Григір Тютюнник. "Три зозулі з поклоном" (новела - зі збірки “Крайнебо”)


На відео: аудіокнига - новела Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном":

 

 

Григір Тютюнник

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ

(новела)

 

                                                                    Любові всевишній
                                                               Присвячується

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу - хату Карпа Яркового. А перед нею - молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є — нема, є — нема, є…"
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є…
— Ну — є! Є… так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
— Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був статний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було — просто гляне
— і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. "Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ’ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Григір Тютюнник. Три зозулі з поклоном (новела) - зі збірки Крайнебо (1975)

За матеріалами: Тютюнник Григір. Облога: Вибрані твори. Київ. Видавництво: Унверситетське видавництво "Пульсари", 2005, стор. 355 - 358.

 

 

Більше творів Григора Тютюнника на нашому сайті:

Григір Тютюнник, коротка біографіяУкраїнську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури - оповідання, повість. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблює він читача. Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи, і весь лад душі, а відтак і стиль, позначений яскравою індивідуальністю митця.


Останні коментарі до сторінки
«Григір Тютюнник. "Три зозулі з поклоном" (новела - зі збірки “Крайнебо”)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 красный/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 красный/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak