це не важко,— відповів за всіх Митько.
—    Не важко просто так вийти і заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
—    Придумаємо, — заспокоїв її Митько. — У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
Я так не можу... щоб іти і грати.,. Мені треба сидіти...
—    А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.
—    Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність... Я щось не те заграю.
—    Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
—    Ну от іще, стілець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:
—    Та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галявину, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до жюрі, й заводили пісню.
—    Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де «Ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемось за руки і ступнемо крок уперед.
Сробували — теж вийшло добре.
— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку».
—    А вийде? — вожата засумнівалась.
—    Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.
—    От давайте спробуємо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Сашко і Ґенка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
—    Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.
—    Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.
—    Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку...
—    Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галявину і повторили все від початку до кінця.
—    Не вистачає, звичайно, чіткості і злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще тиждень попереду.
Увесь тиждень ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося. Настав день огляду.
—    Знаєш що,— каже мені перед самим початком Мить- ко,— понеси за мене стілець.
—    Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець підсовувати.
—    То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
—    Зрозумів. А ти?
—    А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкриття табору вожаті влаштовували салют з ракет, що знизу за мотузку треба смикати. Так я одну таку ракету виміняв у хлопця з першого загону. Уявляєш?!
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, восьмий, загін саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у декого, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а дехто продовжував махати. Коли вони теж притомились, то перші, відпочивши, почали махати знову з таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
—    Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледь стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувся кудись і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до жюрі.
—    Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,—
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя в нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові в волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика. Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі, хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитись музика. Славко лежав у піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили — ми там зовсім не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.
Славко так і лежав на тому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддався паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.
Сміливими і мужніми...

За матеріалами: "Веселі пригоди". Оповідання, казки, вірші, байки, приповідки, прислів'я, приказки,скоромовки. Для молодшого шкільного віку. Упорядник Ірина Маценко. Художник Віктор Воковші. Видавництво «Веселка», 1985, стор. 121 - 123.

 

 

* * *

 

 

ВАБИК

Оповідання

 

Одного разу батьків знайомий мисливець подарував мені свистик, яким на полюванні приманюють качок. Мені було дуже весело: я в нього дув і уявляв себе то качкою, то мисливцем, який на качок полює. І от у такому гарному настрої, з таким гарним свистиком (тепер я знаю, що зветься він — вабик) виходжу на вулицю (а діло було навесні) і ну в нього дути.
Як і слід було чекати, ніяких качок на мій погук не прилетіло. Але я думав, що коли є свистик, то мають бути й качки. Принаймні, так мені сказав той мисливець, тож я не втратив надії й дув щосили, доки з балкона на другому поверсі не визирнула якась тіточка й не зарепетувала, що пора вже зайнятись і чимось корисним, а не тільки полохати горобців. Брат мій у цей час стояв у кутку за сторінку, вирвану із щоденника, а то б ми з ним свистіли по черзі, і нам було б ще веселіше. А одному займатися цим, безперечно, корисним ділом (мушу сказати — я не поділяв точку зору тієї тітоньки) мені вже трохи надокучило. Та й був я дитиною слухняною, робив майже все, що казали мені старші (звичайно, якщо воно не дуже розходилось із моїми власними бажаннями), і тому я поклав свистик до кишені, задер голову й став дивитись у небо, — заняття теж гідне уваги.
На цей час повз мене проходив наш двірник із лопатами й ломом у руках. Він поцікавився, чи хочу я допомогти йому колоти лід. У мене такого бажання не було, але із ввічливості, а ще тому, що робити було все одно нічого, я погодився.
Двірник колов лід, а я скидав шматки в отвір каналізації, коли з під’їзду нашого будинку вийшло ще кілька хлопців і заходилися нам помагати. Коли всі трохи потомились і відклали лопати, я дістав вабик і задудів у нього, чим викликав загальне захоплення. Хлопці зразу ж почали просити подудіти й собі, і ще добрих півтори години тишу на нашому подвір’ї порушували різне крякання, кувікання, свист та інші досить неприємні для стороннього вуха звуки. Бо вабик був один, а кожен свистун намагався зобразити щось своє, і виходило це, звісно, дуже індивідуально.
Трохи очманівши від цього, я раптом помітив, що вабик мій формою нагадує човника, й почав пускати його в струмку, що тік з гірки під одну з заледенілих кучугур. Отак ми розважалися, поки вабик під тією кучугурою й не зник. Мені його стало дуже шкода, і я заплакав. Хлопці, бажаючи допомогти мені, стали довбати злежаний сніг у тому місці, де зникло моє мисливське знаряддя. Я приєднався до них, та все було марно.
Врешті когось покликала мати, і хлопці, скориставшись із цього, без зайвих балачок покидали інструмент і порозходились. Я піднімався по сходах і думав: яка користь із такого вабика, якщо він тільки горобців лякає і дратує тьоть з балконів? За весь час, що ми в нього дуділи, до нас не те що качка, а й ворона чи там іще якийсь птах не підлетів. Мабуть, то був попсований вабик, а раз так, то мені його ніскільки не жаль.
А наступного дня, в неділю, після сніданку тато підійшов до вікна і раптом радісно загукав: «Хлопці, мерщій-но сюди, дивіться!» — і показав рукою в небо.
Підбігла й мама, і ми всі стали дивитися на маленькі цяточки вдалині.
—    Що це? — запитав Толик.
—    Качки, дикі качки до нас повертаються, — посміхнувся тато. — От тепер уже справжня весна.
—    Значить, вони почули мене, почули! — закричав я на всю кімнату.
—    Почули, синку, — одказав тато, який уже знав про мою вчорашню пригоду.
—    Почули, — хитнула головою мама.
—    Почули, — покрутив пальцем біля скроні Толик, та я не звернув на нього уваги, бо дивився туди, де на білих променях сонця летіли до мене в гості дикі качки.

 

*  *  *

 

ПРО КОЗУ

Оповідання

 

У бабусі на селі, обіч дороги, що вела до річки, на просторій, порослій бур’яном місцині завжди паслася велика брудно-біла коза. Цілими днями вона завзято скубла траву, і якби той лужок був меншим, то давно б уже виїла на ньому всю зелень. Та, на щастя (певна річ, козине щастя), він був досить великий, і їжі їй вистачало.
Коли хто проходив мимо, вона, здавалось, не звертала на нього щонайменшої уваги. Але якось я озирнувся й побачив: коза стоїть біля кілочка, до якого була прив’язана довгою мотузкою, й дивиться ніби трохи зажурено мені вслід. Перейнявши мій погляд, тварина опустила голову, повернулася боком і заходилась коло якогось бадилля.
Мені стало ясно: вона тільки вдає, що нікого не помічає, а насправді їй, певне, прикро, бо всі подорожні бачать її, припнуту до кілка, і невідомо, що про те думають. Це повинно було дошкуляти її самолюбству. Потім я ще кілька разів проходив повз неї, різко обертався і щоразу ловив на собі сумний і незалежний козиний погляд. То було дуже горде і, без сумніву, волелюбне створіння.
Деякі хлопці, з котрими я ходив на річку, вздрівши її, зачинали по черзі мекати, і вона відповідала їм тим же. Хлопці вважали, що відповідає коза тому, хто найбільш вдало її перекривить. Тільки-но чулося її «ме-е-е», всі починали сміятись, але мені завжди здавалося, що це «ме-е-е», так би мовити, в її устах звучало трохи насмішкувато й зверхньо. Бо був певен: коза ніскільки не страждає від того, що вона коза, як і ми не страждаємо від того, що ми люди. І кожну спробу ввійти з нею в стосунки вона розцінювала як намагання бути схожим на неї чи, скажімо, піднятися до її рівня. А раз ні в кого не виходило оте «ме-е-е» так гарно, як у неї, то й зрозуміло — ставилась вона до всіх пересмішників відповідно.
Іноді вона не жувала, а лежала, підібгавши ноги, і, вгледівши кривдників, одверталася чи навіть заплющувала очі й удавала, що спить. Тоді навіть найвправнішим передраж- нювачам не вдавалося витягнути з неї ні звуку. Хлопці, розсердившись на таку неувагу, кричали: «Манька! Мань- ка!» — і показували язики. Почувши своє ім’я, тварина трохи здригалась і швидко обдивлялася весь гурт, а далі знов заплющувала очі й усі подальші спроби викликати її зацікавленість зневажала.
Увечері, в постелі, я уявляв її саму обіч дороги в місячному сяйві і в цілковитій тиші. Я розумів, що в неї десь має бути хазяїн, який забирає її на ніч додому, — та все одно серце мені щеміло. Це ж якщо хазяїн забуває забрать, так сердешна й лежить там, дрімає, а часом зводить голову й дивиться на зірки, бо через навколишню темінь куди ж їй іще дивитись?
І от одного такого вечора я вирішив визволити козу з рабства.
Коли до мене зайшли друзі, щоб разом іти на річку, — самого мене не пускали, — план визволення кози був уже готовий. Пройшовши з усіма півдороги, — до річки було йти хвилин п’ятнадцять, — я сказав, що забув удома надувний рятівний круг, без якого мені купатися не дозволялося. Отож я сказав, що повернуся за кругом і прийду трохи пізніше. При свідках я одв’язувати козу не хотів, боячись, що цей мій душевний порух викличе кепкування товаришів.
Я побіг додому, вхопив свій рятівний круг, надягнув його через ноги на пояс, — завжди так носив, щоб руки були вільні, — й пішов назад, наперед тішачись і вимальовуючи в уяві вдячні погляди приреченої на постійне кружляння навколо свого кілочка безсловесної тварини.
Вона, як я й передбачав, зустріла мою появу вдаваною байдужістю, бо навіть і уявити не могла, яка приємна несподіванка на неї чекає. Коза не змінила своєї набутої життєвим досвідом поведінки і тоді, коли я підійшов упритул. Тепер я розумію: вона була набагато хитріша за мене й не така вже зобиджена долею, як уявлялося мені — довірливому й наївному.
Підтримуючи однією рукою круг, щоб він не зсунувся, я другою спробував розв’язати вузол на кілку, — до кози наближатись я побоювався. Потім здогадався, що вирвати його із землі буде значно простіше. Так я й зробив.
Козу зацікавили мої дії, і вона спідлоба позирала на мене, злегка посіпуючи головою.
Я високо підняв кілок і поводив ним з боку в бік, бажаючи втовкмачити в її, на мою думку, отупілу від перебування на одному місці й безтурботного життя голову, що з цієї хвилини вона, завдяки мені, вільна й абсолютно незалежна.
Тієї ж миті я переконався, наскільки недооцінював ту голову. Бо, низько її нахиливши, виставивши вперед роги, видавши уривчасте й войовниче «ме-е-е», тварина кинулася на мене. Хоч я й не сподівався такого підступництва, проте з цих недвозначних дій одразу здогадався, до чого воно йдеться. Ще я подумав: не треба було витягати кілочка, та й взагалі чіпати козу, — хай би собі паслась іще хоч сто років. Потім мені стало прикро за моє таке хороше до неї ставлення й за її невдячність, і я, пам’ятаю, пошкодував, що ні разу її не дражнив. Всі ці думки промайнули в моїй голові блискавично, бо я ще швидше біг дорогою назад, до свого дому. Напрямку я не вибирав, просто кинувсь у бік, протилежний від кози. Час од часу я озиравсь і переконувавсь: ця хижа тварина від мене не відстає.
Бігти було незручно, бо я обома руками підтримував рятівний круг, який у даному випадку аж ніяк не виправдовував своєї назви, а скоріше навпаки. Врешті він таки зсунувся мені на ноги, і я впав. Тут же в пам’яті спливло читане бабусею вголос оповідання про зустріч хлопчаків із ведмедем. Відчуваючи деяку неточність порівняння кози з ведмедем, я, однак, сховав обличчя в руки й завмер на животі. Через деякий час я посміливішав і побачив: коза, мов нічого й не сталося, поскубує травицю й скоса позирає на мене. Спробував підвестись — коза одразу посерйознішала й ступнула в мій бік.
Хвилин за десять на дорозі з’явився незнайомий мені парубок, і я вже збирався звернутися до нього по допомогу, коли він перший почав розмову:
—    Ти чого тут сидиш?
—    Та от коза напала, — відповів я, червоніючи.
Він довго реготав, а потім ухопив мотузку, мугикнувши щось собі під носа, і пішов до того лужка, звідки ми з козою нещодавно примчали. Тварина бадьоро потрюхикала за ним.
—    Це дядька Карпа коза, — мовив парубок. — Вона завжди отам пасеться, біля річки. Бач, кілочок вирвала, на волю закортіло.
—    Так, — підтакнув я, плентаючись позаду й відчуваючи, що мої правдиві пояснення будуть недоречними.
—    А ти її часом не дражнив? — підозріло поглянув на мене.
—    Ні, що ви. Ніколи, — відказав я. Хвиля образи знов підступила до грудей, бо це таки була правда.
Ми дійшли до лужка, і парубок звернув з дороги, щоби встромити кілок у землю, а я пішов далі, до річки: на мене там давно чекали.
Хлопцям я нічого не розповів про свою пригоду, та коли ми вже поверталися назад і я знов побачив брудний куций хвіст і знайомі роги, які вже не викликали в мене такого жалю, як іще годину тому, то застрибав на одній нозі й вигукнув: «Манька! Ме-е-е!» Манька ліниво поглянула на мене й, удавши, що не впізнала, так само ліниво одвернулась.
Я засміявсь, але все ж не так вдоволено й весело, як мав би після зазнаної від неї кривди. Тепер я був певен, що кіз тримають на кілочках не для того, щоб вони не тікали, а щоб не нападали на людей.
А надто таких кіз — досвідчених, підступних і хижих.

 

* * *

 

 

САНЧАТА

Оповідання

Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує.
— Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?
Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.
Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:
— Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.
От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить.
— Що, — кричить, — зламав?
А ми їй:
— Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.
Дядечко засміявсь і до тіточки:
— Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.
Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.
Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.
А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».
Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде.
Ми до неї.
— Чи не треба вас на гору підвезти?
А вона ступнула назад і каже:
— Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.
Чи то вона так пожартувала — незрозуміло.
Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.
Ми й пішли собі додому.
«Нічого, — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»

 

 

* * *

 

 

САНЬКО-БРЕХУН

Оповідання

Санько не був цілий тиждень у школі. А потім приходить. Ми його питаємо:
—    Чого ти в школу цілий тиждень не ходив?
—    А мені гланди вирізали.
—    А як це?
—    А от так — були в мене гланди, а зараз нема, — і рота відкрив. — Бачите?
Ми всі подивилися, але нічого не побачили.
—    Нічого ми не бачимо!
—    Звичайно, не бачите, бо їх уже нема. Ось тут, — і пальцем у роті щось показує.
—    Так ти ж палець вийми, не видно нічого!
—    Хоч і вийму, так усе одно не побачите, бо їх уже вирізали.
Я тоді теж палець у рот засунув і кажу:
—    І в мене нема. Не треба нічого і вирізати.
А він:
—    Гланди у всіх є!
Я тоді Митьку в рот подививсь і Наталці, але й у них нічого не побачив.
—    Нема, — кажу, — ні в кого гланд. Що ти нам голови морочиш!
—    Нема, — Санько говорить, — значить, ви всі ненормальні. А в усіх нормальних людей гланди є!
Так ми йому і не повірили.
Але чого ж він цілий тиждень у школу не ходив? Незрозуміло!

 

* * *

 

 

НAXAБA

Оповідання

За матеріалами: Ярослав Стельмах. «Митькозавр із Юрківки». Повісті та оповідання. Харків, видавництво «Фоліо», 2012.

 

* * *

 

Ярослав Стельмах

ЯК МИ ДО ГЕНКИ ХОДИЛИ

Оповідання

Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра.
- Ой, - ми кажемо, - в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати?
А він:
- Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота.
- Так що ж нам зайти не можна? - я питаю.
- Зайти можна, - він у відповідь, - але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили.
- Ну, то почепи його над ліжком. - Митько каже, - і милуйся. Ходім, Сергію.
- Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте - мені не школа.
Митько питає:
- Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде?
- А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий.
Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка - в окулярах і високого.
- Ви до мене? - спитав дядечко.
- До… До вас, - збрехав Митько й озирнувсь на Генку.
- Прошу, заходьте! - посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) - і весь час при цьому човгали ногами.
- Заходьте! - повторив дядечко, і ми зайшли.
- Ну, чим можу… - почав було він, але Митько його швидко перебив.
- А у вас металобрухту нема?! - закричав він.
- Нема, - здивувавсь од такого крику дядечко.
- А макулатури?! - ще голосніше закричав Митько.
Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав: - Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! - Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: - А макулатуру можете забирати, - і повів нас на кухню.
Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу.
- О, як чудово! О, як чудово! - понуро повторював Митько. - Ми принесемо більше за всіх!
Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував:
- Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути.
- О, як чудово! - дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав.
- Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо.
- Ох, і то правда, - засміявся дядечко. - Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще.
Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув:
- Куди ви? Ліфт он там!..
Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей.
- Дзвони! - сказав я Митькові.
- Краще ти!
- Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті?
- А в мене, по-твоему, вільні?
Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, шо вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька:
- Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще.
- Давай хоч мотузку в нього попросимо, - відповів він. А потім додав: - Поклади свій папір на мій і подзвони.
- А ти втримаєш?
- Постараюсь!
Я поклав свій оберемок на Митьків, - він аж похитнувсь, - і подзвонив.
Клацнув замок, і тут я побачив, що Митько притулив отой здоровенний стос до дверей, щоб легше тримати.
- Зараз я тобі поможу, - сказав я, але в ту ж мить двері відчинились і мій друг разом із усією горою макулатури повалився на Генку.
Почувся одчайдушний крик, я аж заплющив очі. А коли розплющив - на вже висохлій підлозі в купі журналів і всякого паперу лежали Генка Й Митько.
- Ви що, збожеволіли! - став кричати Генка. - Що ви мені з квартири зробили! Я старався цілий день, прибирав! А ви! Що мені тепер мама скаже?
Тут він замовк і глянув кудись через моє плече. Я теж озирнувсь. У дверях стояла Генчина мама і оторопіло дивилась на підлогу, завалену паперами, які сусідній дядечко накопичував кілька років. Добре, що ми не все забрали, а то купа була б куди більшою…
- Це не я, мамо! - заскиглив Генка. - А вони. Я все прибрав.
- Атож, - сказати тоді ми з Митьком. - Генка все прибрав, слово честі.
І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть - адже збір макулатури був минулого тижня…
Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась.
- Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!..
А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить:
- Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його - Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку.
Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти.
Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах.
- Пхе, казки, - сказав Генка. - А у вас про шпигунів не видають?
Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась.
- Дайте мені почитати, - попросив він, - а ви поки другу будете! А потім обміняємось.
- Так це ж не про шпигунів, - сказав Митько.
- Нічого, вона теж цікава.
- Нехай почитає, - сказав я. - Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б.
Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також.
- Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура.
- Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо.
Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.

За матеріалами: http://chtyvo.org.ua/

 

* * *

 

Ярослав Стельмах

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Оповідання

Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.
- Іди, - кричить, - швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.
Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі - цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.
- У мене, - каже, - від них уже щелепи зводить.
- Де ти ходиш? - Митько мені гукає. - Тут без тебе все з’їдять.
Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще багато.
- Вітаю тебе, Сашку, - почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.
- Бажаю тобі… - продовжив я, і знову в мене влучила кулька.
Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:
- На кого Бог пошле.
Всі кинулися врозтіч, а Бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.
Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і сказав:
- Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був. Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.
- От здорово, - кричав Митько. - Якби кожен день отак!
Я теж сказав:
- От здорово!
Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.
- Ой-ой-ой! - сказала вона. А потім; - Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?
Ми відповіли, що це в Сашка день народження. Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилося, що він мокрий.
- Як вам не соромно! - розсердилась вона. - У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили. Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!
Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.
- Даю вам п’ять хвилин, - мовила вчителька, - щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.
Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно - якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.
- Це їй соромно, - засміявся Генка.
- Це їй за вас соромно, - озвалась Ловецька.
- Не за «вас», а за всіх нас, - виправив її Сашко. - Хочете цукерок? У мене ще багато.
Та ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.
Тоді і я взяв. Дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.

За матеріалами: http://chtyvo.org.ua/