Галина Римар
ПРО ОНУЧЕНЬКУ Й БАБУСЮ, ПРО ПТАШОК, МАШИНКУ, ПРО ДРУЖБУ І ПОДОРОЖІ
Прокинулась якось Маленька Веселочка і вийшла надвір. Розглянулась довкруг — гарно! Сніжок біленький за нічку усю земленьку вкрив! Чисто-чисто.
І скільки простору!
А вона далі як за річечку, за ось оцю річечку, що в долинці, й не ходила!
І всі рідні при своїх клопотах... Сумно їй зробилося.
— Пройдуся трішки, щось іще побачу! — так подумала. — І щоб ніхто не хвилювався, — я хутенько й назад.
Згадала про черевички-всюдиходи.
Озула їх і надумала, що без шарфиків їм, Веселочкам, виходити з дому не можна.
Тож дістала їх зі скрині, зав'язала охайно по порядочку, як годиться; вона пам'ятає: фіолетового, потім — синього, тоді голубенького, а далі — зеленого, жовтого, оранжевого і, нарешті, червоного.
І тепло-тепло їй стало. Не дивина, це ж для неї її улюблена бабуся зв'язала, в якої золоті руки.
Про це всі у світі знають. Бо бабуня як де йде, то усім дарує своє тепло — і всі усміхаються.
І завжди мріють її зустріти, бо з нею дуже-дуже тепло і затишно.
Рідні Веселочки дуже раненько встають до роботи. Думали, що їх малеча спатиме довше. Та й відлучились.
Але вона знає, як усі її люблять!
— Всюдиходи чарівні, несіть мене по землі, не спиняйтеся, не перечіпляйтеся і мене маленьку бережіть!
І понесли її черевички над землею, не торкаючись рівнин і горбочків, ямок і ярочків.
Мило, мило як навкруг!
Аж в долині за рікою побачила Веселонька куща барвистого! Із ґронцями червоними. А на нім — дві пташечки. Поклювали ягідок, притулилися одна до одної та й гріються.
Аж ось і Сонечко виглянуло.
Зраділи птиці на калині:
— Сонечку красне, світи, усю земленьку й нас звесели!
Почуло їх пісеньку Сонечко й усміхнулося.
А птиці ще краще заспівали.
Побачило Сонце Веселочку:
— Внученько-серденько, чом ти саменька і так далеко від дому зайшла?
— Просто, бабусенько, так захотілось побачити світу, який він чудовий...
— Добре, маленька, я нашим скажу, де ти є, тільки сама більш не йди, хоч всюдиходи дорогу додому й знайдуть, та усі все ж хвилюватимуться.
— Пташечки дрібненькі, пташечки миленькі, летіть із Веселкою, її охороняйте, для неї співайте.
А пташки й раді Світлому Сонечку підсобити.
І от вони втрьох вже мандрують по світу.
А як над лісом старезним летіли, то піснею ведмежатко мале розбудили.
— Мамо, матусенько, йдімо надвір, подивімося, хто там співає і мир звеселяє, ходімо ж бо, мамо! — ведмежа попрохало.
Узяла мама своє дитинча в обійми та й вийшла на хвильку надвір.
До Веселки й пташок усміхнулася і привіталася.
Потім хутенько понесла маляточко спати. Бо хоч йому й тепло, та стало маля позіхати.
Далі угледіли дивнеє щось, деркотливе, що по дорозі швиденько й невпинно летіло.
— Що це, — спитала Веселка у друзів, — таке?
— Автомобіль. В ньому їздять дорослі й маленькі люди.
Тут на обочину з'їхала диво-машинка. Діточки вийшли:
— Веселонька! Й пташечок двійко!
— Диво та й годі! — сказали дорослі. — Хто ж бачив, щоби Веселочки взимку з'являлись.
— Диво-дивина! Але ж зараз зима!
Тут і Веселочка друзів пташок пожаліла, швидко-прешвидко додому назад полетіла.
Вдома про все повіла своїй добрій родині та й пішла спатоньки, бо притомилася нині.
А їй матінка співала:
— Спи, дитинко, баю, бай. Дуже доброю зростай!
До весни красної спала Веселка і підросла, бо всміхалась у сні.
А їй треба сил ой багато, щоби нам радість усім дарувати...
(21.01.2021)
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
