Добірка віршів Сергія Губерначука з циклу "Учорашнє"

Сергій Губерначук

Сон сновиди 
або ж
анабіоз для чужої пародії

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч, –
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста.

* * *

Я знав Марію ще святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам`ятав –
тому й знущатися над ними
                              я не буду!

Паризька хроніка 

Все! Відвисі́в причіпленим до неба
на заднім плані на початку дії!
Тепер вдягтися – й вирушати треба
у справжній світ у пошуках події…

Тут, кажуть, сонце інколи буває
і можна навіть стрінути людину…
Я зараз, тільки очі заховаю
у окуляри темного пошиву.

Я бачу: зовсім не фанерний місяць
стримить у небі, зроблений на совість.
А це таке не паперове листя
примусило мене спалити повість,

де ви́сів я причіпленим до неба
фанерним місяцем, його зворотним боком,
де свіжий вітер порахує ребра
пропелером тринадцятого року… 

К^о  

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити сніг.
Дубам от-от цвісти…
                  Останнім
гукав до себе невідомий Кінґ.
Літала мошкара, кусалася.
Було важко падати стовпам.
Малі беззубі огризалися.
Ніяк не виходила зима.

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити дощ.
Зимі от-от цвісти…
                  Останнім
гукав до себе всім відомий Борщ.
Літала завірюха мухами,
білими, як день, як білизна.
Лящало у великих поза вухами.
Ніяк не виходила Вітчизна.

Спокута 

А зірки все кінчали життя
            самогубством,
відмовлялись від неба,
            за обрій котили.
Сторчголов промайнувши
        розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне,
        а летіти – то інше…
Нам, безкрилим,
        того не дано осягнути.
Ми бажаємо смерті зіркам,
            щоб скоріше
загадати бажання на тризні спокути.

* * *

Вибори  
або 
Як Петрович став 
народним депутатом 

День виборів.
    В червоному сільрада.
Безлюддя.
    Ранок.
        Вестибюль.
            Вазони.
Акваріум.
    Плакат "Вся влада – Радам!"
Від радіо пострілює Кобзоном.

Петрович.
    Бюлетень. (І тута він!)
        Кабіна.
Не пише паста.
    Дмухаю.
        Не пише!
Часу нема!
    Уже підсохло сіно!
Хоча б не дощ?!
    Бомажку – в урну!
             Швидше!..

* * *

Банний день  

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані  
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

Сонце комунізму 

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
    накладаю грим,
    щоночі знімаю
    сонце комунізму –
    і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати, ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
    Де ти? Десь на півдні…
        Асканія Нова.
    Скуйовджена ковила,
    жодного села.
    А зебри люблять Україну
    більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
    глибоко-глибоко,
можна стати таким,
    як усі ваші ідоли,
можна дістатися
    сонця комунізму…
        І тоді я не хочу мати
        ваші мозолисті руки.

* * *

У червоному не червоні 

Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.

Летіло вороння – сміялося в відчаї:
тепер хробаччя тут повечеряє!
Земля ковтнула червоні тисячі –
їй розпанахали чорне черево.

З тих пір її в безплідді корчать
зариті заживо високі істини.
З тих пір у нас не бачать очі,
що вся земля така розхристана…

Істина 

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

Чудо 

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.
Я вже був колись. Бачив небо
на примруженні мо́го світанку…
Я вже є – і мене немає.
Я кричу – і ніхто не чує,
як сьогодні мене приймають
у обійми нового чуда.

Перед потопом 

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

* * *

  Усім арештованим 
                         студентам
 

Поступ 

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

Свіфту 

Сьогодні на світі – світ.
А на папері – діло.
Ким був би сьогодні Свіфт –
вождем чи дебілом?
Щоб ще не пройшло сто літ,
ось відповідь на питання:
якщо ти вождистий Свіфт –
то в тебе дебільна манія.
Виповзли б очі з орбіт
твоєму Гуліверу,
якби він пірнув у світ
списаного паперу.

Ніч 

Там, за вікном, живе велика ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ 
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…
Я вже не знаю: хто я і нащо?
На що я?.. Що я? Що себе шукаю?
Усе, що вічне – вічне поки що?
Усе, що вічне поки що – буває?

Життя – це закодований псалтир.
Що зміг порозуміти, те і маю.
Мої думки – маленький поводир:
веде сліпого, а куди – не знає.
Мої думки – маленький поводир.
Думки мої… Говорячи – мовчу
і сам з собою у мовчанку граю.
А що було, коли б мене хто чув? –
Подумали б, що справді я вмираю…

Я чую стукіт сонних поїздів.
Я чую: дише та, кого немає…
Ця ніч – вода на дні колодязів,
де я дрімаю…

Каяття

Наді мною Христос плакав…
Я ж негідне дитя Його рук!
Світ довкола мене – клоака
перекреслених мною букв.
Небеса, словеса, країни –
я за ніч одну розкроїв
і німі потрухи-руїни
іменами прозвав вождів:
    тих, що різали, тих, що вішали,
    тих, що тішились, а не тішили,
    що в музеях розклали кістки
    бухенвальдської комуністки,
    а церквам розписали стіни
    стріли крові моєї дитини.
Там за нею Христос плакав…
Я ж її – під червоний прапор!
Я ж її – на всесвітнє свято,
де усім язики відтято,
де усі, під одну гребінку,
лиють злидні в пусту торбинку…
Вибач, синку: не я – хазяїн.
Боже, каюсь. Я – Кай … ні! Каїн!

* * *

        Красним трибунам

Іро… Ні! Я? 

Снідають снігом пні –
бути весні…
А мені?
Ні.
Ніде…
Ніде мені…
Як на війні –
дні.
Люди гудуть на дні,
скрізь прапори одні –
жовто-блакитні вогні…
Ніде…
Ніде мені…
Що там у тій далині:
тижні темні й нудні?
тіні німі й сумні?
Ні.
Далебі, що ні –
жлоб на моїм коні!
я не в своїм вікні –
на цілині при свині!
Ніде…
Ніде мені…
Сни – все химери дурні.
Ніби давно я в труні.
А нагорі у багні
снідають снігом пні.
Бути весні – уві сні…
Скільки ще буде днів?
Скільки ще буде пнів?

Скільки отак мені
в будні і вихідні
дивні пісні голосні
вискнуть "Ганьба!" чи "Ні!",
інших забутих слів
впертих ослів –
             хохлів!?

Історія 

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.
 

        Михайлу Горбачову

Місія московіта 

Підпалююся на вершині піку
Камінної Трагедії Підніжжя
надхмарно, безсенсорно, сніжно
від іскор…

Останній сірничок без кисню тріснув.
Зламавсь хребет остилої надії.
Я неподільно світом володію,
що ізо мною злісно несумісний.

Радів би я, як он радіє сонце,
та в грудях вуглекислий газ не кисне.
Цей пік – мого безсмертя нонсенс,
де обеззброєний, мов на гачку повисну.

А ви дивіться в кольорові скельця –
і вірте радо, що заради зради
на п’ятачку омріяного ладу
я доживу своє спітніле серце.

 
* * *

Шоковий вузол голосу –
справжнє моє зонґе,
коли пазурі – в подушку
і пульс – до шизи, до тромбів!

Коли во плоті́ із ліній
мереживо мрій закуто, –
воно доросте до спрута,
воно і тебе скрутить,
і тих, хто у сотім коліні,
якщо їхня плоть із ліні.

Просто і пізно знайдено
острів з єдиною пальмою.

Усецільна

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин – хвилини, років – дні.

Хай на війні – не на війні,
а у тобі і у мені
ці щохвилини і щодні,
мов струси мозку кам’яні, 
децибелують сатані
свої прощання голосні.

Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
Бо завжди відстані одні
до горизонту, де вогні
то по тобі, то по мені!

Колискова 

Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш, 
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою, 
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

 
* * *

Університети червоніли
від такої довгої хвали –
українець з українцем говорили
про любов до рідної землі;
вийшли в сніг,
перехрестили Київ
на тролейбусі,
а другий на метро;
в хмарах місяць свій окраєць виїв
на каштани, кутані в хутро,
і, здавалось, кожний проповідник
відморозить вуха чи язик…
Треба критика,
вона такий годинник,
що стрілка́ми цілить цілий вік.

Висновки 

Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті 
на мапах острова "Свій";
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності єдності
в покоях тюрми низів;
анекдотичність ситуації
в невинності презумпції;
римовані новації
на кшталт кривої вулиці;
гоній за побігеньками
малює ілюстрації,
а геній за опеньками
не бачить декорації…

Дотичність даній вічності
призводить до трагічності.