Дитячі оповідання Оксани Кротюк

ДРУГ

Андрійкові завжди хотілося мати котика. Котик такий гарний. Він м'якенький , пухнастий. Коли він п'є молоко, язичком, як млинком меле. Швидко так: тільки мельк, мельк – і вже блюдце порожнє. Кумедно так. Котик спить, згорнувшись клубочком. Коли ти сидиш, він застрибує тобі на коліна і лагідно горнеться, муркоче: просить, щоб погладили. А потім знов спить. 
Ех, добре мати котика. Та хоч як Андрійко маму просив, хоч як умовляв — мама ні, хоч плач. 
Якось грався Андрійко у дворі. Коли чує: нявчить хтось, так жалібно. А хто ж може нявчати, як не котик? Андрійко глядь туди, глядь сюди — так і є: біля сусіднього під'їзду кошеня, ходить як неприкаяне, та так уже нявчить, ніби плаче. Став Андрійко над ним, дивиться. Хоче на руки взяти – не насмілюється. Мама забороняла. Ет! Якби цього котика та додому. Якби ж йому дозволили. Та ні, мама не дозволить. Андрійко знав це. Думаючи гірку свою думу, Андрійко незчувся, як надійшов дідусь. Дідуся цього він не раз бачив. І знав, що живе старенький тут, у сусідах, в їхньому ж будинку. 
— Добридень гарному товариству! — усміхнувся дідусь. — А хто це тут прибився до нас?
— Котик, – кивнув на котика Андрійко. — Шукає, в кого жити. 
— Он воно що… — підняв брови дідусь і задумливо подивився спершу чомусь на Андрійка, тоді на котика. 
— Тебе, хлопче, як звуть, — спитав він. 
— Андрійком.
— А давай, Андрійку, ми спочатку цього котика нагодуємо. Бо голод, як у народі мовиться, не свій брат. 
Дідусь сів на лаву, дістав з торбини пакет молока і став пильно розглядатися довкола.
— Звісно, ніхто тут нашому котикові мисок-тарілок не наставив, еге ж? — підсумував дідусь. — А що як ти, Андрійку, перескочиш додому й попитаєш у мами якогось щербатого блюдечка чи бляшанки з-під риби?
— И-и, — швидко замотав головою Андрійко, — мама насварить, що я приблудного кота чіпаю.
— Ну, то сиди тут, а я зараз. — Дідусь поставив пакет на лаву, чухнув котика за вухом і, підхопивши свою торбину, зник у під'їзді. За мить він уже наливав молоко в блюдце. 
Котик, хоч і зовсім ще малий, певно, був розумний. Він одразу втямив, що дідусь і Андрійко свої люди. Бо спершу обійшов Андрійка, лагідно потершись йому об ноги. Тоді пригнув голову під дідусеву руку, щоб той ще раз його погладив. І тільки опісля жадібно взявся до молока. 
Андрійко не зводив з котика очей. Насьорбавшись досита, той перевальцем почапав до лави, та, не втримавши на тоненьких лапах обважнілого живота, подався набік і на півдорозі всівся. Дідусь та Андрійко засміялися. Андрійко не втримався й погладив котика. 
— Це ти, поки мама не бачить? – співчутливо спитав дідусь.
— Ні, я забув, – відказав Андрійко.—
Він і справді майже забув про мамину заборону, — так йому було гарно біля котика й дідуся. 
— Так то воно так, — кивнув головою дідусь, — та маємо вирішити, Андрійку, як нам з цим звіром бути.
Андрійко зітхнув. Що він міг сказати? Мама твердить, що тварині не місце у квартирі. Але ж у Дениса кіт є, і у Славка є. Та й хіба тільки в них? 
«Кота треба доглядати – не тільки гратися з ним», - суворо каже мама. А хіба ж він, Андрійко, хоче тільки гратися? Він і хоче доглядати, дбати, бути другом. А мама не вірить. Ех, прикро.
«Кіт робитиме шкоду», — твердить мама. А маленькі діти хіба не роблять шкоди? Он у Яринки братик молодший. То він їй альбома порвав. А ще, було, миску розбив. І всі його люблять, бо ж він маленький, не розуміє ще. Так само й котик. Його теж можна любити.
— Слухай, — долинув до Андрійка дідусів голос, — я давно про кота мріяв. Ти, здається, теж?
— Еге, і я давно, — кивнув Андрійко.
— То візьмімо цього кота на двох.
— Це ж як? — розгубився хлопчик.
— А отак: житиме він у мене, а доглядати будемо удвох. І дозволу у твоїх мами й тата спитаємо. Щоб усе по-чесному було.
З тих пір минуло багато років. Андрійко давно виріс. Та й досі яскріє в його душі спогад про худорлявого сивого дідуся, що жив у сусідньому під'їзді. І про котика, який допоміг йому знайти справжнього друга.

 

* * *

 

ЛІТАЧОК

У День Святого Валентина Максим прийшов до школи з паперовим літачком. На крилі його виразними друкованими літерами було виведено: «Найкраще у світі ім'я – Улянка». Підпису, звичайно ж, не було. «Хай вона ніколи не здогадається, що це написав я , – твердо казав собі Максим. – І начебто вже не він, а хтось інший, зітхаючи, додавав: «Ех, а краще б здогадалась…». 
Максим сів за свою останню парту й став чекати, коли Ніна Іванівна загадає всім розв'язувати задачу. А як усі схилились над зошитами, він тихенько дістав літачка, ще раз прочитав свій напис, ще раз глянув на Улянку, зітхнув і – так тому й бути – швидко метнув літачка їй на парту. Летіти було три секунди: Улянчина парта в сусідньому ряду навскіс. Але літачок зробив якусь химерну петлю, пішов у піке і впав простісінько перед носом у Дениса. Денис одразу покинув задачу і став зацікавлено його розглядати. 
Максимові з тої несподіванки аж гаряче зробилося. Він опустив голову й спідлоба стежив за Денисом. Денис тим часом діловито оглянув клас, тоді дістав з пенала червону ручку, перекреслив у слові Улянка літеру «У» й замість неї написав велике кругле «О». 
Проте Олянка, що сиділа на другій парті, літачка з сердечком на крилі не отримала. Літачок знов виписав у повітрі чудернацький пірует і цього разу впав на парту до Віті. 
Вітя був хлопець тихий і сором'язливий. Він ніколи б не відважився написати дівчинці таку записку. А тут на тобі, записка сама впала з неба. Хвиля сміливості накрила Вітю з голови до п'ят. Він упевнено перекреслив у слові «Олянка» літеру «я» і надписав угорі літеру «е». «Тепер усе чистісінька правда, – сказав собі Вітя. – Оленка – найкраще у світі ім'я». І він послав літачка убік через ряд. Саме там сиділа Оленка. 
Червоне сердечко на білім крилі знов здійнялося в повітря. Та до першого ряду парт не долетіло. Цього разу літачок викрутасів не робив. Він плавно сів у другому ряду на Улянчиній парті. 
Максим, який стежив за всіма цими перельотами й безсоромним мазюканням по його напису, ледь не кинувся, щоб вихопити літачка з Улянчиних рук. Та стримався-таки. А Улянка перекинула з-за плеча свою русяву кіску, перетягнуту блакитною квітчастою зав'зкою, і стала уважно розглядати напис на крилі. Він хоч і був двічі поправлений, проте читався добре. Сердечко на крилі їй, видно, сподобалось. Бо інакше чого вона озирнулася й так тепло Максимові усміхнулась.

 

* * *

 

НАЙСМАЧНІША СТРАВА

Сашкові неабияк пощастило. Його дідусь — рибалка. Про рибу він знає геть усе. І вміє готувати карасі в сметані. Смачнющі! Сашко їх дуже любить. Дідусь і сам ці карасі любить. Але бабуня варить борщ такий, що дідусь про свої карасі забуває. Він називає бабунин борщ добрезним. І каже: "А насип-но мені ще отого добрезного борщу".
Сашків тато знається на грибах. У лісі йому відомі кожна стежиночка й кожен кущик. А як тато зготує печеню з грибами, Сашко зразу бере подвійну порцію. А мама все бідкається, що їй така печеня не вдається. Але насправді Сашко знає, що це вона навмисно тата підхвалює. Зрештою, тато таки смачно готує.
Про себе ж мама каже, що вона в кухні живе. Хтозна, може, там їй і відкрилися якісь таємниці. Скажімо, про вареники. Таких смачнючих вареників Сашко не їв ніде.
Та що там казати? Охочий він і до карасів, і до печені, й до борщу. Хто б це не любив такої смакоти? Та ось уже тиждень як навчився Сашко сам готувати яєшню. А чи є що краще од білої яєшні на два жовтих ока, яку сам готувати вмієш?

 

* * *

 

НАША ХМАРА

Як затягнеться небо сірим серпанком, і поховаються всі жучки й комашки, і стоять не шелеснуть ані травинка, ані листочок, то я вже знаю: треба чекати нашу хмару. 
Хмара живе за лісом. Вона завжди приходить звідти. Висунеться поволі, потягнеться, почухається животом об колючі верхівки сосон і повзе на село. Повзе, повзе... Та й стане над нашою хатою. А кругом тихо... І повітря свіже, аж мокре. То хмара так мокро дихає. На дощ заміряється. А тоді я-ак сипоне! Бо ж город у нас нічогенький — є що поливати. Великі краплі падають рясно, важко, наче трусить вона здоровенне повне води решето. І дивись уже — лисніє од чистоти й свіжості весь город. І хилиться додолу молоде туге бадилля картоплі, темно-зелене листя буряків, пагони помідорів… 
Я беру парасолю й виходжу на ґанок. Нашій хмарі подякувати.

 

* * *

 

НЕГАРНА ЗВИЧКА

Легенько скрипнула дерев'яна хвіртка, і з вулиці зайшов на подвір'я сусідський дідусь Микола.
— Дай, Боже, здоров'я! — привітався він.
— Дай, Боже, всім! — відповів од хлівця Мишків дідусь Іван і ступив сусідові назустріч. Мишко, що сидів під крислатим горіхом, полишив їсти з мисочки вишні й відсунувся на край лави, звільняючи для дідусів місце. Він дуже полюбляв слухати розмову дорослих і мав негарну звичку безцеремонно встрявати в неї.
Тим часом дідусі посідали на лаві й завели мову спочатку про те, яким жарким видалось цьогорічне літо, потім про пасіку. А далі дідусь Іван почав розповідати про поливальну систему, яку він надумав злагодити, щоб поливати город.
— А я вчора у тітки Гані був. Вона мене ситром напувала, — втрутився у розмову Мишко.
— Але дідусь продовжував свою розповідь, навіть не глянувши на онука. Мишко перечекав якусь мить і знов сказав:
— Наш Мурчик десь носа подряпав, і мама каже, що він горе-мисливець.
Проте Мурчиків ніс теж не зацікавив дідусів: вони й далі розмовляли про своє. Мишко образився. "Чого це вони не звертають на мене уваги?" — сердито подумав він, смикаючи то одного дідуся за рукав, то другого. Однак тим наче вуха позакладало.
"Але ж вони один одного чують! — подумки обурився хлопчик. — Про город чують, про бджіл чують. А про Мурчиків ніс — ні". І Мишко, набравши повні груди повітря, вигукнув:
— Учора Максимко, що їхня хата біля криниці, ліз через паркан і штани подер.
Однак і ця новина не справила на дідусів ніякого враження.
— Ви чуєте?! — не своїм голосом заволав Мишко. — Максимко штани-и-и подер! 
— І тут дідусь Микола, роззирнувшись довкруги, питає в дідуся Івана:
— А де це твій Михайло? Щось я давненько не чув його й не бачив. Він у вас не з тих, що язик, мов лопата, і строчить, як з автомата. Либонь, зараз десь при цікавому ділі? 
— Од цих слів очі в Мишка округлились, як блюдця, і рот став круглим, наче бублик. Він мовчки зсунувся з лави і, присоромлений, потюпав до хати.

 

* * *

 

НЕСПРАВЖНЯ ВУЛИЦЯ

Гарний день видався в Юрася з Дмитриком. Їхній дідусь їхав у крамницю і хлопців узяв з собою. Він купив їм новесенькі олівці, альбоми, ще й кульок цукерок.
Вернувшись додому, Юрась із Дмитриком не стали навіть обідати — зразу виклали кожен перед себе віяло барвистих олівців і взялися малювати. Ось крамниця з господарчими товарами, ось жовтенький автобус, що привіз їх додому, ось їхня вулиця, а ось і вони з дідусем. Несуть покупки, їдять цукерки і всі троє усміхаються. Гарні вийшли малюнки, що й казати!
— Гайда, дідусеві покажемо, — сказав Юрась. 
Та дідусь якраз і сам зайшов до кімнати.
— Добра робота, добра, — похвалив він. — Усе схоже, тільки вулиця не наша.
— Чому не наша? — здивувалися хлопці. 
— Бо папірців нема.
— Яких папірців?
— А тих, що ви по дорозі порозкидали, як цукерки їли.
Хлопці перезирнулись: жартує дідусь чи сердиться?
— Та вони ж малюнок зіпсують, — несміливо проказав Дмитрик.
— А вулиці не зіпсують? — насупив брови дідусь. — Чи, може, думаєте, що вони її прикрасять? Насіяли сміття — тепер малюйте, інакше вулиця буде несправжня, не наша буде вулиця.
Хлопці наче язики поковтали. Позиркуючи один на одного, вибралися з-за столу й побрели збирати обгортки.

 

* * *

 

ПЛАСТИЛІНОВИЙ ПЕСИК

Маленькій Олесі тато подарував пластилін. Відкрила вона коробочку — а в ній кольорові брусочки лежать. Вирішила Олеся песика зліпити. Але чи пластилін був не дуже слухняним, чи песик мав бути вередливим, бо з-під Олесиних пальчиків він ніяк не з'являвся. Вже і тулуб йому зліплено, і голову. І лапи з хвостом припасовано. А мордочка й вуха ніяк Олесі не вдаються. Стиснула вона пальчиками з боків ту пластилінову мордочку — дивиться на неї чи то лис, чи вовк. "Ні, задовгий ніс", — вирішила дівчинка і легенько приплюснула його пальцем. А тут саме брат Юрко з двору забіг.
— А чого це, — каже, — у твого поросяти хвіст такий довгий?
— Не насміхайся, — насупила Олеся брови. — І зовсім це не порося. Це песик.
— Ой, тримайте, бо впаду, — далі глузує Юрко. — Де це ти бачила, щоб у собаки замість носа свинячий п'ятак був?
Прикро Олесі, що брат її на кпини бере, та роботи вона не кидає. Юркові добре. Придумав собі, що він мисливець, і цілісінький день по двору гасає з кривим дрючком. Це, бачте-но, в нього лук. І нехай гасає. А Олесі треба собачку виліпити.
Пішла вона у двір, покликала Рекса. Погладила його, придивилась і знов до хати. Тут саме бабуня надійшла. 
— Ото, — каже, — золота дитина: сидить тихенько, котика робить. Не те що той вітрогон, — і кивнула на Юрка, що саме промчав під вікном. — Гарний, доню, котик, дуже гарний. Ліпи. 
Олесі аж сльози на очі набігають. Не вдається песик, хоч плач. Та плакати вона не буде. Ліпить далі. І так і сяк його мне. Старається. І виліпила-таки. 
А як зібралась уся родина до вечері, винесла дівчинка свій виріб і поставила на стіл. Всі аж охнули з подиву. Навіть Юрко зачудувався. А Рекс, що забіг з двору, все до столу підстрибував. Мабуть, і він Олесиного песика признав.

 

* * *

 

ЧИ ЛЕГКО БУТИ ДОБРИМ

Хто хоч раз писав писанку, той знає, що то за радість. А хто ще не писав, а бодай у руках тримав, може про те здогадатися.
Лесик знає це давно. Перед Великоднем у їхній сім'ї писанки писали завжди. Всі писали: і бабця, й мама з татом, і Богданко з Марійкою. І Лесик — хоч він найменший — не відставав од них. Писанки його щораз кращали. Тож поглядаючи на чистеньке біле яйце, яке лежало перед ним на парті, Лесик вже уявляв, як він усіх у класі здивує. Проте його непокоїла одна думка. Бабця сказала йому, що написати до свята писанку — то ще не все. Великдень лиш тоді буде справжнім, як до нього приготуєшся душею, добрими ділами. До свята зосталося лиш кілька днів, а він ще як слід не приготувався. Та й де йому до Великодня набрати тих добрих справ? Він уже чемно казав "добридень" усім сусідам. І люб'язно відповідав, котра година. Бо мав тепер власного наручного годинника й розумівся на ньому. І для сусідського трирічного Павлика змайстрував паперового літачка. Але ж цього мало, так мало! Ну, та нічого, він ще щось придумає. А зараз от постарається і напише дуже гарну писанку. 
Раптом Лесик глянув на Іринку. Вона сиділа поряд і, затамувавши подих, старанно виводила писачком по яєчку.
— Гарно в тебе виходить, — сказав Лесик. 
Іринка усміхнулася. Якось так сонячно, усім обличчям, ніби й не до Лесика, а сама до себе, до своєї першої писанки.
"Це я добре зробив", — подумав Лесик. 
— Не забудь у ромбиках цяточки намалювати, — порадив він, — так гарніше буде. 
— Угу, — кивнула Іринка.
"І це я добре зробив", — знов подумав Лесик.
— Іринко, ти рушника на стіл простели, щоб яєчко не розбилось.
Іринка обережно поклала на стіл писачка й, не відводячи погляду від своєї писанки, підсунула рушник ближче.
"То виявляється, робити добро не так і важко", — зрадів Лесик. І, втішений цією думкою, хотів був уже взятись до своєї писанки. Як же славно він її розпише! 
...І тут Іринка гучно, на всю кімнату, чхнула, і щось глухо цокнуло об підлогу. 
На підлозі розпливлася густа жовта пляма. А в ній наче застрягли шматки розписаної воском яєчної шкаралупи. Лесик глянув на Іринку й побачив, що очі в неї повні сліз. Проте він не запропонував їй своє ще не почате яєчко, яке лежало на тарілочці. 
"Бути добрим не завжди легко", — цієї миті зрозумів він.

 

* * *

 

ЧОГО ПОЧЕРВОНІЛА ОЛЕНКА?

В Оленки радість: до неї приїхали її двоюрідна сестричка Ганнуся з мамою. Ще й модну картату спідничку в подарунок привезли.
— Ой, яка я рада! — сказала Оленка сестричці. — Ходімо, покажу тобі, які я навчилася робити витинанки.
— А в мене іграшки справжні, не доморобні, а з магазину! — дещо зверхньо мовила Ганнуся, дістаючи зі свого яскравого рюкзачка пухнастого жовтого ведмедика й золотокосу ляльку, що заплющувала очі й жалісливо плакала, коли її клали на спину.
Коли гості за кілька днів по тому поїхали, Оленка стала канючити: 
— Мамо! Мамочко! Я теж хочу такого ведмедика, як у Ганнусі. Й ляльку таку дуже, дуже хочу.
— Гаразд, донечко, трошки згодом обов'язково купимо. А зараз, бачиш — он уже осінь скоро, і мені вкрай осіннє взуття потрібне, та й тато на зиму без шапки, — сказала мама.
— А я хочу! Хочу такі іграшки, як у Ганнусі! Їй тато з мамою нічого не жаліють, — здійняла лемент Оленка. І сльози ручаями потекли з її очей. 
— Після тієї та й знов тієї, — неприхильно сказала мама. Та, не витримавши Оленчиних сліз, додала: — Гаразд. Перестань-бо. Купимо вже тобі такі іграшки, як у Ганнусі...
І справді, на другий день вони пішли до магазину й купили і золотокосу ляльку, й пухнастого ведмедика.
О, яка то була для Оленки втіха! Вона не випускала ляльки з рук, робила їй зачіски, по сто разів на день переодягала, разом із ведмедиком возила в колясочці...
Минув певний час, і якось уранці Оленка побачила, як за вікном закружляли в повітрі великі лапаті сніжинки.
— Мамо! Мамо! Перший сніг! Небесне пір'я! — радісно загукала Оленка. Вона вибігла в коридор і квапливо почала одягатися, щоб іти на вулицю. Раптом її погляд упав на взуванку, що стояла під вішалкою. Розстібнута халявка одного з Оленчиних чобітків лежала хутром на літніх маминих черевичках, ніби зігрівала їх. Оленка кліпнула очима, ковтнула давкий клубок, що підкотив їй до горла, і, хоч у коридорі нікого, крім неї, не було, густо почервоніла.
ДРУГ
Андрійкові завжди хотілося мати котика. Котик такий гарний. Він м'якенький , пухнастий. Коли він п'є молоко, язичком, як млинком меле. Швидко так: тільки мельк, мельк — і вже блюдце порожнє. Кумедно так. Котик спить, згорнувшись клубочком. Коли ти сидиш, він застрибує тобі на коліна і лагідно горнеться, муркоче: просить, щоб погладили. А потім знов спить. 
Ех, добре мати котика. Та хоч як Андрійко маму просив, хоч як умовляв — мама ні, хоч плач. 
Якось грався Андрійко у дворі. Коли чує: нявчить хтось, так жалібно. А хто ж може нявчати, як не котик? Андрійко глядь туди, глядь сюди — так і є: біля сусіднього під'їзду кошеня, ходить як неприкаяне, та так уже нявчить, ніби плаче. Став Андрійко над ним, дивиться. Хоче на руки взяти — не насмілюється. Мама забороняла. Ет! Якби цього котика та додому. Якби ж йому дозволили. Та ні, мама не дозволить. Андрійко знав це. Думаючи гірку свою думу, Андрійко незчувся, як надійшов дідусь. Дідуся цього він не раз бачив. І знав, що живе старенький тут, у сусідах, в їхньому ж будинку. 
— Добридень гарному товариству! — усміхнувся дідусь. — А хто це тут прибився до нас?
— Котик, — кивнув на котика Андрійко. — Шукає, в кого жити. 
— Он воно що… — підняв брови дідусь і задумливо подивився спершу чомусь на Андрійка, тоді на котика. 
— Тебе, хлопче, як звуть, — спитав він. 
— Андрійком.
— А давай, Андрійку, ми спочатку цього котика нагодуємо. Бо голод, як у народі мовиться, не свій брат. 
Дідусь сів на лаву, дістав з торбини пакет молока і став пильно розглядатися довкола.
— Звісно, ніхто тут нашому котикові мисок-тарілок не наставив, еге ж? — підсумував дідусь. — А що як ти, Андрійку, перескочиш додому й попитаєш у мами якогось щербатого блюдечка чи бляшанки з-під риби?
— И-и, — швидко замотав головою Андрійко, — мама насварить, що я приблудного кота чіпаю.
— Ну, то сиди тут, а я зараз. — Дідусь поставив пакет на лаву, чухнув котика за вухом і, підхопивши свою торбину, зник у під'їзді. За мить він уже наливав молоко в блюдце. 
Котик, хоч і зовсім ще малий, певно, був розумний. Він одразу втямив, що дідусь і Андрійко свої люди. Бо спершу обійшов Андрійка, лагідно потершись йому об ноги. Тоді пригнув голову під дідусеву руку, щоб той ще раз його погладив. І тільки опісля жадібно взявся до молока. 
Андрійко не зводив з котика очей. Насьорбавшись досита, той перевальцем почапав до лави, та, не втримавши на тоненьких лапах обважнілого живота, подався набік і на півдорозі всівся. Дідусь та Андрійко засміялися. Андрійко не втримався й погладив котика. 
— Це ти, поки мама не бачить? — співчутливо спитав дідусь.
— Ні, я забув, — відказав Андрійко.
Він і справді майже забув про мамину заборону, — так йому було гарно біля котика й дідуся. 
— Так то воно так, — кивнув головою дідусь, — та маємо вирішити, Андрійку, як нам з цим звіром бути.
Андрійко зітхнув. Що він міг сказати? Мама твердить, що тварині не місце у квартирі. Але ж у Дениса кіт є, і у Славка є. Та й хіба тільки в них? 
«Кота треба доглядати — не тільки гратися з ним», - суворо каже мама. А хіба ж він, Андрійко, хоче тільки гратися? Він і хоче доглядати, дбати, бути другом. А мама не вірить. Ех, прикро.
«Кіт робитиме шкоду», — твердить мама. А маленькі діти хіба не роблять шкоди? Он у Яринки братик молодший. То він їй альбома порвав. А ще, було, миску розбив. І всі його люблять, бо ж він маленький, не розуміє ще. Так само й котик. Його теж можна любити.
— Слухай, — долинув до Андрійка дідусів голос, — я давно про кота мріяв. Ти, здається, теж?
— Еге, і я давно, — кивнув Андрійко.
— То візьмімо цього кота на двох.
— Це ж як? — розгубився хлопчик.
— А отак: житиме він у мене, а доглядати будемо удвох. І дозволу у твоїх мами й тата спитаємо. Щоб усе по-чесному було.
З тих пір минуло багато років. Андрійко давно виріс. Та й досі яскріє в його душі спогад про худорлявого сивого дідуся, що жив у сусідньому під'їзді. І про котика, який допоміг йому знайти справжнього друга.

 

* * *

 

ЩЕДРА КИШЕНЯ

Тітонька Леся почастувала Тарасика жменькою цукерок. Отих кругленьких, що їх горошком називають.
Хлопчик за гостинця подякував і поклав його до кишені. А в кишенях – ви ж знаєте – завжди всього повно: там і цвяшки та гвинтики, і фантики-бантики, гладенькі скельця, й кольорові камінчики. Та хіба тільки це! Кажуть, у доброго хазяїна кишеня без дна. 
Так це чи не так – не знаю. Але в нашого Тарасика саме така кишеня й була. Незамінна кишеня – на все придатна. І солоденький горошок він усипав туди, не задумуючись.
Та не знав тої миті Тарасик, що є в його кишені одна новина – дірка. Вчора він прихопив з полиці мамину пилочку для нігтів. То та капосна пилочка цю "новину" й зробила. Солоденький горошок у кишені спочатку замурзався, а тоді помаленьку-потихеньку в дірку й повипадав.
Одну горошину знайшла мураха. Почимчикувала до мурашника, привела родичів – і вони нею поласували.
Другу цукерку надибав равлик. З одного боку покуштував, з другого, кругом обійшов: ото несподіванка – з усіх боків солодка.
Ще одну цукерку сорока вгледіла. Вихопила її з трави:
– Ти диви, яка смачна намистина! Вік звікувала – такої не траплялося. Та й з'їла її, собі дивуючи.
Гусак стежкою чалапав.
– А що воно таке: чи то горох, чи квасоля, га? А хто його, такого добра, тут насіяв, га? Га-га-га?
А Барсик нічого ні в кого не питав. Похрускав усі цукерки, що знайшов, і смачно облизався. 
Тим часом Тарасик про тіточчин гостинець згадав. Руку до кишені – а його й нема. Та чого б мав журитися: он скількох почастувала його щедра кишеня!

Джерело: http://abetka.ukrlife.org/

 

 

 Більше творів Оксани Кротюк на нашому сайті: